EN|RU|UK
 Суспільство
  15332  37

 "ВСІ ЄПИСКОПИ В СРСР БУЛИ ЗМУШЕНІ СПІВПРАЦЮВАТИ З КДБ", - ІСТОРИК ЦЕРКВИ НАТАЛЯ ШЛІХТА

Чи правда, що всі священики в Радянському Союзі були під ковпаком КДБ? Як на посади православних архієреїв потрапляли відверті дисиденти? На що були здатні українські селяни, щоб посвятити паску на Великдень в часи "брежнєвського застою? І як прорахунки радянських чиновників привели до того, що сьогодні маємо три великі православні конфесії в Україні? Завідувач кафедри історії "Києво-Могилянської академії", доктор філософії в галузі історії, доцент Наталя Шліхта стверджує, що для розуміння нинішньої ситуації у християнських церквах України необхідно врахувати їхній розвиток у радянський час. В інтерв'ю Цензор.НЕТ вона розповіла, як Церкві вдалося вижити під пресом тоталітарного антирелігійного режиму.


шлихта

ФІЛАРЕТ БАГАТО ЗРОБИВ ДЛЯ УКРАЇНІЗАЦІЇ ЦЕРКВИ В РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ


- Чи могли в радянський час бути дозволені великі хресні ходи, на кшталт тих, які ми бачили кілька тижнів тому?

- Відповідно до радянського законодавства будь-яка релігійна активність була дозволена тільки в межах церковної огорожі. Теоретично в цих межах віряни могли робити, що хочуть, хоча потім їм пояснили, що не все так просто.

- Не все просто - це як?

- Наприкінці 50-х вирішили, що огорожа - це забагато і обмежили приміщенням церкви, щоб сторонні не бачили богослужінь, адже на деякі свята обов'язковим є хресний хід навколо церкви. В принципі, Церква з такими обмеженнями погоджувалася і була щаслива, що могла робити бодай щось. Але є обряд великого освячення води на Водохреща. Православні звикли у цей день виходити на водойми, тобто за межі церковної огорожі. Цей обряд заборонили ще в 1948 році, задовго до антирелігійної кампанії Хрущова. Вже тоді у християнському обряді побачили небезпеку "найбільш прогресивному радянському суспільству". Віряни і духовенство намагалися довести свої права. Але їм сказали: "Ви привозите воду до церкви і там святите". Виняток - Західна Україна. Наприклад, тамтешній єпископ Михаїл (Мельник), коли видали цю заборону, прийшов до обласного уповноваженого у справах РПЦ і заявив, що не буде її дотримуватися. Сказав: "Якщо ми зараз отут, в центрі усього бандерівського, не будемо продовжувати релігійне життя, уявіть, які це наслідки матиме для вас". І йому дозволили.

- Тобто, національну ідентичність людей у західних областях священики використовували для збереження Церкви? Наскільки загалом Церква в УРСР залежала від Московського патріархату?

- Формально в СРСР була єдина Російська Православна Церква, в межах якої в УРСР з 1921 року існував Український екзархат. Після війни всі православні священики влилися в нього, інакше їх вислали б до Сибіру. Жодної автономії православної Церкви в Україні не повинно було бути. До 1960-х екзарх України не мав жодних легально прописаних прав. Якщо виникала проблема з якоюсь парафією, то зверталися не до нього, а відразу в Москву: або до влади світської (Ради у справах РПЦ), або церковної (до патріарха). У 50-х рр. Український екзархат взагалі хотіли ліквідувати, тому що боялися, що навіть його формальне існування могли використати у своїх інтересах "українські націоналісти".

Але потім з великої кількості причин ситуація змінилася. На моє переконання, одна з найголовніших причин, - те, що в РПЦ формально влилася величезна кількість греко-католиків (після Львівського собору 1946-го). У підпілля - як кажуть, в катакомби, - пішла не така вже велика кількість. Переважна більшість формально стала православними. Для них національна ідентичність була дуже важливою, тому це дуже підірвало РПЦ зсередини і зміцнило Український екзархат.

угкц

Українська греко-католицька церква і польському Перемишлі, 1971 рік.
Фото: istpravda.com.ua

- Тобто те, що стосувалося кількох українських областей вплинуло на всю громіздку систему?

- Абсолютно так. Радянські чиновники з питань релігії дуже прорахувалися. Наприклад, під час хрущовської антирелігійної кампанії у Західній Україні церкви закривали більш обережно, зважаючи на небезпеку "упорствующих униатов и бандеровцев". Після її закінчення понад 40% усіх православних церков, які діяли в УРСР, розташовувались в Західній Україні, при цьому, загалом ці області становили відносно невелику частку у загальній чисельності населення республіки.

Інший прорахунок - упередження щодо "возз'єднаних" греко-католицьких священиків. Вважали, що вони нічого не знають про православ'я, а у своїх парафіях займаються "націоналістичною діяльністю". Таких священиків забирали з Дрогобича чи Коломиї і переводили, скажімо, на парафії у Миколаївській чи Сталінській області, щоб вони там оправославилися. Результат був з точністю до навпаки. Вони і там продовжили свою діяльність ще й впливали на власне православне населення. Натомість, у Західну Україну на їхнє місце присилали православних священиків і комсомольців зі Сходу, щоб вони з галичан зробили православних. Наслідок і у цьому випадку був прямо протилежний: галичани впливали на цих людей. Таким чином, відбулася повільна українізація Українського екзархату.

Однак, крім недалекоглядної політики влади був ще й суб'єктивний чинник. У 1966 році екзархом України став митрополит Філарет (Денисенко), нинішній патріарх УПЦ КП. Він дуже багато зробив для того, щоб суто номінальний статус Українського екзархату наповнити змістом.

- Наприклад?

- В 1969 році у Києві заснували філію Відділу зовнішніх церковних зносин - дуже важливого органу в структурі Московського патріархату, який займався зовнішньою політикою і транслював позицію РПЦ світу. Філарет аргументував приблизно так: "У нас в Україні є складна ситуація з греко-католиками, а ще є велика кількість українських православних в діаспорі. Вони всі націоналісти. Коли Московський патріархат спілкується з ними напряму, вони його не сприймають. Якщо з ними спілкуватимемося ми безпосередньо з Києва, то зможемо показати, що в нас є свобода совісті і що ми українські православні". Ця аргументація звучала переконливо для чиновників і йому дозволили відкрити цю філію. А право проводити хоча б якусь автономну зовнішню політику означає значне збільшення повноважень.

Також Філарет домігся того, щоб ієрархи в межах УРСР перестали з усіх, навіть незначних питань, звертатися безпосередньо у Москву, а натомість зверталися у Київ. Крім того, митрополит у 1968-му домігся відновлення виходу українського "Православного вісника", який був закритий за Хрущова. А друкований церковний орган мав колосальне значення для впливу на священиків. Він аргументував: "У нас є величезна кількість вірян і священиків. У нас регіон з високим рівнем релігійності населення. Ми маємо право на свій журнал. Наш журнал закрили, а "Журнал Московської патріархії" не закрили. Це не свобода совісті, і так точно подумають за кордоном".

- Залізний аргумент…

- Так. І йому дозволили відкрити. І "Православний вісник" дійсно робив те, що обіцяв: вів "правильну" пропаганду за кордон, активну антиуніатську пропаганду. Але разом з тим, друкував багато інформації про свята, церковний календар, ази богословської науки. І що дуже важливо, виходив він українською мовою. Філарет прямо сказав, що якщо він не буде українською, нас не зрозуміють ні в Західній Україні, ні в діаспорі.

ПІСЛЯ ПОЛЬОТУ В КОСМОС ЛЮДЯМ НА НАУКОВОМУ ҐРУНТІ ПОЧАЛИ ДОВОДИТИ, ЩО БОГА НЕМАЄ

- Якщо говорити не про позицію церковних ієрархів, а про життя звичайних людей, чому в умовах постійних репресій вони зуміли зберегти Церкву?

- Найпростіша відповідь буде: Церква збереглася, тому що люди продовжували вірити в Бога. Якщо ж шукати "історичну" відповідь на Ваше запитання, то треба виходити із заходів, яких вживала держава, щоб знищити Церкву. Загалом, ці заходи були командно-адміністративними, як говорили в СРСР: закривали і висаджували у повітря церкви, монастирі, арештовували, страчували і засилали священиків. Такі методи використовували у 20-х роках, і це вилилось у широкомасштабну антирелігійну кампанію. Була думка, що зі знищенням церков і духовенства сама "проблема" зникне. Натомість, одним із наслідків стала поява катакомбної церкви. Нині термін "катакомбна церква", у першу чергу, асоціюється з побудуванням греко-католиків після 1946 року. Але ще в 30-х роках до катакомб пішли православні, тому що більше їм було нікуди йти.

Але через деякий час усвідомили, що нищення церков і духовенства не привело до того, що люди стали безрелігійними. Тоді розгорнулась перша хвиля атеїстичного виховання, був заснований "Союз войовничих безбожників", члени якого були агітаторами проти релігії. Вони проводили антирелігійні маскаради, карнавали, "суди над Богом"… Говорили: "Люди, схаменіться. Ми будуємо найпрогресивнішу соціалістичну державу в світі, а ви вірите в забобони". Після війни ці два методи чергували, хоча і не в таких екстремальних виявах, як у 20-30-х. Хрущов знову почав закривати церкви. А це, не будемо забувати, час, коли "радянська людина" вийшла в космос. Людям на науковому ґрунті почали доводити, що Бога немає. Тому якщо повернутися до Вашого питання, то відповідь історична буде: Церква продовжувала існувати, тому що у СРСР не змогли побороти релігію. А вже чому людина вірить, коли в неї забирають всі можливості вірити, - це питання філософії.

церква

Антирелігійна пропаганда серед дітей.
Фото: credo-ua.org


- Яким чином люди зберігали свою релігійність? Це було на рівні домашніх іконостасів та домашньої освіти дітей?

- Люди зберігали віру по-різному. Повсякденна практика виживання була різною у православних і греко-католиків. Війна - це той період, коли церкви повідкривали після винищення 1920-х - 1930-х рр., священиків повернули із заслання і дозволили висвячувати нових, Сталін помирився з Російською православною церквою, тому що вона була йому потрібна. В перші повоєнні роки православні були переконані, що їхнє життя тепер забезпечено, тому що православна церква "допомагає радянському уряду будувати соціалізм". Потім Хрущов їм показав, що це не так. Церкви і монастирі закрив, всі обряди заборонив.

- Як люди намагалися цьому протидіяти?

- Візьмемо типове село, в якому закрили церкву. Селяни спершу використовують офіційні можливості: пишуть листи, звернення, в яких просять повернути їм церкву. Вони говорять: подивіться, які ми правильні радянські люди, ми ударно працюємо на колгоспних полях і виконуємо всі плани, тому, будь ласка, дозвольте нам ходити в церкву.

Другий метод протидії - неофіційний. Люди можуть нелегально вночі збиратися в цій церкві, бо в селі контроль невеликий. Можуть домовитися з головою колгоспу. Вони навіть можуть запросити "бродячого священика", тобто такого, хто офіційно був знятий з реєстрації, але ходив від села до села і здійснював нелегальні обряди. Якщо такого священика не було, вони могли зібратися і без нього. Якщо з церкви влада зробила склад то, зрештою, люди збиралися просто по хатах.

Обряди здійснювали таємно. Провести хрещення дитини було мистецтвом. Або шукали священика, або йшли у зовсім інше місто і проводили це там вночі без офіційного запису. Так само похорон. Тоді з'явилося явище заочного похорону - ховали за світським обрядом, а потім якось просили священика освятити цю могилу.

Є великі релігійні свята, на які обряди особливо важливі. Наприклад, освячення пасок на Великдень. Зараз якщо людина не ходить до церкви, вона все одно піде святити паски на Великдень. Так само було в Радянському Союзі. Тому на свята практики виживання релігії яскраво оприявнювалися. Особливо якщо не просто у твоєму селі немає церкви, але в цілому районі всі храми закриті. Люди іноді йшли за сотні кілометрів.

- Наскільки такі подвиги були масовими?

- Я добре пам'ятаю один документ - скаргу жителів села, у якому була церква. Вони просили органи державної влади заборонити приходити до них у храм людям з навколишніх сіл. Написали: у нас Великдень, а ми не можемо нормально зайти у власну церкву, бо туди прийшла вся околиця (це була єдина діюча церква в районі).

церква

Антирелігійний музей у Володимирському соборі Києва.
Фото: territoryterror.org.uа


ГРЕКО-КАТОЛИКИ ФОРМАЛЬНО СТАЛИ ПРАВОСЛАВНИМИ, АЛЕ ПРОДОВЖУВАЛИ ВВАЖАТИ СЕБЕ ГРЕКО-КАТОЛИКАМИ

- Тоді постає питання, за яким принципом влада обирала, яку церкву зберігати, а яку закрити?

- Стратегічний план закриття церков розроблявся у Москві, потім у Києві з урахуванням великої кількості чинників. Наприклад, якщо в певному районі планували провести велику трасу, це означає, що навколо цієї траси не повинно розташовуватись ніяких церков. Тобто, автоматично усі церкви в цьому районі мають бути закриті. У великих селах, де були школи, церква також не мала діяти, щоб молоде покоління не бачило "забобонність і відсталість".

Інша мотивація пов'язана з позицією влади щодо Греко-Католицької Церкви. На Західній Україні вона існувала нелегально. Офіційно там діяли тільки православні церкви, а по суті греко-католики продовжували вважати себе греко-католиками і могли ходили на підпільні богослужіння. Тож в цьому регіоні влада була обережнішою, бо розуміла, що якщо закрити православну церкву, то греко-католики підуть до підпільного священика. "Якщо ми закриємо православну церкву чи монастир, то почнеться бандерівська пропаганда про те, як у Радянському Союзі погано", - такою була мотивація.

Людський чинник також був важливим. Були уповноважені Ради у справах РПЦ - це чиновники, які займалися наглядом за Церквою у регіонах. А це все люди - кожен з них мав особисті бачення і позиції. Хтось махав рукою і не особливо переймався тим, що йому спускають згори, хтось був звичайним хабарником, а хтось навпаки був переконаним атеїстом і кадебешником.

Багато залежало і від єпархіального єпископа, який також дуже по-різному міг ставитися до державної політики. Були такі, які займали абсолютно пасивну позицію. Коли до нього зверталися його віряни, він розводив руками: "А що я можу зробити?" Або він намагається щось вдіяти - спілкувався з уповноваженим і переконував закрити очі на певні "порушення".

- Багато таких прикладів?

- Багато. Скажімо, архієпикоп Палладій (Камінський). Він став єпископом після війни і активно протидіяв заходам щодо закриття церков. Коли хотіли закрити Почаївську лавру і скити в Тернопільській області наприкінці 1950-х рр., він намагався протидіяти, і за це його перевели на іншу єпархію. Крім того, навіть провадив певні адміністративні реформи у своїй єпархії. У першій половині 1950-х рр. він був єпископом Волинським і Рівненським. Одне з його тодішніх звернень до духовенства було особливо скандальне. Він написав приблизно так: "Ви, священики, повинні слухати мене, а не уповноваженого! Уповноважений - просто реєстратор і нічого не вирішує". Як на той час, він собі надто багато дозволяв. Водночас ця сама людина у "Православному віснику" писала статті, де говорила: "Ми, радянські громадяни, боремося за мир, так само як за мир бореться наша велика соціалістична держава". У 1968 році під час протестів у Празі, що їх придушили радянськими танками, архиєпископ писав, що придушення "контрреволюційного перевороту" - це правильно, так само як і в 1956 році в Будапешті.

- Наскільки такі випади були щирими і як вони поєднувалися із захистом Церкви?

- Я це питання задавала собі безліч разів і однозначної відповіді не знаю. То була незрозуміла для нас реальність: репресивна держава, яка не дозволяє жодного відходу від "генеральної лінії" партії. Наскільки можна одночасно вірити в Бога і в соціалізм, захищати Церкву і підтримувати криваве придушення протестів у Будапешті й Празі? Ми не можемо оцінювати людей, які жили в СРСР, сучасними поняттями. Російський соціолог Борис Фірсов говорить, що лукавство - це невід'ємна частина радянського життя, а питання про щирість чи "двомислення" взагалі неможливо піднімати без уваги до великої кількості чинників, які впливали на формування кожної людини, що виховувалась і жила в тій державі.

ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ЗРОБИТИ БОДАЙ ЩОСЬ ДЛЯ ЗАХИСТУ ЦЕРКВИ, ЄПИСКОП БУВ ЗМУШЕНИЙ СПІВПРАЦЮВАТИ З КДБ

- Популярна думка, що всі священики в СРСР працювали на КДБ. З того, що Ви сказали, випливає, що не всі.

- Є думка, що з КДБ були пов'язані не всі священики, а всі єпископи. Колись я брала інтерв'ю у відомого дослідника Церкви Майкла Бурдьйо, який з 1960-х рр. займався моніторингом свободи совісті в Радянському Союзі. Він розповідав про кількох православних ієрархів, які почали свою діяльність у 70-80-х роках, і сказав, що для того, щоб зробити бодай щось для захисту Церкви, єпископ був змушений йти на певний рівень співпраці зі спецслужбами. Інакше в людини не було шансів стати єпископом. Зовсім інша справа, як цей єпископ потім використовував своє становище.

Відома доповідна записка замголови Ради у справах релігійних культів В. Фурова 1974 року. Чиновник чітко розділив усіх ієрархів РПЦ на три групи. Перша - це "правильні" ієрархи, які мовчать і нічого не роблять. Друга - ті, які є лояльними до влади, але намагаються підвищити роль Церкви у повсякденному житті. І третя група - архиєреї, яких він назвав "опозиційними", які не погоджувалися з репресивною політикою партії і "угодовською" позицією верхівки Московського патріархату.

епископ

Леонід Брежнєв, митрополит РПЦ Алексій (Рідігер), патріарх РПЦ Пімен (Ізвеков), рабин московської синагоги Яков Фішман.
Фото: istpravda.com.ua.


- Всі семінарії були під контролем влади, як з вихованців виростали "неправильні" священики?

- Де беруться священики і єпископи? Теоретично - з семінарії. Але до Другої світової війни в Радянському Союзі були закриті всі семінарії й академії. Відповідно, можливості навчатися взагалі не було. Лишалися єпископи, що були возведені в сан ще до 1917 року, - ті, які не пройшли формальну радянську освіту. Після війни семінарії знову відкрили, в УРСР, наприклад, діяли три. У 50-х роках їх знову усі закрили, і залишилася тільки одна духовна семінарія в Одесі. Ці заклади перебували під неусипним контролем влади.

Дуже цікаві документи про те, як відбувався відбір у семінарію. Якщо, не дай Бог, людина мала вищу освіту, їй двері в семінарію були закриті. А якщо в анкеті написано, що ти двірник, тракторист, то теоретично тебе допустять. Другий момент - навчання також цілком було під контролем влади. З навчальних планів викинули історію. Вони навіть викинули предмет "Конституція СРСР". А це ж юридичний документ, який диктує умови життя радянських громадян! Ідея полягала в тому, що семінарії повинні були виховувати звичайних требовиконавців, які тільки і могли здійснювати обряди. А виховувати паству священик не повинен. Він мав бути традиційним батюшкою з бородою і хрестом, як ми його уявляємо. Якщо таке виховання, то який з нього вийде єпископ?

Як вихованці таких семінарій дізнавалися щось поза цим? Це відбувалося на рівні напівлегальних або нелегальних ініціатив. Наприклад, єпископу не дозволяється навчати, а він нелегально збирає молодих священиків і навчає їх поза межами семінарії. Також семінаристів не дозволено залучати до служби, щоб вони не мали практики, а єпископи їх залучали до великих богослужінь і давали найцінніше - практику і можливість спілкуватись із вірянами.

- Як опозиційних ієрархів могли допустити до такої високої посади? Хіба не було очевидно, що ця людина не мовчатиме…

- 60-70-і роки - це час народження релігійного дисидентства. Почали поширювати релігійний самвидав. Багато залежало і від особистостей. Був, наприклад, такий митрополит Львівський і Тернопільський Миколай (Юрик). У 1946 р. він перейшов з греко-католицької віри у православ'я. До того, як стати єпископом, він був відомий як дуже опозиційна людина, його сильно критикували чиновники - писали, що він "як був греко-католиком, так і лишився". Навіть відсидів тюремний строк. Питання, навіщо таку людину висвячувати на єпископа. Очевидно, були якісь причини. При тому, що він дуже не хотів ставати єпископом, а зробив карколомну кар'єру - став митрополитом, будучи вихідцем з "уніатів". Якщо єпископ когось не влаштовує, його попросту з однієї єпархії переводять в іншу. Палладія (Камінського) переводили 5 разів в межах УРСР, а наприкінці 60-х його взагалі "вислали" в Росію. А митрополит Миколай залишався на своїй єпархії два десятиліття. Будучи главою найбільшої західноукраїнської єпархії він, з одного боку, поводився дуже "правильно", підписував всі необхідні петиції проти греко-католицької церкви… А у тій записці 1974 року він згаданий серед опозиційних архієреїв.

- Наскільки українізація Церкви і прорахунки влади сприяли тому, що після створення Української Православної Церкви Київського патріархату до неї приєдналося чимало священиків?

- Частково відповідь так, посприяли. У 80-х роках вже існувало розуміння, що в УРСР церква мала певну окремішність. Очевидно, що це сприяло тому, що після проголошення автокефалії української церкви у 1990 р., а потім і створення Київського патріархату, була велика кількість духовенства і єпископату, які підтримали його. З іншого боку, велика кількість священиків і єпископів і, зокрема, у Західній Україні не підтримали і сьогодні вони є служителями Української Православної Церкви Московського Патріархату. Церква - це дуже складна інституція, і не завжди в ній переважають національні чинники. Були люди, для яких важливішим був аргумент, який сьогодні використовує УПЦ МП - неканонічність Київського Патріархату.

Звісно, процеси, які відбувалися в Радянському Союзі, створили релігійний ландшафт, який маємо в сучасній Україні. Ті процеси сто відсотків створили Українську Православну Церкву Київського Патріархату, так само як і відроджену Українську Автокефальну Православну Церкву. Але так само вони створили Українську Православну Церкву Московського Патріархату. І Українську Греко-Католицьку Церкву. В масовій свідомості побутує думка, що УГКЦ відродилася, вийшовши наприкінці 80-х з катакомб. Це правда, але не треба забувати, що переважна більшість греко-католиків не провели цей час у катакомбах. Формально вони були православними, а коли з'явилася можливість, повернулися до греко-католицької Церкви. Але водночас певна їх кількість залишилися православними і, що дуже важливо, українськими православними, а тому склали кістяк відродженої УАПЦ.

Ольга Скороход, Цензор. НЕТ
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
   
 
 
 вгору