EN|RU|UK
 Суспільство
  22635  22

 Загиблі Герої грудня 2017-го

Я.Осока

Дані про бойові втрати української армії на Сході за грудень 2017 року. Перелік не є остаточним.

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут. 

Про полеглих Героїв вересня 2016 читайте тут. 

Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016 тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут. 
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут. 
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут. 
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут. 
Матеріал про загиблих Героїв жовтня - тут

Про полеглих у листопаді читайте тут.

ВСТУП

Новорічна ніч на передовій нічим не відрізнялася від попередніх ночей. Солдати займалися звичайними своїми справами: хтось чергував на бойовому посту, хтось спав, хтось грав на гітарі, хтось читав дитячі листи, які привезли волонтери, хтось накривав на стіл, хтось займався зброєю. Напруга не спадала жодної секунди, всі були готові у будь-який момент відреагувати на бойову тривогу, проте поки було тихо, і тиша ця мала оманливий присмак миру, який міг бути раптово зруйнованим першим пострілом.

За останні місяці бригада втратила загиблими дев'ятнадцять бійців тут, на одній з найбільш напружених ділянок фронту, де стріляли не тільки по ночах, де кожен вихід з бліндажа назовні міг виявитись останнім в житті, і кожна секунда перебування на вулиці підвищувала шанси зловити кулю снайперів, що засіли десь на тому боці. Саме снайпери і завдали бригаді найбільших втрат, хоча навколо опорного пункуту лягали міни та снаряди, але саме ворожа оптика знаходила хлопців, і падали хлопці на землю, зрошуючи її червоним, хлопці падали і залишались лежати, розкинувши руки, як птахи, яким у небі раптово зламали крила.

Зима цього року прийшла рано, і хоча сильних морозів не було, сніг, що падав безперервно минулими днями, товстим килимом вкрив все навколо. Білизна килима була безнадійно зіпсована в багатьох місцях чорними краплями слідів від розривів та обгорілої землі, і з кожним днем ​​цих темних плям ставало все більше.

У бліндаж зайшли двоє бійців, які їздили на похорон загиблого товариша. Ніхто ні про що їх не питав, всі давно знали, яке це страшне, незабутнє в душі видовище - бачити, як твій друг, з яким ти жив стільки днів разом, пив чай, вів бій, жартував, розповідав про дружину і дітей, лежить на снігу, а потім - у труні, і як люто виє почорніла від горя мати.

Ближче до півночі всі вільні від бойових чергувань сіли за спільний стіл. По кутках бліндажа були розставлені соснові гілки, від яких тягнувся рідний запах Нового року, що до болю нагадував мирне життя,. Спиртного не було, були різні коли-лимонади, були смаколики, передані з різних місць країни від різних людей, було мовчання. Занадто свіжа ще була в душах рана від останнього бою, який, як завжди, почався раптово, з нічного артобстрілу, що тривав довго і закінчився перестрілкою кулеметів, коли зимовий диск сонця виплив з-за обрію. Той бій не пережили двоє,  і ще троє були евакуйовані до шпиталів.

Командир підвівся, тримаючи в руці чашку з лимонадом, і за ним підвелись усі інші. Ті, хто був у шапках, зняли їх. Всі мовчали, деякі закрили очі, тиша повисла в бліндажі. Кожен згадував хлопців, які не дожили. Згадували їхні усмішки,  обличчя, згадували їхні голоси. Згадували, як виносили їхні тіла. Згадували своїх справжніх друзів, яких їм подарувала, а потім забрала ця війна.

Перший вибух різко розірвав тишу на дрібні шматки. По опорному пункту вдарили міномети.

 Загиблі Герої грудня 2017-го 01

  1. Володимир Анатолійович Мальцев (позивний Копчений) народився 17.05.1983 року у селі Лихачів Носівського району Чернігівської області. З 2007 по 2014 роки мешкав у Житомирі, з літа 2014-го повернувся до рідного села.

    Закінчивши 11 класів сільської школи, продовжив навчання спочатку у місті Ніжині на водія, а по тому - у ВПУ №33 села Мрин, де отримав фах тракториста.

    Потім хлопця призвали на строкову, яку він проходив у військах ПДВ у місті Болград Одеської області. Демобілізувавшись, працював спочатку у пожежній частині Києва, а згодом - на Житомирській кондитерській фабриці "Житомирські ласощі".

    Коли спалахнула війна з Росією, розпочалася мобілізація і чоловікам у селі почали надходити повістки. А Володимиру Анатолійовичу повістки все не було, хоча він на неї чекав, тому він добровільно пішов до військомату та 07.12.2014 року підписав контракт. Спочатку перебував на навчаннях у Десні, а з 11.02.2015-го - у зоні бойових дій. 

    І одразу Володимиру випало важке випробування - він потрапив під Дебальцеве. У тому сумнозвісному котлі відбувався повний хаос, хлопці гинули на всіх напрямках, проте йому пощастило, він вижив, хоча й отримав контузію. Рідні знайшли його у Харківському шпиталі, де він пробув 15 днів і одразу повернувся до своїх.

    Молодший сержант, командир бойової машини - командир відділення 3-го взводу 2-ї роти 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

    1 грудня о 16.20 під час обстрілу 120-мм мінами ротного опорного пункту зазнав тяжких поранень, був негайно доправлений до лікарні міста Попасна, де 2 грудня о 1.20 помер.

    Похований 5 грудня у рідному селі. У нього залишились мати, дві сестри (одна з котрих є його двійнятком), дружина та двоє синів.

 

Загиблі Герої грудня 2017-го 02

2.Дмитро Павлович Конокеєнко (позивний Чорномор)

Народився 11.08.1991 року у місті Чорноморськ Одеської області, де отримав середню освіту. Пізніше сім’я перебралася до Подільська. 


На фронт пішов добровольцем під час мобілізації у 2015 році. Воював у батальйоні "Донбас". У серпні 2016 року підписав контракт і продовжив військову службу у Збройних Силах України. Брав участь у бойових діях у складі 11 мотопіхотного батальйону "Київська Русь".

Молодший сержант, командир 1-го протитанкового-кулеметного відділення 1-го взводу 1-ї роти 11-го мотопіхотного батальйону "Київська Русь" 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 3 грудня на Маріупольському напрямку під час обстрілу наших позицій 120-мм мінами.

Похований 6 грудня у місті Подільську. У нього залишились батьки та брат.

Загиблі Герої грудня 2017-го 03

 3. Юрій Володимирович Рудик

Народився 20.01.1971 року у місті Славута Хмельницької області. У 4-річному віці разом із сім'єю переїхав до села Майків Гощанського району Рівненської області.


Навчався у місцевій школі, а 10 та 11 класи закінчив у школі села Русивель. По тому отримав фах водія в училищі, працював за фахом у селі, їздив на заробітки.

07.2017 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, водій взводу вогневої підтримки 1-ї гірсько-штурмової роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

18 листопада був поранений снайпером у голову на Луганщині та перебував у глибокій комі. 4 грудня помер, не приходячи до тями, в лікарні ім. Мечникова міста Дніпро. 

Похований 6 грудня в селі Майків. У нього залишились мати, сестра та двоє дітей.

Загиблі Герої грудня 2017-го 04

4.Андрій Іванович Кавун (позивний Бархан)

Народився 14.07.1986 року у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. 

З малого віку хлопець вирізнявся розумовими здібностями, випереджаючи свої однолітків, навчася у класі з поглибленою математичною підготовкою. Після 11 класів відслужив строкову, а невдовзі після початку війни вирушив на фронт добровольцем. 

Спочатку Андрій брав участь у бойових діях на Сході у складі 43-го окремого мотопіхотного батальйону "Патріот", від самого початку його заснування, з серпня 2014 року. Служив старшим солдатом, снайпером у 2-му взводі 1-ї роти. 

Ще у цивільному житті він захоплювався страйкоболом, через що й почав вивчати снайперську справу вже в умовах війни. Спочатку вчився працювати на відстані до 1 км, а згодом - на більш великих. 

На диво добрий розбишака -так з теплотою у словах згадують його побратими. Він був здатен віддати для друзів останнє, відповідально ставився до поставлених завдань, якщо знав, що не зможе чогось зробити - не брався, не стояв на одному місці, а постійно вдосконалювався та рухався вперед, завжди прислухуючись до порад більш досвідчених. 

Хлопці кажуть, що Андрій був якимось світлим, сонячним. Він притягував до себе своєю харизмою оточуючих, і разом із тим, був здатен холодно оцінювати ситуацію у найкоротший час, у ньому було поєднання витримки та позитивної енергетики, яка і наповнювала його тими магічними променями гарячої зірки, що жевріла усередині, даруючи тепло іншим. 

Прикладом його витримки є випадок, коли побратим повертався з відпустки та на автобусній зупинці, вже у зоні війни, зустрівся з Барханом. Їм треба було дістатися Бахмута, хлопці викликали таксі. На вулиці вже було темно, а це був 14-й рік, коли двоє військовослужбовців у формі з нашитим українським прапором посеред тих територій легко привертали до себе увагу та невідомо, що з ними могло трапитись. 

Вони сіли у таксі, але деякий час по тому звернули увагу, що автівка рухається не на Бахмут, а у напрямку окупованої Горлівки. Водій на їхнє питання, що відбувається, відповів, що переплутав поворот і в цей самий момент у світлі фар з'явилися декілька чоловічих фігур у спортивних костюмах. 

Водій різко вдарив по гальмах та почав розвертати автівку. Розвернув та почав набирати швидкість, а позаду почали лунати постріли по автівці. Все обішлося, вони виїхали з небезпечної зони. В принципі, будь-хто відчував би страх у тій ситуації, мабуть, що Андрій теж, але жоден мускул не ворухнувся на його обличчі, він пережив цей момент, коли життя висіло на волосинці, абсолютно спокійно та холоднокровно. 

У 43-му баті він прослужив до кінця 2015 року, мав за плечима виходи у розвідку, що стало йому у нагоді, коли він підписував новий контракт із ЗСУ та переходив до нового підрозділу. 

Старший солдат, снайпер 74-го окремого розвідувального батальйону. 

30 листопада цього року він отримав надважке поранення у зоні відповідальності окремого тактичного угруповування "Донецьк". 

Андрія Івановича непритомного доправили до Мечнікова, де почався бій на війні, яку ведуть наші лікарі, ведуть постійно та напружено. Але цього разу смерть виграла, і трапилось це 4 грудня. Бархан помер, так і не вийшовши з коми. 

Похований 6 грудня на Алеї Слави Центрального кладовища у Кривому Розі. У нього залишились батьки та сестра.

Загиблі Герої грудня 2017-го 05 

 5.Віктор Олексійович Матюхін (друг Казах)

Народився 09.05.1966 року у Карагандинській області (Казахстан). З 2015 року мешкав в Україні.


Дідусь Казаха був у Донському козачестві, бабця - німкенею, яка була свого часу вимушено переселеною до Казахстану. Там народились і батьки, а згодом - сам Віктор.

Спочатку життя його протікало звичайно - він закінчив будівельний технікум, займався проектуванням аеродромів, згодом вступив до духовної семінарії в якій брав участь у хоровому співі та завдяки таланту гарно малювати пробував себе у мистецтві іконопису.

Був ігуменом у Троїце-Сергієвій Лаврі, де колись його побачив художник Павло Риженко і саме з ігумена Моісея (таке церковне ім'я тоді мав Віктор Олексійович) намалював декілька картин із зображенням інока Пересвета. 

Але служіння РПЦ тривало недовго. З часом Казах зблизився з казаками з Сергієво-Посадської станиці імені атамана Краснова та зрозумів, що Московський Патріархат та духовне єднання з Богом - абсолютно різні поняття, через що він знайшов у собі сили відректися від свого сану та простим іноком перейти до Катакомбної церкви Істинно православних Христіян.

Він визнав свою помилку, у нього були на це сили.

Одного часу Казах сповідував ідеї російського націоналістичного руху, брав участь у "Руських маршах" у Москві, які були присвячені Дню національної єдності 4 листопада, бився з ОМОНом. Був оголошений у розшук ФСБ, переслідувався за всіма канонами терору. 

А в Україні вже йшла повноцінна війна, тому після Великодня 2015 року він приїхав до України, аби долучитись до лав добровольців та стати на захист нашої із вами землі. 

Спочатку Казах пішов до батальйону "Свята Марія", з яким брав участь у бойових діях на Луганщині та отримав там контузію в районі Старобільська. По тому його прийняли до Добровольчого Корпусу спецпризначення "Вікінг". Але, на той момент "Вікінг", як й усі добробати, був офіційно виведений із зони війни у травні 2015 року. 

Вікінги тоді мешкали у вагоночику біля Південного вокзалу. Хлопці чекали рішення ГШ ЗСУ, оскільки їх командир вів перемовини з МО стосовно легалізації Вікінгу у складі ЗСУ. Умови у них у вагоночику були спартанські, з грошима було не дуже, проте хлопці мовчки терпіли, чекаючи на дозвіл негайно вирушити на фронт.

Але дозволу МО так і не дало, тому у липні 2015 року Віктор Олександрович на деякий час влаштувався працювати у охорону на Фастівський деревообробний комбінат.

До речі, саме у ДК "Вікінг" Казаха прийняли до українських козаків, він отримав звання капітана від Міжнародної академії козацтва.

Влітку 2016 року друже Казах опинився у лавах 2-го взводу 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС, у якій займав посаду стрільця.

Воював Віктор Олексійович в Авдіївці та у районі Донецького аеропорта. І воював так хоробро та завзято, що під сєпарами горіла земля. Він ненавидів загарбницьку політику Росії, ненавидів окупантів, він за рік вивчив мову лише через те, що російська, якою він спочатку розмовляв, була мовою агресора.

І розмовляв українською Казах майже бездоганно, лише на найтонкіших спіралях підсвідомості співрозмовник мав змогу відчути ледь помітний акцент. Колись один з його майбутніх добрих знайомих приїхав на позиції до Авдіївки та побачив там такого колоритного дядька з чисто українською зачіскою. Він спитав у хлопців: "А шо це за козак?", на що йому відповіли: "Це Казах, наш побратим з Казахстану". Міша підійшов до нього та поздоровкався: "Доброго дня", а Віктор чистою співочою мовою відповів: "Доброго дня і Вам".

Його українська нагадувала кристали, чисті та прозорі краплі. Особисто я насолоджувався його голосом та тим, як правильно він будує речення, ретельно підбираючи слова, але настільки швидко, що пауз між ними помітно не було.

І це все за один рік. Ось що значить фраза "було б бажання".

Одного разу з Тернополя молоді бійці передали на нуль прапор України, так друже Казах забрав його собі, і півроку цей прапор був поруч із ним, спочатку в Авдіївці, потім - під ДАПом, він проніс його крізь важкі бої та обстріли, він беріг його та охороняв. Він мав свою думку, що кольори на прапорі повинні бути жовто - сині, щоб жовтий був зверху, але усі питання геральдики загальним рішенням були відкладені до кінця війни, дочекатись якого йому не судилось.

А він так мріяв після перемоги про свій будиночок в Карпатах. Тихі вечори біля каміна, з теплим пледом, за келихом червоного вина та поруч з коханою жінкою, якій би він розповідав історії зі свого насиченого життя. Друже Казах не був солдатом, націленим лише на війну, він був людиною, в першу чергу, сумішшю відваги, розуму з додаванням пари крапель меланхолії.

Тихий та скромний, спокійний такий козарлюга, але всередині якого сидів ураган. Усі бійці були від нього у захваті (а через ротацію пройшло немало побратимів і жоден не казав про нього нічого поганого). Його очі постійно світилися внутрішнім вогнем, жагою до дій, він не любив та не хотів сидіти в окопі, і будьте впевнені - якщо б було віддано наказ, то друже Казах був би у лавах перших, хто б пішов у наступ.

Він дійсно був кращим з кращих. А таких і забирає в першу чергу смерть. І за Казахом вона прийшла вдень 4 грудня, у вигляді кулі снайпера, що вбила цього чудового чоловіка та хороброго воїна у Донецькій області.

Похований 8 грудня на Личаківському кладовищі Львова. 

Загиблі Герої грудня 2017-го 06


6.Іван Омелянович Дубей (позивний Дівіді)

Народився 20.01.1988 року у селі Ворона Коломийського району Івано-Франківської області.

Навчався у сільській школі, працював у службі охорони та на заробітках. Змалку обожнював футбол, брав участь у змаганнях у складі сільської команди.

Якщо спробувати вгадати, що він любив у житті, то майже кожна відповідь буде правильною. Він взагалі був "людиною любові", щирим та світлим серцем своїм захоплюючись та отримуючи насолоду від усіх складових життя.

По-перше, Іван Омелянович любив людей, він ні в якому разі не був мізантропом, він вірив у добро, випромінював його з величезною силою, як магнітом притягуючи до себе інших. Дбайливо та щиро любив мати, брата та друзів. Любив свята, Різдво, колядки, вареники, танцювати, перераховувати можна довго, але головне, що він любив - це саме життя, як найвищий дар, який дається людині.

Обожнював він дітей. Виконував для малих функцію няньки, причому виконував її на совість і не бачив у цьому нічого поганого, він не вважав це суто жіночою справою, терпляче переносячи усі дитячі примхи та не злі знущання над собою. 

Одного разу дітлахи обступили Івана та для експерименту заліпили йому усе волосся пластиліном, а він мужньо терпів, тому що не хотів, щоб малі розстроїлись та плакали. 

А ще був випадок, коли на весіллі у свого найкращого друга маленька дитина вередувала та плакала, так він пішов її заспокоювати та гратися з нею, і він її заспокоїв, щоправда, піввесілля проспав поруч з дитячим ліжком, у якому теж спала задоволена та приспана Іваном дитинка.

Ці спогади рвуть душу на лахміття. Від них б'є у серце такий світлий, але важкий сум, коли уявляєш, що цей чудовий та добрий чоловік заверший свій шлях, зробивши перші кроки у темряву. Я не знав особисто Івана Омеляновича, але розповіді про нього викликали відчуття, наче тільки нещодавно попрощався із ним на порозі своєї домівки, обійнявши перед довгим розставанням.

На війні він встиг побути двічі. Після першої ротації на Схід повернувся додому, побув там десь з півроку та вирушив назад, 16.03.2016 року підписавши із ЗСУ контракт.

Старший солдат, командир БМП-1, кулеметник 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремох гірсько- штурмової бригади.

До свого батальйону Іван прийшов спочатку номером обслуги ДШКМ. По тому, через деякий час став навідником, а вже перед самим першим заходом у зону бойових дій (а трапилось це у Мар'їнці 12 травня 2016 року) його призначили командиром бойової машини піхоти.

А його позивний - це трохи перекручений жартівливий від побратимів варіант слова "ВДВ", адже у тих військах раніше ніс службу Іван Омелянович. Хлопці трохи часу пожартували над Іваном, який аніскільки не ображався, ну а потім цей позивний "Дівіді" за ним і закріпився.

Він цілком розумів, куди він їде та що на нього чекає, і який найгірший випадок може з ним трапитись. Але, незважаюче на всю серйозність ситуації, Іван ніколи не втрачав своїх запасів доброти та оптимізму, його невичерпна енергія неодноразово допомагала побратимам, для яких він завжди знаходив і чергову посмішку, і добре слово, і міцне плече підтримки. 

І за це його поважали, а повагу від простого солдата заслужити не так просто, для цього треба показати, що ти є тим, кому можна довірити своє життя. Іван навіть на війні сяяв, розумієте? Це було сяйво внутрішньої величі та ПРАВИЛЬНОСТІ, він не звертав зі своєї особистої стежки, якою йдуть лише люди з великим серцем.

Але настав третій день грудня і все скінчилось. Скінчилось із одним пострілом ворожого снайпера, який поцілив у голову, завдавши вкрай важкого поранення. Трапилось це у Луганській області.

Івана негайно евакуювали до Дніпра. У лікарні імені Мечнікова його доправли до реанімації, але лікарі, які дивились знімки, одразу все розуміли. Шансів на те, що хлопця можна врятувати, майже не було. Іван був непритомним ще чотири дні, а 7 грудня він зачинив за собою двері, які ніколи вже не відкриє.

Похований 10 грудня у рідному селі. У нього залишились бабуся, батьки та молодший брат.

 

Загиблі Герої грудня 2017-го 07

7.Андрій Олексійович Павленко (позивний Павлуха)

Народився 13.11.1984 року у селищі міського типу Новотроїцьке Херсонської області. З 2007 року мешкав у селищі Аули Дніпропетровської області.

У дитинстві він зростав із двоюрідним братом, їх обох виховували рідні дядько та тітка, які дуже любили Андрія, як свого рідного сина. 

У Новотроїцькому хлопець закінчив 11 класів школи, після чого у листопаді 2002 року був призваний на строкову, підписав контракт та продовжив службу у Південному оперативно-територіальному об'єднанні Національної Гвардії України спочатку на посаді стрільця, а після того, як закінчив школу прапорщиків у навчальному центрі НГУ, що знаходиться у Золочеві, Андрій Олексійович був призначений начальником варти.

Під час служби хлопець зустрів дівчину, якій відкрилось його серце, він шалено закохався та, звільнишсь з Внутрішніх Військ, переїхав до Аулів, де одразу із нею розписався, а через рік відгуляли весілля.

Він дуже хотів донечку, і його мрія здійснилась 2012 року, у нього з'явився маленький янгол, його радість не мала меж. Андрій немов літав на крилах, настільки він був тоді щасливим. А два роки тому народився його син, якого він любив не менше.

Дуже гарні, родинні та теплі стосунки у Андрія склалися із батьками дружини, він був безвідмовним у допомозі по сільському господарству, любив пожартувати, щоправда деякі з його жартів не завжди розуміли, але все зводилось до мирного вирішення, й не було у їх сім'ї такого, що він був чужим, вони прийняли його, як свого сина, на що він також платив батькам своєю відданністю та любов'ю.

Як до рідної він ставився й до сестрички дружини, ніколи не підвищуючи на неї голос, піклуючись та огортаючи турботою. Якось у неї почав погано працювати телефон, то Андрій негайно віддав їй свій. Тепер телефон цей - згадка про того, хто приносив тепло у родину.

2 роки тому він став домашнім тренером для неї, вчив її, як бігати на великі відстані та отримувати від цього якнайменші навантаження та виснаження. Розказував їй, що у дитинстві у нього була астма, тому він за власним бажанням також бігав, потроху, потім все більше, завдяки чому у нього з'явився імунітет та хвороба відступила. І він навчив дівчину мистецтва берегти дихання під час бігу, тепер та легко пробігає 8-10 кілометрів.

Андрій Олексійович влаштувався працювати у приватну охоронну компанію "Крок", тривалий час був там, заслужив собі неабиякий авторитет як професіонал, але потім на нашу землю прийшла війна.

З жовтня 2014-го по серпень 2015 року проходив службу у 3-му взводі 3-ї роти батальйону "Київ-1", а влітку 2016-го підписав із ЗСУ контракт та 06.06.2016 року прибув до свого підрозділу.

Прапорщик, головний сержант 3-го парашутно-десантного взводу 1-ї парашутно - десантної роти 1-го батальйону 25-ї окремої повітряно - десантної бригади. 

25 жовтня він раптом надіслав дружині страшне смс: "Доброй ночи. Мне тут сон приснился, что ты меня бросила. Мне так больно стало. Проснулся, а мне плохо. Люблю тебя". А дружині такий самий сон наснився на початку листопада. 

Вони обоє відчували кінець. І незабаром тріснуло небо та обвалилося униз.

Андрій загинув 7 грудня внаслідок кульового поранення, отриманного у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк". 

Похований 9 грудня на Алеї Героїв селища Аули. У нього залишились дружина, донька та син.

 

 Загиблі Герої грудня 2017-го 08

 

 8.Анатолій Іванович Твердола

Народився 14.03.1970 року у селі Ладижинські Хутори Гайсинського району Вінницької області.

Закінчивши сільську школу, продовжив освіту у Вінницькому професійному училищі. Відслужив строкову, після якої продовжив службу у Західній групі радянських військ в Німеччині.

Працював охоронцем у Промінвестбанку, у пожежній частині та органах МВС.

Брав участь у Революції Гідності, після початку війни почав займатися волонтерською діяльністю, 2 роки допомагав нашій армії.

У січні 2017 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший сержант, командир відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 9-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади. 

Загинув 8 грудня о 4.35 ранку в районі селища Водяне Донецької області від кульових поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій.

Похований 10 грудня у рідному селі. У нього залишились мати, дружина та двоє синів.

Загиблі Герої грудня 2017-го 09

 9.Олександр Олександрович Прошкін (позивний Проха)

Народився 22.11.1991 року у місті Маріуполі. Мешкав у селі Кам'яне Сумської області.

2008 року закінчив сільську школу, вступивши по тому до професійно- технічного ліцею села Веприк Гадяцького району Полтавської області, де отримав спеціальності "коваль" та "електрогазозварювальник".

Олександр встиг попрацювати за фахом у ТОВ "Роял Хаус" та охоронцем, а 04.10.2017 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, номер обслуги 3-го штурмового взводу 2-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 8 грудня близько 10.20 на Світлодарській дузі внаслідок поранень, отриманих під час обстрілу 120-мм мінами наших позицій.

Похований 11 грудня у селі Кам'яне. У нього залишились батьки, сестра, дружина та маленька донька.

 

 Загиблі Герої грудня 2017-го 10

10.Геннадій Павлович Парасочка (позивний Колобок)

Народився 29.09.1975 року у селищі міського типу Північне Донецької області.

Закінчив школу №11, після чого продовжив навчання у професійно- гірничому ліцеї. Відслужив строкову службу в Артемівську.

Був призваний за мобілізацією до лав ЗСУ у лютому 2015 року, службу проходив у 81-й десантно- штурмовій бригаді, а 09.10.2017-го підписав контракт та був призваний Константинівським ОМВК Донецької області.

Солдат, номер обслуги гранатометного відділення 3-го штурмового взводу 2-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув о 9.55 на Світлодарській дузі від поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій із БМП-1, АГС, та стрілецької зброї.

Похований 10 грудня у Торецьку. У нього залишились батьки.

Загиблі Герої грудня 2017-го 11

11.Федір Федорович Караконстантин

Народився 29.03.1995 року у селі Старі Трояни Кілійського району Одеської області. 

Після закінчення середньої школи вступив до військової академії Одеси, яку закінчив 2016 року. 

По тому хлопець підписав із ЗСУ контракт та 03.2017 року прибув до свого підрозділу. 

Лейтенант, командир 3-го парашутно-десантного взводу 4-ї парашутно-десантної роти 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно- десантної бригади. 

Загинув 8 грудня внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк". 

Похований 12 грудня у рідному селі. У нього залишились мати та брат.

Загиблі Герої грудня 2017-го 12

12.Віктор Ігорович Зельманович (позивний Зєля)

Народився 03.10.1992 року у селищі міського типу Доманівка Миколаївської області.

Хлопець ще з малих років відчув, яким важким є життя у селі, коли треба працювати з самого рання та до пізнього вечора. Незважаючи на це, він ніколи не скаржився й сумлінно намагався виконувати свої обов'язки.

Навчаючись у Доманівській школі №1, завжди тягнувся до знань, вбираючи у себе усе нове та незвичне, але іноді обставини бувають проти нас, тому після 10 класу Віктору довелось не продовжувати освіту, а йти працювати. Разом із батьком він працював трактористом в агрофірмі "Нібулон".

Зовсім ще хлопчик, тільки після школи, якому випала важка доля не ходити по клубах, а керувати трактором по великих, від обрію до обрію, полях. Але життя, насичене важкою працею, і є справжнім життям, тому він робив свою роботу старанно, постійно підвищуючи свій рівень майстерності.

Робота була його подальшою освітою, і він отримав у ній червоний диплом.

Доброволець 18-ї окремої тактичної групи "Волинь" Української Добровольчої Армії.

25.03.2017 року він вперше прибув на позиції підрозділу біля Мар’їнки.

30 серпня під час нападу ворожої ДРГ на групу наших бійців, на очах Віктора Ігоровича загинув друг Зона, його бойовим побратим, а сам Зєля отримав осколкові поранення, після чого був відправлений ло Миколаєва, переніс операцію по видаленню осколків. Пробувши вдома місяць, повернувся до своїх хлопців.

Побратими та волонтери "Госпітальєрів" згадують його, як "чудо в пір'ях", веселим, але водночас і спокійним хлопцем, який любив заварну каву. Надійність та уважність - дві риси, які були притаманні Віктору.

Загинув 10 грудня у Донецькій області внаслідок підриву на фугасі під час виконання бойового завдання. Разом із ним загинув його побратим та близький товариш Олександр Зубченко (друг Запал).

Похований 13 грудня у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.

 Загиблі Герої грудня 2017-го 13

13.Олександр Миколайович Зубченко (позивний Запал)

Народився 04.06.1990 року у селищі міського типу Диканька Полтавської області. Мешкав у місті Миргород.


До 8 класу навчався в школі №2, потім - у школі №3, яку закінчив 2005 року, після чого вступив до СПТУ 44, отримавши там фах "електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування".

Працював охоронцем та слюсарем з ремонту автомобілів на Миргородському хлібозаводі.

З березня 2017 року доброволець 18-ї окремої тактичної групи "Волинь" Української Добровольчої Армії. 

Загинув 10 грудня у Донецькій області внаслідок підриву на фугасі під час виконання бойового завдання.

Похований 13 грудня на Алеї Героїв міста Миргород. У нього залишились батьки та сестра.

 Загиблі Герої грудня 2017-го 14

14.Володимир Юрійович Тимченко

Народився 15.02.1962 року у селі Є - Булак Карагандинської області (Казахстан). Згодом переїхав до України, до села Мокра Рокитна Нововодолазького району Харківської області.

Закінчив сільську школу, по тому вступив до професійного училища у Харкові, де отримав фах налагоджувальника. 1981 року був призваний на строкову, приймав участь у війні в Афганістані, служив на посаді водія.

Працював спочатку за фахом на ковальсько - механічному заводі у Лозовій, а потім водієм.

Близькі називали його "вусатий сміхач". Через його постійний гарний настрій, готовність підтримати та допомогти, його безвідмовність та енергійність. Він дуже цінував дружбу, як прояв особливого надсвідомого зв'язку між людьми, як якесь чарівне надбання, яке властиво далеко не всім, а лише тим, хто має глибоку та відкриту душу.

Своїй донечці, яка закінчила два інститути, він казав: "Сонечко, ти сильна та доросла, ти досягнеш усього в житті, усього, що бажаєш, а я, в свою чергу, буду допамагати тобі всім, чим зможу". А свого онука вважав найдорожчим щастям у житті, настільки безмежно він його любив.

З початком війни Володимир Юрійович постійно намагався стати одним з тих, хто охороняє наш сон. Він був патріотом, щирим та відкритим патріотом, любив Україну, як рідну мати.

16.08.2016 року він підписав із ЗСУ контракт та, після проходження навчаннь, 21 грудня минулого року прибув до свого підрозділу.

Солдат, водій взводу матеріального забезпечення 109-го окремого гірсько - штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько - штурмової бригади.

22 листопада в районі селища Золоте Попаснянського району Луганської області у кабіну вантажівки з автоцистерною, де знаходився Володимир Юрійович, влучив ПТУР. Наш воїн отримав вкрай важкі поранення та негайно був доправлений до лікарні імені Мечникова.

Він прожив ще два з половиною тижні, вступивши у свій останній у житті бій. 11 грудня його тепле серце припинило битися.

Похований 13 грудня у селі Рокитне, біля своїх батьків. У нього залишились дружина, дві доньки, дві сестри, брат та онук.

 

 Загиблі Герої грудня 2017-го 15

15.Павло Володимирович Корнелюк

Народився 22.05.1988 року у Вінниці. 

Закінчивши 9 класів Вінницької школи №29, вступив до Вінницького технічного коледжу, здобувши там фах "технік - конструктор" за спеціальністю "Конструювання, виробництво та технічне обслуговування радіотехнічних пристроїв".

По тому його призвали на строкову, а після її закінчення він вступив до Національної Академії внутрішніх справ у Києві, яку закінчив 2012 року. Працював у Мурованокуриловецькому райвідділку УМВС України у Вінницькій області.

Одним з найбільших захоплень хлопця була історія та все, що з нею пов'язане. Він ретельно вивчав історичні події, особиво періоди війн, не читав, а швидкими ковтками пив історичну літературу.

Весела та неконфліктна людина, яка з усіма могла знайти спільну мову, Павло мріяв про щасливу сім'ю та про те, щоб його донечка мала яскраве та спокійне майбутнє, ніколи не знаючи, що таке війна.

Але йому самому випала доля на цій війні побувати, і там, де дружба між побратимами зовсім не схожа на звичайну дружбу, а є чимось набагато серйознішим та відповідальнішим, він дуже пишався своїми бойовими друзями, пишався справжньою чоловічою дружбою, у якій не було місця для зрад та ударів у спину від тих, чиї спини прикриваєш ти.

07.2017 року підписав із ЗСУ контракт. Після навчань на полігоні в Олешківських Пісках у вересні Павло Володимирович вирушив на війну.

Лейтенант, розвідник - кулеметник 131-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 13 грудня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк" внаслідок кульового поранення, завданного ворожим снайпером. Рана була смертельною, і Павло помер у військовому шпиталі одного з фронтових міст.

Похований 16 грудня на Алеї Слави у Вінниці. У нього залишились батьки, брат, дружина та донька.

 

 Загиблі Герої грудня 2017-го 16

 

16.Тимофій Йосипович Геніш

Народився 21 березня 1983 року у Рахові.

Військовослужбовець 128-ї окремої гірсько– піхотної бригади.

Загинув 17 грудня близько 23.00 в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни у бліндаж.

 Поховання ще не відбулося.

 

Загиблі Герої грудня 2017-го 17

17.Андрій Олександрович Сипавка

Народивсяу 13 червня 1980 року в Ужгороді (зареєстрований у Чопі).

Військовослужбовець 128-ї окремої гірсько – піхотної бригади.

Загинув 17 грудня близько 23.00 в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни у бліндаж.

 Поховання ще не відбулося.

 

18.Невідомий боєць 128-ї окремої гірсько– піхотної бригади,

який загинув 17 грудня близько 23.00 в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни у бліндаж.

Поховання ще не відбулося.

 

 Загиблі Герої грудня 2017-го 18

19.Артем Андрійович Гульцьо

Народився 19.08.1993 року у селі Дружба Ямпольського району Сумської області. З 2011 року мешкав у Житомирі.

Закінчивши 11 класів школи, хлопець одразу підписав контракт із ЗСУ та з 2011 року перебував у лавах української армії.

Він був дуже талановитим та з багатогранними здібностями – сам виробляв меблі, займався різьбленням по дереву, займався спортом, постійно прагнув бути самостійним та відповідальним за сім’ю та добробут батьків.

Старший солдат, сапер 2-го батальйону 95-ї окремої десантно – штурмової бригади.

Загинув 19 грудня від мінно-вибухової травми під час виконання бойового завдання в результаті підриву на вибуховому пристрої з "розтяжкою" в районі селища міського типу Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області.

Похований 21 грудня у Житомирі. У нього залишились батьки, дружина та двоє синів.

 

 Загиблі Герої грудня 2017-го 19

20.Іван Михайлович Сорокодзюба

Народився 15. 12.1976 року у селищі Рокитне Київської області.

Навчався у Рокитнянській школі №4. Хлопець рано втратив батьків, а згодом і двох своїх братів (один загинув, інший помер).

Мобілізований за контрактом у лютому 2017 року.

Солдат, стрілець 2-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 13-го окремого мотопіхотного батальйону "Чернігів-1" 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 19 грудня близько 10.00 в районі селища Новотошківське Попаснянського району Луганської області внаслідок поранень, отриманих під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 22 грудня у рідному селі. 

Загиблі Герої грудня 2017-го 20

 21.Андрій Юрійович Борисенко (позивний Боря)

Народився 13.10.1993 року у місті Павлоград Дніпропетровської області.

2012 року закінчив 11 класів місцевої школи №16, після чого вступив до Національної металургійної академії у Дніпрі, але не закінчив, підписавши наприкінці 2013 року контракт із ЗСУ. Спочатку проходив службу у 1-й роті 3-го батальйону 25-ї окремої повітряно -десантної бригади.

Війна розпочалася для нього під Шахтарськом, куди він вперше був доправлений 24.07.2014 року. Почалася, але не спинилася - де він тільки не приймав участь у бойових діях, географія його захисту країни неосяжна. Іловайськ, Щастя, Савур-Могила, Майорськ, Авдіївка, Піски, Дебальцеве...

Це не всі місця, де він воював, але й цих вистачить, щоб уявити собі, крізь що пройшов цей молодий хлопчина, у якому пеклі він побував замість того, щоб витрачати молоді роки на побудову сімейного щастя із коханою дівчиною.

А з дівчиною в Андрія Юрійовича були справжнї та глибокі почуття, світле та чисте кохання, яке зігрівало їх у часи розставань. Вони обожнювали один одного, планували весілля, як тільки він повернеться з війни. Він малював їй романтичні малюнки, вона, у свою чергу, писала йому листи, які або відправляла на фронт, або тишком ховала у його рюкзак, щоб він знайшов їх уже на Сході, або клала до кишень. Заради того, щоб він усміхнувся, коли їх знайде. Заради його усмішки.

Маленькі клаптики папіру, що зберігали у собі слова кохання від рідної людини, слова, що зігрівали краще ніж тисячі променів Сонця.

4 жовтня 2014 року Андрій повернувся на першу ротацію, бійців вийшло зустрічати усе місто. Дівчина йшла, видивляючись свого коханого, і раптом одночасно їх погляди зустрілися. Між ними була відстань, тому вони почали йти назустріч, але неземна якась радість була настільки великою, що вони не витримали та побігли. І він міцно обійняв її, підняв в обіймах та закружився з нею.

Це було велике кохання. Це просто було абсолютна гармонія споріднених сердець.

"Молю я Бога лишь, чтоб ты живым пришёл домой, чтоб не погиб ты там в бою, сражаясь за свою страну. Чтоб пули пролетали мимо, чтоб был здоров и невредимым. Пусть Бог хранит тебя, любимый!" - це маленький віршик, який вона написала Андрію ще у 2014 році.

Андрій був такою людиною, яка ніколи не відмовлялась їхати на бойовий виїзд, ніколи не відступала від своєї мети - ані на землі, ані в небі, стрибаючи з парашутом. Він був Десантником з великої літери. Ним він залишиться назавжди.

Минулого року його перевели до іншого бату, але від зміни підрозділів нікуди не щезла його сміливість та мужність, він завжди був готовий виконувати найнебезпечніші завдання у секторах, що знаходились майже біля ворожих позицій.

Сержант, командир бойової машини, командир відділення 4-ї парашутно – десантної роти 2-го батальйону 25-ї окремої повітряно –десантної бригади.

Загинув 20 грудня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк" внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 22 грудня у Павлограді. У нього залишились мати, сестра та кохана дівчина.

 Загиблі Герої грудня 2017-го 21

 22.Олексій Володимирович Оріхівський (позивний Орєх)

Народився 8 червня 1982 року у селі Залізничне Полтавського району Полтавської області. Через два роки родина хлопця переїхала до села Кам’янка Тростянецького району Сумської області.

1999 року він закінчив 11 класів сільської школи, після чого вступив до ПТУ №25 міста Тростянець, у якому отримав фах "тракторист - машиніст". Строкову службу проходив у місті Котовськ Одеської області, у військах протиповітряної оборони.

Демобілізувавшись, Олексій Володимирович спочатку працював охоронцем у різних організаціях, а з 2011 року - кінологом у службі охорони на заводі шампанських вин в Артемівську Донецької області. Там і трапився випадок, який назавжди змінив його подальше життя.

Одного дня влітку 2014 року, коли вже йшла війна, завод вперше і раптово обстріляли з артилерії, яка била з окупованих територій. Снаряди впали біля прохідної, і на очах Олексія Володимировича його друга, який чергував на прохідній, сильно посікло осколками. Настільки сильно, що Олексій вимушений був самотужки рятувати тому життя, спочатку перев’язуючи рани, а потім везти до лікарні. На щастя, друг вижив, але через той випадок у свідомості ще довго панував шок та невіра, що потім поступово трансформувались у велике бажання йти воювати.

Війна завітала у його життя, а він у відповідь завітав у життя війни.

Тому, у серпні 2014 року Олексій Володимирович добровільно пішов до військомату та записався до лав української армії.

Молодший сержант, командир саперного відділення 91-го окремого полку оперативного забезпечення. Займався інженерними роботами з облаштуваня наших позицій та мінування території біля міста Дебальцевого.

Повернувшись у вересні 2015-го додому, Олексій Володимирович не дуже сумнівався, чим йому займатися далі. Війна не скінчилась, тому роздумів не було, треба було вертатись назад та продовжувати захищати свою землю.

У жовтні 2015-го від підписав із ЗСУ новий контракт на три роки. Спочатку був доправлений до Яворівського полігону, де півроку проходив навчання під керівництвом американських інструкторів, опановуючи нову для себе професію десантника. По тому прибув до свого нового підрозділу, який став йому рідним.

Молодший сержант, командир кулеметного відділення роти вогневої підтримки 2-го парашутно– десантного батальйону 25-ї окремої повітряно –десантної бригади.

Загинув у ніч з 20 на 21 грудня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк" внаслідок смертельного осколкового поранення, отриманого під час обстрілу 120-мм мінами наших позицій.

Похований 23 грудня у Тростянці. У нього залишились мати та брат.

Загиблі Герої грудня 2017-го 22

23.Петро Тадейович Михайлюк

Народився 21.07.1974 у селі Гологори Золочівського району Львівської області у багатодітній сім'ї.

Закінчивши сільську школу навчався у Львівському ПТУ №52, після якого був призваний на строкову службу, яку проходив у Житомирі з 1992 по 1994 роки, одружився з дівчиною, з якою познайомився під час проходження строкової. Народилась донечка, але шлюб невдовзі розпався, хоча зі своєю дитиною Петро Тадейович завжди тримав зв’язок та родинні стосунки.

1997 року він закінчив 343 школу прапорщиків при Прикарпатському військовому окрузі. А далі почалася його військова кар’єра, упродовж якої він займав безліч посад та на кожній зарекомендував себе з найкращого боку.

Ким він тільки не був у армії: розпочав командиром танкового взводу 274-го механізованого полку 24-ї механізованої дивізії, потім займав посади командира автомобільного взводу роти тилового забезпечення, командира бронетанкового ремонтного взводу, старшини роти, старшини механізованого батальйону 282-го танкового полку, старшини танкової роти, старшини центру радіо та супутникового вузла зв’язку 93-го окремого полку зв’язку, старшини центру каналоутворювальних систем вузла зв’язку, начальника складу роти матеріального забезпечення.

Це не все, чим йому доводилось займатися в армії, але уявіть, скільки обов’язків БЕЗДОГАННО виконував цей чоловік упродовж багатьох років, а потім на Схід завітали біль, смерть та реактивні системи залпового вогню.

Чоловік був призваний у третю хвилю мобілізації, влітку 2014-го року. Спочатку Петра Тадейовича доправили до Яворівського полігону, де його одразу призначили старшиною. Вже тоді у повній мірі проявились його гарні риси - він піклувався про підлеглих, як про своїх дітей, намагався допомогти усім, хто цього потребував, категорично не вживав алкоголь, ділився з хлопцями останнім.

Розказувати, що таке перші хвилі мобілізації першого року війни я не буду, всі знають, який хаос тоді відбувався, коли мобілізовували не тільки патріотів та тих, хто мав велике бажання йти воювати, а всіх поспіль.

Але Старшина (так його з великою повагою називали хлопці) зміг втримати рівновагу у тому буремному вирії з різних людей з різними долями, які мали різну мету. Це було занадто важко, але він впорався, не втрачаючи при цьому відчуття справедливості та підтримуючи порядок.

У вересні 14-го відбулася перша ротація на Схід, у район селища Побєда, якраз після того, як село обстріляли Смерчами з території Росії. У той час Петро Тадейович займав посаду сержанта з матеріального забезпечення 2-ї гаубичної самохідно – артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону 80-ї окремої аеромобільної бригади, яка згодом стала десантно- штурмовою.

По тому, у 2015 році бригаду вивели на полігон Широкий Лан. Петро ані на мить не припиняв хвилюватися за свій підрозділ, їздив на своїй автівці по селах з бочкою для води, діставав для хлопців цигарки. Він дуже полюбляв файну заварну каву, неодноразово хлопці ласували цим напоєм, звареним руками дбайливого Старшини.

Після демобілізації він одразу підписав із ЗСУ новий контракт.

Прапорщик, головний сержант 2-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи 80-ї окремої десантно- штурмової бригади.

Старшина зарекомендував себе справжнім професіоналом, відданим своїй справі, він завжди прагнув до освоєння нових знань, дуже активно брав участь у заходах, спрямованих на підвищення кваліфікації. Ніколи не порушував військову дисципліну й не дозволяв цього робити іншим, легко знаходив спільну мову з побратимами, був надійним товаришем і другом, готовим надати допомогу у скрутній ситуації.

Він просто був настільки гарною людиною, наскільки це взагалі можливо.

Смерть знайшла Старшину 22 грудня, в районі селища Старий Айдар Станично-Луганського району Луганської області. Він отримав смертельне поранення під час артилерійського обстрілу наших позицій.

Похований 25 грудня у рідному селі. 

У нього залишились мати, троє братів, сестра та донька.

Загиблі Герої грудня 2017-го 23

24.Олег Сергійович Шевченко

Народився 22.09.1988 року у місті Лозова Харківської області.

Закінчив місцеву школу №7, по тому відслужив строкову службу. Працював на Лозівському ковальсько – механічному заводі.

Мобілізований за контрактом Харківським міським військовим комісаріатом 30.06.2017 року.

Солдат, водій 3-го відділення 1-го взводу 3-ї мотопіхотної роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь" 25-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 23 грудня близько 11.50 в районі селища Луганське Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 27 грудня у Лозовій. У нього залишились мати та брат.

 

 Загиблі Герої грудня 2017-го 24

25.Юрій Анатолійович Золотарьов

Народився 11.02.1983 року у Києві, у родині військовослужбовців. Через те, що батька хлопця часто перекидали служити до іншого місця, його рідні змінювали місце проживання. Починаючи з 1994 року мешкали у Дніпрі.

1991 року почав начання у школі № 5 міста Умань Черкаської області, але два роки по тому перейшов спочатку до школи №142 у Дніпрі, а останні два роки отримував шкільну освіту у школі №134.

2000 року Юрій Анатолійович вступив до Сумського військового інституту ракетних військ і артилерії Сумського державного університету, який закінчив 2004 року, отримавши фах "спеціаліст військового управління" за спеціальністю "бойове застосування та управління діями підрозділів Сухопутних військ".

У нього не було однієї улюбленої справи, він захоплювався дуже багатьма речами: від кулінарії до малювання. Напрочуд гарно у нього виходило реконструювати зразки історичні зброї та створювати повноцінні експозиції.

Спочатку два роки Юрій Анатолійович виконував обов’язки заступника командира батареї з виховної роботи та офіцера - психолога у складі 25-ї окремої повітряно -десантної бригади, а з 2010 і до початку війни перебував на посаді командира 3-го взводу, офіцера -вихователя в Ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Юрій навчав молодих курсантів мистецтва виживання, та як треба цінувати саме життя. Він навчав їх, як максимально ефективно зберегти свого побратима, як бути обережними, як з найменшою шкодою для себе проходити крізь важкі випробування, як переборювати біль, як обирати пріоритети серед розмаїття спокус, як правильно ставити цілі та йти до них.

Він вдосконалював їх, працюючи з кожним, мов з необробленим алмазом, намагаючись зробити безцінну коштовність, сяючу та неймовірно красиву.

23.03.2014 року був призваний у першу хвилю мобілізації. За кілька днів у складі 2-ї роти 1-го повітряно - десантного батальйону чоловік був доправлений до міста Амвросіївка Донецької області.

Протягом 2014 - 2015 років, виконуючи обов’язки заступника командира роти з виховної роботи, він пройшов найгарячіші місця військових зіткнень у Донецькій та Луганській областях: Амвросіївка, Зеленопілля, Дебальцеве, Шахтарськ, Савур-Могила, Нижня Кринка, Кам’янка, Зайцеве.

Найгірше було у Шахтарську. 30 липня 2014 року, при спробі узяти місто штурмом, загинув його ліцеїст - випускник та гарний друг, старший солдат 25-ки Ростислав Нікітін. Наступного дня Юрій Анатолійович зателефонував своїй дружині, і півгодини мовчав у слухавку. 30 нескінченно довгих хвилин офіцер не міг вимовити жодного слова, аж поки не повідомив їй про трагедію.

У березні 2015-го був демобілізований та повернувся до роботи у Ліцей на посаду офіцера - вихователя та викладача вогневої підготовки, але війна все не закінчувалась, і гинули наші солдати, гинули по всій лінії фронту, тому у вересні 2016 року Юрій прийняв рішення повернутись до рідної бригади, щоб знову передавати бійцям свої знання та намагатись вберегти їх від смерті.

Старший лейтенант, заступник командира по роботі з особовим складом 1-ї роти 1-го батальйону 25-ї окремої повітряно - десантної бригади.

Якщо у когось промайне думка, що з такою посадою він відсижувався по штабах - це велика помилка. Коли на нулі була його рота, Юрій Анатолійович також увесь час перебував на передовій. І як завжди, зі своїми обов'язками він впорався на всі сто.

Незважаючи на те, що перед ним вже були не курсанти, а воїни, всі вони настільки глибоко поважали свого замполіта, що невідривно слухали його лекції чи просто поради щодо самозбереження, необхідності звертати увагу на найдрібніші деталі, як правильно займати позиції та як контролювати сектори, на які розбивалися ділянки місцевості.

21 грудня він мав їхати додому. Вже були зібрані речі, але за день до виїзду, у зоні відповідальності окремого тактичного угруповування "Донецьк" почався мінометний обстріл наших позицій. Старший лейтенант супроводжував бійців у безпечне місце, коли неподалік впала міна. Він отримав вкрай важке осколкове поранення у голову та негайно був евакуйований до лікарні імені Мечникова.

Чотири доби лікарі билися з темрявою за його життя, але програли. 24 грудня Юрій Анатолійович помер.

Похований 26 грудня на Алеї Героїв Краснопільського кладовища міста Дніпро. У нього залишились батьки, двоє братів, дружина та син.

 Загиблі Герої грудня 2017-го 25

26.Андрій Віталійович Товкач

Народився 03.04.1978 року на Півночі Росії. У малому віці разом із родиною переїхав до України, до селища міського типу Широке Дніпропетровської області.

Закінчивши Широківську школу №1, вступив до професійно - технічного училища, у якому отримав фах "тракторист".

Він дуже полюбляв читати, займався цією справою постійно, вважаючи їжу для розуму найкоротшим шляхом для самовдосконалення та інтелектуального розвитку.

Був призваний за мобілізацією у 2015 році. Службу проходив у 1-му протитанково- артилерійському дивізіоні 93-ї окремої механізованої бригади.

Після демобілізації працював у Дніпрі, але одного дня вирішив знову йти до лав армії. А це була людина, яка майже ніколи не змінювала своїх рішень, та не відступала від досягнення мети, тому, незважаючи на усі вмовляння та поради цього не робити, він її досяг, та влітку 2017 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, гранатоментник парашутно- десантного батальйону 25-ї окремої повітряно- десантної бригади.

Загинув 26 грудня у зоні відповідальності окремої тактичної групи "Донецьк" внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 29 грудня у Широкому, біля могили своєї матері. 

У нього залишились батько, брат, сестра, цивільна дружина та дві доньки.

Загиблі Герої грудня 2017-го 26

27.Іван

Військовослужбовець 1-го десантно– штурмового батальйону 25-ї окремої повітряно –десантної бригади.

Загинув 29 грудня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк" від смертельного кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Біографія Героя уточнюється та буде опублікована у блозі автора та у наступній статті.

 

ПІСЛЯМОВА

Солдату пощастило: поранення було легким. За три тижні у шпиталі все загоїлось, і лікар, побажавши ніколи більше до них не потрапляти, з усмішкою вручив довідку про одужання. Солдат вийшов на вулицю, в холодне повітря останнього дня року і глибоко вдихнув. Вечоріло, місто сяяло, всюди світилися гірлянди, далеко мерехтіла різнобарвними вогниками велика ялинка, встановлена ​​поруч із торговим центром.

У нього була відпустка на два тижні та запрошення святкувати Новий рік у знайомих. Особливого бажання йти до них не було, але додому їхати п'ять годин, тому довелося запрошення прийняти. Він вийшов на проспект, наповнений веселим натовпом, і повільно рушив за адресою, яку йому продиктували телефоном.

Незвично було бачити це життя, незвично було усвідомлювати, що до лінії фронту всього лише двісті кілометрів, незвично було саме розуміння того, що перед ним наче інший вимір, зі своїми проблемами, радощами й цінностями. Вимірювання, яке не знає, що таке забруднений кров'ю сніг, на якому лежить твій друг з простреленою головою, не знає, як довго тягнуться хвилини в темному бліндажі під обстрілом, як стискається щось всередині у клубок при кожному розриві, як тремтять на межі нерви при перебіжці по відкритій місцевості в очікуванні сильного удару кулею, як кричать від болю поранені, яким відірвало ногу, яким гарячим буває кулемет від довгої стрілянини у темряву.

Солдат повільно йшов по проспекту, а натовп обтікав його, люди прямували у гості, люди поспішали до крамниць, люди прагнули все встигнути, люди пахли мандаринами і безтурботністю. Інший світ готувався до свята, майже не звертаючи уваги на те, що відбувається на відстані двохсот кілометрів на схід від міста.

Він передумав іти до знайомих. Все одно, він їх не дуже добре знав, та й не було настрою, перед очима все стояв і стояв той бій, в якому він отримав кульове в руку, а Дмитру розірвало груди осколками 120-ки, і як він упав на коліна біля побратима, однією рукою намагаючись зупинити кров, але підсвідомо розуміючи, що це кінець, шансів немає, а Дмитрик судомно стис його долоню і все намагався щось сказати, але не міг, бо кров лилася з його рота, а потім рука розтиснулася і впала на землю.

Вирішивши, що з такими спогадами він буде тільки псувати людям свято, солдат попрямував до парку, щоб пересидіти там деякий час, а вранці сісти на потяг та поїхати додому. У парку горіли всі ліхтарі, але людей майже не було, ще не настав час для масових гулянь, всі сідали за столи та одягали новорічні маски. Він побачив ряд лавок, на одній з яких сиділа самотня постать, в якій солдат безпомилково одразу впізнав теж солдата.

Він сів поруч, і деякий час двоє людей війни сиділи мовчки. Кожен думав про своє, кожен курив, поринувши в спогади. Через деякий час вони розговорилися, обмінялися номерами підрозділів, розповіли одне одному про те, як отримали поранення і чому в цей святковий вечір віддали перевагу перебуванню у самоті, ніж у галасливих компаніях. У кожного був свій біль, що назавжди оселився всередині, у кожного була своя війна, яка залишалася з ним навіть на мирній території. У кожного було своє відлуння розривів, криків та кулеметних черг, що не припиняло лунати у вухах.

Перший вибух змусив двох дорослих чоловіків інстинктивно пригнутись. Над головою вдарили феєрверки.

 

Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3042580
TUZwaVVtZGtSME13VERkU1owNUhWekJhWTJjd1dVUlJkblJIUWpCYVlsRjFaRWRDTUZsNlVYVjBReXRNWkVkRU1FeHlVbWRPUTNjd1dtWlJkbVJIUWpCWmVsRjFkRU1yTUZwalp6Qk1URkpzZEVNMU1Fd3pVWFZET0hZd1RGQlJkR1JIUVRCTU4xRjFXSHBSY2psRE9VbE9RMlV3V1VoUmRuUkROakJNUVhaTU9VZENNRXg2VVhSa1IwRXdXVXhTYWtFOVBRPT0=
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору