EN|RU|UK
 Суспільство, Політика України
  29396  107

 НОВА ПРОГРАМА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ДЛЯ ШКІЛ: ІСТОРІЯ ЖЕРТОВНИХ ГЕРОЇВ ЧИ ТАЛАНОВИТИХ ПЕРЕМОЖЦІВ?

Як на формування майбутніх громадян України вплине героїзація ОУН та УПА у підручниках історії? Які проблеми виникають, коли кримськотатарські діти читають у підручниках, що єдине, що принесли їхні предки українцям - неволю й насилля? З якими історичними знаннями зі стін школи має вийти 16-річний підліток, а попросту – якою має бути програма викладання історії в школах?

У липні Міністерство освіти анонсувало нову програму викладання історії України у 10-11 класах. Фактично вона є поверненням до попередньої програми, яку в пік режиму Януковича відкинуло Міністерство Дмитра Табачника.

Учні знову почують про героїв Крут, Голодомор як геноцид, історію українського націоналістичного руху. Творці програми називають її націоспрямованою. Це можна вважати запізнілим здобутком Революції Гідності і вагомим кроком реформування освіти, однак є нюанс - програма фактично не міняє схему викладання історії України, яку вже давно і послідовно критикують десятки провідних істориків. Вони розробили альтернативну програму, про яку можна сказати, що вона аполітична та позитивна і в перспективі має позбавити українців комплексу народу-жертви.

"Цензор.НЕТ" поговорив з ініціаторами обох концепцій і запитав про те, чому має бути прийнята та чи інша програма. На наші питання відповіли Ганна Байкєніч, член робочої групи з розробки нової програми з історії України, та Георгій Касьянов, провідний український історик, який критикує викладання політизованої історії в школах.


НАШІ МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ НЕ ДЛЯ ДІТЕЙ, ВОНИ ДЛЯ ВЧИТЕЛІВ, - ЧЛЕН РОБОЧОЇ ГРУПИ З РОЗРОБКИ НОВОЇ ПРОГРАМИ ГАННА БАЙКЄНІЧ


байкенич

Ганна Байкєніч - завідувач сектору методичної роботи Українського інституту національної пам'яті, кандидат педагогічних наук. Член робочої групи з розробки нової програми з історії України для 10-11 класів.

ВПЕРШЕ ІСТОРІЯ КРИМУ ІНТЕГРОВАНА В ЗАГАЛЬНУ КАНВУ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

- Програма розрахована на впровадження вже цього навчального року, але підручників немає досі. Це не створюватиме дисонанс?

- З цим найбільша проблема. Коли створювалася програма, деякі суперечки між членами робочої групи точилися саме щодо цього питання: чи варто взагалі зараз кардинально міняти програму, якщо найближчим часом видання підручників для 10-11 класів не передбачається? Проте в сьогоднішніх умовах розставити відповідні акценти в курсі історії України є першочерговим завданням гуманітарної освіти.

- Коли будуть нові підручники?

- Це питання радше до Міністерства освіти і науки. Конкурси на підручники оголошуються почергово. Минулого року - для 7 класу, цьогоріч - для 8-го. Тобто, можна припустити, що підручники для 10-11 класу з'являться за 2-3 роки.

- Щодо самої програми - я не побачила там чогось докорінно нового від того, що я вивчала у старших класах на початку 2000-х. Які основні зміни?

- До прикладу, тема Революції 1917-1921 років була зовсім розмита і розірвана. Частина теми відходила до теми "Україна у Першій світовій війні. Початок Української Революції". А друга частина була доволі некоректно з історичної точки зору складена. Тобто конкретизації, що події Української Революції 1917-1921 років стали важливим етапом державотворення України не існувало. Зараз ця велика тема виокремилася в дві. Також збільшилась кількість годин, виділених на вивчення Української Революції.

Тема про період Незалежності абсолютно критично подавалася. Кричущий приклад - на екологічний стан і подолання наслідків Чорнобильської катастрофи відводилося 6 з 10 годин! Це, безумовно, важлива тема, але з програми випадали інші не менш важливі пласти. А все, що відбувалося після початку 2000-х, взагалі не потрапило до програм. Немає віх, які, поряд з іншими подіями, сформували сучасну Україну - Революції на граніті, Помаранчевої Революції, Революції гідності, АТО. Тепер ці події увійшли до програми.

- Тобто ця програма не нова, а повернення до того, що було на початку 2000-х?

- Напрямок один, але внесені значні зміни. З'явилися нові теми, інші поняття. До прикладу, нова велика тема "Становлення й утвердження радянського тоталітарного режиму (1921-1939)". Події, що увійшли до цієї теми, раніше були представлені двома окремими темами: "Нова економічна політика" та "Соціально-економічні перетворення в Радянській Україні". В цю тему входить і НЕП, і економічні перетворення, далі - Індустріалізація, Великий терор, Голодомор, Розстріляне Відродження тощо. Ми говоримо, що поряд з економічними поступами відбувалися страшні речі, про які не можна мовчати.

Також ми ставимо знак рівності між радянською комуністичною та німецькою нацистською тоталітарними системами. Ці два режими прирівнюються в злочинах, скоєних проти українців.

- З трьох голодів, які пережили українці у 20 столітті, лише один представлений як Голодомор і геноцид - тоді як раніше голоди 20-х і 40-х років у програмі також були названі Голодоморами.

- Ми не відходили від нормативно-правової бази. Меморіал пам'яті жертв Голодоморів минулого року було перейменовано на Меморіал жертв Голодомору. Тому в нас Голодомором названа трагедія 1932-33 років, а решта - масові голоди. Саме так звучить в Указі Президента України та Законі України "Про Голодомор 1932-1933 років".

Також важливо, що вперше історія Криму інтегрується в загальну історію України від початку 20 століття. У кожній темі є вкраплення історії Криму. Переважно ми намагалися показувати героїчні сторінки, скажімо, похід Петра Болбочана. Про це мало хто знає. З огляду на сьогоднішню ситуацію це дуже актуально.

- Програма передбачає заняття для практичної роботи. У чому вона полягатиме?

- Це одне з новаторств. На рівні старших класів це запроваджується вперше. Раніше такі заняття запровадили для класів середньої школи. Звичайно, як, будь-що нове, ми наштовхнулися на спротив вчителів. Нам говорять, що не вийде, і невідомо, як це сприймуть учні. Але практичні уроки прижилися, і тепер вони практикуватимуться в старших класах.

- Якими мають бути такі уроки? З програми скидається на банальну доповідь учня біля дошки.

- Форма проведення та методика організації уроку залежить від вчителів. Це може бути бінарний урок - об'єднаний з іншою дисципліною, може бути інтерактивний урок тощо. До речі, теми практичних занять визначені у програмі. Подекуди визначені і форми - наприклад, представлення творчих проектів.

НАМ ЧАСТО ЗАКИДАЮТЬ, ЩО ПРОГРАМА ЗАПОЛІТИЗОВАНА. АЛЕ ВОНА СКЛАДЕНА НА ОСНОВІ ДОВЕДЕНИХ ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

- Як відбувалася розробка програми?

- Одразу коли Інститут національної пам'яті було реорганізовано з наукової установи в Центральний орган виконавчої влади, ми відразу почали працювати над розробкою проекту шкільних програм. Протягом півроку фахівці нашого інституту розробляли проект. В лютому цього року Міністерством освіти і науки була створена робоча група з розробки програми. До її складу увійшли й представники Інституту. На робочу групу ми вийшли з цим проектом.

Програма, яку ми зараз маємо, не є цілком тим проектом, який ми представили робочій групі. До прикладу, ми хотіли, винести тему культури в дві великі окремі теми - наприкінці першого і другого семестрів. Тому що зазвичай ця тема розмивається під час вивчення матеріалу. Але наша пропозиція, на жаль, не пройшла. Проте це компенсується, сподіваємося виділеними додатковими годинами на узагальнення та систематизацію матеріалу.

- Хто входив до робочої групи з розробки програми?

- До складу робочої групи увійшли переважно фахівці з вищих навчальних закладів, з Міністерства освіти, з Академії педагогічних наук, інших зацікавлених органів влади, заслужені вчителі України.

- Назвіть кілька конкретних прізвищ - для розуміння.

- Тетяна Ладиченко (Національний педуніверситетт ім. М. Драгоманова), Костянтин Баханов (Бердянський університет), Олександр Гіссем - це прізвище, на жаль, було на слуху не з хорошої причини (скандал викликав довідник авторства Гіссема, в якому сказано, що у Донецькій та Луганській областях не відбувалися мітинги на підтримку Євромайдану, - ред.), Юлія Лебедєва - заслужений вчитель України, Андрій Руккас (Київський університет імені Тараса Шевченка).

- От власне питання щодо складу робочої групи постає не дарма. Ряд солідних істориків незадоволені затвердженою програмою - називають її радянською за суттю. Натомість майже 10 років тому була розроблена альтернативна - неполітична програма історії, яка мала б виховати з учнів патріотів не на основі героїзації боротьби, а на основі досягнень і здобутків. Ви готові з ними дискутувати? Чому програма має бути саме такою, якою її затвердили?

- Я неодноразово повторювала, що історія України - це особливий предмет. Програму можна змінювати хоч кожного року. Але вона мусить змінюватися не з приходом нової політичної партії до влади, а з відкриттям архівів або у зв'язку з новими подіями, які відбуваються тут і зараз.

Нам часто закидають, що програма - це наша примха, заполітизована історія. Але вона складена на основі чітко сформульованих наукових історичних досліджень, і це не вигадка. Можемо дискутувати щодо кожного пункту безкінечно. Конструктивні зауваження ми готові вислуховувати. Незадоволені будуть завжди. Одного разу мене запросили на радіоефір, присвячений новій програмі викладання історії. Дзвонила жінка з Харкова, плакала, мовляв у нас заполітизована історія - з одних ми, буцімто, робимо героїв, а інших - відхиляємо. Говорила: "У Радянському Союзі було стільки гарних моментів, а у вас тепер лише одне на думці". Але ми розуміємо, що в Україні живуть люди з різними поглядами. Думаю, що не доцільно звинувачувати нас у заполітизованості історії чи перехилі на якийсь бік. Ми говоримо як про український визвольних рух, так і про радянських партизанів, як про здобутки, так і про поразки, як про трагічні сторінки, так і про героїчні. Достатньо більш детально прочитати програму - ви в цьому самі пересвідчитесь. Нагадаю, що програму опрацьовувала ціла команда фахівців з різних наукових та урядових установ, а згодом - затверджувала Міністр освіти і науки, тож це не є програма виключно Українського інституту національної пам'яті.

- Які нові факти, яких не було ще 15 років тому, є у новій програмі?

- Переважно ці факти пов'язані з Українською революцією 1917-1921 років та подіями Другої світової війни. Трошки змінилися акценти. Якщо раніше говорили про Велику Вітчизняну і внесок радянських військ у перемогу над нацизмом, то зараз переміщуємо акценти на явище німецько-радянської війни і місце українців у ній та Другій світовій. Не можна не говорити про те, що до початку німецько-радянської війни СРСР та Німеччина були союзниками. В 1939 році вони разом напали на територію Польщі. Говоримо про те, що Україна вступила у війну не в 1941 році, і навіть не 1 вересня 1939-го, а ще 15 березня, коли Угорщина розправлялася з Карпатською Україною. Окремо наголошуємо на внеску українців у перемогу над нацизмом - на тому, що українці воювали як в радянській армії, так і в українському визвольному русі, а також в арміях країн Об'єднаних Націй. Також програма з історії України для 10-11 класів відтворює етапи державотворення України, засвідчує їх тяглість.

- Нещодавно Інститут Нацпам'яті оприлюднив документи, які свідчать про те, що в КДБ знали про всі ризики, пов'язані зі спорудженням ЧАЕС. У програмі це враховано?

- Програма -це нормативний документ, який визначає зміст освіти. Він розставляє основні акценти та є основою для викладання курсу, а також подальшого написання навчальної літератури для шкіл. Власне змістове наповнення буде подано у підручниках, і питання, як це висвітлять автори у майбутньому.

Поки, на жаль, додатковий історичний матеріал є лише у методичних розробках, які ми пропонуємо вчителям. Ці рекомендації затверджені Міністерством освіти і науки. Також вийшла друком збірка таких рекомендацій. Думаю, до появи нових підручників, вони зможуть заповнити деякі прогалини в історичному матеріалі та допомогти вчителям опанувати нову програму.

- Ці рекомендації також викликають питання. Істориків обурює і мова написання, і загальна схема. Наведу приклад з програми історії для молодших класів. У частині про Київську Русь сказано, що вона "виникла внаслідок соціально-економічного та політичного розвитку слов'ян". Так писали ще у марксистських підручниках. Вам закидають, що по суті сучасні підручники повторюють стару схему.

- Наші методичні рекомендації не для дітей, вони для вчителя. З дітьми ми працюємо опосередковано через вчителя. Ми пропонуємо їх Міністерству освіти, а вже воно (у разі схвалення) надсилає їх на місцеві управління освіти, методкабінети й інститути післядипломної педагогічної освіти. Тобто вони доходять не до дітей, а до вчителів. А вже вчитель обробляє інформацію і подає зрозумілою мовою учням.

- Програма передбачає моменти вивчення побутового життя і цивілізаційного поступу - на чому наполягають історики, які опонують Вам? Це важливий компонент виховання громадянина.

- Вона є, особливо в роки війни - про долі жінок і дітей.

- Підручник затверджуватиме Міністерство освіти?

- При Міністерстві освіти і науки працює Науково-методична комісія за різними секторами. Саме вона (точніше, її підкомісія) курирує надання грифу навчальній літературі. Що важливо: створюючи програму, ми намагались співставити її із програмою ЗНО. Досі існувала величезна прірва між тим, що діти мусять знати по завершенні 11 класу, і тим, що вони вчили.

Я МОЖУ ЗАПЕВНИТИ, ЩО НЕПОЛІТИЗОВАНА ІСТОРІЯ ТАКОЖ ВИХОВУВАТИМЕ ПАТРІОТІВ, - ІСТОРИК ГЕОРГІЙ КАСЬЯНОВ

касьянов

Георгій Касьянов - доктор історичних наук, завідувач відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України.


"НОВЕ" – ЦЕ НЕ ЗОВСІМ ЗАБУТЕ "СТАРЕ"

- По суті нова програма викладання історії України у старших класах - це повернення до тієї програми, що існувала до концепції, яку запровадило міністерство Дмитра Табачника. Ви вже давно критикуєте цю схему викладу історії. Яке Ваше ставлення до останніх змін?

- Справді, востаннє програму переробляли, коли перейшли на 11-річну освіту. В тій програмі були ідеологічні редагування. Причому офіційної лінії ніхто не артикулював – не було від Міністерства, яке очолював Табачник, документів, які вказували б авторам підручника, що робити. Табачник написав статтю на сайті Партії регіонів, де засудив нав’язування певної версії історії, однак практично там само висловився за те, щоб вилучити певні сюжети з підручників. Зі слів деяких авторів, "рекомендації" щодо змін пропонувалися в телефонному режимі. Це більше стосувалося програми для 5-их класів.

Редагування було пов'язане з ліквідацією того, що у ПР вважали "надмірами націоналізму". Тоді вилучили слово "геноцид" щодо Голодомору, зменшили матеріал про ОУН і УПА. А концептуально підручники ніяк не помінялися. Іронія полягає в тому, що саме в 2011 році готували нову концепцію історичної освіти в Україні.

- Її писали окремо від Міністерства?

- Це було під керівництвом Інституту інноваційних технологій і змісту освіти (зараз – Інститут модернізації змісту освіти, – ред.), який підпорядковувався МОН. Концепція була максимально "політкоректною". Здається, це була вже четверта концепція, яку спіткала доля попередніх – вона залишилася на папері.

Нагадаю, що в 2007 – 2009 працювала так звана "група Яковенко", в якій зібралися мабуть найкращі українські знавці шкільної історії і методик викладання (Наталя Яковенко – професор НаУКМА, одна з провідних українських та європейських істориків, – ред.). Тоді випрацювали концепцію "олюдненої" історії, такої версії минулого, де більше йшлося про історію повсякденності, про історію людей, а не лише держав, страждань і поневірянь. Табачник скористався пропозиціями групи аби критикувати наявну схему шкільної історії, але не став їх втілювати. Зрештою, для нього усі питання такого характеру були пов’язані з політичним інтересом.

- Прийнята нещодавно програма несе якісь докорінні зміни?

- Програма, яка з'явилася зараз, де-факто не нова, це підредагований варіант старої. І це ж не вся програма – лише старші класи. Структурно вона побудована так само, як і всі попередні програми. Вона й надалі містить рудименти радянської структури викладання історії: спершу соціально-економічні питання, потім політичні, і нарешті за "залишковим принципом" освіта, наука, культура і розвиток суспільства загалом.

- А що є нового?

- "Нове" - це просто повернення того, що вилучили за Януковича, такий собі мікрореванш. Відновлено позицію про Голодомор як геноцид. Серйозно розширена історія націоналістичного руху – достатньо поглянути на персоналії, які там зазначені. Наявні спроби вписати в українську історію постаті радянського часу, це слід вітати, утім це теж було раніше.

Продовжується лінія "української Другої світової війни, але більш виразно. Цікаво й те, що в історію України вписується Крим тих часів коли він ще не мав політичного відношення до України – згадується "похід Болбочана" на півострів (досить специфічний епізод, який перетворюється на масштабну подію) та Кримська АССР 20-30-х років, що тоді була у складі тодішньої Російської Федерації. При чому, вона подана поруч з Молдавською автономною республікою, яка була в складі України.

Якщо повертатися до фундаментальних речей – ми бачимо, що й надалі домінує політична історія. Знову бачимо страждальницьку версію, де Україна фігурує як жертва. Як і раніше це мілітаризована історія. Більше уваги приділяється героїчному наративу – від Крутів до ОУН та УПА Щоб віддати данину сучасним тенденціям,– у програмі окремими рядками є повсякдення історія. Але знову-таки це лишається на маргінесах.

ІСТОРІЯ, ЯКУ ЗАРАЗ ВИКЛАДАЮТЬ У ШКОЛАХ - ЦЕ ДЕПРЕСАНТ

- Засади, на яких має бути вихований громадянин України цими підручниками, відповідають задекларованому шляху розвитку України?

- Якщо йдеться про "європейський вектор", то можна віднайти тенденцію до багатокультурності, яка представлена радше як намір. Історія України залишається історією етнічних українців, інші етноси і культури, які тут існували століттями, маргіналізовані. Наведу приклад: в матеріалі про двадцяте століття згадується трагедія кримських татар. Але тепер з цим матеріалом треба узгодити те, що розповідають про кримських татар в матеріалі про сімнадцяте століття, де вони мають, скажімо так: не дуже привабливий вигляд – без будь-якого конкретно-історичного пояснення.

- Якщо взяти за приклад питання кримських татар, як, на Вашу думку, воно мало би бути подане, щоб не викликати міжнаціональних суперечностей, не плутати учнів, але й не замовчувати неприємні сторінки?

- У курсі шкільної історії сучасні поняття переносяться на явища і події 200-500-річної давнини. Наприклад, пишуть про "права людини" стосовно першої половини ХХ століття, а тоді навіть такого поняття не існувало. Про Пилипа Орлика пишуть як про автора "першої європейської конституції", транслюючи сучасне розуміння конституції на початок 18 століття. Це називається анахронізми.

Так само і у випадку кримських татар – у 17 століття переносяться сучасні поняття. Треба дітям пояснити, що тоді українці, як ми їх зараз називаємо, не були тими українцями, яких ми знаємо сьогодні – зі своєю державою, газетами і тотальною грамотністю. Якщо говорити про кримське ханство, то треба пояснити, що це була державне утворення, яке існувало за законами того часу і мало свої інтереси. Так само, як тогочасна козацька держава, яка не була державою в сучасному розумінні. Тому якщо згадувати, що татари збирали ясир, то не треба розповідати нісенітниці про те, що работоргівля була основою господарства Кримського ханства. І не забувати про те, що козацькі гетьмани також торгували рабами і "давали квоту" на ясир. Тоді буде баланс і стане зрозуміло, що історія складніша, ніж подається за схемою "наші" здійснюють походи, "вони" - загарбують і грабують. Треба пояснювати явища і події в термінах тієї епохи, коли вони жили і "розшифровувати" ці терміни. Інакше виходить гра в одні ворота: козаки – це визволителі, а кримські татари – загарбники і зрадники. В такому разі виникає проблема з інтеграцією кримських татар в українську націю. Так і було раніше. Лише зараз кримські татари стали раптом "своїми" - через загальновідомі обставини.

- Є шанс, що концепція неполітичної історії буде прийнята у найближчі 10 років?

- Немає. В принципі неполітичної історії принаймні на рівні підручників не існує. До того ж ми в стані війни, тому й надалі залишатиметься тенденція до культивування мілітарних сюжетів, змагань, "великих подій". Звичайно, вчителі можуть на свій розсуд викладати історію людей, але на рівні державної політики очевидно, що в підручниках далі утримуватиметься ідея, що, з одного боку, Україна – це об'єкт зазіхань, а з іншого – культивуватиметься героїчний наратив, і все це в упаковці вічних змагань – до речі, дуже нагадує радянсько-марксистську концепцію, яка представляла рушієм історії класовий конфлікт. Там змагалися класи. У нас змагаються нації, держави.

- Та й постає питання: чи в умовах війни неполітизована концепція викладання історії потрібна?

- Якщо дивитися на ситуацію, виходячи з логіки подій, то в умовах війни, звісно, не потрібна. Війна передбачає мобілізацію – психологічну й політичну. Та я не став би говорити, що таку мобілізацію забезпечують підручники. Для цього є інші засоби. Зрештою, є "мінстець". Завдання шкільної історії справді певною мірою полягає в тому, щоб виховувати патріотів. Але патріотизм має бути дієвим, коли ж він базується на ідеї, що нас століттями гнобили і зраджували, можуть виникати проблеми з ідентичністю. На жаль, та історія, яку зараз викладають в школі, виховує комплекс меншовартості і агресивності з чітким усвідомленням того, що українці постійно є жертвою. Шкільний курс розповідає: що українці не жили, а виживали, їх постійно гнобили, вони боролися проти гноблення, їх гнобили сусіди, імперії, Радянський Союз. Не думаю, що це створює сприятливий психологічний старт для подальшої біографії. Тому й у випускників шкіл переважно ставлення до історії України як до предмету скажімо так, "неоднозначне". Водночас не можна перетворювати шкільну історію на пропаганду. Вона має навчати критичному мисленню.

У СВІДОМОСТІ ЛЮДЕЙ, ЯКІ Є ПРОМОУТЕРАМИ ПРИЙНЯТОЇ ПРОГРАМИ, ПАНУЄ 19 СТОЛІТТЯ

- На такій історії вже виховане не одне покоління. Яким чином це свого часу можна буде подолати?

- Здається, хтось із чехів сказав: "Університет – це те місце, де вас вчать сумніватися у тому, чого вас навчили в школі". Тому, можливо, саме університет має таку функцію. У свідомості людей, які є промоутерами прийнятої шкільної програми, панує 19 століття: це "великі події": війни, революції, видатні постаті, діячі, це антикварні уявлення про націю як про спільноту мови і походження.

Може все ж таки треба більше людської історії: як жили люди на рівні повсякденності, як вони думали, як відчували, як будували своє життя, як розвивалося їхнє особисте життя на тлі "великих подій"? Треба показати, що українці – працьовитий народ, який здатний виживати в серйозних умовах і при цьому ще й зберігати свою ідентичність.

Є ще одна проблема. Україна стала сучасним, модерним суспільством у 20 столітті, модернізація відбулася в радянські часи: майже 100% грамотність, потужна індустрія, космічні програми, потужна освітня система, сучасні кордони. Подобається це комусь чи ні, але історія у нас така: модерною нацією українці стали за радянських часів. Це не оціночне судження, це констатація очевидного факту. Як подавати цей період в школі, якщо політична кон’юнктура пхає в бік заперечення усього досвіду "комуністичного минулого"? Як пояснити культурну розмаїтість України, яка склалася у сучасних межах з дуже різних регіонів з різними традиціями, історією, ментальністью, склалася саме в радянський період? Зрештою, якщо радянськи період викладати як безперервну історію репресій, голодоморів, утисків, жертв, то як пояснити те, що на вході в незалежність Україна була "другою серед рівних", а її потенціал був таким, що прихильники незалежності очікували тотального процвітання? Про те, як ми скористалися цим потенціалом, я делікатно промовчу, це не тема нашої розмови.

- Вам дорікнуть, що люди, виховані на "мирній" оптимістичній історії, у випадку небезпеки не будуть готові захистити свою державу – попросту не матимуть такого прикладу.

- Вже давно сформувалася альтернативна версія історії, яка так само може виховувати патріотів, які будуть готові захищати свою країну. Але не тому, що вони прочитали в підручниках, як хтось когось різав і душив, а тому, що вони прочитали в підручниках, що в нашій державі живуть підприємливі, талановиті, здатні до самоорганізації люди. Готовність захищати батьківщину не виховується депресухою та й навіть розповідями про великі перемоги.

Мілітарну історію не потрібно зовсім викреслювати, але "людської" історії треба зробити більше. Щоб це були не просто прізвища та портрети Бандери, Шухевича та Грушевського, а щоб це були живі люди. Діти мають бачити, що ці люди страждали, сперечалися, сподівалися, думали, сміялися, залицялися і так далі. Зрештою, якщо вже дуже хочеться, можна і треба розповідати про страждання і поневіряння і показувати життєздатність, витривалість людей. Я можу запевнити, що це буде не менш патріотична історія, ніж та, де українців гноблять усі, хто поруч, а українці або терплять, або гинуть.

- Чи не здається Вам, що річ не у тому, що суспільство не сприймає концепцію "оптимістичної" історії України, а у тому, що воно про неї не знає. Адже переважно про її існування відомо лише фахівцям.

- Як на мене, йдеться не про зміну знаку: песимістичної на "оптимістичну". Історія – це не "те, як воно було", а те, як її написали історики. А ті, що пишуть для школи, пишуть те, на що є запит, хоча у нас і надалі в підручниках домінує запит 1990-х.

Отже, йдеться не про "оптимістичну", а про цікаву історію. Історію, яка будить думку. Де постаті на сторінках підручників – це не пам’ятники і "видатні діячі", "пророки", а живі люди. Де відбувається контакт і взаємний вплив різних культур, цивілізацій. Де українці не стогнуть під гнітом, а потім ріжуть гнобителів, а цікавляться й іншими речами.

Такі зміни реалізують не за рік і не за два. Для цього потрібна спадковість у владі, щоб кожен новий міністр не змінював курс викладання історії й не підлаштовувала його під свої ідеологічні шаблони. Є дуже багато чинників протидії. Етнонаціональний наратив виписували у 1990-х. Він сформувався, а потім почалося: у 2005 році перелаштували підручники, у 2010 – також. Зараз нібито "нова" програма, яка зовсім не нова. Переробляти треба не під ідеологічну кон'юнктуру, а під підвищення якості, під зміну змісту і методів викладання.

- З тих людей, які сьогодні займаються реформуванням освіти, Ви бачите людей, які розуміють необхідність відходу від політизованої історії, які у майбутньому можуть забезпечити спадковість влади?

- Якщо говорити про топ-менеджмент в Міносвіти, ці люди зараз змушені більше думати про структурні зміни. Вони вирішують завдання, щоб, по-перше, утримати освіту від деградації, а по-друге, запустити структурні реформи, які починають працювати через кілька років. Наприклад, досі не прийнятий "Закон про освіту". Тому питання суто "ідеологічного" характеру зараз не у фокусі Міносвіти. Десь рік тому ухвалили програму національно-патріотичного виховання, але як на мене, вона настільки однобічно ідеологізована, що краще б її не ухвалювали.

В професійному середовищі істориків є чимало тих, хто готовий працювати на зміну концепції історичної освіти, є багато учителів, які готові по-новому викладати історію, виходити за рамки етноцентричної історії. Є організації, такі як "Нова доба", які давно працюють над подоланням етнічної ексклюзивності шкільної історії. Зрештою варто повернутися до обговорення концепції "олюдненої" історії, саме обговорення, а не затвердження. Але зараз політична кон’юнктура проти цього.

Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ"
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
Сторінка 2 з 2
<<<1 2
Сторінка 2 з 2
<<<1 2
 
 
 
 
 
 вгору