EN|RU|UK
 Суспільство
  16759  16

 Загиблі герої січня 2018-го

Я.Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за січень 2018 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут. 

Про полеглих Героїв вересня 2016 читайте тут. 

Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016 тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут. 
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут. 
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут. 
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут. 
Матеріал про загиблих Героїв жовтня - тут

Про полеглих у листопаді читайте тут.

Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.

ВСТУП

Як же боляче, нестерпно боляче, ніби в ноги насипали дрібної скляної крихти й гострих лез, перемішали, а потім здавили цю суміш величезним пресом так сильно, що все це вгризається в кістки та вени, розриває зсередини, палає вогнем, наче кожен нерв б'є величезний молот, викликаючи розряди болю, що повзе від ніг до голови.

Здається, що зараз знепритомнію, дивлячись на низьке сіре небо, з якого падає сніг, падає повільно великими красивими сніжинками, що в повній тиші накривають дерева, землю і мене. Сніжинкам немає діла до мене, деревам немає діла до мене, птахам немає діла до мене, птахи гучною зграєю піднялися з дерев від гучного звука вибуху, однак зараз знову тихо, і вони потихеньку повертаються на свої улюблені гілки, байдуже дивлячись на фігуру, яка лежить у центрі чорної плями з візерунком червоних крапель та ліній, які поступово присипає сніг.

Треба подивитися, як там Сергій. Він ішов за мною, коли я наступив на щось, і це щось спалахнуло вогненною пелюсткою і грудками землі прямо мені в обличчя, перекинувши на спину і зануривши мої ноги у наповнену товченим склом кислоту, що повільно роз'їдає тепер мене, пробираючись все вище, підбираючись до грудей. Дике, найважче в житті зусилля - і мені вдається трохи відірвати голову від землі. Сергій лежить неподалік, занурившись обличчям у сніг, Сергій не рухається, тільки руки розкинув, так і не випустивши автомат, швидше за все загинув. Вибач, брате, вибач мені.

Так боляче не було ніколи. Ніг нижче колін не відчуваю взагалі, здогадуюсь, що немає вже їх, цих ніг, проте думка ця настільки лякає, що негайно жену її від себе. Щоб хоч якось відволіктися, намагаюся згадувати. Намагаюсь не втекти від болю, тому що це неможливо, а навчитись жити з ним, відсунути його на задній план, зробити неприємним, але терпимим фоном, накладеним на моменти з минулого, що гріють душу.

Яким теплим було літнє сонце, як травневими ночами біля будинку виводили свої трелі жайворонки, як з розгону пірнав у річку, як сміливо поцілував майбутню дружину на першому побаченні, а вона подалася назустріч, як мало не спалив половину лісу, граючи з хлопцями в пожежників, як сидів перед вогнищем, дивлячись, як злітають догори іскри, як утік з дому на риболовлю та піймав першу в житті рибу, а мати, замість того, щоб лаятися, поцілувала мене, назвавши маленьким рибалкою, як замість того, щоб спати, читав під ковдрою з ліхтариком, як любив ловити ротом краплі дощу, як любив збирати кленове жовте листя, а потім виривати у нього прожилки через одну, перетворюючи звичайне листя на якесь екзотичне, як насипав одного разу другу снігу за комір і довго бігав потім від нього з веселим сміхом.

Все одно боляче. Унизу дивні відчуття - ніби там нічого немає, і водночас, наче мої  ноги засунули в механізм якоїсь великої машини, і вона починає безжально перемелювати їх. Почуття, як ніби болить порожнеча. Навколишній світ якось дивно спотворюється перед очима, свідомість починає вимикатися й одразу вмикатися назад, ніколи такого не відчував, схоже на швидку прокрутку якогось відео, білі кадри в якому чергуються з чорними. Намагаюся триматися, однак напливає туман, і з ним нарешті йде геть біль. Сергію, я йду, зараз зустрінемося, друже. Зараз тільки закрию о...

 Загиблі герої січня 2018-го 01

  1. Володимир Борисович Анадимб (позивний Бетмен) народився 14.10.1986 року у селі Федорівка Каховського району Херсонської області. Мешкав у селі Тереблече Глибоцького району Чернівецької області.

2004 року хлопець закінчив 11 класів сільської школи, у якій залишив по собі напрочуд гарні спогади у вчителів та друзів, як добрий товариш та старанний учень, який сумлінно ставився до навчання та доручень, брав активну участь у позашкільній та позакласній роботах, мав великі здібності, захоплювався літературою, фізичною культурою та футболом.

Після закінчення школи одразу був призваний на строкову службу 07.11.2004 року. Після демобілізації Володимир Борисович вже до рідного села не повернувся, а переїхав жити на Буковину. Там він одружився, у нього з'явилися діточки, працював у Чернівцях. У новому селі його всі любили, адже він був неконфліктною, спокійною та врівноваженою людиною.

Був призваний за мобілізацією Глибоцьким РВК у березні 2014 року. Чоловік одразу потрапив до 8-го батальйону територіальної оборони, який згодом був перейменований на 8-й окремий мотопіхотний батальйон, і переданий до складу 24-ї окремої механізованої бригади вже в районі Азовського узбережжя з зоною відповідальності від Маріуполя до Чонгара(згодом зона відповідальності була скорочена через відсутність бронетанкової техніки та артилерії).

Обіймав посаду кухаря взводу матеріально-технічного забезпечення. А голодний солдат - це мінус 50% від боєздатності, тому до своїх обов'язків Володимир підійшов із природньою відповідальністю, постійно турбуючись про те, щоб побратими були забезпечені смачним провіантом та гарним настроєм.

А тепер уявіть таку ситуацію. Оскільки батальйон кілька разів міняв дислокацію, то кухні були різні - наметові, стаціонарні та бліндажно-окопні. Не надто просто в абсолютно диких умовах нагодувати солдата гарячою їжею, хоч би раз на добу, тому всі, хто був тоді там, безумовно йому вдячні і пам'ятатимуть до кінця життя.

Після демобілізації Володимир Борисович не дуже багато часу провів на мирній землі, земля війни кликала його назад, тому 10.06.2016 року він підписав із ЗСУ контракт та потрапив до свого нового підрозділу.

Солдат, розвідник розвідувального взводу розвідувально-диверсійної роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення "Донбас-Україна".

Загинув 10 січня о 8.15 в районі Світлодарської дуги внаслідок осколкового поранення, якого зазнав під час гранатометного обстрілу наших позицій.

Похований 13 січня у селі Тереблече. У нього залишились батьки, брат, дружина та двоє дітей.

 Загиблі герої січня 2018-го 02

  1. Віктор Вікторович Сухін народився 17.12.1979 року у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Мешкав у селі Диміне Новоукраїнського району Кіровоградської області.

30.11.2017 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, водій 3-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 січня в районі селища Піски Донецької області внаслідок мінно-вибухової травми, якрї зазнав під час підриву нашої БРДМ-2 на невідомому вибуховому пристрої.

Похований 15 січня у селі Диміне. У нього залишились мати, брат, дружина та донька.

 Загиблі герої січня 2018-го 03

  1. Геннадій Петрович Вегера (позивний Зелений) народився 19.05.1980 року у селі Курилівка Волочиського району Хмельницької області.

Закінчивши Курилівську 8-річну школу, вступив до СПТУ №21 міста Полтава, у якому отримав фах "електрогазозварювальник", після чого був призваний на строкову службу, яку проходив у Криму, у 3-му полку військ спеціального призначення. Після демобілізації працював спочатку у воєнізованій охороні, а згодом - у товаристві "Аграрна компанія 2004".

У травні 2014 року Геннадій Петрович добровольцем записався у батальйон "Батьківщина", який формувався у Кіровоградській області. Спочатку на навчальному полігоні займався матеріально-технічним забезпеченням, але коли у липні його бат доправили до зони війни, висловив бажання йти на передову, а не сидіти на базі, тому невдовзі чоловік опинився в районі Горлівки, де у той час не вщухали бойові дії.

І майже одразу він ледве не загинув у бою.

Під час облаштуваня позиції на наших хлопців здійснила зухвалу атаку ворожа група, яка під'їхала на автівці на відстань 300 метрів, та почала рухатись у напрямку українських воїнів. Хлопці спочатку подумали, що то свої, а коли роздивились, що військова форма російського зразка, то противник негайно відкрив автоматний вогонь.

Геннадія врятувало диво у вигляді каменю, через який він перечепився та впав на землю, адже саме різка зміна положення його тіла й стала причиною стиковки кулі не з головою, а лише з його козацьким чубом, по якому куля пройшлася та полетіла далі. Він живим та неушкодженим упав у окоп та відкрив вогонь у відповідь. Усіх нападників було відправлено до пекла, автівку знищено, а чоловік отримав перший бойовий досвід, який з часом лише більшав та більшав.

Російські війська постійно вели обстріл позицій з мінометів "Васильок", дуже дошкуляючи нашим солдатам, але ніщо не вічне, тому одного разу до пекла попрямувала й мінометна батарея ворога, завдяки зусиллям Геннадія Петровича, який при черговому обстрілі зміг засікти її дислокацію та передати координати нашим богам війни. Ті розчехлили 122-мм гаубиці та накрили росіян прямим влучанням, після якого здетонував ще й БК ворога.

Навесні 2015-го його прикомандирували до роти вогневої підтримки 4-го батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, у складі якої він спочатку перебував у Краматорську, а згодом був перекинутий до Луганської області, де 2016 року отримав важке пораненні ніг та проходив лікування у Харківському військовому шпиталі.

Геннадій Петрович шалено любив своїх донечок, у нього була одна рідна та дві доньки дружини від попереднього шлюбу, але він їх любив не менше за свою. Хоча він дуже сумував за ними, але виборював їх спокійне майбутнє, тому просто не міг повернутися додому. Того дня, коли його донька пішла до першого класу школи, він брав участь у пекельному, потужному бою, після якого зателефонував до неї та півтори години слухав, як проходить урочиста лінійка школярів.

Слухав крізь сльози, боліла душа у нього. І через те, що його доця зробила наступний крок у житті, і через те, що не може бути поруч.

Закінчивши лікування, чоловік служив у підрозділі охорони, займався супроводженням медиків по секторах бойових дій, а потім повернувся на передову, де у травні цього року знову прибув до рідного підрозділу, з яким зайшов у район Донецького аеропорту.

Солдат, старший стрілець 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Йому сповна дісталося війни, він випив її повну чашу. Але завжди, під найсильнішими обстрілами та у найскрутніших ситуаціях Зелений завжди чітко відрізняв межу, за якою закінчується людина та починається звір, і ніколи не переходив на той, темний бік.

Загинув Геннадій Петрович 10 січня в районі селища Піски Донецької області внаслідок мінно-вибухової травми, якої зазнав під час підриву нашої БРДМ-2 на невідомому вибуховому пристрої.

Похований 13 січня у рідному селі. У нього залишились мати, брат, сестра, дружина, рідна донька та дві доньки від попереднього шлюбу дружини.

 Загиблі герої січня 2018-го 04

  1. Тимофій Вікторович Пухальський (позивний Мурчик) народився 04.02.1987 у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Мешкав у місті Мирноград Донецької області.

2015 року був призваний за мобілізацією Інгулецьким РВК та після навчань на Яворівському полігоні був доправлений до Сєвєродонецька, де проходив службу солдатом, сапером-гранатометником у складі 30-ї окремої механізованої бригади. Згодом підрозділ перекинули до Волновахи, а у червні 2016-го Тимофій Вікторович демобілізувався.

У нього була кохана дівчина, заради якої він жив. Мурчик так і казав: "Мені нічого не треба. У мене є ВОНА! А інше – дрібниці. Кохаю ту, яка чекає та вірить". Вони збиралися у січні цього року одружитись. Тимофій не дожив два тижні.

28.08.2017 року він підписав із ЗСУ новий контракт.

Старший солдат, старший сапер-гранатометник 3-го механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 11 січня в районі села Славне Мар’їнського району Донецької області під час виконання бойового завдання по розмінуванню місцевості.

Похований 16 січня у Мирнограді. У нього залишилась наречена.

 Загиблі герої січня 2018-го 05

  1. Андрій Ярославович Витвицький (друг Спікер) народився 31.12.1987 року в Івано-Франківську.

Неймовірна кількість спогадів від його друзів та побратимів, я просто наведу деякі з них тут. Це і буде найкращою характеристикою Героя.

“Сповна не усвідомлюєш всього жаху того, що відбувається, допоки не починають вмирати твої друзі. Андрій був кльовий чувак. Добрий друг, людяний і чесний. Про це скаже будь-хто, хто знав його. В голові не вкладається, що він загинув". 

"Неймовірно позитивний "Спікер". Завжди з посмішкою, з турботою, з цікавими історіями. Людина, яка завжди була з книгою і дуже смачно готувала". 

"Не так давно в Авдіївці ми сиділи з тобою і ти сказав: "Подивись навколо на наших побратимів і запам'ятай - до кінця року доживуть не всі..." Спи спокійно, брате! Все одно ми на день ближче до перемоги! Слава Героям!"

"Нарваний, правильний, рішучий. Весельчак. Часом здавалося, що не міг сидіти без активних дій ні хвилини. Він насолоджувався життям сповна. Закінчив духовну семінарію, але мав покликання воїна. Тому прийшов на Майдан робити революцію". 

Він був одним з тих, хто пройшов з організацією все - і події на Грушевського, й Інститутську, і Будинок профспілок, і "силовий блок" ПС, новостворені тоді "Черепашки".

 Вступив до лав "Правого сектора" під час Майдану 2013-2014. Відразу після завершення подій в Києві продовжив свій шлях у лавах 5-го окремого батальйону ДУК ПС. Був завжди веселий та дружній до всіх побратимів. Без ремінісценцій ставився до ворогів. Згодом перейшов до іншого підрозділу Добровольчого Українського Корпусу.

Доброволець розвідувальної групи "Санти" ДУК ПС.

Загинув 16 січня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк" внаслідок важких осколкових поранень.

Похований 19 січня в Івано-Франківську. У нього залишились мати, сестра, дружина та донька.

 Загиблі герої січня 2018-го 06

  1. Михайло Сергійович Дімітров (друг Гайдамака) народився 26.10.1983 року у місті Нікополь Дніпропетровської області. За 2 тижні його батьки повернулися до постійного місця проживання - у місто Сміла Черкаської області.

    Закінчивши міську школу №1, здобув фах "інженер-електрик" у Національному інституті харчових технологій, відслужив строкову у Києві, звідки прийшов гарним мінометником, що стало йому у нагоді у майбутньому.

    Молодший брат друга Гайдамаки трагічно загинув у 16 років, що стало важким ударом для всієї родини, ударом, від якого мати так і не оговталась і невдовзі від тяжкої хвороби вирушила за сином. Батько був на заробітках, тому фактично Михайло жив із бабусею, яка виховувала його, і яку він потім доглядав, адже у неї також було слабке здоров'я через те, що у часи Другої Світової її вивезли у Німеччину на важку працю.

    Спочатку Михайло Сергійович працював за спеціальністю на кондитерській фабриці "Меркурій" у Смілі, згодом став інженером з охорони праці, а потім прийшла зима, яка нас змінила.

    Від самого початку й до кінця пройшов Майдан. Після Революції Гідності добровольцем вирушив на фронт у складі ДУК ПС. Брав участь у боях під Дебальцевим, у Пісках, в Авдіївці. Згодом перейшов до полку "Азов", але все одно, повернувся до рідних "правосєків", та з літа минулого року перебував на передовій.

    Доброволець розвідувальної групи "Санти" ДУК ПС.

    У молодому віці він прочитав книгу "Холодний Яр", і вона повністю змінила його світогляд. Друг Гайдамака щільно почав вивчати історію українських козаків, щороку їздив до цього урочища, передавав свої знання доньці, виховував у ній справжній патріотизм, що коріннями уходив у минулі часи.

    Він був справжнім чололовіком, захисником, поважав жінок. У нього багато було мрій, сподівань, але доля вирішила інакше.

    16 січня він підірвався на міні у зоні відповідальності окремого тактичного угрупування "Донецьк". Зазнавши важких осколкових поранень, був негайно доправлений до шпиталю, але наступного дня помер.

    Похований 19 січня у селі Костянтинівка Смілянського району поруч із могилами мами та брата. У нього залишились батько та донька.

 Загиблі герої січня 2018-го 07

  1. Сергій Олексійович Іванов (позивний Акула) народився 16.11.1988 року у селищі міського типу Нові Санжари Полтавської області. Мешкав у Києві.

2004 року закінчив 9 класів Новосанжарського навчально-виховного комплексу, після чого вступив до Хорольського агропромислового коледжу, але не закінчив за власним бажанням, прийнявши рішення йти до армії.

Був призваний на строкову 23.11.2006 року, службу проходив у 275-му арсеналі зберігання артилерійських боєприпасів, що знаходиться у селі Новобогданівка Запорізької області.

Після демобілізації пробув вдома місяць та вирушив до лав Військово-Морських сил України, підписавши у грудні 2007 року контракт із 1-ю бригадою надводних кораблів. Сергій Олексійович займав посаду старшого радіотелефоніста передаючого відділення на флагмані "Гетьман Сагайдачний". Саме з часів служби у морі й бере походження його позивний.

Після звільнення у запас працював в охоронних структурах Києва, а 28.08.2014 року його призвали за мобілізацією.

Під час проходження перепідготовки на полігоні у Дівичках, що на Київщині, освоював нову для себе військову професію керування реактивними системами залпового вогню. У жовтні 14-го був доправлений у зону війни.

Старший солдат, командир бойової машини реактивного артилерійського дивізіону БМ-21 "Град" 93-ї окремої механізованої бригади.

Сергій Олексійович брав участь у захисті Донецького аеропорту, воював в районі Пісків, Авдіївки та Мар'їнки.

Він був дійсно Командиром та Людиною. Ще до відправки в зону війни, у навчальному центрі він підійшов до свого майбутнього бойового побратима та просто сказав: "Ти будеш моїм водієм". Просто так, жартома призначив, але незабаром це призначення стало реальністю. І у одного з наших "Градів" склався суто полтавський екіпаж: командир, навідник та водій-заряджаючий. Через це швидко знайшлось ім'я для бойової машини: "Наталка-Полтавка".

Увесь час прагнув потрапити на передову, рвався у бій, а коли туди потрапив, то зовсім не втратив той, особливий, блиск у очах, те шалене бажання воювати за свою землю. З ним було не страшно. Цими простими та банальними словами можна дати характеристику людині, чиї побратими з легкістю ногами відкривали двері до пекла, і дивились пеклу прямо в очі, знаючи, що поруч так само сміливо в ті очі дивиться їх командир.

Характер Сергія Олексійовича був не надто простим, іноді неспокійним, іноді імпульсивним, з часткою експресії та надлишкової енергії, але він ніколи не зривався на підлеглих, ніколи не завалював їх своїми проблемами та хвилюваннями, він посміхався людям щирою усмішкою дружби, і тільки очі його видавали постійну внутрішню боротьбу та біль, який гриз його серце.

Обожнював тварин більше за деяких людей. Біля передової дуже багато бездомних цуценят та кошенят, яким війна теж зламала їхнє тваринне щастя. Але щастя це могло знову завітати до тієї тваринки, якій випав би виграшний квиток у вигляді зустрічі з Акулою. Той негайно підбирав його та носився, як з малим дитинчам, мріяв кожного забрати до себе додому. А потім надходив новий наказ, передислокація, облаштування на нових позиціях, і знову домашні улюбленці підбиралися дбайливою рукою Сергія та ставали його вихованцями.

Після демобілізації він не зміг сидіти вдома, його вистачило лише на місяць, після чого він поставив свій підпис під новим контрактом. Служив спочатку у своїй 93-й, але потім перевівся до іншого підрозділу, щоб перебувати поблизу передової. 15.03.2017 року підписав новий та останній в своєму житті контракт.

Старший сержант, командир взводу-старший офіцер на батареї 2-ї протитанкової артилерійської батареї бригадної артилерійської групи 54-ї окремої механізованої бригади.

Він любив повторювати, що треба радіти тому, що маєш, адже є люди, яким набагато гірше. Неймовірний оптимізм став його першою візитівкою, а другою - пісочна арафатка, яку Акула дуже полюбляв намотувати на шию.

Загинув 17 січня о 2.45 в районі Світлодарської Дуги під час виконання бойового завдання внаслідок підриву на міні МТ-ЛБ.

Похований 19 січня у Нових Санжарах. У нього залишились мати, вітчим (який був Сергію за батька), сестра, брат, дружина та донька.

 Загиблі герої січня 2018-го 08

  1. Дмитро Володимирович Беляєв народився 26.05.1990 року у селі Ботієве Приазовського району Запорізької області.

15.09.2016 року призваний за контрактом Приазовським РВК.

Старший солдат, старший механік-водій, радіотелефоніст 1-го розрахунку 1-го взводу 2-ї протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 17 січня о 2.45 в районі Світлодарської Дуги під час виконання бойового завдання, внаслідок підриву на міні МТ-ЛБ.

Похований 19 січня у рідному селі. У нього залишились мати, брат, дружина та син.

 Загиблі герої січня 2018-го 09

  1. Олександр Анатолійович Чопенко (позивний Колдун) народився 30.10.1969 року у селі Саївка П'ятихатського району Дніпропетровської області.

1986 року закінчив 10 класів сільської школи, після чого вступив до СПТУ№77 села Саксагань, у якому здобув фах "тракторист-машиніст". Також закінчив школу ДОСААФ у Жовтих Водах, де став водієм.

По тому Олександра Анатолійовича призвали на строкову, яку він проходив в Афганістані на посаді командира відділення 340-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону, що дислокувався у місті Кундуз та займався ремонтом й евакуацією пошкодженої техніки. В Афгані чоловік отримав поранення, у нього були прострелені легені, але після лікування у шпиталі, він знову повернувся до своїх та дослужив до кінця.

Після демобілізації працював трактористом у ТОВ "Дія", у П'ятихатському лісництві та водієм бензовоза.

Олександр Анатолійович завжди був великим оптимістом та любив життя, не пасував перед труднощами, брався за будь-яку роботу, знаходив для кожного окрему частку своєї усмішки та підтримки. Він випромінював потужну та добру силу, за ним тягнувся шлейф яскравого та надійного спокою, який відчували усі, хто був поруч.

Але він також був козаком у душі, а який козак ховається від бою? І коли Росія напала на Схід, він не роздумував жодної секунди.

Добровольцем вирушив на війну у 2014 році. Його не призивали за мобілізацією, оскільки у нього багато дітей, проте Олександр Анатолійович наполегливо йшов до мети стати на захист України.

З 21.08.2014 року по серпень 2015-го проходив службу у зоні війни, у складі 21-ї окремої бригади охорони громадського порядку Національної Гвардії України, яка дислокувалась у секторі М (в районі села Широкине).

Повернувшись, він небагато часу пробув вдома та знову вирушив на фронт. Спочатку 28.02.2016-го підписав контракт на 6 місяців із 93-ю окремою механізованою бригадою, а з 29.10.2016-го півроку служив у 54-й окремій механізованій бригаді, у складі якої перебував на Світлодарській дузі, брав участь у важких боях грудня того року.

Але і цього не було досить для людини, яка прагнула стояти на захисті нашої із вами землі до кінця. Після 54-ї ОМБр Олександр Анатолійович 26 червня минулого року знову підписав контракт із рідною 93-ю, а у грудні його продовжив.

Старший сержант, командир відділення кулеметного взводу 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув цей відданий своєму народові воїн 17 січня у Донецькій області внаслідок кульового поранення, завданого під час обстрілу наших позицій.

Похований 21 січня у Саївці. У нього залишились мати, сестра, дружина та п'ятеро дітей.

 Загиблі герої січня 2018-го 10

  1. Сергій Олексійович Сергієнко (позивний Полтава) народився 22.07.1988 року у селі Новоаврамівка Хорольського району Полтавської області.

Закінчивши 11 класів Новоаврамівської гімназії, 2006 року вступив до Хомутецького зооветеринарного технікуму, у якому отримав фах "ветеринарний фельдшер". Працював за спеціальністю в агрохолдингу "Астарта" та оператором на молокоблоці.

Він сам себе навивав не "Сергій", не "Сергійко", а "Сергій Олексійович" через величезну повагу до свого батька, якого він рано втратив, але не втратив великої любові до тата, який навчив його цінувати життя та завжди залишатись людиною.

З дитинства завжди був поруч із батьками в усіх справах, ніколи не залишав свою родину без допомоги і підтримки, не цурався ніякої роботи. Скрізь потрібні були його робочі руки: і вдома по господарству, і у будівельній бригаді, і на місцевій тваринницькій фермі, де залюбки з друзями випасали худобу.

Сергій Олексійович з дитинства дуже любив історичну літературу, зачитувався нею, поглинаючи одну книжку за іншою. Також захоплювався футболом та комп'ютерами.

Завжди залишався приємним у спілкуванні, щирим та добрим, звичайним сільським хлопцем, який усіма силами дбав про свою родину та цінував друзів, яких у нього було багато через те, що душа його була незаплямована жорстокістю та нагадувала криницю, наповнену чистою та прозорою, мов сльоза, водою.

27.10.2016 року він підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, снайпер 1-го відділення взводу снайперів 54-ї окремої механізованої бригади.

Навіть на війні Сергій Олексійович ніколи не впадав у депресію, стан пригнічення був йому незнайомий, він запам'ятався побратимам як дуже гарна та світла людина, захоплювався на війні фізичною культурою, багато часу проводив за тренуваннями, у нього ще була така особлива риса: він ставив перед собою майже неможливу мету, а потім випробовував різні варіанти досягнення, завжди шукав кращий шлях з тих, що міг зробити.

Загинув 22 січня о 7.45 в районі Світлодарської дуги внаслідок осколкових поранень, яких зазнав під час обстрілу взводного опорного пункту з 82-мм мінометів. Сергія Олексійовича не встигли довезти до лікарні, дорогою його серце зупинилось.

Похований 24 січня у рідному селі. У нього залишились мати та дві сестри.

 Загиблі герої січня 2018-го 11

  1. Мирослав Миколайович Сливка (позивний Манах) народився 17 січня 1990 року у місті Полонне Хмельницької області. 

2007 року хлопець закінчив 11 класів школи №7, після чого вступив до Житомирського національно-екологічного університету, у якому здобув спеціальність "агроном із захисту рослин". Починаючи з 2011 року, паралельно навчався в агрошколі при холдингу "Мрія" за фахом "біологічне землеробство", та працював агрономом до серпня 2014 року.

Мирослав марив природою, планував присвятити своє життя спорідненню з нею, він не був людиною міста, його тягнуло туди, де вітер гуляє у гілках дерев та коливаються зелені хвилі. Свого часу він придбав ділянку біля лісу та хотів там побувати будинок, щоб увесь час жити на природі. Отримав у спадщину від бабусі хатинку і доводив її до ладу власними руками.

Тричі він займав призові місця на обласних олімпіадах за своїм профілем. Постійно цікавився усім новим у цій сфері, підвищував свої знання та кваліфікацію. Не найгірше бажання людини, не найгірший вибір життєвого шляху. Так би все й було, бо він упевнено крокував до своєї мрії, але все зламала війна.

У серпні 2014-го він записався добровольцем та потрапив до складу "кульчиків" - славетного батальйону оперативного призначення імені генерала Кульчицького.

Кульчицький також керував бойовим навчанням та злагодженням батальйону на полігоні бригади спецпризначення "Барс", що знаходиться у селі Нові Петрівці Київської області. 6 квітня присягу прийняли перші 230 добровольців, а 15 квітня 2014 року батальйон був відправлений на Схід, спочатку до Павлограда Дніпропетровської області, а потім – на передову, до Слов’янська, де до хлопців приєднався генерал Кульчицький, та воював пліч-о-пліч із ними до моменту загибелі. Після боїв під Слов’янськом батальйон восени 2014-го вийшов на Дебальцеве та Вуглегірськ, частина була перекинута до Станиці Луганської.

Це був перший рік війни, її перші страшні дні. Це були перші наші хлопці, які прийняли на себе удар. Це були люди, які вчилися воювати у бою. Це була наша ПЕРША лінія оборони.

Мирослав Миколайович проходив службу у званні старшого солдата. У 2015 році він підписав контракт.

Душа компанії, завжди знаходив правильні шляхи з будь-яких ситуацій, був дуже мудрою людиною не по своїх роках, всім міг знайти пораду. Манах користувався величезним авторитетом серед побратимів, вирізнявся чудовою фізичною формою, був ерудованим.

Загинув 27 січня під час виконання бойового завдання у зоні антитерористичної операції.

Похований 30 січня у рідному місті. У нього залишились мати, сестра та брат.

 Загиблі герої січня 2018-го 12

  1. Артем Вікторович Скупейко народився 22.03.1995 року у селищі міського типу Горностаївка Херсонської області.

2012 року хлопець закінчив 11 класів сільської школи №1, після чого деякий час встиг попрацювати охоронцем, а 22.04.2013 року був призваний на строкову службу, яку проходив спочатку у Криму, а після анексії півострова був виведений на материк.

Артем відслужив 2 роки, повернувся додому, але згодом прийняв відповідальне рішення захищати країну, та підписав контракт 31 березня 2016 року. Навчання проходив у 198-му навчальному центрі Військово-Морських Сил, що знаходиться у Миколаєві, після чого був доправлений до свого підрозділу.

Старший матрос, снайпер-розвідник розвідувального відділення розвідувального взводу 503-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

За час проходження служби Артем Вікторович був нагороджений відзнаками "За оборону Маріуполя" та "За участь в Антитерористичній операції".

Загинув 30 січня о 13.30 у зоні відповідальності окремої тактичної групи "Маріуполь" внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 1 лютого у рідному селі. У нього залишились бабуся, мати та сестра.

Загиблі герої січня 2018-го 13

13. Ян Пуцулай народився 01.08.1996 року у селі Калабитне Березанського району Миколаївської області.

На військовій службі за контактом перебував з 2016 року, з кінця вересня 2017 року проходив службу у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді у званні солдата, займав посаду навідника.

Загинув 31 січня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк" під час бою з російськими формуваннями.

У нього залишились батько та мати.

 

Останній загиблий минулого року

 Загиблі герої січня 2018-го 14

14.Іван Валерійович Шеленгович народився 01.07.1995 року у селі Новопідкряж Царичанського району Дніпропетровської області. З 2012 року проживав у місті Дніпро.

Закінчивши 11 класів Новопідкряжської загальноосвітньої середньої школи №1, 2012 року вступив на хімічний факультет Дніпропетровського Національного Університету, але не довчився, залишивши навчання за власним бажанням у 2015-му, та пішов працювати у делікатес-маркет "Le Silpo".

Батьки хлопця померли, тому його вихованням займалися дідусь з бабусею. І їм вдалося зробити з Ванєчки справжнього чоловіка, спіраль життя якого не пішла на дно суспільства, а завдяки їх дбайливим рукам та настановам рвонула догори.

Іван Валерійович дуже полюбив техніку, він захоплювався автівками, мотоциклами та навіть тракторами. У дідуся все це було, тому хлопець увесь вільний час проводив поруч із ним, вчився у дідуся мистецтву керування, до найменшого гвинтику розбирався у конструкції, займався ремонтом увесь вільний час, коли приізджав до села. Найбільшою мрією Ванєчки було придбати спортивний мотобайк "Honda sirius 2000".

Ще одним захопленням був спорт. Хлопець чудово грав у волейбол, футбол та теніс, займаючи призові місця на змаганнях. Надзвичайно любив тварин, особливо собак. Понад усе любив свого синочка, який народився, коли Вані було лише 18 років. Такого тата варто пошукати, весь час проводив із сином, доглядав та грався з ним. Мріяв, щоб син зростав у достатку та робив все можливе для цього.

Ванєчка був надзвичайно доброю, товариською людиною, яка завжди посміхалась оточуючим, Ванєчка був Сонцем, що дарувало своє тепло іншим. Він мав вишукане почуття гумору, яким притягував до себе, мов магніт. З ним було легко спілкуватись, складалось враження, ніби знайомий з цим хлопцем усе життя, ніби це - твій найліпший друг, настільки позитивною була та аура, що огортала його.

Але ж він був хлопцем, а який хлопець не лазив по деревах, не прогулював школу, не робив шкоди? Ванєчка також був бешкетником з дитинства. Одного разу навіть хотів втекти з дому, коли був ще малим, але, на щастя, не вийшло. А коли підріс, то мріяв, щоб йому купили мопед, який в той час був популярним. І дідусь йому купив, але з мопедом завітали постійні маленькі проблеми та клопіт, адже Ванєчка, літаючи на ньому, потрапляв у маленькі аварії, через які мопед постійно потребував ремонту.

Де б він не перебував - що у школі, що на роботі, що в університеті - він з легкістю заводив нових друзів, своєю щирістю, скромністю та відкритим, незаплямованим паростками жорстокості та цинізму, серцем завойовуючи у них миттєві симпатію та авторитет. Само собою, він мав неабияку популярність серед представниць прекрасної статі, адже знав, як треба красиво залицятися та дарувати не просто подарунки, а робити це так, щоб дівчата відчували, що їм подарували крапельку душі.

Водночас, Іван Валерійович був упертим: якщо він приймав якесь рішення, то майже неможливо було його переконати змінити свою думку. І одного дня він вирішив піти до армії.

29.03.2016 року підписав із ЗСУ контракт та був доправлений на навчання до Житомира. Навчання проходив у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, а по тому був переведений до свого підрозділу та з 12 жовтня минулого року перебував на передовій.

Солдат, навідник 1-ї роти 1-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув 29 грудня 2017 року о 16.30 у зоні відповідальності окремої тактичної групи "Донецьк" внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером. Його не встигли довезти до лікарні, поранення виявилось смертельним.

Поховали Ванєчку 2 січня у рідному селі. У нього залишились дідусь, бабуся, дві сестри, цивільна дружина та син.

ПІСЛЯМОВА

Нічого не пам'ятаю. Ледве-ледве видряпуюсь із щільної ковдри забуття і виявляю, що лежу на снігу, обличчям униз, а в голові стоїть потужний та незрозумілий гул, який заважає думкам зібратися докупи і зрозуміти, що сталося, і чому я раптом отямився на землі, і що сталося до цього. Руки і ноги не слухаються, в роті важкий присмак крові, варто закрити очі - накриває відчуття, що очі вібрують за віями, б'ються в них, мов поранені звірі в агонії.

Права долоня заклякла, повертаю голову й бачу, що рука стискає автомат. Мене поранили? Мене вбили? Спогади обриваються на тій миті, як почав падати сніг, а ми з Василем ішли на бойове, він ішов попереду, я прочісував поглядом околиці, вишукуючи найменший рух, але нічого не помічав, тільки вітер хитав гілки дерев та ворони літали над полем.

Крім голови болить у грудях і правому стегні, а ще майже пропав слух. У голові гуде, не припиняючи, а от зовні майже нічого не чую. Потихеньку починаю розминати кінцівки, починаю з пальців, пробую стискати - розтискати, потихеньку приходить поколювання, значить, зможу привести їх у відносний порядок. Поки займаюся цим, щосили намагаюся згадати, що сталося. У голові сироп, тягучий клейкий сироп, як у смородиновому варенні, і думки ледве плавають у ньому, якісь пошматовані обривки й лахміття, які все ніяк не зберуться докупи.

Відкриваю рота й набираю в нього сніг, це надає миттєвого позитивного ефекту, я відчуваю себе вже краще, я стаю придатним для того, щоб опертися на лікті та перевернутися на бік. Роблячи цю складну операцію, зачіпаю головою середнього розміру камінь, що відразу ж викликає новий яскравий спалах болю між вухами, а разом із ним, крізь ковдру нарешті прогризає гострими зубами дорогу моя пам'ять.

Саме об цей камінь я вдарився головою, коли мене закрутило та відкинуло назад вибуховою хвилею, коли під Ваською розквітнула вогняна пелюстка. Все сталося настільки раптово, що я нічого не встиг зрозуміти, а мені в обличчя вже стрибнула темрява. Друг лежить неподалік, лежить на спині, але те, що я бачу нижче його колін, кидає мене в жар серед крижаного повітря зими. Велика червона пляма розпливається на снігу навколо його ніг. Навколо того, що ще півгодини тому було його ногами.

Кличу його, Василь не відповідає. Тоді я намагаюся встати, але зміг лише підвестися на коліна, як раптово небо, дерева, поле закрутилися навколо у неймовірному калейдоскопі, і я впав на сніг, важко дихаючи і закривши очі, перечікуючи, поки зникне це страшне відчуття, ніби мене засунули до центрифуги й запустили її на максимальних обертах.

Через деякий час розумію, що встати на ноги я поки не зможу, тому починаю повзти до побратима, добре, що повзти треба недовго. Гудіння у голові трохи зменшилось, потихеньку повертаються сили, і я повзу, розуміючи в глибині душі, що вже пізно, я повзу й плачу, сльози прокладають гарячі доріжки на засніжених щоках, кислий клубок безнадії бовтається у горлі.

Василь помер із відкритими очима, на які зараз плавно опускаються білі пухнасті мухи і тануть, тануть, тануть, збігаючи прозорими краплями на обвуглений сніг. Я обіймаю його, обіймаю і завмираю серед поля, вкритого білим саваном, а під диханням чергової відлиги сніжники поступово перетворюються на холодні краплі дощу.

 

 Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3047774
VEhrdlVYSTVRemxKVGtObE1GbElVWFowUXpZd1RFRjJURGxIUWpCTWVsRjBaRWRCTUZsTVVtcEllbEZyVGtNNU1GbE1VWFZPUjBNd1RGaFNaMDVES3pCWlJGRjFUa2RDTUZsTVVYVk9SMGd3VEROUmMwTkVVWFowUXk4d1RGaFNaMDVEZHpCWllsSnNkRWRR
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору