EN|RU|UK
 Суспільство
  11217  9

 Керівник патрульної поліції Рівного, боєць "Азова" Сергій Мерчук: "По вікнах мого кабінету вистрілили з "Мухи". Але мене не залякати після Майдану і фронту"

В.Кіртока

У березні цього року, напередодні 25-річчя Сергія, по вікнах його кабінету здійснили постріл із "Мухи". Поліцейський припускає, що його намагалися залякати ті, хто ніяк не може знайти спосіб з ним "порішать".

Керівник патрульної поліції Рівного, боєць Азова Сергій Мерчук: По вікнах мого кабінету вистрілили з Мухи. Але мене не залякати після Майдану і фронту 01
Фото: Роман Ніколаєв

Вперше я побачила Сергія у студії київського фотографа Романа Ніколаєва. Він знімає добровольців різних підрозділів для книги та фотовиставки "Ультрас. Шлях до волі", які ми побачимо наступної весни.

Коли Сергій перекинув чуба, довжина якого трошки нижче вуха, я здивувалася і спитала: давно його вибрив? На це доброволець відповів запитанням: а ви знаєте, що він означає, навіщо потрібен? І відразу пояснив, що козаки Запорізької Січі вважали, що на одному плечі у кожного з них сидів диявол, а на іншому ангел. І чуб потрібен для того, щоб закривати те вухо, в яке шепоче диявол, і відкрити інше, щоб краще чути поради янгола. "Але як тобі дозволили носити чуба у поліції?" – запитала я молодого чоловіка, коли він вдягнув поліцейську форму. "Коли вирішив служити у новій правоохоронній структурі, відразу спитав, чи дозволять мені залишити неуставну зачіску, бо вона для мене важлива, має велике значення, – відповідає Сергій. – І керівник патрульної поліції України, десантник Євген Жуков, позивний Маршал, який сам воював на Донбасі, сказав мені: "Ти козак, це правильно". Чуб мені вибрили після першого бойового виїзду в складі батальйону "Азов"ще у 2014 році. Я його не збрив навіть перед страхом попасти в полон. І це поважають мої керівники".

Те, що у патрульній поліції служить досить багато хлопців, які пройшли війну, які воювали в різних підрозділах по всій лінії фронту, які були поранені та закривали очі своїм загиблим друзям, ми добре знаємо. Але спілкування з ними підтверджує, що все ж зміни у системі можливі, що вони продовжують війну тепер тут, у мирній частині країни, перемагаючи ті самі "схеми" та відмазування при порушеннях. Зізнаюся, що і я час від часу втрачаю надію на те, що ми колись таки побудуємо країну, де почнуть працювати нормальні законі і всі будуть їх дотримуватися, але спілкуючись з такими молодими, по-справжньому патріотичними громадянами України, знову починаю вірити: ми можемо жити в нормальній країні. Але маємо будувати її щодня. Сергій Мерчук робить це вже четвертий рік – з того моменту, як потрапив на Майдан у Києві.

"У ЧЕРНІГІВСЬКІЙ ЛІКАРНІ, КУДИ Я ПРИЇХАВ З ПОРАНЕННЯМ ГУМОВОЮ КУЛЕЮ У ГРУДИ, ЛІКАР ВИЙШОВ У КОРИДОР І КОМУСЬ ЗАТЕЛЕФОНУВАВ: "ПРИЕЗЖАЙТЕ, ТУТ ВАШ КЛИЕНТ С МАЙДАНА"

– Коли ти опинився на Майдані?

– Я не був уже студентом – якраз влітку закінчив чернігівський технологічний університет, отримав фах юриста. Але я розумів, що по спеціальності працювати не буду. Стільки грошей, скільки мені казали дати за посаду, я апріорі не мав. Я ж хлопець з простого волинського села. Коли був студентом, працював у таборах з дітьми-сиротами за програмою діаспори українців у Канаді. І мене на осінь підтягнули в один з таких таборів. Це були діти з неблагополучних сімей. Того дня, коли почався розгін студентів на Майдані, я якраз поїхав у Карпати. З того самого Майдану і поїхав. Вдень походив по центру Києва, подивився, що то була тусовка студентів, а я був прихильником більш радикальних дій. І з вокзалу вирушив у Карпати. А вночі почався двіжняк. Мені дуже хотілося повернутися, але я не міг кинути дітей.

Приїхав у столицю вже в грудні. Було досить спокійно. Тому я поїхав додому. А 20 січня мітингувальники пішли на вулицю Грушевського і заблокували її. Тоді було багато поранених, спалені автобуси, і я зрозумів, що настав час. Ми зібралися з хлопцями і примчали до Києва. Входили спочатку в 15-ту сотню самооборони, називалися "Кавалєрами", бо нас було семеро хлопців. У перший же день на Майдані я добряче отримав по спині. Але через пару днів почала створюватися сотня "Волинська січ", яка пізніше зазнає найбільше втрат: шестеро загиблих і одинадцять важко поранених. Мені запропонували стати бунчужним – заступником. Створювали сотню, яка потім вважалася штурмовою, з етнічних волинян: з Рівного, Луцька та частково Тернополя. Не брали лівих хлопців, а тільки тих, кого знали особисто. Нас було не так і багато – від 30 до 90 людей у кращі часи. Ми базувалися на останньому поверсі у будівлі Мінагрополітики. Жили по кабінетах, у коридорах.

29 січня на нас пішли "свободівці" – вони чомусь вирішили звільнити Мінагрополітики. Ми спочатку подумали, що це штурм тітушок. Вхід вони заблокували однією сотнею, а на штурм пішли іншою. Ми вибрали тактику спартанців і погнали їх донизу. У будівлі сходові майданчики тісні. Там ми били нападників то вогнегасниками, то водичкою поливали, то столами. В результаті ми звільнили всі поверхи. Коли були на шостому, мені в груди влучили з травматичного пістолета. Хтось із "свободівців" вистрілив упритул. Я впав. На якийсь час навіть знепритомнів, прийшов до тями і побачив, що у мене кров тече. Ярості стало ще більше.

Керівник патрульної поліції Рівного, боєць Азова Сергій Мерчук: По вікнах мого кабінету вистрілили з Мухи. Але мене не залякати після Майдану і фронту 02

На першому поверсі наших вже було поранено четверо. Одному хлопцю шию прострелили... Потім до нас прийшли депутати від "Свободи" на перемовини. Домовились, що треба нашим бійцям надати допомогу, а ми згодом переселилися в Український дім. Ми жили там ліворуч від Нестора-літописця.

Поранення в мене було паскудне. Частина одягу залізла з гумовою кулею всередину, рана загноїлася, мене почало кидати в жар. Явно йшло запалення. Я мусив лікуватися, тому поїхав у Чернігів, де у мене залишилося багато друзів, та й в гуртожитку мені дозволяли жити, хоча я вже закінчив університет. Так склалося...

– Тобто твоя родина нічого не знала?

– Та де! Мамі я весь час казав, що займаюся з дітьми в Чернігові. Вже після розстрілів на Майдані вона дізналася, що я і де я...

У Чернігові в лікарні мене намагалися здати мєнтам. Я сам спалився, бо був у парці, штанах, трохи обгорілих черевиках, пахло від мене коктейлями Молотова. Та ще й лікар побачив характер поранення. Я йому кажу: наштрикнувся на арматуру на СТО. Він зробив вигляд, що мені повірив. Але як тільки вийшов у коридор, відразу комусь зателефонував, і я почув: "Приезжайте, тут ваш клиент с Майдана". Я собі на тапки і швидко злиняв. Попутками добрався до Києва. Вже там лікувався. Мені робили перев'язки лікарі Майдану.

Знову я поїхав у Чернігів, коли вже загинули Нігоян, Жизневський, Сеник, Вербицький. Ми на величезному прапорі України – він був п'ять на три метри – написали "Герої Майдану не будуть забуті" і вивісили його з гуртожитку. Вже наступного  дня мене почала шукати служба безпеки Чернігівської області. Мене відразу ж попросили виїхати з гуртожитку: ти нам тут не треба. Я схопив той прапор і втік. Він висів на Українському домі, а потім "бєркута" спалили його в бочці на Грушевського.

18 лютого зранку я дивився 5-й канал у Чернігові на орендованій квартирі. Дев'ята година ранку – почалася мирна хода. Але я зрозумів, що та мирна хода не буде мирною. Паралельно весь час говорив по телефону з нашими хлопцями. О десятій почалися перші сутички. Я бігом на маршрутку. На станції метро "Лісова" вже побачив чорний дим з Майдану. Скоріш на Хрещатик! Вискакую і прямо туди – за Нацбанк, шукати своїх. Вже почалося блокування, тітушня, рубалово з "бєркутами". Штовханина тягнулася години дві-три. Час від часу хтось з хлопців ходив відпочити в Український дім. Тільки ми прийшли туди, як з усіх рацій почали кричати: штурм. Вибігаю на східці і бачу: суне хмара вевешників та "бєркутів". Беру щит, у мене був металевий важкенький, біжу у бік сцени. Вписуюся в першу барикаду, а в другу – ні. По нам там вевешники поскакали досхочу. Хто казав, що вони не били мітингувальників, це брехня. Одкоцали мене добре, але ми все одно їх відтіснили.

Нашій сотні вдалося втекти. На вечір нас поставили охороняти вхід в профспілки з тильної сторони. Я не знаю, чого у дворі було так багато туалетного паперу, але ми ним заблокували вхід, щоб до нас не могли підійти. О дев'ятій вечора почався жорсткий штурм. Розбивали барикади БТРами. Страшне робилося. В якийсь момент нам сказали: ви свою місію виконали, ідіть відпочивайте. Нас було щось 25 людей. Були серед нас і поранені. Шикує нас Сашко Гуч і каже: що ми робимо? Всі відповіли: йдемо на Майдан. По дорозі вже бачили: одного несуть з розірваним пахом, одного без кінцівки. Ми розуміли, що там робиться. Зайняли позицію ліворуч від профспілок.

Ми то відступали, то наступали. Я отримав дробі в руки. Прилетіла і гумова куля в ребра справа. Добре, що на мені була броня. Можна було терпіти. Але коли ми почули, що у нашого Пєтрухи око витекло, що Капіносу вистрілили впритул в голову... Може, й з травматичної зброї, але на ранок 19 лютого він помер... Став нашим першим загиблим.

Зранку до мене дійшло, що навкруги робиться щось страшне. Загиблих вже було 17 людей. Не вірилося, що будуть розстрілювати далі. В очах стояли сльози.

Керівник патрульної поліції Рівного, боєць Азова Сергій Мерчук: По вікнах мого кабінету вистрілили з Мухи. Але мене не залякати після Майдану і фронту 03

Ми знову перебралися в Мінагрополітики, до нас приєдналися хлопці, які не знали, де себе знайти. І о 8 години ранку 20-го числа ми пішли пити чай у Мальтійську службу, де завжди його пили. Він був там найсмачніший, з імбиром. Підійшли туди і побачили, що барикади впали, а люди побігли вперед. Інтуїтивно ми розуміли, що силовиків треба прибирати з пагорбів. Тому також побігли туди. Я був з Андрієм Пудликом. Понад годинником пробігли, першими піднялися до Жовтневого палацу. Вже тоді стало ясно, що по нас стріляють не гумою, бо гілки дерев падали. Вже був і перший загиблий... Ми заскочили в автобус, який стояв ліворуч. Забрали в ньому палки та щити, і тут по автобусу пройшлася черга. Біля хреста, що стоїть вище Жовтневого,зустріли всю нашу сотню. Умовно сотню. Це було двадцять людей. Коли ми піднімалися по сходах зліва від Жовтневого палацу, біля мене впали троє... З них я знав одного – Васю Мойсея з Луцька. Куля прилетіла йому в груди. На собі я потягнув його до лікарів. Почув його останні слова...

– Що він казав?

– "Вибачте, я вас люблю..." Він хрипів, не до кінця слова вимовляв... Я тоді не мав тих медичних навичок, якими володію зараз... Не розумів, що у нього пневмоторакс – пробита легеня і треба шукати вихідний отвір, а не затуляти лише вхідний. Я затуляв з одного боку, а текло ззаду. Медик вже на цьому пагорбі сказав, що він мертвий, не тягни його. Але я послав медика під три чорти і потягнув Васю до архангела Михаїла в швидку. Його ще й там качали. Годинки три він ще жив...

Керівник патрульної поліції Рівного, боєць Азова Сергій Мерчук: По вікнах мого кабінету вистрілили з Мухи. Але мене не залякати після Майдану і фронту 04

Я положив Васю у швидку, а назад боюся вертатися. Не через те, що мене вб'ють, а через те, що побігло ще двадцять моїх друзів, яких я знаю не рік і не два, а по шість-сім років. І ось бачу – в сусідню швидку несуть ще одного з сотні – йому ногу прострелили. Потім другого... І все ж встаю і вертаюся на Інститутську, бо там Сашко Пегас, Байдовський, Храпов, інші... Піднявся і не бачу всіх, тільки двох. До останньої барикади дійшов – там стріляють. Ще поранених забрали з кимось. І тут дзвонить телефон. Чую Пегаса: "Мене поранили, везуть у лікарню". Я встиг прибігти до швидкої, в якій був Пегас. Бачу – кістка стирчить, стегно вивернуто, все в крові. Куля зрикошетила від землі, пробила ногу і застрягла в іншій. До речі, її побачили тільки в Ізраїлі, коли він там лікувався. Я кажу: "Нога, то таке. Хазяйство ціле?" Він каже: "Я не знаю. Глянь". Подивилися. Все на місці... Хоч посміхнулися. Це було десь пів на одинадцяту-одинадцята година ранку. Ми приїхали з Пегасом у лікарню № 12. Боялися, її будуть штурмувати, виставили охорону. Вже там я дізнався, що вбили Байдовського, Храпаченка, Вася помер, Сашко – не зрозуміло, чи вижив, бо там поранення такі були... Жесть. Стою і реву посеред холу. І одна дєпутатша мене почала заспокоювати: на тобі гроші, іди купи собі валер'янки. Добре, що з нею був мужик, бо мені дуже хотілося її вдарити за таку пораду... Їй було не зрозуміло моє горе зовсім...

З лікарні мене забрала до себе проста київська родина. Погодували, перев'язали рани. Раніше ми не були знайомі. Чоловік, його звуть Ярослав, просто схопив мене за руку і повів до себе. У нього є дружина і син. Вони тулились в однокімнатній квартирці, але мене положили на свій диван, самі спали втрьох в одному ліжку. Я перший раз нормально поспав за Бог знає скільки часу. Зранку прийшов в лікарню. Дізнався, що Сашко живий, слава Богу. Він то включався, то виключався. Після цього я повернувся на Майдан до нашої сотні. Зібралося нас лише четверо з тих, хто побіг на Інститутську. Шестеро мертві. Інші важкопоранені...

Всі разом ми поїхали на Межигір'я. Янукович вже втік. Ми зайшли туди. Побачили всю ту розкіш. Тоді був вибір: або їхати на похорон до хлопців, або лишитися в Межигір'ї і щось собі намутить. Ні для кого немає секрету, які там були багатства. Я, Володя Пастушок, ще ряд хлопців вибрали духовний момент. Ми поїхали на похорон. Хто лишився там ночувати, можливо, гарно поживилися...

Керівник патрульної поліції Рівного, боєць Азова Сергій Мерчук: По вікнах мого кабінету вистрілили з Мухи. Але мене не залякати після Майдану і фронту 05

Васю Мойсея вийшли проводжати 25 тисяч лучан. Це було горе для всіх... Похоронили хлопців, і я зрозумів: Майдан закінчився. Коли приїхав знову у центр Києва, це було 28-29 лютого, побачив бухих аватарів. Звідкись взялись такі "ребятушки" в розгрузках, на стволах... Це було дико.

"ТРОХИ ЖАЛКУЮ, ЩО НЕ БРАВ УЧАСТІ У ПОТУЖНІЙ ОПЕРАЦІЇ, КОЛИ ЗВІЛЬНИЛИ ГРАНІТНЕ ТА ПАВЛОПІЛЬ"

– В "Азов" ми прийшли в середині червн 2014 року. Після Майдану я залишався в "Правому секторі" на Волині, був заступником керівника обласної організації, керівником силового блоку. І в середині квітня ми поїхали в Дніпро, де формувався теперішній ДУК, але тоді він називався по-іншому. Ми базувалися в Дніпрі, в таборі "Сонечко". Десять днів, що ми там знаходилися, був хаос і дуристика – один автомат на двісті людей, дезорганізація, не зрозуміло, що ми маємо робити. Тому ми й повернулися додому, почали шукати підрозділ, в який могли швидко влитися.

Найкраще ідеологічно і за віком нам підійшов "Азов". Там вже служили наші знайомі, тому ми знали, чого очікувати. В Маріуполь нас поїхало близько тридцяти чоловік. Команда була різношерста – від 18-річних пацанів до старших мужиків, старих УНСОвців, яким було по 50 років. Бізон, який був мінометником в "Азові", Світляк, який загинув в операції разом з Миколою Березою під Іловайськом. Ці хлопці приїхали з нами. Ні у кого не було військового досвіду. Три тижні тренувань і – перші умовно бойові виїзди. Відразу потрапили в Сєдово на останню косу, де обстріляли погранців і одного вбили. Ми чекали, видурювали ворога на себе, але нічого з того не вийшло. Посиділи чотири дні і знялися звідти.

Потім почалися виїзди в саме пекло. Перед очима стоїть карта того часу, яка весь час звужувалася. Ми наче хавали, їли територію. Уже уявляли: Донецьк взяли в кільце, Луганськ і тоді можемо витіснити бойовиків... Тоді ж ще був кордон с Росією. Але відбувся переламний страшний момент – Іловайськ. Я пригадую, як ми їхали туди на бойовий виїзд, заряджені, мотивовані і не доїхали. Можливо, це було правильне рішення керівництва. Повернулися на базу вже після Старобєшевого, зачистки Мар'їнки. Тоді нас вперше обстріляли з "Ураганів"... Після того нас відправили на блокпост за Маріуполем.

Керівник патрульної поліції Рівного, боєць Азова Сергій Мерчук: По вікнах мого кабінету вистрілили з Мухи. Але мене не залякати після Майдану і фронту 06

5 вересня почався перший Мінськ. Хоча зранку нас підняли: їдемо на штурм Новоазовська. Погналися. За Маріуполем попали під обстріл. Тоді перший раз прилетіли снаряди "Граду" в місто, обстріляли крайню заправку. Ми чекали команду йти вперед. Пригадую, дуже сильно потріпало хлопців з Одеси. Вони виходили з лінії фронту, розказували, що на них виходили танчики... А нас обстріляли міномети, досить жорстко. Ми покрутилися на МТЛБ і повернулися на базу. На Новоазовськ так і не пішли. І ввечері почули про перший Мінськ. Починався перекур у війні.

Уявіть собі наш настрій. Потухли моментально. А тут ще бачимо ставлення до себе містян... Того ж дня зайшли в супермаркет. Брудні, із зброєю. Нашкребли по всіх кишенях на кефір і яблука, а на касі виявилося, що не вистачає гривні. Снаряди в той момент розривалися досить недалеко, чутно добре звуки розривів. Тут же стоять люди в черзі і ніхто цієї гривні не дав. Ми псіханули, все покинули на касі і пішли. В той момент здавалося: та заради чого ми намагаємося щось тут робити? Хотілося сісти на потяг і поїхати додому. Пізніше, коли під вечір до нас прийшли люди з окраїн Маріуполя і принесли їсти, чай, - на душі стало легше – не всі такі, як ми побачили у магазині...

Тоді ж пригадалося, як в Сєдово на косі до нас приїхали гаішники. Кинулися до наших командирів: ми вас чекали! Харчі привезли. А пізніше, коли Новоазовськ захопили терористи, ті самі гаішники цілувалися в дьосни з тими. Як в кіно: власть мєняється - і змінив шапку...

Пізніше почалося дурне тупцювання на блокпостах. Одному, другому...

На той час вже забрали мого рідного брата в 24-ту механізовану бригаду. Вдома був складний період. І почався перехід "Азова" в батальйон спеціального призначення Національної гвардії при МВС. Я прийняв рішення повернутися додому, не хотів іти у Нацгвардію. Не зрозуміло було, який контракт треба буде підписати, він був на невизначений термін.

Чесно кажучи, трохи жалкую, що не продовжив воювати, бо в Широкиному потім була досить потужна операція, коли звільнили Гранітне та Павлопіль, а я в тому участь не брав. І через те, може, мене совість і мучила... Але все одно багато хто із моїх знайомих перейшли в інші підрозділи. Ті, хто залишилися в "Азові", стали керівниками. Честь їм і хвала. З багатьма тримаємо зв'язок. Багато хто з "Азова" став правоохоронцем, як і я. Наприклад, Вадим Троян, заступник міністра, залишився простим хлопцем, з яким завжди можна поспілкуватися.

– Який позивний ти носив?

– З 2007 року я Звіробій. Це пішло ще із "Звитяги". Спочатку назвався Звір. Але коли прочитав Фенімора Купера, мені сподобалося саме ім'я Звіробій. Крім того, це слово можна розшифровувати як звірячий бій. Мене важко було побороти. Коли займався у тренувальних таборах, ми ділилися на команди білих та червоних. Під час змагань треба було зірвати пов'язку з лівої руки противника. У мене нереально було забрати пов'язку, я так викручувався, по-звірячому. Так і пішло. Так що і на війні я був Звіробоєм.

– Звідки у тебе таке гостре відчуття своєї Батьківщини?

– З дитинства я любив історію. Ми жили в лісі, бо батько був лісником. Я читав багато книжок. В шостому класі у мене з'явилася мрія поступили у волинський військовий ліцей. Після дев'ятого класу пробував це зробити, готувався, тренувався. Але з першого разу не вийшло, з другого також – не здав математику. Я гуманітарій абсолютний. Але після Нового року мене взяли. І майже відразу покликали на гру "Звитяга". Була організація "Національний альянс", яка це організовувала. Тоді мені розказали, що таке повстанська армія, я побачив молодих хлопців і дівчат, у яких в пріоритеті було не набухаться і чудить, а поганяти в лісі, фізично розвиватися. З 2008 року я їздив по таких націоналістичних, патріотичних таборах. І до кінця 2012 року у мене в підрахунку їх було 120. "Холодний Яр" на Черкащині, "Доброволець" на Рівненщині, "Звитяга" на Волині, "Легіонер" у Карпатах. Мені це подобалося.

– Твої брати також займалися в цих таборах?

– Ні. Мене одного це перло. Мама телефонує: "Ти де?" – "На таборі". – "Краще б приїхав, гній розкидав, картоплю викопав". Але у мене в пріоритеті інші речі були. Можливо, я підсвідомо виховував у собі націоналіста. Але я ним не став. Багато хто себе так називає, але не є таким. Бо до націоналіста треба постійно рости. Я відчував, що буде якийсь двіжняк у країні. І він ще не завершився. Він далі триває. Саме тому вибір мій – патрульна поліція – був принциповим.

Я чомусь думаю, що якби не пішов у поліцію, був би зараз по іншу сторону барикад. Ряд хлопців обрали саме такий шлях.

"Я НАСТІЛЬКИ ВІДДАВАВСЯ РОБОТІ, ЩО ДО ЦЬОГО ЧАСУ ЖИВУ НА НІЙ"

– Чим ти займався рік після того, як повернувся зі Сходу?

– Громадською діяльністю. Навіть балотувався в органи місцевої влади. Слава Богу, що не пройшов. Бо це бруд, в якому не хотілося б копирсатися. А ще... Я весь час встрявав у якісь бійки на вулицях рідного міста. Мене бісило, що бухий сідає за руль, що малолєткі чудять, паралельно вів наркетів. І саме тому, що хотів навести порядок у місті, я став поліцейським.

Хотілося перевірити себе, дізнатися, чи насправді підрозділ патрульної поліції буде чесним, як про нього розказують. Але коли мене готували в Сокиричах, старі працівники казали: ти депутатів, суддів, не дай Бог, не зупиняй. Чого ж? – дивувався я. Таких порадників я недолюблював. Вони мене також. Але коли до нас прийшов адекватний козак з Києва, ми почали нормально працювати. Це був Цюцюра Антон Іванович. Він зараз керівник патрульної поліції в Кропивницькому. Я працював і нормально себе показав. Мене відправили в Київ командиром 10-ї роти у Шевченківський район. Там я також себе зарекомендував добре. І мені запропонували стати керівником патрульної поліції у Рівному. Як? Що робити? Я трохи розгубився. "Розберешся", – сказали мені.

На той момент мені було 24 роки. Я настільки віддавався роботі, що до цього часу живу на ній. У мене є своя "Нарнія", яка схована в шафі. Я не орендую квартиру. У мене є прихована кімната, в яку я проходжу через шкаф. Там є душ, туалет, ліжко. Холостяку багато не треба. Ми із моїм заступником зробили качалку, зал для єдиноборств, їдальню, тир. Морально було важко перші півроку, а потім стало круто. Мені подобається робота. Ми поставили адекватних командирів, набрали нормальних старих співробітників. Серед них же було багато професіоналів. Запустили дорожню поліцію у місті Сарни і на трасі Київ — Варшава, Київ – Чоп. Ще 170 людей набрали. До кінця цього року у нас буде понад 550 чоловік у підрозділі.

– Ти вважаєш, що можна змінити ту стару систему?

– Ми – приклад цього. Відверто можу сказати, що мені не нарізають дурних задач. Мене не заставляють носити гроші, рішать питання.

– Коли чітко відчув, що все не даремно?

– Коли виїхав на перше чергування. Нас дуже підтримували у всьому. Краще ми будемо попервах помилятися, ніж продовжувати працювати по-старому. В Рівному знають, що зі мною не порішаєш. І ця моя принциповість зробила нам хорошу рекламу. Ми зловили купу бурштинщиків, багато п'яних водіїв. Нікому не вдалося відкупитися. Про це стало відомо. І правопорушень на дорогах стало менше. А ті, що миють бурштин, почали нас боятися.

– За це тобі могли і погрожувати...

– 21 березня у мене день народження. Виповнилося 26 років. А 20-го по вікнах мого кабінету вистрілили з "Мухи", але не влучили, потрапили у гараж. На кинутому тубусі були написи "Мусара" і "За Сашка Білого"... Явно бажали відвернути увагу. Але мало хто знає, що я раніше був знайомим з тим самим Сашком Білим. Я людина, яка прийшла в поліцію з правих двіжух. І мені відразу було зрозуміло, що цей постріл – для відволікання. Але залякати мене важко після того, що я бачив на Майдані і на фронті.

Я добре розумію, що на мене, як на молодого керівника, дивляться під мікроскопом. Якщо я влізу в якусь дурну тему, про це відразу всі дізнаються. Кум-сват-брат розкажуть. І у мене немає такої мети. Якщо я чую взагалі про якісь можливості, я відразу згадую своїх загиблих друзів: Василя Мойсея, Сашка Капіноса, Сергія Байдовського, Сашка Храпаченка, Вандала, Бізона, Тихого... Невже їх загибель була даремна? Також мені важливо, що про мене будуть думати мої друзі, з якими я пройшов Майдан та війну: Володя Пастушок, позивний Пісня, Павло Данильчук, позивний Вій, Олександр Гуч, позивний Пегас, Степан Стецькович, позивний Стрілець, Вадим Крикун, позивний Янкі...

Керівник патрульної поліції Рівного, боєць Азова Сергій Мерчук: По вікнах мого кабінету вистрілили з Мухи. Але мене не залякати після Майдану і фронту 07

Керівник патрульної поліції Рівного, боєць Азова Сергій Мерчук: По вікнах мого кабінету вистрілили з Мухи. Але мене не залякати після Майдану і фронту 08

У мене величезний кабінет, зроблений з пафосом, за що я його не дуже люблю. Але на стіні висять прапор "Азову" і прапор Майдану. Я ніколи не забуваю, як прийшов у цей кабінет, що пережив. А коли втомлююсь і недосипаю, згадую, як спав під деревами чи в окопах. Відразу стає легше.

 Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

 

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3037842
TUZwaVVtZGtSME13VERkU1owNUhWekJhWTJjd1dVUlJkblJIUWpCYVlsRjFaRWRDTUZsNlVYVjBReXRNWkVkRU1FeHlVbWRPUTNjd1dtWlJkbVJIUWpCWmVsRjFkRU1yTUZwalp6Qk1URkpzZEVNMU1Fd3pVWFZET0hZd1NreFNiSFJES3pCTWRsRjBaRWRETUZsTVVYTkRSRkZ0ZEVkWE1GbEVVbWQwUXlzd1RISlJjME00ZGpCS1JGRjBPVU1yTUV4SlBRPT0=
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору