EN|RU|UK
 Суспільство
  19148  18

 "Коли почався штурм старого термінала, Сєвєр вкотре показав, який він воїн: бігав аеропортом і намагався підбити ворожу техніку", – спогади друзів Героя України Сергія Табали


Автор: В.Ясинська

Сергія було за що поважати. Справжній герой: він був готовий віддати за свою країну життя – так і сталося.

Інтерв’ю з мамою Сергія Табали читайте тут.

"Про Сєвєра складатимуть легенди. Він має увійти в підручники історії, так само, як повстанці УПА", - так підсумують нашу розмову про наймолодшого з удостоєних ордена "Золота Зірка" (посмертно) сумчанина  Сергія Табалу двоє його друзів - Ладомир - позивний Гал, і Олександр - Лоза.

Коли почався штурм старого термінала, Сєвєр вкотре показав, який він воїн: бігав аеропортом і намагався підбити ворожу техніку, – спогади друзів Героя України Сергія Табали 01

Сергій і Ладомир

Хлопці познайомились з Сєвєром під час подій на Майдані, взимку 14-го  року, і в кожного з них залишились яскраві спогади про свого друга.

Коли почався штурм старого термінала, Сєвєр вкотре показав, який він воїн: бігав аеропортом і намагався підбити ворожу техніку, – спогади друзів Героя України Сергія Табали 02

Лоза ( в форме)

"З Сергієм ми були братами не тільки по зброї, а й по вірі: що він, що я - язичники-рідновіри", - згадує Гал. "Познайомились на 5 поверсі будинку профспілок, а згодом разом кинули свої перші коктейлі на Грушевського."

"Ми так само на Майдані познайомились", - розповідає про своє знайомство з Сергієм Лоза. "Він став новим командиром нашого підрозділу ПС. Правда, це було вже після лютневих розстрілів."

Одразу після останньої гострої фази протистоянь на Майдані Гал, Сєвєр і ще один їх товариш Змій сформували новий підрозділ і назвали його "Месники". До нього увійшов і Лоза, і ще ряд хлопців з ПС. Їхньою метою було помститися за загиблих на Майдані, але про цю частину своєї діяльності хлопці поки що не готові говорити. За словами друзів,  коли прийшла війна , згодом метою "Месників" стала помста за полеглих побратимів на війні. Командиром одразу обрали Сергія, оскільки вважали його найвідданішим справі.

Коли почався штурм старого термінала, Сєвєр вкотре показав, який він воїн: бігав аеропортом і намагався підбити ворожу техніку, – спогади друзів Героя України Сергія Табали 03

СЄВЄР БУВ ВОЇНОМ. ВІН ОТРИМУВАВ ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД ТОГО, ЩО РОБИВ

Гал:  Сергій  був вкрай ерудованим. Філософом, поетом життя. З ним можна було дискутувати на різні теми, починаючи від релігії і закінчуючи космологією і теоріями Стівена Гокінга (Відомий фізик-теоретик, - ред.) В нього був дуже широкий кругозір, але в основному його думки були сконцентровані навколо національної ідеї. Коли ми познайомились, Сергію було 18 років, мені 19,  але я сприймав його не просто, як командира, а ще й як старшого товариша. Внутрішньо він був набагато доросліший свого біологічного віку і , мабуть, був єдиним з нас, хто на 100% розумів, що відбувається, в чому саме наше місія і що з нами усіма може статися. З ним ми, ще до подій у лютому, організовували рейди в пошуках ті тушок, і по мірі можливості моніторили пересування протилежних сторін. А в усіх майданівських сутичках ми брали активну участь. 18 лютого Сергій знищив як мінімум двох супротивників.

Наскільки я знаю, Сєвєр прийшов до націоналізму досить рано, років у 14. В них у Сумах був свій націоналістичний рух. Сергій - лідер, і дуже харизматична людина. Він умів  вести за собою людей, починаючи з рідного міста. В будь-яких рухах він завжди був в першій лаві і надихав оточуючих.

За словами друзів, вони усі мріяли про розвиток України. Головною ідеєю було прийти до УСДД  – Української Самостійної Соборної Держави - країни, яка буде будуватись на ідеях здорового українського націоналізму, без ідей  расової нерівності. Спочатку нація, інтелект, культура, її розвиток, а потім економіка.

Лоза:  Навіть коли закінчилися активні дії на Майдані, Сєвєр себе проявляв одним з перших - займався тренуванням і тренував інших. Вже тоді він розумів, що буде війна з Росією і казав про це нам. Так само розумів, що революцію ще не закінчено, що влада поки що не у нас , тобто ідейних людей, тому і займався підготовкою і фізичною, і тактичною.

І Гал, і Лоза з початком війни не кинули навчання у вишах, але кожен з них розумів, що згодом поїде на фронт. Це стосувалося і Сергія – через деякий час після Майдану, він, як розповідають хлопці, повернувся в Суми, щоб зайнятись там і організаційною роботою, і пройти вишкіл для подальшої відправки в АТО. Потім кожен з них по черзі пройшов учєбку ПС в "Десні". Саме там Гал і Сєвєр знову перетнулися. А згодом усі троє опинилися в 5 батальйоні ДУКу.

Лоза: На базу 5 бату ми з Сєвєром їхали разом, а Гал мав прибути трохи пізніше. В нас було таке відчуття, що опинитись на фронті - це якийсь переломний момент, щось надважливе в житті.

На базі Сергія зустріли побратими, яких він знав і з якими тримав контакт. З наступного дня ми почали тренування. Ротним у нас був цікавий воїн Гатило. Він періодично приїжджав з Пісків. Але на виїзд на передок нас відправили не одразу - надійшла інформація, що дорога, яка вела на позиції, прострілювалася. Коли нарешті відбулося перше шикування, з 50 чоловік, бажаючих їхати, вийшло відсотків 20 – не більше. Звісно, ми з Сєвєром були серед них. Першого разу нас з Сергієм не відібрали, і це був би не він, якби не почав сперечатись, чому нам відмовили. Заступник командира роти сказав, що ми занадто молоді і він не хоче брати відповідальність на себе за наші життя. Але Сєвєр почав доводити, що хоч і молодий, але підготовлений. Він дуже рвався воювати, суперечив командиру, але все одно в перший заїзд його не взяли. Проте наступного разу він таки був серед тих хто поїхав, а я потрапив у Піски через 4 дні після Сергія.

Я не знав де саме він там знаходився, і, приїхавши, хотів знайти друга. Коли ми тільки злізли з вантажівки, зайшли у двір нашого розташування  - почався обстріл. Усіх відправили у підвал. Пам’ятаю, тоді грав такий адреналін, що, чорт забирай, нас насправді обстрілюють! Як тільки все це закінчилось, і я піднявся нагору – і побачив Сєвєра. Він стояв з абсолютно з пофігістичним виразом обличчя, якимось навіть безстрашним, по типу "Ну що, ви тут в підвалі сидите, і як воно вам?" Саме тоді я зрозумів, що війна - це дійсно його. Далі це постійно підтверджувалось в його діях – і я не пам’ятаю жодного моменту, щоб Сергій чогось боявся.

Хлопці розповідають, що тоді поїздки в ДАП для добровольців були за честь. Туди багато хто рвався, але відправляли не всіх. Сєвєру пощастило опинитись серед тих, хто таки отримав неофіційне звання захисників ДАПу – "Кіборг".

Коли почався штурм старого термінала, Сєвєр вкотре показав, який він воїн: бігав аеропортом і намагався підбити ворожу техніку, – спогади друзів Героя України Сергія Табали 04

Гал: Я приїхав у Піски тоді, коли Сергій вже був в аеропорту. Мій телефонний дзвінок до нього -  це був один з небагатьох випадків у житті, коли я сильно матюкався, чому він поїхав туди сам? Після його загибелі, кожен з "Месників", напевне, не раз задумувався, що якби ми всі тримались разом постійно, можливо, б все склалося по-іншому. Але спілкуючись  з Сергієм, я почув у його голосі таке завзяття! Він казав, як класно на позиціях, що там справжня війна і найкращий шанс проявити себе. Сєвєр був воїном. Він отримував задоволення від того, що робив. І взагалі, ми всі тоді усвідомлювали, що це дуже велика честь – воювати за свою країну. Взяти зброю і захищати тих, хто не може захистити себе сам.

Ані Ладомир, ані Олександр в ДАП так і не потрапили – не пустило командування, на що хлопці досі обурені. А Сергій через деякий час зазнав поранення, пролікувався в госпіталі, після чого востаннє побачився з друзями.

 Лоза: Ми зустрілися з Сєвєром 14 жовтня на День Українського Козацтва. Пам’ятаю, перед тим я подзвонив і вибачився, що мене не було поряд з ним, коли його поранили. Тоді це була наша остання спільна зустріч великим колективом. З Галом потім він виїжджав в ДУК. Про ДАП Сергій розповідав небагато: казав, що там було дуже гаряче і це був дуже близький контакт з ворогом. Я знаю, що він не одразу поїхав звідти, а ще певний час провоював з осколками в тілі. А ще мені здалося, що він був якимось дуже серйозним. До того я його таким не бачив. Сєвєр дуже рвався назад в аеропорт.

Гал: Як на мене, Сергій після поранення якось помітно подорослішав. Мабуть, став ще мужніший. Але це був остаточно викристалізуваний образ воїна.

Повернувшись у ДАП, невдовзі Сергій загинув від артилерійського снаряду, під час штурму ворогом диспетчерської вежі – це сталося 6 листопада 2014 року. Обидва його товариші,  дізнавшись про це, повірили в смерть друга не одразу. Але коли отримали підтвердження "Госпітальєрів", медичної служби ДУКу, які вивозили останки, – стало ясно, що Сєвєра більше немає.

Гал: Нам розповіли, що тіло Сергія упізнали по татуюванню на руці. Згодом я зустрівся зі Штольцем – одним з медиків "Госпітальєрів" , ми з ним поїхали в Червоноармійськ (зараз Покровськ) у морг, забрали тіло – і повезли в Суми.  Ховали Сергія у закритій труні.

Коли почався штурм старого термінала, Сєвєр вкотре показав, який він воїн: бігав аеропортом і намагався підбити ворожу техніку, – спогади друзів Героя України Сергія Табали 05

Лоза: Я відчував злість і звертався подумки до нього: "Ну якого хрєна ти загинув?" А ще була ненависть і розуміння того, що тепер треба мстити. Одразу після похорону ми зібралися нашою групою, а ще були і місцеві сумські хлопці, яких він добре знав, – і всі разом прийшли до того, що всім, хто бажає, треба разом їхати на фронт. Коли зібрали людей, які так само хотіли діяти, вийшла ціла команда. Усі поїхали в 5 батальйон.

Коли почався штурм старого термінала, Сєвєр вкотре показав, який він воїн: бігав аеропортом і намагався підбити ворожу техніку, – спогади друзів Героя України Сергія Табали 06

Ладомир

Гал: Так, ми знову зібрали "Месників" разом, але на фронт повернулись у складі батальйону ОУН. Знову приїхали в Піски. Зустріли ще товаришів з Майдану, яких з тих пір не бачили, і розуміли, що потрібно діяти, бо на ділянці фронту намічається затишшя. А коли ж будуть гинути вороги? Десь всередині квітня 15-го року ми вирішили штурманути сєпарський блокпост, який усім там дуже заважав, і був одним з передніх рубежів ворожої оборони. Розробили план, як це має бути - і пішли на нього 3 групами. Загалом нас було 12 чоловік, включно з побратимами-ОУНівцями.  "Пошуміли" ми тоді гарно. І наскільки нам відомо з різних джерел противник зазнав значних втрат. Але і з нашого боку в тому бою загинув друг Ківі (Олег Богачов). Незабаром приїхав хтось із керівництва ЗСУ, щоб розібратися, що сталося - і тоді для мене трапився переломний момент, коли я зрозумів, що з цією війною щось не так: ми прибрали ворога, а  свої ж у нас відбирають зброю. Але я приїхав на фронт не підписувати якісь угоди, не сидіти на позиціях і жерти волонтерську тушонку. Я приїхав воювати, мстити за друзів, не тільки за Сєвєра, а, наприклад, ще за Скельда та інших хлопців.

Всі "Месники" дали клятву про помсту на крові - і ми помстилися за Сергія кров’ю. Блокпост став для нас фінальною точкою як цілісного бойового підрозділу. Ми виконали свою функцію. Колись Сєвєр постійно казав нам, щоб позбавлялись від поганих звичок і більше тренувались, бо йому нас вести в бій. Тому я був гордий тим, що мені випала честь повести цих людей у бій вже після його смерті.

Після того, що сталося на блокпосту, і Гал, і Лоза ще деякий час продовжували воювати, але згодом хлопці повернулися в Київ. Зараз Ладомир, як каже сам, шукає себе, а Олександр знову збирається на фронт. Але "Месники", за їх словами, постійно на зв’язку, тобто підрозділ, хоч і не цілісно, але продовжує жити.

Лоза: Сєвєр - це людина, яка нас усіх, тобто своїх друзів, надихнула  в 14-му році і продовжує надихати зараз. Я б хотів, щоб мій син був схожий на нього.

Гал: Сергій ще на Майдані казав, що мріяв про сімох синів. Він хотів жити, а до смерті в нього було досить саркастичне ставлення. А ще він себе усвідомлював у правильній політиці. І у нього, як нам здається, були абсолютно всі шанси на те, щоб у майбутньому займати високі державні пости і діяти на благо країни вже на іншому рівні.  Сєвєр завжди казав: "Хто, якщо не ми, коли, якщо не зараз?"

Окрім Гала і Лози про Сергія Табалу розповів ще один його товариш – харків’янин Лев або Джміль, як знають його на фронті. Хлопець теж знав Сєвєра ще з Майдану, провоював з ним пліч-о-пліч у ДАПі, аж до того, як їх обох поранили наприкінці вересня 14-го року. Після смерті Сєвєра, Лев ще тривалий час воював у різних добровольчих підрозділах, потім у Нацгвардії і лише нещодавно повернувся додому.

Коли почався штурм старого термінала, Сєвєр вкотре показав, який він воїн: бігав аеропортом і намагався підбити ворожу техніку, – спогади друзів Героя України Сергія Табали 07

Джмиль

Серега всегда шел туда, где тяжело. Это один из самых отважных людей, которых я знал – я видел это собственными глазами.

"Мы с Сергеем сдружились за одну ночь в доме профсоюзов, во время событий на Майдане. Он лежал напротив меня в коридоре, читал книгу – начали общаться и проговорили до утра. Север был очень умным и активным парнем. Вел дневники. Как по мне, он возглавлял молодежное движение ПС. С майдановских времен многие люди ушли в прошлое, а его я вспоминаю до сих пор. Понимаю, что мы бы и сейчас с ним общались. У него не было вредных привычек. Тату на его руках ( "Слава Україні – Героям Слава!") он набил еще до того, как эти лозунги стали популярными в массах. Мы с ним из тех людей, которые еще до революции могли выкрикивать их. Он не боялся перечить чиновникам на каких-то заседаниях, если считал, что они не правы. Сережу было за что уважать. Он был прямолинейный, и на самом деле этот человек – герой, а заключалось это в том, что Сергей не в шутку, а всерьез мог за свою страну отдать жизнь – так и произошло. И это один из самых отважных людей, которых я знал – я видел это собственными глазами.

После Майдана, мы встретились с ним в марте 14-го в Киеве, а затем уже в августе на базе 5 бата ДУК, перед выездом на фронт, чему были очень рады. Я был пулеметчиком, Север гранатометчиком. Мы понимали, что в аэропорту происходит настоящее столкновение с врагом. Такая битва, которую невозможно пропустить, и мы обязаны туда поехать.

Первая группа наших бойцов уехала 8 сентября, а 11 числа в ДАП требовалось подкрепление - там уже были раненые. Мы ехали вместе с Серегой. Когда едешь туда, где представляется какой-то ужас, с товарищем – ощущение надежного плеча рядом очень греет. Всего нас отправилось около 18 человек. Выехали ночью, добрались под обстрелом  в старый терминал. Мы с Севером поселились в маленькой комнатке – метра три в длину и полтора в ширину. А атмосфера в ДАПе, конечно, была угнетающая: шум, стрельба, кто-то где-то раненый стонет, кто-то фонарик включил, ему тут же орут, что выключи, а то прилетит, хотя по правде, я представлял себе все еще гораздо жестче. В первый день мы с Сережей охраняли тех, кто спит, а потом нам начали давать разные задания.

Один из ярких моментов, когда мы получили задачу в серой зоне открыть наблюдательный пункт, дошли под прикрытием до нужной позиции, это было двухэтажное здание, – и заняли ее. Всего нас было 6, старшим назначили меня. Нужно было не рассекречиваться и наблюдать. Все вокруг мы заминировали фугасами. Но через какое-то время начал выезжать танк противника,  посчитали по выстрелам, что он очень близко, примерно за километр. Давали запросы на то, чтоб его как-то от нас отогнали, но в результате дошло до того, что мы с Серегой вдвоем, пошли ночью в его сторону, чтоб отпугнуть. Нас засекли – и в нашу сторону полетели осветительные ракеты. Мы отошли. Потом танк выехал второй раз, днем. Снова пошли, на этот раз нас было трое: все взяли по "Мухе" (Реактивный противотанковый гранатомет – РПГ-18, - ред.), я был на прикрытии, а Север и еще один парень, позывной Мирон, побежали - и всадили в его сторону две "Мухи". Ясно, чтоб подбить ними они его не могли, но просто хотели, чтоб он отвалил. На войне все понимают, что противник боится точно так же, как и ты его, когда видит, что его обстреливают.

До этого мы неделю себя не рассекречивали, хотя сепары часто ходили под окнами по ночам. Но у одного нашего товарища в какой-то момент сдали нервы - и он открыл огонь по врагу. Началось столкновение. Я пытался взорвать фугасы, которые мы поставили, но в суматохе что-то там не получалось. Дал приказ, что мы подымаемся на второй этаж и баррикадируем первый:  заложили окна, а под ними разбросали битое стекло - когда по нему идет ДРГ группа, то это их выдает. Вскоре вступили в перестрелку с сепарами. Обстреливали они нас из "Мух" и стрелкового оружия. Одного нашего ранили. Еще один человек все время вызывал подкрепление.

Мы с Севером выкрикивали националистические лозунги "Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї!" или "Герої не вмирають, вмирають вороги!", и еще что-то из серии, что если будут штурмовать, то погибнут все – и мы, и они, потому что в плен мы не пойдем. Причем кричали так, что, наверное, у них кровь стыла в жилах.

Подходить к окнам в момент перестрелки было смертельно опасно, в основном мы старались стрелять из коридора. Но я все равно пробирался к окну и отстреливался, а Север, конечно, был отчаянным парнем: он брал гранатомет, подходил к проему - и валил прямо по ним. В итоге все закончилось тем, что сепары  ушли, наверное, потому что получили отпор. Мы передали своим, что точку уже раскрыли, и приняли решение уходить оттуда. Помню, после этой стычки, Серега говорил, что у него впервые было такое близкое столкновение с врагом.

А через какое-то время нам поставили задачу эту точку вернуть. Мы пришли на перевалочный пункт – это был двухэтажный бокс, где чинили технику обслуживающую аэропорт. Находился он рядом со старым терминалом. Но там опять началась стычка с сепарами. А еще мы увидели, как в сторону того здания, что снова надо было занять, едет вражеский танк, в сопровождении пехоты. Мы хотели тоже его пошугать, но нам запретили. Потом была перестрелка, мы с Сережей в ней участвовали, но ту точку потеряли.

Вскоре после этого боя начался штурм терминала. И тогда Север еще раз показал, какой он воин: бегал по аэропорту, по тем местам, где наши запрашивали гранатометчика - и пытался подбить вражескую  технику, которая шла на нас. Серега всегда шел туда, где тяжело.

Со временем мы потеряли и бокс. Но там остались люди, которые выжили после боя, и мы должны были их забрать. Когда пришли туда, я снова наблюдал интересную ситуацию, характеризующую Севера как бойца: он периодически стрелял по окну с сепарами, которое находилось от него в нескольких метрах. Отстреливался - и прятался в укрытие, а я и другие бойцы его прикрывали. Но именно на том месте его ранило осколками от гранаты. Когда это случилось, я подбежал к нему, снял каску, взял автомат - боялся, что в него попала пуля. Тогда Сереге посекло руку, а через пару минут осколками от гранаты досталось и мне.

За период, что мы пробыли в ДАПе, из 18 прибывших в строю осталось человек 7. Из-за потерь мы все время запрашивали, чтоб нас поменяли. И наконец, приехал БТР и привез нам целую толпу таких же молодых, как и мы парней, разница была в том, что мы уже обстрелялись, а некоторые из них роняли автоматы. Мы с Севером посмотрели на это все - и решили пока никуда не ехать. Медики злились, потому что тратили на нас обезболивающее, которого и так было немного. Помню, что когда легли ночью перекимарить, шутя поспорили, кто кого первым разбудит криками от боли. А обстрелы тогда были такие, что дверь в нашей комнате мы привязали к моему пулемету, чтоб ее не перекосило от взрывной волны.

Эвакуировались мы через сутки. В госпитале наши раны зажили примерно одновременно. Но у меня разошлись швы, а Север опять поехал в аэропорт. В последний раз мы созванивались за день до его смерти. Не могу объяснить почему, но я был уверен, что Север погибнет, просто чувствовал это. И буквально на следующий день после нашего разговора,  утром меня разбудили звонком, что, возможно, Сергея уже нет в живых.

Когда все подтвердилось, поначалу я хотел мстить, и был с остальными друзьями Сергея в подразделении "Месники", а сейчас, спустя три года, мне бы просто очень хотелось узнать его мысли насчет всего, что произошло за это время и на фронте, и в стране.  Иногда, бывает, я хочу позвонить ему и спросить "Как дела?",  а звонить-то некуда. Все банально – мне не хватает этого человека. Север хотел что-то изменить в этой стране, он хотел победы на фронте, и делал все по мере своих сил, отдав за это то, что у него было – свою молодую жизнь".

Коли почався штурм старого термінала, Сєвєр вкотре показав, який він воїн: бігав аеропортом і намагався підбити ворожу техніку, – спогади друзів Героя України Сергія Табали 08

 Вика Ясинская, "Цензор.НЕТ"

 

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3046339
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору