EN|RU|UK
 Суспільство
  16539  18
Матеріали за темою:

 Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників

В.Кіртока

Рік тому, 29 січня, під Авдіївкою почалися запеклі бої, під час яких загинули десять військових 72-ої бригади. Події згадують безпосередні їхні учасники. "Вже десь після тижня активних подій за даними перехватів ми почули, що ворог витратив шість вагонів боєприпасів за сім днів. І що у них було понад 120 чоловік убитими. Багато хто втікав прямо з позицій, бо не хотів гинути...".

 

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 01

Фото Дмитра Муравського

...Ті, хто добре знає розвиток ситуації в Авдіївці та на промці, з самого початку цієї історії, говорять, що взимку 2017 року той бік, схоже, готувався до активних дій. І якби наші військові не спрацювали на випередження, не менш жорстокі бої розвернулися б якщо не там, на позиції, яку назвали за позивним загиблого Андрія Кизила "Орел",  то в інших місцях.

-Через ліс ворог весь час підходив до промзони, а під Ясинуватською розв’язкою, ми це добре знали, був великий укріпрайон, - говорить командир роти 1-го батальйону 72-ої бригади Василь Тарасюк, позивний Тайфун. – Коли моя рота восени 2016 року зайшла в район авдіївської промзони, ми на правому фланзі замінили роту друга Дельфіна 5-го батальйону Української добровольчої армії. "Алмаз-2" був найближчою до нас сєпарською позицією. Тривалий час ми збирали інформацію, хто там є, яка кількість людей, вивчали шляхи підходу. Знали, хто там командири, як вони називають свої позиції. І що противник планує наступ. Цього ми не могли йому дозволити зробити, дії ворога потрібно було припинити за допомогою контрнаступу, який спланував і очолив заступник командира 1-го батальйону капітан Андрій Кизило.

29 січня о  4.30 ранку група бійців 1-го батальйону 72 бригади прийняла бій і перейшла до контрнаступу. Їхні дії прикривала батарея мінометів, а на лівому фланзі  водночас здійснювався відволікаючий маневр. Наші бійці з’явилися перед ворожими бліндажами зовсім несподівано. Там було шестеро терористів…

"Саму позицію ми зайняли за десять хвилин без жодної втрати"

- До ворожої позиції ми йшли повільно та акуратно, - говорить командир роти 1-го батальйону 72-ої бригади Андрій Верхогляд, позивний Лівша. - Шістсот метрів здолали за півгодини. Не спішили. А саму позицію зайняли за десять хвилин. Там вже швидко діяли. Зробили все без жодної втрати.

Коли знімали ці позиції з безпілотника, нарахували три бліндажі. А насправді їх виявилося чотири. Ми розбилися на три групи спеціально – кожній групі по бліндажу. Орієнтувалися на поламане дерево. Але перед тим працював міномет, дерева постраждали. І орієнтир ми проскочили. Опинилися відразу в центрі "Алмазу", але не розгубилися. Одна група пішла зачищати один бліндаж, наша – інший. Домовилися зустрітися в кінці, де знаходилося ще одне укриття. Я пішов праворуч – а там два бліндажі. В кожний закидували по дві гранати, прострілювали і тільки потім заходили. Після того, як все зачистили, підійшли до другої групи - вона якраз зажала декількох сепарів. Закидали їх гранатами. Вони у відповідь  кинули одну. Але вона впала в яму прямо перед бліндажем, де вони були, і вибухнула. Їх контузило. Прошу Ігоря Убийсобаку вистрілити туди із "Мухи". Стріляє, вона рикошетить і летить у нас. Ми попадали, я кричу: стріляй ще. На цей раз Ігор попадає в бліндаж, але снаряд застряє в мішку із землею і не вибухає. Тоді давай закидувать сепарів димовухами, викурювати їх з бліндажа. Довго вони не вилазили…

Я вирішив розділитися і ще однією групою перевірити окопи далі. Ми виявили ще один бліндаж. Закинули туди дві гранати. Щось ойкнуло. "Давай, - кажу хлопцям, - ще "Мухою" стрельнемо, щоб навєрняка". Рома Юрченко закинув "Муху". У цьому бліндажі, видно, був склад боєприпасів і спальне місце. Все почало горіти. Навіть подумали, що по нам почали стріляти, а то БК рвалося. А потім прибіг Андрій Кизило: "Ви розумієте, що через МОН-90 переступили?" Сапер Дімка Оверченко побіг до тієї МОН-ки.

Із бліндажа все ще не хотіли виходити. Діма поставив перед входом у бліндаж МОН-ку і сказав: я її тут і підірву. І тоді один вийшов – з пораненою рукою. Ми взяли його в полон. Діма зайшов у бліндаж. Всередині були і загиблі сепари…

- Ще двоє були у "секреті", - розповідає Лівша. – Про них ми дізналися пізніше від полоненого. Але коли почався замєс, вони, думаю, просто втікли. Доповіли своїм, що на "Алмазі" почалося… Але через якийсь час з місця секрета по нам почав валити кулемет. Причому так, що, здавалося, кулеметнику пальці заціпило. Стріляв без пауз, поки Вова Бальченко його не заткнув…

- Ополченці були дивно одягнуті – у заводську робу, а не форму, - додає Тайфун.

- Я захопив із собою український прапор, - говорить Лівша. - І в 7.30 ми його вже підняли на захопленій позиції. Через 20 хвилин після того почалося…

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 02

Фото Дмитра Муравського. Андрію Верхогляду лише 22 роки. Знімок зроблений у лютому минулого року безпосередньо на зайнятій позиції

"Діма і Вова захололи, їх м’язи позатерпали… А Орел залишався теплим…"

На захоплення позиції пішли 16 українських бійців 72-ої бригади. Зрозуміло, що в цій групі був і медик – 23-річний Роман Чайка, позивний Птіца. Саме він витягав перших трьох наших загиблих…

- Я знаходився на позиціях до двох годин дня, а потім мене оглушило, - розповідає Роман. – 2 листопада у мене день народження, і саме цього дня я заїхав у Авдіївку. Ішов мокрий сніг, навкруги все було брудним і сірим.  Мені запам’яталися слова комбата Олександра Вдовиченка: "Ми думали, що у Волновасі воювали…Нічого ми там не воювали"... Мене відправили в роту до Тайфуна, тоді ж вечором я почув, як по нам стріляли. Було і весело, і страшно. Але по-справжньому страшно стало, коли ми йшли і зненацька на нас стрибнув Тайфун, повалив, кого міг, на землю і закричав, щоб усі лягали. У той момент позаду нас розірвався АГС. Стало зрозуміло, на який звук реагувати, коли треба падати... Через тиждень обвиклися. Почалася буденність. А 29 січня я побачив, що незважаючи на досвід, який ми вже мали, багато хто боявся висунутися з окопу і добігти до поранених, та й просто переміщатися по траншеях, деякі не могли навіть метр пройти в укритті, так боялися… Хоча були й такі, хто на практиці використовував знання, які отримав від мене на заняттях ще від час бойового злагодження. Поки я діставався до пораненого, йому вже надавали необхідну допомогу і виносили з-під куль.

Ворожу позицію ми взяли швидко, всі були цілі, нікому не потрібна була допомога. Тому після того, як ми зайшли в окопи противника, я знаходився біля полоненого. Пізніше навіть їздив до нього на суд. Він сам з Макіївки. Ще двоє вояк, які там були, родом  з  Харцизська — ми знайшли їх документи. Там, у бліндажі, у них було дуже багато наркотиків – у кишенях, у речах. Трава, ширка, конопля. Все пішло в буржуйку…

Бліндаж, де залишався полонений, знаходився в такому місці, як розв’язка: в різні боки розходилися ходи. Я поліз шукати патрони, бо наші вже закінчувалися. Знайшовши ворожі запаси, помітив, що пачки були обмотані скочем і на кожній написано, скільки там патронів. Поштучно їх видавали їм, чи що?

Коли ми захопили позиції, нас почали активно обстрілювати. Міни прилітали кругом. Ніхто з нас зразу не зрозумів, що одна з них упала точно між нашими чотирма бійцями. Із окопу вилізли і озиралися на місцевості Вова Бальченко, Андрій Кизило, Діма Оверченко та Валік. Саме Валік і прибіг в окоп із криком "Орел красный! Орел красный. И Бальченко тоже". Ближче до того місця був Женя із першої роти. Він бачив, де все зірвалося. І вискочив. Він забрав в окоп Орла. Я трошки пізніше Діму. А Бальченка привалило дошками, що там лежали. Я у всіх відразу перевіряв пульс. Ні у кого його не було…

До нас прибіг Лівша. Ми забирали хлопців у глибокий окоп, а через декілька метрів він ставав по коліно. В ньому самому не сховатися, а ще й тягти загиблих… Я взяв Орла за бронік, а Лівша допомагав під ноги нести. Потім він сказав: "Я сам буду переносити наших, а ти подивись, може, ще можна щось зробити, комусь допомогти". Ми повірити не могли, що вони загинули, а не поранені…

На точці, яку ми визначили, як місце, звідки можна вивозити хлопців, спочатку Женя послухав пульс Орла. Я в цей час тягнув туди Оверченка. І Женя мені каже: "Пульса немає". "Перепровір, - попросив я. – Мороз, руки померзли. Може, ти просто не відчув". "Добре", - не сперечався Женя. Перепровірив - точно немає… Але  мені весь час чомусь думалось, що Андрій живий. Я встиг надати допомогу Валіку. Диво, що його серйозно не зачепило. Уламок увійшов у плече.

Місце, куди могла під’їхати броньована машина, щоб підвезти необхідне і забрати поранених та вбитих, знаходилося на коліях залізниці – рейки ідуть у самісінький Донецьк якраз поряд із позиціями, які захопили наші піхотинці . Перелізши через бруствер, хлопці опинялися у місці, де можна було ходити на повний зріст, хоча за декілька метрів від нього падали міни, тривав бій. "Було страшно, - зізнаються хлопці, - але що робити?" Там було сліпе місце для попадань. Хоча залізницю, яка вела до цього місця, ворожа артилерія накривала дуже щільним вогнем. У годині була пауза хвилин в десять, коли міг підскочити екіпаж броньованої машини. От її треба було чекати.

-Сидимо біля своїх загиблих хлопців на морозі, чекаємо Колю Мушинського, який вів броню, а я все думаю, що не може бути, щоб Кизило загинув, - продовжує Роман. - Діма і Вова захололи, їх м’язи позатерпали… А Орел залишався теплим… Хоча ми зняли з нього бронежилет, розгрузку, одяг, щоб робити реанімаційні дії. Тут під’їхала машина. Треба було швидко передавати хлопців через бруствер.

- Після того довелося комусь надавати допомогу, були поранені?

- На жаль, так. Саша Мандригель постраждав. Він з Тайфуном тягнув Вову Бальченка. Вони стояли на повний зріст у окопі, який був дуже неглибоким. Саша повернувся правим плечем до Ясинуватської розв’язки. І йому в плече увійшла і біля хребта вийшла куля. Тайфун на себе Вову перекинув і далі потягнув. А Сашка підбіг: "Мене поранило". Кричить… Ми з Кащеєм подивилися місце поранення. Кащей ще його заспокоював: та там крихітна ранка, не варто, щоб ти так кричав. Я побачив відразу і місце виходу кулі. Розвернуло дуже сильно тканини… Замотали плече. Ми хотіли одяг розрізати, а Сашко каже: ще не відомо, коли те БМП під’їде, коли нас замінять. Тому вирішили не роздягати пораненого.  Він з Мушинським виїхав наступною ходкою. З 16 чоловік, що зайшли на "Алмаз", вже до обіду троє було поранено, а троє загинули…

Перший раз мене оглушило, коли я побіг за Дімою Оверченком. Перед неглибоким окопом упала міна, але це було далеченько. А сильно мене контузило пізніше, коли тягав цинки з патронами. Їх викидали з бехи біля залізниці. Ящики важко було тягнути через бруствер, тому ми потроху підносили цинки. Я якраз пішов за ще одним, як неподалік прилетіло – по ту сторону залізної дороги. Чесно кажучи, мені вже було все одно. І зверху хлопці стояли на повний зріст, і нікого не зачепило. Дивно! Але контузило мене сильно. Я перестав взагалі щось чути, навіть звуки розривів. Тому мене й вивезли в шпиталь.

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 03

Фото Дмитра Муравського

На той момент всі почали ще й замерзати. Мороз у той день був мінус двадцять п’ять градусів. Хлопці були одягнуті у футболки та флісові кофти. Поки вранці дійшли до ворожих позицій, можна було в самих футболках воювати – так жарко стало. Ми йшли у бронежилетах, касках, автоматах, тягнули на собі боєкомплекти. А вже через годину мороз почав відчуватися, стало холодно. У багатьох губи посиніли, носи почервоніли, руки побіліли. Ігор Убийсобака обморозив собі там пальці, але не хотів залишати позицію. Силою виганяли його до лікарів. Він таки втратив вказівний палець на правій руці... І при цьому ніхто не нив. Лівша сказав стояти на позиціях, і всі робили свою роботу.

Тоді я вперше побачив смерть. Саме смерть, - продовжує Роман. - Збираючись разом, тепер завжди згадуємо той день. А ще говоримо про те хороше, що у нас було. Ми жили в підвалі розбитого ресторану "Царська охота". Якось полізли по інших приміщеннях, знайшли дубовий стіл. Важкий! Ми його притягнули, поставили ноутбук, купили джойстик і грали у різні ігри, коли був час. Якось поїхали у піцерію в Авдіївку, купили десять піц, приїхали, увімкнули фільм і дивились його, як у кінотеатрі. Там, зверху, хтось стріляє, але ми на це уваги не звертали. Класно було…

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 04

Роман закінчив чорнобильський медичний коледж у рідному Яготині. Професію обирав так, щоб бути поближче до дому, не хотів залишати маму одну. "А ще я так собі уявляв: робота буде чиста і гарна, - говорить Роман. – Ходиш по пацієнтах із чемоданчиком ліків у руках. Це ж не те, що цеглу зимою на будівництві класти…" Коли після навчання йому прийшла повістка, він вирішив піти у армію. "Мені запропонували декілька підрозділів – я включив інтернет, подивився, яка частина де знаходиться, скільки звідки їхати додому, - посміхається медик. - З Білої Церкви виявилося найближче – три години, і я вдома. Ідеально. Тому і підписав контракт з 72-ою бригадою. Ніхто ж не знав, що там буде спереду"… За хоробрість, яку проявив Роман під час атаки нової позиції, він отримав орден "За мужність" ІІІ ступеня

"Гради" стріляли по нам із житлових масивів Донецька"

Вдень 29 січня комбат Олександр Вдовиченко вирішив перейменувати зайняті позиції за позивним загиблого Андрія Кизила і сказав по рації: "Буде Орел". З тих пір ця місцевість носить саме це ім’я.

Ворог вже добре розумів, що його позиція зайнята. І тому намагався вибити українців. Але підкріплення, які підходили окопом через поле, відсікали вогнем важких кулеметів та АГС бійці 3-го батальйону 72-ої бригади з шахти Бутівки, мінометні розрахунки добровольців друга Шамана та друга Гайдамаки. Обидва ці безумовні герої, на жаль, загинули. Шаман – невдовзі після боїв за "Алмаз", а Гайдамака нещодавно… Ті, хто тоді корегував та слідкував за їх роботою, говорять, що обидва працювали ювелірно. Те, з якою швидкістю переносився вогонь та з якою точністю вражалися місця скупчення атакуючого ворога, а також як влаштовувалася стіна вогню перед "Орлом", вражало. Також на підтримку дій армії вийшла окрема група прикриття, яка складалася з добровольців 1-ої штурмової роти ДУК . Влучними пострілами з СПГ їх командир  друг Да Вінчі розніс один з ворожих дзотів. Все це допомагало  втримуватися хлопцям на зайнятій позиції, вивозити поранених та загиблих. І дало змогу закріпитися за допомогою свіжих сил, які підійшли вдень.

-Сєпари працювали як по книжці, - пояснює Тайфун. -  Спочатку стріляла артилерія, після чого просувалася піхота. З трьох точок лупили: із Спартака, Донецька і Ясинуватої. "Гради" стріляли із житлових масивів Донецька. По місту наша армія не відповідала. Такий був наказ. Триматися на позиціях нам було важко. БМП, яка під’їжджала, повертаючись, метрів двісті їхала по "желєзкє" заднім ходом. Розвернутися не було змоги. А там, де була можливість, місцевість прострілювалася. Спробувавши раз розвернутися на рейках, з БМП зірвало гусянку. Коля Мушинський натягнув її під обстрілом, не злякавшись. Як він це зробив? І вивіз тих, хто вже був у нього в машині. Пристрілявшись, ворог накривав ствольною артилерією місцевість квадратами. І робив це конвеєром, не зупиняючись. Одна машина відстрілялась, на її місце відразу ставала інша. На третій день почав працювати і ворожий танк.

Такий щільний вогонь по захоплених позиціях не припинявся до 6 лютого. Потім вдень стало тихше, а на вечір бої починалися з новою силою. Весь лютий біля Авдіївки було гаряче. Саме місто також неодноразово було обстріляно важкою артилерією противника. Були поранені та вбиті місцеві жителі, працівники МНС, які надавали допомогу. Деякий час Авдіївка залишилася без світла, води та тепла…

-Я завжди думав, що фізично підготовлений, але після двох діб такої війни відчув – все! – продовжує Тайфун. - Весь цей час ми не їли, не пили. І виснаження було таке, що все стало по барабану. А треба ж ще людьми командувати! Комбат почув по рації мій втомлений голос і такий само голос Лівші і змусив нас виїхати на відпочинок. Прислав командира іншого взводу. Лівша поїхав спати у наші бліндажі, а я залишився на "Царській охоті".

-Ми ночували із Тайфуном в одній хаті, - розказує начальник штабу 1-го батальйону 72-ої бригади Роман Дармограй, позивний Стриж. – Я зняв берці, ліг, і тут приліт прямо під стіну нашої хати. Пилюка піднялася така, що промінь фонарика не міг пробитися через неї.

- Вибуховою хвилею телевізор, який стояв на підвіконні, жбурнуло мені прямо в голову, - продовжує Тайфун. – Старий такий, здоровенний.

- Ми були такі втомлені, хотіли відпочити, - говорить Стриж. - Так замість цього півночі наводили порядок.

-А я зранку прихожу, - додає Лівша. – Дивуюся: чого це у вас фасад дома відвалився?

-Півстіни відпало, - згадує Тайфун. – Я дуже шкодував за телевізором. Це у нас було єдине джерело інформації, ловив тільки російські канали. Я любив при можливості послухати, що Басурін розказує. Ще вони давали об’яви записуватися у ополчення, то я якось навіть телефонував у донецький військомат, хотів про умови дізнатися.  

О четвертій ранку хлопці знову повернулися на позиції. Тепер з ними був і Роман Дармограй, позивний Стриж.  

-Тим, хто воював на новій позиції, постійно треба було підвозити Мухи, гранати, - додає Роман. – Небезпека була у тому, що це можна було зробити тільки по коліям. У перший день ворог ще не дуже розумів, як ми туди дістаємося. А потім їм це стало ясно. І вже туди постійно працювали і міномети, і АГСи, колії сильно позривало.

У перший день ми очікували, що доведеться застосовувати нашу бронєгрупу, тому що ворог висуне свої танки. Я готувався саме до цього. Але коли почув про загибель Орла,  попросив у комбата відпустити мене безпосередньо ближче до "Алмазу", щоб допомагати хлопцям. Мені дозволили. Спочатку я був на "Царській охоті". Ми не очікували, що оборона затягнеться так надовго. Після того, як я прибув на "Охоту", перша БМП повезла хлопцям БК та сухпаї, грілки для рук. Налагодивши доставку боєприпасів, я й сам поїхав на позицію. Там було багато роботи, людей не вистачало. Було таке, що боєць, якого привезла БМП, не встигав піднятися на бруствер, його грузили назад, бо він зазнавав поранення.

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 05

Роман Дармограй закінчив львівську академію сухопутних військ з відзнакою, як і Андрій Кизило, Андрій Верхогляд та Василь Тарасюк. Молоді офіцери прийшли у 72-у бригаду і відразу опинилися на війні

-Коли я знаходився у дальньому окопі, міна вибухнуло так близько, що мене прикидало землею, - розповідає Тайфун. - На поверхні залишилася лише голова. Хлопці розтягнули брили мерзлої землі. І я сказав: треба звідси уходити, бо наступна міна ляже точно в окоп. Так потім і сталося. Ворог будував позиції в наш бік, а ми, зайнявши їх, відразу розвернулися і почали робити укріплення. У противника окопи були не дуже. Один бліндаж був накритий російськими курточками, щоб дощ не накрапував. І все.

В перехваті я чув, як Гіві істерикував: як не можете їх вибити, зрівняйте з землею. Він кричав, точних команд не давав, тільки: зрівняти, закопати. А потім дав координати, куди влупити "Градам", і виявилося, що вони вдарили по своїй же позиції. Ми пораділи такій точності.

Саме там, під час боїв, ми спробували нові сухпаї. Якраз їх привезли. Навіть замерзші вони були смачними. Привозили нам колу, а вона замерзала. Лід їли з пляшок.

-А ми не встигли забрати свої сухпаї, і в рюкзаку когось з поранених знайшли пакет сухофруктів – такі волонтери нам привозили, - говорить Лівша. - Це було зранку 30 січня. Пам’ятаю, як з’їв сушений апельсин. Який же він був смачний! Потім серед завалів знайшли банку сєпарської тушонки. З’їли її. Води багато нам доставляли, але вона моментально замерзала. Коли ми вже зробили пости і чергували по годині, встановили такий порядок. Група, яка приходила в бліндаж, приносила із собою ящик з-під снарядів. Його розбивали і вистачало якраз на годину горіння в буржуйці. Воду ставили біля буржуйки. Вона помаленьку відтаювала.

-Вже десь після тижня активних подій за даними перехватів ми почули, що ворог витратив шість вагонів боєприпасів за сім днів, - говорить Тайфун. - І що у них було понад 120 чоловік убитими. Багато хто втікав прямо з позицій, бо не хотів гинути...

А Басурін потім казав, що вони другий раз після Донецького аеропорту побачили, як у людину стріляєш, а вона знову піднімається. Мовляв, в укропів в окопах є жива вода! – сміється Тайфун. – А мене такою "живою" водою облило. Я дуже хотів пити. І тут підвезли великі баки з чаєм. Але добігти до них не було змоги – якраз був обстріл.

-Але якщо солдат не йде до чаю, то чай іде до нього, - жартує Лівша, який був свідком тієї ситуації.

-Вибуховою хвилею один бак підняло і кинуло прямо мені в голову, - продовжує Тайфун. – Він у повітрі розкрився і мене обливав. Напився, - тільки я і сказав.

Ми відразу почали укріплюватися там, зробили більше бліндажів, багато ходів у землі, прорили сполучення між усіма позиціями. Там уже давно ніхто не ходить по відкритій місцевості. Під залізною дорогою також є ходи. Все зроблено так, щоб людина як можна менше висовувала носа, була більше захищена. У нас згодом там вийшло ціле містечко.

Було таке, що коли тягнули зв’язок на цю позицію, не вистачало дроту польовки, метрів п’ятнадцяти. Що його робити? Назад вертатися? Та ні. Іду ближче до позицій сєпарів, відрізаю у них. Правда, мені тоді повезло. Я зачепив ОЗМку, але вони забули зняти чеку… Не зірвалася, просто розвалилася. Приніс "позичене", доточили…

Після того, як ми взяли позицію, сепари вже не мали такої свободи маневру в районі промзони. Що, власне, для нас і було важливим.

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 06

Захищаючи позицію "Орел" через декілька місяців, Василь Тарасюк зупинив ворожий танк. При цьому він заборонив своїм підлеглим бійцям вилазити з окопів… Коли його намагалися зупинити, він крикнув: "Тут загинув Андрій Кизило, тут його кров. Ми не можемо відступати"… Тоді ж Василь був важко контужений. У серпні, на День Незалежності, він отримав звання Героя України. На даний момент Василь звільнився з армії. Фото Дмитра Муравського

Сьогодні хлопці 72-ої бригади згадують своїх загиблих рік тому побратимів. Об 11.00 друзі та знайомі Андрія Кизила зустрілися біля його могили в Умані.

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 07

На початку січня 2017 року Андрій Кизило приїхав у відпустку. З дружиною та маленьким сином вони поїхали у гори і були такі щасливі…

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 08

Дружина Андрія Кизила, який посмертно отримав звання майора та став Героєм України і Народний героєм України, тепер сама виховує маленького сина. Оксана не може змиритися з загибеллю коханого чоловіка і щомісяця приїздить до нього на могилу зі Львова.

Загиблі в ті запеклі лютневі дні бійці 72-ої бригади:

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 09

Володимир Іванович Бальченко,  молодший сержант 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.  У нього залишились мати, брат та сестра. 

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 10

Дмитро Олександрович Оверченко, солдат 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. У нього залишилися батьки, двоє братів та дві сестри.

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 11

Володимир Олексійович Крижанський, сержант 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.  У нього залишились дружина та син

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 12

Олег Васильович Бурець, солдат 1 батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.   У нього залишились мати, брат, дві сестри, дружина та троє дітей. 

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 13

Ярослав Ярославович Павлюк, військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади. У нього залишились двоє братів та донька.

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 14

Віталій Володимирович Шамрай, солдат 72-ї окремої механізованої бригади. У нього залишились мати, сестра, дружина та маленький син.

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 15

Леонід Валентинович Дергач, лейтенант, командир 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. У нього залишилися батьки, сестра та двоє синів. 

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 16

Роман Володимирович Бублієнко, солдат 72-ї окремої механізованої бригади. У нього залишились батьки, сестра, дружина та маленький син. 

Річниця боїв під Авдіївкою. Розповідь учасників 17

Роман Робертович Клімов, старший солдат, навідник 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. У нього залишились мати та сестра. 

 

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3046871
TUV4RVVYWmtSME13VEdwU1ozUkRNVEJaUkZGMmRFZEJNRXhxVW1ka1IwTXdUR3BTYURsRE9UQk1RV2N3VERkUmRqbERNVEJaUkZGelRrZEhNRnBpVW1wNU9IWXdTa3hTYkhSREt6Qk1kbEYwWkVkRE1GbE1VWE5EUkZGdGRFZFhNRmxFVW1kMFF5c3dUSEpSYzBoNlVXMTBRelF3VEdaUmRVNUROekJNTkhaTU9VTlJNRXhNVVhST1IxY3dXbVpSYzNSRE5qQk1RVDA9
 Топ коментарі
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору