EN|RU|UK
 Політика України, Суспільство
  11459  126
Матеріали за темою:

 "Тисяча днів, як наші хлопці в полоні": дружини кіровоградських спецназівців третій рік борються за звільнення чоловіків

жены

11 листопада виповнюється тисяча днів, як кіровоградські спецназівці Олександр Коріньков і Сергій Глондар перебувають у полоні російських бойовиків.

Як повідомляє Цензор.НЕТ із посиланням на видання "Кіровоградська правда",

Рідні полонених за майже три роки влаштували сотні акцій, мітингів, зустрічей, написали безліч звернень. І поки вони наполегливо вимагають звільнення, шахраї збирали гроші, щоб нібито викупити воїнів із полону. Востаннє близькі чули голос Сергія і Сашка влітку минулого року, зараз через волонтерів передають листи і дуже чекають відповіді. А ще більше чекають повернення додому.

"Минає тисяча(!) днів, як наші хлопці у полоні. Не живуть, а існують, у муках, стражданнях, у неволі. Тисяча діб - це дуже страшно, хлопці просто кинуті напризволяще, нікому не потрібні. Як ми уже говорили неодноразово, головне, що вони у той момент обов'язок виконали. А далі - як вийде. Зараз нікому, крім нас, вони не потрібні. Ні у перший день полону, ні на п'ятдесятий, ні на тисячний", - скаржиться дружина Олександра Коринькова Юлія.


Уже майже три роки дружини військовополонених Юлія і Катерина оббивають пороги всіх можливих інстанцій, пишуть звернення, влаштовують акції. Але жінкам дають тільки відписки і відфутболюють від одного чиновника до іншого, пише видання.

"За ці тисячу днів ми зробили тисячі дзвінків, акцій, мітингів, брифінгів, пікетів, написали безліч прохань, звернень... Але наш крик про допомогу ніхто не чує. Або не хочуть чути. Писали ми вже в усі інстанції нашої держави, зверталися і до королеви Великобританії, і до Папи Римського, і до міжнародних дипломатів про допомогу. І колективні звернення писали президентам дев'яти країн. Але все марно, на превеликий жаль", - зітхає Юлія.

"Дзвінки від чоловіків востаннє були ще в червні минулого року, листи - ось у серпні, - додає Катерина - дружина Сергія Глондара. - Через волонтерів Червоного Хреста ми передаємо їм посилки, листи і чекаємо відповіді. Хоча б рядок, хоча б слово, але зараз немає впевненості, чи доходять їм наші передачі. І вже точно не знаємо, де саме вони зараз. Їх перевозять із одного місця в інше. Запитуємо у СБУ, чи дійсно перевозили, кажуть, що у них факту підтвердження немає, але вони завжди так відповідають".


Тоді як рідні завзято боролися за звільнення Олександра і Сергія, псевдоволонтери в соцмережі оголосили благодійний збір на викуп із полону одного з них.

"У мене немає нормальних слів, щоб це описати. Кому війна, а кому мати рідна. У мене був просто шок, це так обурило, - зізнається Юлія. - Поки я їжджу, борюся, оббиваю пороги, виявляється, що хтось десь збирав гроші, щоб "викупити" Сашу з полону. Те оголошення було написано майже рік тому, зараз воно вже не актуальне. Але однаково... На жаль, у наш час є люди, які наживаються на нашій біді".

Майже три роки жінки сподіваються, що незабаром їхні чоловіки будуть вдома: "Думаємо, ось-ось все налагодиться. Чекаємо кожного дня. Ось завтра вони повернуться вже, на Новий рік повернуться, ну на Різдво... І так тисячу діб. У нас життя поділилася на до і після війни. Постійно думки тільки про те, що і як зробити, щоб звільнити. Ми тільки чуємо, що змінюються цифри, формули, правила звільнення полонених. Кожного разу нам кажуть: "Ми працюємо, але не можемо знайти компромісу. Ось ми запропонували нову формулу, чекаємо відповіді"... І ми чекаємо! І так від зустрічі до зустрічі! Їм важко... Важко повертатися додому і ще раз говорити дітям, що тато сьогодні знову не прийде", - говорить Катерина.


Доньки Сергія і Катерини також із нетерпінням чекають батька додому. Тільки вони ще маленькі і не зовсім розуміють, чого ж його так довго немає вдома.

"Старша ледь пам'ятає батька. А менше знає тільки за фотографіями... Кожного дня питає: "Де тато? А який тато? А коли він приїде? Коли ми підемо гуляти з татом? Чому в садочок всі прийшли з татами, а нашого немає?" Намагаюся пояснити, що він служить, працює, але це ж діти, у них власне наївне сприйняття світу. Важко пояснити, - витираючи сльози, продовжує Катерина. - Старша про те, що Сергій в полоні, дізналася в садочку. Прийшла і говорить: "Мамо, чого ти мене дуриш, де мій тато?" Я її питаю: "Де, доню?" А вона мені: "Він в полоні, мамо". І з цього моменту у нас почалося ще більше запитань. А нещодавно ми йшли повз в'язницю і вона каже: "Мамо, а це тут наш тато сидить? Давай зайдемо до нього"...


Все частіше Юля з Катериною ставлять собі запитання: чому влада така пасивна, скільки ще хлопці будуть у полоні?

"До такої страшної дати - тисяча діб - ці запитання нікуди не зникли. Коли буде звільнення, за що вони там? Коли про них ще хтось згадає і зробить кроки, щоб хлопці повернулися додому? Нам не дають права ні жити нормально, ні відчувати радість бути дружиною, мати сім'ю, - не стримуючи сліз, каже Юля. - Крім нас, вони нікому не потрібні. Ми не знаємо, що і як, але будемо боротися і далі!"Источник: https://ua.censor.net.ua/n462460
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
Сторінка 2 з 2
<<<1 2
Сторінка 2 з 2
<<<1 2
 
 
 
 
 
 вгору