EN|RU|UK

Блоги Володимир Лановий

  5026  59

Як реформувати і вивести з кризи економіку України (I частина)

Протягом листопада-січня в УП були надруковані 4 мої статті про глибину інституційного і матеріального розвалу нашої економіки, які буду цитувати, викладаючи наступні кроки для виходу з кризи. А ми маємо здійснити сукупність інституційних, структурно-технологічних і фінансово-інвестиційних реформ. Нагадаю, що задачею реформ в наших умовах є досягнення щорічних темпів росту виробництва у 10-15 % і утримування такої динаміки протягом 15-20 років.

У I частині нового циклу статей будуть викладені проблеми структурно-технологічного оновлення і перетворення чинного соціально-економічного укладу, в основі якого олігархічна модель господарювання.

Інноваційні надприбутки замість монополістичних

В принципі задача полягає, по-перше, у переході до такої організації національної економіки, яка б забезпечувала максимальний приріст суспільних прибутків та інвестицій і найефективніший структурний розподіл останніх між галузями і виробництвами, по-друге, у максимізації частки висококонкурентних інноваційних підприємств в економіці. Чого не можна досягти за домінування в національному господарстві олігархічних володінь.

Ефективність розподілу фінансового капіталу між галузями і виробництвами ( перша задача) визначається його здатністю максимізувати розміри інвестицій у інноваційних секторах національного господарства, які приносять інноваційні надприбутки. Для здійснення відповідного структурного розподілу фінансового капіталу оборот в економіці повинен мати рухливу, постійно оновлювальну структуру, що дозволяло б ставати, розвиватися, оновлюватися, модернізуватися кожному бізнесу.

Розвиток економіки, її реформування як раз і полягає у переході до більш структурно динамічних систем, оскільки вони дозволяють максимально мобілізувати ресурси, мати інвестиції для відкриття нових галузей та виробництв, швидко реагувати на зміни ринкового попиту і ефективно діяти кожному конкурентоспроможному підприємству. В іншому випадку, у старій, незмінній структурі, національна економіка консервується, застигає, заморожується і з часом загниває. Саме консервація економічних структур за феодального, рабовласницького, соціалістичного ладу приводила до безнадійних, руйнівних, довготривалих криз і стагнацій.

Чому так важливе динамічне оновлення саме структури фінансового капіталу? - Бо він обумовлює розподіл інших видів ресурсів - робочої сили, інтелектуальних, природніх ресурсів, земельних ділянок та інших. Капітал структурує усе суспільне виробництво, включаючи, зрозуміло, й міжгалузевий розподіл усіх інших видів ресурсів. Без фінансового капіталу немає самого виробництва. Інші види ресурсів у цьому випадку - залежні, їх розподіл в економіці має відповідати структурному розподілу фінансового капіталу.

При цьому зміни структури капіталу у часі відбуваються не рівномірно, не лінійно і постійно, а хвилеподібно, сповільнюючись у одні періоди та вибухово прискорюючись у інші. В періоди високого росту економіки зміна структури виробничого капіталу менш динамічна, оскільки в ці часи виробництво у більшій ступені відповідає ринковій коньюнктурі, якість продукції задовольняє споживачів і відносно низькі витрати дозволяють отримувати високі прибутки. У періоди кризового стану і масової збитковості масштаби перерозподілу капіталу (у новітні галузі та у підприємства, що модернізуються) різко зростають. Оскільки стадії повільного і швидкого структурного перерозподілу капіталу повторюються, то має місце циклічний характер коливань високо- і низькодинамічного оновлення структури капіталу. Якщо ж в умовах падіння чи стагнації суспільного виробництва, як у сьогоднішній Україні, структура капіталовкладень, яка потребує оновлення, але абсолютно не змінюється, то виробництво залишається застарілим, попит на продукцію діючих підприємств падає і темпи руху національної економіки відсутні.

Не дивно, що втеча капіталу, його знецінення, консервація структури та інше, що декапіталізує економіку (про це див. статтю в УП «Втеча капіталу …»), робить неможливим її розвиток, технологічну модернізацію, а разом з тим погіршується використання робочої сили (що супроводжується її еміграцією), залучення інтелектуально-наукової праці, не є ефективним аграрне господарювання тощо. Більше того, такі деструктурні капітальні процеси зумовлюють загальний занепад національного господарства, що й відбувається.

Однак, варто зауважити, що в умовах відкритості та зінтегрованості національних економік амплітуда хвилеподібних змін внутрішнього перерозподілу капіталу частково зменшується, як вирівнюються за цих обставин і криві зростання-падіння обсягів виробництва. Так, розширення ринків збуту товарів за кордоном відтягує час зменшення обсягів виробництва, яке стало застарілим для внутрішнього ринку і потребує оновлення. Відповідно, відтягується час інвестування модернізації цих виробництв і започаткування інноваційних проектів. В цих умовах розтягується тривалість і зменшується глибина кризових фаз економічного руху. Окрім того, свобода міжнародного руху капіталів дозволяє окремим економікам, які вступили у кризові періоди, швидче накопичувати інвестиційні фонди і долати фази падіння. Саме тому інтеграція України у Євросоюз, до якої ми прагнемо, дозволить швидше відновити нашу економіку, а в подальшому - уникати глибоких криз. На жаль, поки що надія на європейську інтеграцію не справджується. Треба покладатися на власні сили.

Друга задача сруктурного реформування економіки - максимізація в ній частки висококонкурентних, високоприбуткових інноваційних й модерново-технологічних підприємств, що дозволить підняти середній рівень прибутковості в економіці і збільшити щорічні обсяги її інвестування. В сьогоднішніх умовах для цього необхідно: здійснити масовий перехід діючих промислових та інших виробництв на сучасні комп'ютерні технології, електронне управління, робототехніку, нанотехнології, високоточне обладнання; розгорнути нові підприємства електронно-інформаційної економіки; замінити традиційні комунікації на інформаційні он-лайн системи; активно запроваджувати альтернативні джерела відновлювальної енергії тощо.

Чи можлива в Україні така інноваційно-технологічна модернізація гозподарських систем? Питання стоїть не про вдосконалення старих, а про освоєння принципово нових технологій. Поки у нас домінує олігархічний лад - неможливо. Олігархам не потрібні інноваційні технології та бізнеси. Та вони й не здатні перейти на такі технології. Вони здобувають прибутки, як відомо, за рахунок урядових сприянь (завищених тарифів, бюджетних інвестицій та субсидій, отриманні емісійних центробанківських кредитів, надлишкових доходів при держзакупівлях, оптимізації податків і повернення завищених сумм ПДВ і т.і.), а не власних зусиль. Вони не терплять конкуренції на своїх ринках та шкодують власних коштів на інвестування у модернізацію своїх компаній. Тому олігархічну модель треба викинути на смітник історії.

, Отже, структурні гнучкість і динамічність перерозподілу суспільного капіталу, конкуренція між підприємствами, їх постійне виробниче й технологічне оновлення на фоні знешкодження олігархічної ладу складають головні загальні цілі (мету) структурного реформування національної економіки. Розглянемо, чи відбуваються ці основоположні трансформації у сьогоднішній Україні.

Вибачте, читачу, за цей теоретичний екскурс. Без нього не зовсім зрозуміло, якого типу модернізація і яка економіка нам потрібні.

Від олігархічного капіталізму - до бананової республіки?

Щоб вийти на гнучку структуру економіки, без якої неможливі високі темпи росту виробництва, потрібні рівність прав і висока конкуренція між виробниками, внаслідок чого мала б місце мобільність процесів створення-реструктуризації-закриття старих-народження нових підприємств. В цьому відношенні більш здатними до рівноправної конкуренції та мобільності свого розвитку і оновлення є малі і середні підприємства, а не гіганти.

Зараз значна частина великих промислових підприємств радянської доби «дишать на ладан». Експорт промислових сировинних товарів, які домінують у нашій промисловості, впав за 2,5 роки удвічі (хоча на це вплинула і війна з Росією). Заводи продовжують дряхліти, ростуть збитки.

До того ж особливу лють олігархи проявляють до ненавистного їм класу малого і середнього бізнесу. Його дискримінація фінансова, політична, регулятивна (як наприклад, запровадження оподаткування фізосіб-підприємців за відсутності доходів останніх) і т.і. зараз перейшла у стадію фізичної ліквідації незалежного підприємництва. Корупційний уряд любить патікати про дерегуляцію, проте фактично підтримує акти вандалізму, пожеж і руйнування об'єктів торгівлі і послуг малого бізнесу, замовлених київськими олігархами. Клічко хизується, що вони(!) зруйнували 7 тис. об'єктів і далі будуть «наводити порядок». Коса найшла на камінь: великим торгівельним центрам заважають дрібні кіоски і магазини та базари, які пропонують продукцію кращу і дешевшу. А ще вони займають коштовну землю, потрібну грошовим воротилам для гігантських новобудов нерухомості. Непримиренний антагонізм. Конфлікт дійшов краю і просто так не закінчиться.

У нас одна з найбільш вульгарних, жорстоких олігархічних моделей господарювання. Дуже потужні заводи потрапили в руки купки нуворишей, які вирішили, що тепер вони - володарі світу, хоча б у межах України. Вони перші зацікавлені у збіднінні українців, купівлі за копійки їх праці та маніпулюванні їх голосами на виборах. Їм вигідніше вкладати гроші у Манафортів, Клінтонів, Квасневських та інших своїх покровителів, ніж у власні підприємства та у соціо-культурний розвиток нації. Ми не можемо модернізуватись, бо політика держави - під їх контролем, а політичні зміни - ключ до трансформації соціально-економічного ладу.

Усі бачать, що економіка розвалюється і на цьому фоні розсипаються самі олігархічні володіння. Найбільш сильний підрив олігархічного ладу стався 19 грудня, коли фінансова імперія групи Приват втратила свій потужний важіль - Приват-банк. Немає сумнівів, що після цього одна з найбільших імперій буде розкладатися. Без цього фінансового центру, який, як міг, тримав на плаву архаїчні пострадянські приватівські підприємства, почнеться їх лавиноподібне банкрутство. Можливо зараз ми переживаємо апогей процесу розвалу цього ладу, який відбувається у політичному циклі Порошенка (про цикли олігархономіки див. статтю в УП «На олігархічній водоймі почала тріщати крига»).

За олігархономіки, як ми бачимо, неможливо ні модернізувати великі традиційні підприємства і відновити їх конкурентоспроможність на міжнародних ринках, ні дати імпульси росту дрібного підприємництва, який потрібен для розгортання інноваційних галузей і виробництв.

Не краща ситуація в енергетиці, яка є надто обтяжливою для економіки, зокрема відомо, що в нашій країні питомі витрати паливно-енергетичних ресурсів на одиницю ВВП втричі більші ніж у Німеччині. Українська влада стоїть на позиції пролонгування традиційної нафтогазової та вугільної енергетики. Більше того, усіма можливими засобами, в тому числі штучно завищеними цінами і тарифами, а також гарантованими субсидіями на оплату ЖКП, які створюють монополістичні надприбутки Нафтогазу України, ДТЕКу та іншим, влада підтримує пострадянську енергетичну систему і заважає інвестиціям у альтернативні відновлювальні енергетичні джерела. Зелена енергетика вирве країну з лап нафтогазової мафії і людських злиднів, що вона спричиняє. А за надвисоких сьогоднішніх цін на енергетичні матеріали національна обробна промисловість, що їх споживає, не може бути прибутковою і конкурентоспроможною в світі. Ще один наслідок: закупівля російського газу за сьогоднішньої енергомоделі приводить до нестачі інвалюти, що спричиняє постійне зниження курсу гривні, а отже і зменшення закупівлі імпортної техніки, без якої неможлива модернізація економіки. Тому архаїчна структура паливно-енергетичного комплексу, що базується на органічному паливі та атавістичних теплогенераторних технологіях, не тільки відштовхує сучасні інвестиції з цього комплексу, а й стримує підйом інших галузей промисловості.

Заклики, які часто лунають, щодо збільшення видобутку нафти і газу, в тому числі сланцевого, і навіть щодо переходу до експорту цих продуктів, залишають нас у минулому столітті. Ми не станемо ще одним Еміратом чи Катаром (пізно!), які, втім, вже розгортають об'єкти енергетики пост-нафтової ери. Так, в Абу-Дабі введена в експлуатацію одна з найбільших у світі сонячних електростанцій.

На противагу невдач в промисловості нас втішають перспективами українського сільського господарства. Вже четверта частина експортних доходів припадає на цей сектор економіки. Дехто пропонує взагалі перетворити Україну в аграрну країну (аграрну супердержаву, за висловом одного іноземного дипломата). Але що розвивається за чинного латифундистського (великоземельного) підходу? - Монокультурне виробництво, поглинання дотацій з бюджету, фінансування оборотних засобів іноземними компаніями без права нашим виробникам розпоряджатися своєю продукцією. Латифундистські корпорації на півмільйона гектарів не володіють ні угіддями (вони орендуються), ні насінневим матеріалом, ні паливом для техніки, ні виробленними зерном, рапсом, олією. Їм дають матеріальні ресурси та будують транспортні термінали, а також встановлюють ціну на продукцію на українському кордоні (в морському порту) при передачі продукції іноземному посереднику. Головне, для чого потрібні латифундисти - дати доступ інвесторам до експлуатації родючих земель і обмежити ренту власникам ділянок землі, тобто мільйонам наших селян.

За схожею схемою працюють аграрні компанії у Болівії, Венесуелі (де недавно відбувалися голодні бунти), Колумбії та інших латиноамериканських країнах, які називають банановими республіками. Там також застосовуються подібні давальницькі моделі однопродуктових виробництв без власних прибутків, інвестицій та ринкових можливостей. Банани забирають, інвестори уходять і місцеві компанії банкрутують - класика.

Чим відрізняються від монопродуктових латифундистських корпорацій і чим кращі дрібні і середні фермерські господарства? - Вони багатопродуктові і комплексні, не тимчасовики, дбають про відновлення родючості землі, політично незалежні, структурно динамічні і гнучкі щодо ринкової коньюнктури, виробляють продукцію для українських міст і цим насичують товарами зарплату мешканців міст ( забезпечуючи платоспроможність їх зарплат і тим самим - стабільність споживчих цін). Нічого подібного однопродуктові латифундисти не роблять. Фермери - дійсні інвестори аграрного виробництва, зі своєї землі вони не зійдуть. Вони інноватори, бо без оновлення свого бізнесу ризикують стати банкрутами - що не загрожує латифундістам.

Однак, слід також врахувати, що вихід з кризи, висока і довготривала динаміка росту економіки буде досягатися завдяки не сільському, а міському господарству, бізнеси якого здатні приносити інноваційні надприбутки. Сільське господарство має допомогти промисовості та іншим галузям міського господарства, забезпечуючи товарне наповнення зарплат та інших доходів мешканців міст.

Якщо ж влада «бачить» лише великі олігархічні корпорації у місті і у селі, які фактично знищують конкурентоспроможність нашої економіки, то нам світить лише доля бананової республіки.

Капітал накопичувати, а не розкрадати

Зупинити декапіталізацію економіки, повернути потоки капіталу всередину країни, домогтися випереджаючого зростання високоприбуткових галузей, збільшення доходів, накопичень і заощаджень громадян - складові вирішення проблеми. А як її вирішували інші країни, які мали високі темпи росту?

СРСР у часи індустріалізації - нарощував капіталовкладення за рахунок державного бюджету і контрибуції після другої світової війни. Китай до держбюджету і держбанків, як джерел надходження капіталу, додав прямі іноземні інвестиції, перш за все у вільних економічних зонах. ФРН у 50-ті роки - переважно завдяки банківським позичкам дрібному приватному бізнесу, прибуткам останнього та розміщенню єврооблігацій (міжнародним приватним банківським кредитам). США після великої депресії ХХ століття ріст інвестицій забезпечувався залученням приватних заощаджень (депозитів), прибутків корпорацій та коштів федерального бюджету. Японія та більшість «тигрів» Південно-Східної Азії спиралися на прямі іноземні інвестиції, високу прибутковість приватного сектору, накопичення пенсійного фонду, заощадження громадян і у деяких країнах (Японії, Тайвані, Південній Кореї) - інвестиції з державного бюджету.

Можна виділити такі головні джерела приросту капіталу у вказаних країнах:

-високі прибутки приватного сектору, перш за все завдяки запровадженню вільної конкурентної економіки;

-банківські заощадження громадян, які є наслідком стабільно високих зарплат, які забезпечували банківські кредити приватному бізнесу, перш за все - МСБ, а також інвестувалися у акції приватних компаній;

-пенсійні приватні накопичення, зокрема, у країнах відносно демографічно молодих націй (азійські країни);

-прямі й портфельні іноземні інвестиції та іноземні банківські кредити;

-державний бюджет, інвестиції якого, проте, приносять ефект лише при вкладеннях у об'єкти інфраструктури та при фінансуванні науково-технічних інновації.

Чи залучаються в Україні ці джерела надходження капіталу? - Оцінемо їх.

1) Приватний сектор економіки - низькоприбутковий. Причини - пріоритетне кредитування банками державних корпорацій, бюджетне утримання збиткових державних компаній, ненаціленість банків на кредитування найприбутковіших підприємств; застарілість приватизованих компаній.

2) Починаючи з 2014 року, приріст банківських вкладів громадян зупинився і почався зворотній процес; звичайно, після цього позички приватному сектору практично не надаються; продовжується лише кредитування державних корпорацій, ресурси якого потрапляють до субурядових банків з бюджету. Найтяжчий удар банківському сектору був нанесений націоналізацією Приват-банку, внаслідок якої фактично буде відбуватися його поступове згасання і призупинення кредитної діяльності.

3) Пенсійна система не здійснює накопичень: щорічні надходження повністю витрачаються, а баланс пенсійного фонду зводиться з дефіцитом, який поступово зростає (у 2016 році він склав біля 150 млрд. грн.). Введений з початку 2017 року державний накопичувальний пенсійний фонд буде мати мізерний приріст, бо відрахування до нього слабко мотивовані. Значних накопичень поки що не буде.

4) Прямі іноземні інвестиції, які до 2008 року щорічно становили 5-7 млрд. дол., зменшилися у 2016 році до 1,5 млрд. Неприйнятний інвестиційний клімат, корупція, фінансова нестабільність і руйнування банківської інфраструктури не могли не зашкодити притоку зовнішніх інвестицій. Призупинилися й міжнародні банківські позички - іноземним банкам немає з ким в Україні співпрацювати та й падіння виробництва, що відбувається, не заохочує цих кредиторів.

5) Пріоритетними для влади є лише бюджетні інвестиції в окремі сектори (паливно-енергетичний і транспортний, державні банки). До того ж, частка інвестицій у бюджетних видатках вкрай незначна: до 7-8 % обсягів видатків або біля 3% ВВП. Практично усі гроші (я тут не розглядаю воєнні асигнування) йдуть на поточні витрати - проїдаються.

Ці обставини показують, що по надходженню інвестицій у нас - повний локаут. Економіка лежить. Капітал не приростає. Влада нічого не робить - вона займається іншими справами.

Треба зрушити з місця проблему активного приросту капіталу і починати доцільно з визначення послідовності дій з акумуляції фінансових накопичень, яка б найбільше відповідала нашим умовам. Не лежати ж на дні, як би нас солодко не вмовляли адепти сьогоднішньої влади. Послідовність дій, на мій погляд, має бути наступна.

1. Доцільно почати з концентрації інвестиційних ресурсів на вирішальному напрямку: на високоприбуткових проектах і підприємствах малого і середнього приватного бізнесу. Цьому має сприяти регулювання банківської діяльності - мотивація до кредитування МСБ і державне гарантування таких позичок, в першу чергу для інноваційного бізнесу, зеленої енергетики, фермерського господарювання тощо.

2. Інвестиційні ресурси для цих потреб можуть надійти з банківських депозитів громадян та з роздрібного продажу акцій підприємницьких компаній (для цього треба розгорнути мережі відповідних контор). Відновлення довіри громадян до банків відбудеться після стабілізації курсу гривні та підвищення нормативних вимог щодо адекватності банківського капіталу, відповідальності банків за їх невиконання та щодо структури кредитних портфелів, які не повинні містити спекулятивні операції та інсайдерські видатки, а також відкритості умов договорних відносин між комбанками та їх клієнтами, повне інформування останніх, захист Нацбанком інтересів вкладників у конфліктах з банками тощо.

3. Джерелом засобів для банківських депозитів і купівлі корпоративних цінних паперів будуть доходи громадян, а останні є наймасовішим наявним і найстабільнішим фінансовим ресурсом.

4. Зростання доходів громадян можливе виключно за стабільної національної грошової одиниці. Тому на першому ж етапі необхідно досягти стабілізації валютного курсу гривні, цін та доступних ставок процентів за господарськими кредитами.

5. Фінансово-цінова стабільність може наступити тільки внаслідок кардинальної реформи НБУ і трансформації бюджетної системи.

- Нацбанк України повинен бути структурно перебудованим, бути звільнений від пруденційних функцій і зосередитись на регулюванні грошово-кредитної системи та управлінні фінансовими резервами, забезпечуючи стабільність грошової одиниці з нормативним обмеженням річного приросту емісійних сум та інше (див. пропозиції автора у статті в УП « Подолання колапсу банківської системи»).

-Бюджетні інвестиції у проекти МСБ повинні бути не самостійними, а доповнювати приватні інвестиції ( комерційні кредити, венчурні вкладення тощо) у кожний проект, відібраний приватними інвесторами. Для збільшення цього інвестиційного потоку потрібно: по-перше, скоротити державний борг країни і витрати бюджету на його обслуговування, в тому числі складати бездефіцитний бюджет; по-друге, знизити у 2-3 рази тарифи на енергоресурси і ЖКП, що кратно зменшить витрати бюджету на житлово-комунальні субсидії; по-третє, здійснити реальну пенсійну-податкову реформу, яка допоможе щорічно скорочувати дефіцит державного пенсійного фонду тощо (системні зміни представлені у статті автора в УП «Втеча капіталу і декапіталізація - катастрофа для України»).

6. Ключовим елементом пенсійно-податкової реформи має стати: по-перше, запровадження єдиної шкали оподаткування усіх видів індивідуальних доходів ( зарплат, інших, включаючи доходи на капітал, інші майнові та інтелектуальні активи), по-друге, ця шкала має бути з прогресивними ставками від 0 до 15-18%; по-третє, введення регресивної шкали відрахування індивідуальних внесків до державного пенсійного накопичувального фонду, при цьому найвищі ставки відрахувань мають робити низькодоходні працівники, відрахування - робити працівники усіх вікових груп з першого ж року праці; по-четверте, необхідно також запровадити відрахування до державного солідарного пенсійного фонду від доходів, що отримуються від використання природніх ресурсів і добутку корисних копалин.

Можна зрозуміти, що наведені реформаторські дії по збільшенню приросту фінансового капіталу нашої економіки треба реалізовувати у послідовності від 6-го кроку до 1-го, що дозволить досягти ключової мети - зростання інвестицій у приватно-підприємницький сектор економіки.

(Продовження буде)

Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
   
 
 
 вгору