EN|RU|UK
 Суспільство
  9359  58

 Нотатки на полях цензури: чи варто було забороняти "Сталінград" і Акуніна?

Е.Кузьменко

Схоже, історія із забороною на ввезення в Україну низки виданих у Росії книг перетворюється на безстроковий серіал незрозумілого жанру: чи то шпигунський трилер, чи то сатирична п'єса з елементами абсурду.

 Впрочем, нет худа без добра: незатихающий скандал вокруг запрета к ввозу в нашу страну российского перевода книги "Сталинград" британского историка Энтони Бивора может спровоцировать общенациональную дискуссию о правилах игры в цензурном пространстве.

Такой разговор особенно важен для страны, вынужденной обороняться в навязанной ей соседним государством гибридной войне.

Собственно говоря, эта дискуссия уже ведется; свое мнение в прессе и социальных сетях высказывают чиновники, историки, литераторы, юристы, политики. Не остается в стороне и "Цензор.НЕТ". На днях наше издание опубликовало статью начальника управления разрешительной процедуры и контроля за распространением издательской продукции Госкомтелерадио Сергея Олийныка. В материале под названием "Фейковый Биворгейт: много шума из ничего" чиновник предметно изложил свою позицию относительно возникшей конфликтной ситуации. Если вкратце (подробнее на аргументах г-на Олийныка мы остановимся ниже) критику в свой (и Госкомтелерадио) адрес он считает конъюнктурной и субъективной, а самих критиков – обвиняет в однобокой и тенденциозной подаче.

В этом материале "Цензор.НЕТ" публикует альтернативные мнения – причем необязательно критичные по отношению к позиции Госкомтелерадио. Но сначала напомним читателю "матчасть".

Нотатки на полях цензури: чи варто було забороняти Сталінград і Акуніна? 01

ОКОЛОСТАЛИНГРАДСКАЯ БИТВА: ПОЛГОДА СПУСТЯ

Отправной точкой скандала вокруг книги Энтони Бивера стала публикация 10 января 2018 года очередного перечня запрещенных к ввозу в Украину книг, изданных в России в 2015-17 годах. Автор перечня - Государственный комитет телевидения и радиовещания Украины. (Сразу же отметим, дабы не вводить в заблуждение читателя, что речь в перечне идет не о запрете книг как таковых, но о запрете на их ввоз для книготорговли).

Такие списки публикуются и дополняются регулярно и официально именуются так: "Перелік видавничої продукції, що має походження або виготовлена та/або ввозиться з території держави-агресора, тимчасово окупованої території України, на ввезення якої надано відмову у видачі дозволу на підставі негативного висновку експертної ради Держкомтелерадіо у зв’язку з невідповідністю видань критеріям оцінки видавничої продукції, що дозволена до розповсюдження на території України".

Публикация этих перечней иной раз становится поводом для споров. Так, в сентябре минувшего года немалый резонанс  вызвало наличие в перечне двух книг Бориса Акунина-Чхартишвили из цикла "История Российского государства".

Тогда причину запрета сформулировала член экспертного совета Госкомтелерадио Алла Ковтун; по ее словам, речь шла о "пропаганде имперских геополитических доктрин государства-агрессора". "Навязывание имперских идеологических доктрин, - пояснила г-жа Ковтун, - преследует одну цель - укрепить миф о сверхдержаве России, создать идейные основы возвращения Украины и других независимых уже от империи стран в сферу доминирования государства-агрессора. Таким образом, российская пропаганда имеет разные, в том числе - и завуалированные формы. К этому должны быть готовы распространители и тщательно выбирать издания для ввоза в Украину".

Любопытно, что в том же перечне еще с июля 2017 года значилась книга Энтони Бивора "Сталинград". Однако шум вокруг запрета на ее ввоз из России в Украине поднялся лишь в январе 2018-го. И в одночасье перерос в международный скандал.

В новой редакции запретного списка – два с лишним десятка наименований. Бросается в глаза, так сказать, неоднородность запрещенного контента: наряду с творениями откровенно людоедских персонажей ("Православие. Честный разговор" протоиерея Всеволода Чаплина) и спорными (но имеющими право на своего читателя) рефлексиями на околоисторические темы ("Дочь Ленина - Взгляд на историю" Эдварда Радзинского), под запретом остаются вполне респектабельные труды – уже упомянутые "Сталинград" Энтони Бивора и две книги из серии "История Российского государства" Бориса Акунина.

Обратная реакция авторов не заставила себя ждать. Правда, Борис Акунин-Чхартишвили, который раньше уже высказывался об украинских санкциях в отношении своих книг, на этот раз зацепил украинских цензоров в связи с другим информповодом и как бы по касательной. Но при этом – вполне внятно.

Нотатки на полях цензури: чи варто було забороняти Сталінград і Акуніна? 02

А с Энтони Бивором получилось шумно. О запрете своей книги он высказался так: "Я должен отметить, что это звучит совершенно потрясающе…в книге однозначно нет ничего антиукраинского". Поддержали Бивора и заметные фигуры в медийном и экспертном сообществе. Ситуацию живописали многие британские СМИ, включая "Таймс" и "Гардиан" .

В Украине чаще других на этой теме останавливалось "Радио Свобода". Именно для этого радио мотивы решения относительно "Сталинграда" пояснил в комментарии руководитель управления разрешительной процедуры и контроля за распространением печатной продукции Госкомтелерадио Сергей Олийнык: "В тексте этой книги, объемом около тысячи страниц, было несколько абзацев, которые не позволяли нам дать разрешение на ее ввоз в Украину…Когда мы проверили источники автора, оказалось, что он как источники использовал отчеты НКВД и служебную переписку его сотрудников. Например, был момент на одной из страниц, цитирую дословно: "Чтобы пощадить чувства зондеркоманды СС, расстреливать детей поручили украинским националистам". Нам неизвестно, чтобы на Нюрнбергском трибунале такие факты рассматривались, то есть это какие-то провокационные байки".

Ну, а совсем уж исчерпывающе г-н Олийнык высказался в своей статье, опубликованной в "Цензор.НЕТ". Если читатель к этому моменту еще не ознакомился с ее содержанием  – рекомендуем сделать это сейчас – дабы иметь возможность самим сравнивать аргументы сторон. А заодно – понять, чем живет современная украинская цензура. И как украинские цензоры в Фейсбуке полемизируют с авторами, к которым применяют санкции.

Нотатки на полях цензури: чи варто було забороняти Сталінград і Акуніна? 03

ТОЧКИ ЗРЕНИЯ: ОТ "ЭТО НЕ ЗАПРЕТ" ДО "НУЖНО ГИБЧЕ"

А теперь рассмотрим доводы "за" и "против". Одни аргументы мы без труда обнаружили в украинских СМИ и социальных сетях; за другими обратились к собственным экспертам. Получилась занятная мозаика из жизненных установок, фобий и надежд.

Так, известные украинские издатели и писатели братья Капрановы еще осенью озвучили свое отношение к запретным спискам от Госкомтелерадио. Отношение это – целиком позитивное и во многом совпадает с доводами Сергея Олийныка.

Нотатки на полях цензури: чи варто було забороняти Сталінград і Акуніна? 04

Ще більш жорстко у бесіді з кореспондентом "Цензор.НЕТ" висловився український письменник і сценарист Андрій Кокотюха.

- Проблему треба розділити на дві частини, - вважає він. - Перша - в Україні давно пора обмежити книги російських авторів, написані та видані в Росії. Кожен російський автор у тій чи іншій мірі є ретранслятором русского мира. Що абсолютно нормально, якщо росіянин творить для російської аудиторії. І неприйнятно в нинішніх умовах фактичної війни за уми, серця та світогляд українців, які звикли читати російських авторів, бо вони "модні". Звісно, мова не про класику, хоча й тут можуть бути питання. Наприклад, до імперців типу Льва Толстого, який виправдовував російську агресію в Криму та на Кавказі, подаючи це подвигом русского оружия. До того ж у наших книгарнях досі є книги російських авторів, котрі в анотаціях називаються "відомими сталіністами".

Друга частина - персоналії. Якщо обмежувати "Сталінград" Бівора, треба послідовно обмежити і "Дівчинку в зеленому светрі" Крістіни Хігер. У книзі, яка розповідає про долю львівських євреїв під час німецької окупації, авторка дає не дуже приємні характеристики українцям, які співпрацювали з окупаційною владою.

Щодо Бориса Акуніна, то він узагалі живе поза межами Росії давно. Але лишається її громадянином. А отже, не може не писати про Росію. Як і Віктор Шендерович, який подає себе опонентом Путіна, хоча з Росії не емігрує.

Тут ще треба згадати історію з фільмом "Волинь". Заборонили прокат в Україні, але закритий показ для фахівців зробили. Тобто, можна, якщо перед тим пояснити. Загалом же ситуація з заборонами, які неможливі в епоху інтернету, вкотре показує неготовність України вести власну ефективну інформаційну політику. Хай ми не можемо відкривати аналоги "Раші тудей", бо реально нема коштів. Але цілком можливо зайнятися інформаційною безпекою всередині країни.

- Добре, а як все-таки бути з книгою Бівора? Там, як ви знаєте, є хибний (і, не виключено, що навмисно) перекладений московським видавництвом фрагмент. Але ж більше негативних згадувань про українців немає, а сам твір вже став класикою. То що робити у цьому випадку?

- Перекласти самим, українською. І дати супровід коментарем. Малкович видав Тараса Бульбу, але у фіналі, де козаки гинули з криками за Русь, пояснив, коли це було написано і чому так.

- Тобто доки ту чи іншу книжку не перекладуть українською, її взагалі не має бути в Україні?

- Не ту чи іншу. Книги російських авторів зараз тут зайві, якщо це не автор, який має чітку антипутінську позицію, хай навіть пише кулінарні книги при цьому. Автори з інших країн тут можуть і мають бути, і якщо шведський детектив видано в Росії, нам це не зашкодить. Але якщо є відома книга, зміст якої в російській версії сумнівний, можна перекласти і видати українською з коментарями в сумнівних місцях.

Связались мы и с политическим экспертом, журналистом Евгением Магдой. Автор книги "Гибридная война: выжить и победить" считает, что в "книжной" войне с российской пропагандой украинской власти недостает гибкости:

- Для меня очевидно, что Россия использует книги как элемент гибридной войны против Украины, причем делает это после Оранжевой революции, пытаясь создавать альтернативную версию восприятия основных событий украинской истории. Ограничивать продажу подобных изданий разумно, однако еще пару лет назад на книжном рынке Петровка можно было купить пропагандистские российские издания.

Вместе с тем, в эпоху развития современных коммуникаций запрет книг по формальному признаку - это лишь имитация бурной деятельности, неэффективная и недальновидная.

- Ну, а что бы предложили вы?

- Была инициатива депутатов по маркированию книг из России. Ее можно и нужно дорабатывать и внедрять в жизнь. По моему мнению, бОльшую угрозу представляют не книги на русском языке, а нежелание наших сограждан читать - каждый второй украинец в минувшем году не прочитал ни одной книги, независимо от того, на каком языке она издана.

- А как бы вы поступили с книгой Бивора? Ведь в российском переводе "Сталинграда" и в самом деле присутствует недобросовестно (если не уместно) переведенный абзац с упоминанием "украинских националистов", которые якобы расстреливали детей. Что же делать? Допускать книгу и проводить разъяснительную кампанию в отношении одного фрагмента? Пропускать и "не переживать"? Или поступать так, как Госкомтелерадио?

- Уверен, что стоит понимать важную вещь: в современном мире запрет на ввоз книг не выглядит сильным шагом. Исследованию Энтони Бивора "Сталинград" уже 20 лет, почему же за это время не была предпринята попытка издать его в Украине? Честно говоря, во многих исследованиях западных авторов есть ляпы об украинской истории, на это есть объективные и субъективные причины.

Йдемо далі. Історик, політолог і публіцист Сергій Грабовський свою точку зору щодо санкцій до книги Бівора висловив на тому ж "Радіо Свобода". Автор порівнює дві редакції російського перекладу "Сталінграду" різних років, знаходить у двох варіантах спірного "українського" фрагменту суттєві розбіжності - і робить такий висновок: "Отож маємо класичний приклад фальсифікації та провокації з боку чи то російських спецслужб, чи то "ідейних борців" з усім українським, чи то тих й інших разом. На жаль, на цю провокацію "купилися" експерти нашого Держкомтелерадіо. Мені знадобилося 40 хвилин, щоб розплутати цей клубок. Невже відповідальні працівники Держкомтелерадіо не мали цих хвилин, щоб з’ясувати, хто є who, і не псувати репутацію Української держави? Невже не можна було зв’язатися із автором "Сталінграду" і повідомити його про наругу над текстом книги, вчинену в Москві? А потім спільно вирішити, що ж треба зробити у цьому випадку?"

Вірний своєму принципу особисто відповідати критикам, Сергій Олійник відізвався у Фейсбуці: "Судячи з бурхливої реакції як автора цієї статті, так і самого Е. Бівора, вони подумки десь у 1933 році у нацистській Німеччині, і на їх очах палають багаття з книг. Пояснюю: ні Держкомтелерадіо, ні будь-який інший орган виконавчої влади України не мають права накладати заборону на твір. Мова в даному випадку йде всього лише про відмову у видачі суб’єкту господарювання дозволу на ввезення в Україну певного видання через його невідповідність Критеріям оцінювання, ухваленим відповідно до закону. Тобто, - про обмеження ввезення видання з метою комерційного розповсюдження".

А от голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович, чиї полемічні висловлювання наразі збурюють український Фейсбук, вступився за Бівора і всю відповідальність переклав на аморальність російських пропагандистів: "Цей випадок із фальсифікацією змісту, який виконує свою роль у гібридній війні проти України, має стати уроком не лише для нашого суспільства, а й для вільного світу. Агресор використовує будь-які інструменти для дискредитації України. Навіть дозволяє собі тихцем, як злодій, вкладати власну пропаганду в вуста високоповажних людей. Окупація вільних територій, окупація вільної думки. Це – Росія. Це – ворог свободи".

 "ТАКИЙ АКТ Є ЩЕ ОДНОЮ ОЗНАКОЮ ПОВЗУЧОЇ КОНТРРЕВОЛЮЦІЇ. БО Є ПРОСТЕ ПРАВИЛО: ЯК ТІЛЬКИ БУКСУЮТЬ РЕФОРМИ, НАТИСКАЄТЬСЯ КНОПКА ІСТОРИЧНОЇ ПОЛІТИКИ"

З професором Українського Католицького університету Ярославом Грицаком ми розмовляли не стільки про "казус Бівора", скільки про заборону ввезення книжок як таку. Відомий історик не приховував свого обурення.

Нотатки на полях цензури: чи варто було забороняти Сталінград і Акуніна? 05

- Є лише дві серйозні причини для заборони  книжок – коли вони пропагують ненависть і закликають до насильства, - каже він. - Коли забороняють інші книжки (а обмеження на ввіз я трактую як також заборону, навіть якщо часткову), - це дуже поганий знак. Це у першу чергу - визнання власної слабкості і безпорадності: країні немає чим боротися, окрім як забороною.

Я не знаю жодної європейської країни, де б накладалися обмеження на книгу такого характеру, як "Історія Російської держави" Акуніна. Якщо тримаємося цієї логіки, то давайте заборонимо для ввозу майже всю російську історіографію. А заодно Достоєвського і Бродського – вони ж теж писали бридкі речі про українців.

Акунін є принциповим противником Путіна. Він не приховував і не приховує своєї великої симпатії до України, і за кожної нагоди про це наголошує. Він це робив як під час Євромайдану, так і від початку російської аґресії проти України.

Його "Історія Російської держави" не є його найкращим твором. Це є те, що я називаю "добре написана погана книжка". Науково вона не витримає критики. Але великі люди мають право на великі помилки. Спростовувати їх треба не забороною, а в дискусії.

Нотатки на полях цензури: чи варто було забороняти Сталінград і Акуніна? 06

- А що скажете при книжку Бівора?

- Книжку Бівора я не читав, тому не можу коментувати. Тепер мушу її прочитати. До речі, ті, що виносили рішення щодо цієї книжки, могли би здогадатися – кожна заборона посилює інтерес до забороненого плоду.

Однак ідеться не про окрему книжку, а про явище.  Навіть якщо ти вважаєш, що у тій чи іншій книжці помилково чи викривлено трактується історія України, то найкращий спосіб відреагувати – написати кращу історію України! А ще краще - писати навипередки, не чекаючи, подаючи тверді факти, після яких нашу історію тяжче буде фальсифікувати.

- Але ж, напевно, ви краще зрозумієте мотиви Держкомтелерадіо, якщо я процитую керівника управління дозвільної процедури та контролю за розповсюдженням друкованої продукції Держкомтелерадіо Сергія Олійника? (Далі йде вже знайома читачеві цитата, – Є.К.). Що скажете з цього приводу?

- Я недавно запросив на конференцію одного дуже доброго німецького історика, а він відмовився: мовляв, в Україні немає академічної свободи. Я ж захищав Україну. Писав, що академічна свобода у нас таки є. Але після такого акту захищати Україні стає тяжче.

Може, я не правий щодо справжніх намірів людей, які виносили це рішнення. Але маю підозру, що воно є ілюстрацією до  простого правила: як тільки буксують реформи, натискається кнопка історичної політики. Вона апелює до емоцій, а не до розуму. Як наслідок ми відвертаємо увагу від реальних проблем і втрачаємо ясність бачення.

Україна далі має один з найвищих рівнів сірої економіки, успіхи боротьби з корупцією більш аніж скромні, ПДВ ледве росте, принаймні поволіше аніж вартість життя, академічний світ уражений плагіатом. Список довгий. Українська держава – суцільна Авгієва стайня. Її чистити і чистити. А що ми робимо? Вводимо обмеження на книжки!

- Чи не здається вам, що досить схожі речі – тільки набагато більшого масштабу і значно більш свідомо – відбуваються зараз у Росії. Там замість реформ запроваджують драконівську цензуру у всіх сферах культури…

- Але для чого нам брати приклад з Росії? Будемо змагатися з нею у підлості? Чим більше ми будемо копіювати  Росію, тим більш примарний вигляд матимуть європейські перспективи України.

СТАЛИНГРАД ДОЛЖЕН БЫТЬ РАЗРУШЕН. НО НЕ ОБЯЗАТЕЛЬНО ВМЕСТЕ С КНИГАМИ

Для начала оговоримся: "Цензор.НЕТ" с уважением относится к людям, работающим в профильном экспертном совете Госкомтелерадио, а равно и к начальнику управления разрешительной процедуры и контроля за распространением издательской продукции Госкомтелерадио Сергею Олийныку.

Это не рутинная фигура речи: изучая нюансы вынесения решений по целому ряду запрещенных к ввозу книг, понимаешь, какую махровую пропаганду умудряются разместить идеологи в Российской Федерации даже в таких нейтральных, казалось бы, опусах как "700 новых устных тем по английскому языку". Думается, не многие из читателей согласились бы на то, чтобы их дети, изучая по ввезенному из РФ пособию английский язык, натолкнулись бы на такой фрагмент об Иосифе Сталине: "В очень короткий промежуток времени он сумел сделать из аграрной страны действительно сильную державу. Вероятно, это было бы невозможно без сильного, но жесткого характера, какой был у Сталина, и огромного количества русских людей, отдавших свои жизни на благо страны".

Таких милых фрагментов в изучаемом членами экспертного совета контенте – великое множество. Так что следует поблагодарить людей, которым в рамках гибридной войны приходится "воевать" с самым эффективным родом войск Кремлевской Федерации – информационно-пропагандистскими боевыми соединениями.

А дальше следуют многочисленные "но". Ибо, как нам кажется, запретительные решения по книгам Энтони Бивора и Бориса Акунина – ошибочны. Причем ошибки эти серьезны и наносят вред, ни много ни мало, государству Украина.

Современное медийное пространство таково, что в центре внимания СМИ разного калибра и влиятельности могут оказаться лишь один или несколько фрагментов общей картины вещей. Так произошло и в истории со "Сталинградом" Бивора. Ибо большинство читателей критических материалов в "Таймс" и "Гардиан" ничего не знает – и, скорее всего, не узнают – о "сталинском фрагменте" в учебном пособии "700 новых устных тем по английскому языку". Зато им теперь доподлинно известно, что в Украине цензура из-за одного дурно переведенного в России абзаца запретила целую книгу всемирно известного историка.

Так, действуя по единому запретительному шаблону, можно вместе с водой выплеснуть ребенка. Похоже, в Госкомтелерадио еще летом 2017 года не осознали медийного резонанса, могущего произойти от принимаемого решения. А нарвавшись на скандал зимой 2018-го, - не проявили должной гибкости; более того – дальнейшей, излишне бойкой, полемикой усугубили произведенный эффект.

Ведь что в реальности могли сделать ответственные лица в управлении разрешительной процедуры и контроля за распространением издательской продукции? Давайте загибать пальцы:

  1. Связаться, как уже предложил С.Грабовский, с автором и проинформировать его о недобросовестно переведенном российскими издателями фрагменте "Сталинграда" - дабы сообща обернуть пропагандистскую микропобеду путинских идеологов – в резонансное поражение.
  2. Самим провести пресс-конференцию, на которой предать гласности этот и другие случаи надругательства кремлевских пропагандистов над чужими книгами.
  3. Обратиться в Министерство информационной политики с просьбой подыскать верный ракурс и необходимые формы освещения инцидента в украинских и мировых СМИ.
  4. Собрать круглый стол/конференцию, посвященную тонкостям и сложностям украинского цензурного процесса во время гибридной войны, развязанной Российской Федерацией.
  5. Создать и максимально отрекламировать в СМИ специальный сайт, где каждое запретительное решение по той или иной книге сопровождалось бы конкретными фрагментами, обнаруженными при мониторинге.
  6. Ваш вариант.

Одна беда: для того, чтобы претворить в жизнь хотя бы один из этих пунктов, пришлось бы, во-первых, отойти от привычных шаблонов, а во-вторых – дополнительно поработать. А что вместо этого? А вместо этого начальник управления разрешительной процедуры и контроля за распространением издательской продукции Госкомтелерадио Сергей Олийнык в опубликованном "Цензором.НЕТ" материале язвит так, будто он не связанный правилами приличного тона госчиновник, а "право имеющий" скандальный блогер:

- "Тож якщо комусь дуже свербить, така людина може разів зо 100 змотатися за Хутір Михайлівський і привезти звідти протягом року 1000 "Сталинградов". Щоправда для особистого використання…"

- "А вся ця історія, яка несподівано закрутилась навколо того, чого насправді не було, заслуговує іменуватися назвою твору великого співвітчизника Е. Бівора - Вільяма Шекспіра - Much Ado About Nothing…"

- "…До речі, 25 січня відбулася зустріч першого заступника Голови Держкомтелерадіо Б.О. з представниками Посольства Великої Британії в Україні. Дипломати виявили обізнаність з цією ситуацією і розуміння позиції Держкомтелерадіо. Було наголошено, що було б дуже добре видати книги Ентоні Бівора в Україні українською мовою. А хто ж проти?..".

В самом деле, кто против? Видимо, г-н Олийнык, против - украинские издатели, которые, как уже сказал выше Евгений Магда, за 20 лет, прошедших со дня издания "Сталинграда", не удосужились издать книгу британского историка на украинском.

Зато в бой с маститыми историками вступают украинские цензоры. Разъясняют им ненадежность источников; втолковывают, что нельзя слепо верить документам "совєцьких архівів":

"Тепер перейдемо до першоджерел, яким пан Бівор, як свідчить публікація на "Радіо Свобода", безоглядно довіряє. Я щось не пригадую, щоб совєцькі та російські архіви, з яких той черпав інформацію, вважалися взірцем правдивості й достовірності. Навпаки – вся історія Совєцького Союзу побудована на брехні, фальсифікаціях та пропагандистських міфах. Бо якщо сліпо вірити документам совєцьких архівів, то виявиться, що в 1937-1938 роках мало не половина населення СССР були німецькими, японськими чи ще чиїмись шпигунами, диверсантами і шкідниками. Чи варто говорити про природу цих "документів"?"

Наконец, Сергей Дмитриевич не устает напоминать: "…навіть після відмови у видачі дозволу конкретній компанії-імпортеру на ввезення конкретного російського видання твору "Сталинград", кожен громадянин має законне право ввезти в Україну за один раз 10 примірників цього самого видання, і при цьому кількість поїздок законом не обмежено".

И то правда. В Российской Федерации, вон, отдельные доброжелатели тоже советуют местным жителям посмотреть запрещенный к прокату фильм британский фильм "Смерть Сталина" - в соседней Украине. Или, дождавшись появления качественных копий в Интернете, - скачать фильм оттуда и смотреть себе на здоровье.

И последнее. "Сподіваюся, - пишет г-н Олийнык, - членам експертної ради Держкомтелерадіо також вистачить мудрості не переглядати своє рішення під зовнішнім тиском і завжди керуватися виключно здоровим глуздом, власними переконаннями і національними інтересами".

Может, не стоит путать мудрость с упрямством? Потому что я тоже надеюсь. Надеюсь, что членам экспертного совета Госкомтелерадио хватит мудрости, чтобы понять: в современном мире, где достать, переписать, распечатать и скопировать можно решительно все, запреты – это лишь одна из существующих опций решения проблемы распространения недоброкачественной информации. Причем зачастую – неэффективная. И прежде чем вносить ту или иную спорную (но при том не одиозную) книгу в очередной запретительный список, стоит подумать: а возможно ли сделать что-либо еще?

 

Евгений Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3047470
VEhrdlVXMTBSMFF3VEdaU2FrNURPREJNV0ZGMlpFTTJNRXcwWnpCSlZGRnpkRU42TUV4WVVYWlRPSFl3VEdaUmMwNURlREJNTjFKblRrTXJNRXd6VVhOSWVsRjFkRU01TUV4cVVYTTVRelE9
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору