EN|RU|UK
 Суспільство
  10089  48

 Доброволець Володимир Винярський, який зазнав тяжкого поранення на Донбасі: "Той, хто може тримати зброю в руках, ходити, має встати і йти захищати свою Україну, свою маму, родину". ФОТОрепортаж

Доброволець батальйону ім. Кульчицького Володимир Винярський був поранений 4 червня 2014 року під Старобільськом (Луганська область).

Як повідомляє Цензор.НЕТ з посиланням на сторінку "Фото проекти" в Facebook,

Володя народився 20 серпня 1990 року на Прикарпатті у мальовничому селі Міженець Старосамбірського району Львівської області.
"У дитинстві був веселий, товариський і мав багато друзів. Займався спортом, любив футбол, волейбол, в школі цікавився військовою справою, оскільки недалеко від нашої місцевості проходить прикордонна смуга, дуже часто зі мною їздив на навчання під назвою "Я юний прикордонник" у військову частину.
Брав участь у змаганнях з туризму. Завжди був витривалим. Багато має нагород і медалей за участь у різних видах змагань. У школі любив уроки математики, хімії, фізики, географії, захоплювався шахами. Їздив на олімпіади, мріяв стати митником або піти на службу в міліції.

Читайте також: Стрілянина на Донбасі не припиниться, поки Україна не внесе зміни до Конституції, - Путін

Після школи навчався в університеті "Львівська політехніка" на факультеті "Геодезія". Хотів працювати за спеціальністю інженер-геодезист, та завадили події на Майдані", - так розповідає про молодого хлопця, захисника України його мама Уляна. Таким було їхнє життя до кінця 2013 року.
А потім 30 листопада 2013 року розігнали студентів. Володя не зміг миритися з діями влади. Одного ранку він просто зателефонував мамі і сказав, що їде в Київ на віче.

"Я була у відчаї, - згадує той час Уляна. - Знаючи, що відбувається на Майдані, моє серце стислося. Це ж мій єдиний син, моя опора! З цього моменту мої очі були прикуті до телевізора: день і ніч я спостерігала за подіями, намагалася у натовпі відшукати рідне обличчя, відганяла від себе погані думки".
Після революції гідності Володимир повернувся додому. Та ненадовго. Через три дні, після телефонної розмови з товаришами з Майдану, він знову повернувся до Києва.

Сам Володя не хоче пояснювати, чому він тоді пішов на війну прямо з Майдану. Каже лише, що причиною стали бойові дії на Майдані, коли загинули його товариші.
"Він твердо вирішив поїхати, незважаючи на мої вмовляння і сльози. Після захоплення Криму "зеленими чоловічками", Володя сказав, що проходить медкомісію і добровільцем іде у Національну Гвардію, щоб захищати цілісність нашої держави" - розповідає мама.

Читайте також: На Донбасі загинув командир батальйону 72-ї бригади Андрій Жук

14 березня 2014 року він вступив на службу в батальйон імені Кульчицького. Пройшов навчання в Нових Петрівцях, прийняв присягу і через кілька днів вже стояв на блок-пості у Павлограді Дніпропетровської області.

"Про те, що відбувалося там, він нічого не розповідав, - продовжує Уляна. - Він завжди говорив: "Мамо, у мене все добре, не хвилюйся. Я живий-здоровий. Не телефонуй, я буду тобі сам телефонувати".
Але чомусь у глибині душі мене тривога не покидала. Про це я нікому не розповідала, але бувало, що ночами я прокидалася від поганих передчуттів, ніби щось мало статися. І от він перестав телефонувати, і це не було на нього схоже. Я не могла знайти собі місця, не знала кого спитати, куди дзвонити. Адже з нашої місцевості нікого не було поряд із ним... Зв'язок із сином я втратила 3 червня 2014 року, його не було 3 дні. Весь мій мозок і серце заполонила одна думка: "Де мій син? Що з ним?"
Мені вдалося знайти номери телефонів двох його товаришів з Майдану, та чомусь вони говорили, що не бачили його. В цей час ішли бої під Слов'янськом і я здогадалася, що мій син саме там. І небезпека нависла над ним так само, як і над іншими. Адже ворог не припиняв вогню ні на мить.
Про ті події я знала тільки з новин, ковтала найменшу інформацію. Холодним потом покривалися мої руки, чоло, коли я чула про кількість загиблих і поранених. Погану думку від себе гнала, як ненависну. І недаремно моя тривога не зникала: я вже втратила будь-яку надію дізнатися щось про сина, коли 6 червня о 17:30 пролунав дзвінок і незнайомий голос повідомив, що Володимир поранений, і його транспортують вертольотом до Харківського військового госпіталю. В очах потемніло, руки ноги затремтіли, серце в грудях забилося ще дужче і я присіла на землю. Сльози покотилися градом, а я думала тільки одне: "Тільки б жив!"

Також читайте: Сторони на Донбасі повинні самі визначити, де краще почати відведення військ від лінії зіткнення, - Хуг

Володя Вінярський ззнав важкого наскрізного вогнепального поранення грудей, правої легені та хребта 4 червня 2014 року під Старобільськом на Луганщині.

"Стала готуватися в дорогу. Я не знала, що брати з собою, куди їхати. Реакція людей була різною: хтось заспокоював, хтось радив чекати дзвінка, дехто говорив, щоб їхала. Але куди? Мені вдалося дізнатися номер лікаря, який його оперував. Додзвонилася і почула, що операція пройшла успішно і син скоро буде в палаті, - повертається згадками в події майже дворічної давнини Уляна. - Але все змінилося 10 червня. Його літаком переправили до Києва, в реанімаційне відділення.
Разом з дочкою Лілею і зятем Тарасом ми відправились туди. Коли ми прибули в госпіталь, якийсь час нас не пускали до Володі, але я попросила чергового лікаря хоч на 5 хвилин, аби тільки глянути на нього. Мене завели в палату, де лежали важкопоранені хлопці. Стогін хлопців врізався в вуха. Серед них я шукала свого Володю, і в кожному з них я бачила його... Побачивши мою розгубленість, черговий медбрат запитав, до кого я приїхала, і провів мене до сина. Я його не впізнала: змарніле худе обличчя, закриті очі. Він почув, що хтось підійшов, відкрив очі, тихо промовив: "Мама..." І одна велика сльоза скотилася по щоці.
Мені горло стиснуло, сльози залили очі, я не хотіла, щоб він їх бачив. Просто нахилилася до нього й ніжно поцілувала. Не хотілося ні говорити, ні про щось питати. Було одне бажання - якомога довше дивитися на нього, такого вже дорослого, мужнього - не хлопця, а чоловіка. Я нічого не питала, а він нічого не розповідав, знала, що мине якийсь час і він сам усе розповість. З собою я привезла суниці, він їх дуже любить. Побачивши їх, син усміхнувся".

Той момент Володя не пам'ятає. Але дуже добре запам'ятав, як уперше після поранення зателефонував мамі і… вибачався: "Бо підвів маму. Я їй обіцяв, що повернуся живий і неушкоджений".

Йшли дні за днями, а лікування не давало належного ефекту, лікарі радили звернутися по допомогу за кордон. "Велику допомогу нам тут надали волонтери, які відвідували нас у госпіталі. Надійшла пропозиція від Мирослави Барчук (волонтер, - ред.) дати інтерв'ю по телебаченню, трохи згодом Володю показали в телевізійному сюжеті. Таким чином звістка про Володю облетіла весь світ. Відправляли епікризи в різні клініки країн, відгукнувся прийняти його Ізраїль. Ми не мали багато часу: синові загрожував сепсис, постійно трималася висока температура. Волонтери швидко організували збір коштів на лікування за кордоном. Через два тижні викликали медборт з Ізраїлю та відправили нас на лікування.

Також читайте: Матеріали для трибуналу: російські "Тигри" розвідроти 136-ої омсбр ЗС РФ на Донбасі. ФОТОрепортаж

Весь цей час я була поряд з сином. Мені було важко, я не розуміла івриту і не мала змоги дізнатися про стан свого сина. Лікарі неохоче йшли на контакт. Але, на щастя, і там знайшлися добрі люди - волонтери. Вони приносили йому їжу, спілкувалися з лікарями і незабаром я дізналася, що нас переведуть у іншу лікарню. Десь за чотири тижні нас перевели в інше місце - центр реабілітації "Левінштейн" м. Раанана. Там його лікували, проводили масажі й фізіотерапію, відправляли на заняття трудотерапії. Завдяки цьому мій син зміг сісти в інвалідний візок. Там ми пробули 2 місяці. Я не відходила від сина ні на мить.

Після лікування в Ізраїлі ми повернулися в Україну в госпіталь МВД м. Києва. Там пройшли ВЛК. Пізніше на продовження реабілітації нас запросив Лопушанський А. Я. у м. Трускавець, центр "Женева", де мій син пробув до 5 січня 2015 року.
Після цього була 9-місячна реабілітація в Іспанії. Там Володі було простіше, він міг спілкуватися із лікарями й волонтерами діаспори, які його не залишали.
У жовтні повернувся додому, а 14 січня 2016 його вчергове прооперували в Інституті нейрохірургії Києва".

Зараз реабілітація Володимира продовжується. Він її потребує, оскільки й досі не став на ноги і залишається в інвалідному візку.
"Після поранення змінився його характер, поведінка - став дратівливим, вразливим. Не любить, коли йому брешуть, щось від нього приховують. Хоче, щоб йому говорили правду, якщо вона навіть гірка, - ділиться переживаннями Уляна.

"Якби була можливість повернути час назад, я б зробила все можливе, щоб він туди не поїхав. А на його думку, він нічого би не міняв. Володя знову би повторив те саме. Каже: "Якщо не я, то хто?! Той, хто може тримати зброю в руках, ходити, має встати і йти захищати свою Україну, свою маму, родину - усіх, хто потребує захисту". Так вважає мій син", - говорить Уляна.
Їхня боротьба ще не закінчилась, сім'я Вінярських готується до серйозної реабілітації за кордоном. І вони мріють: "Мрія у нас одна - піднятися на ноги і ходити самостійно. Щоб у нашій державі люди жили краще, щоб не думали, лягаючи спати: "Де ж я маю завтра заробити на життя? Як прогодувати свою родину?" Щоб ми мали такий рівень життя, як зараз у Європі. Щоб людина могла хоча б раз на рік поїхати на відпочинок. Бо ми стояли, стоїмо і будемо стояти за нашу вільну державу, за волю проти путінських законів, за цілісність нашої України, щоб вирватися від імперської російської зарази".

Також читайте: Сторони на Донбасі повинні самі визначити, де краще почати відведення військ від лінії зіткнення, - Хуг

Володя додає: "Зараз я вже відновився, в мене своє життя буде. Хочеться, щоб і мама відпочила, бо я її вимучив психологічно. Є такі моменти, про які хотів би сказати мамі, але поки не можу. Прийде час, я їй скажу".


ранение доброволец винярский



ранение доброволец винярский



ранение доброволец винярский



ранение доброволец винярский
(Фото з Facebook-сторінки "Фото проекти")
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору