EN|RU|UK
 Суспільство
  47077  39

 Дмитро Різниченко: Все те націоналістичне захоплення війною, її естетикою – це все до першого реального гівна. Війна – все-таки паскудство


Автор: В.Кіртока

Добре відомий своїми радикальними вчинками та бійками 35-річний голова націонал-ліберальної організації "Новий вогонь" розказав про те, чого його навчив Майдан, як змінила війна його життя й оточення, а також про свої погляди на розвиток національного руху в Україні.

Дмитро чемно варив мені каву на кухні в квартирі, яку орендує в Києві. Поки напій підходив, він, не зводячи з нього погляду, всівся на підвіконня і розповідав мені про свої погляди та думки щодо націоналістичного руху в Україні. Червона футболка, джинси, спокійний врівноважений погляд… Я навіть трошки дивувалася: а де той розбишака, якого ми бачимо на відео в інтернеті? Навіть останнє, яке було записане під час акції проти присутності московського патріархату на території України та на підтримку архітекторів, які привернули увагу до незаконного захоплення землі біля фундаменту Десятинної церкви, було досить різким. Як видно із запису, на прохання дати інтерв’ю людині у камуфляжі Дмитро відразу посилає того куди подалі та лупить в обличчя…

"Радикал та екстреміст" – так дехто говорить про Різниченка. Більше того, мене навіть застерігали: не йшла б ти до нього сама… Але Дмитро мало того, що поводився цілком спокійно і делікатно, а й відверто відповів на всі мої запитання, навіть неприємні для нього. І пояснив найяскравіші моменті своєї біографії. Мені він здався досить щирим. Більше того – навіть наша розмова укріпила його в думці, що потрібно передивитися деякі моменти своєї поведінки та образ, який бачать люди.

Дмитро Різниченко: Все те націоналістичне захоплення війною, її естетикою – це все до першого реального гівна. Війна – все-таки паскудство 01

"ДО РЕВОЛЮЦІЇ СЕРЕД НАЦІОНАЛІСТІВ ВВАЖАЛОСЯ НЕГІДНИМ СПІВПРАЦЮВАТИ З ВЛАДОЮ. А ЗАРАЗ БАГАТО ХТО ТІСНО ПРАЦЮЄ З СИЛОВИМИ СТРУКТУРАМИ І НЕ БАЧИТЬ У ЦЬОМУ НІЧОГО ГАНЕБНОГО"

-Що за бійка сталася на акції біля фундаменту Десятинного храму?

- Сумно, але всім не поясниш складну передісторію цього конфлікту. Я знаю того "журналіста" років десять. Це помічник Дмитра Корчинського. Колись я і сам був у його "Братстві". За кілька днів до того мітингу біля Десятинної церкви на їхньому інтернет-відеоканалі на мене було вилито купу бруду, незаслуженого і підлого. Це зробили люди, з якими я особисто не перетинався багато років. А коли навіть перетинався, то ми один на одного намагались просто не дивитись. І тут вони до мене підскакують і починають провокувати. А нерви в мене за останній рік поганенькі стали, мушу визнати, війна та особисте горе до межі довели. Тож, коли до тебе в такому стані підбігають люди, які буквально вчора твоє ім’я поливали брудом, ясно, що і цього разу вони не просто поцікавитись твоїм здоров’ям хочуть. І ясно, що ти не відкриваєш їм руки для обіймів… Я не стримався.

- Поряд з вами були ваші доньки, вони все бачили, злякалися…

- Вони мене потім втішали. Нічого страшного, я їм все пояснив, вони заспокоїлись швидко. Особистий контекст цієї бійки досить банальний. Але от що справді злить, - раніше такі дрібні провокатори не дозволяли собі так поводитися з ветеранами війни, бо хто вони такі? А тепер, виходить, відчули, що вже можуть…

Я спочатку не сприймав їхні погрози серйозно, бо мені в голову не приходило, що "націоналісти" можуть нападати на військових добровольців, які вповні довели свою проукраїнську позицію, кров’ю розписалися за неї. Не думав, що в мій бік будуть всерйоз лунати обвинувачення в "сепаратизмі" чи "комунізмі", Господи прости. Це ж маячня. Але виявляється – так, можуть. Якщо ти їм з якоїсь причини не подобаєшся, тебе легко назвуть комуністом та сепаратистом. Тактика прямо як у нашої міліції чи СБУ.

Цей конфлікт взагалі висвітлює показові тенденції в націоналістичному русі України. До Майдану серед націоналістів вважалося негідним співпрацювати з владою. Націоналізм був революційною ідеологією. Після Майдану націоналістичний рух помітно розділився – найбільш щира частина усвідомила, що революція не закінчена, не досягла мети, отже, боротьба має тривати. З такими міліція та спецслужби розібралися швидко, ви ж знаєте, скільки добровольців та націоналістів зараз по тюрмах та під судами. А інша частина, навпаки, пішла працювати на владу – і отримала від неї гарантії безкарно творити все, що забажають. Власне, все як у знаменитому вислові про "долари чи кулі на вибір". Одні обрали долари, іншим дістались кулі.

Наприклад, організація С14, яка зараз називає мене "комуністом" і оголосила мені особисту війну, отримує фінансування з держбюджету, створила  "Муніципальну варту" у Києві, відкрито допомагає міліції та СБУ. Всі їх злочини лишаються безкарними, - вони не так давно і штаб наш пограбували, вкравши звідти апаратуру, і з "Голосіївською вартою" перестрілку влаштували, з пістолета поранили офіціанта в піцерії – і жодних наслідків. Зовсім недавно у Вінниці вони напали на двох хлопців з Чорного комітету, які організовували там "марш Героїв Крут". Здавалося б, чорт забирай, марш героїв Крут! А вони на них напали, вкрали у одного телефон, після чого виклали переписку з нього в інтернет, не ховаючись. Бо знають, що їм за це нічого не буде.

Думаєте, нащо міліції та спецслужбам одних націоналістів саджати, а інших покривати? Бо націоналістів, на жаль, так використовують постійно, в різних країнах і в різні часи, особливо після великих війн та інших суспільних катаклізмів. Спецслужби їм дають карт-бланш, і їхніми руками зачищають політичне поле. Бо ж націоналісти не люблять майже всіх. Лівих, лібералів, ЛГБТ-активістів, правозахисників... Відповідно, націоналістів можна нацьковувати майже на всіх. Але через певний час вони, забувшись від безкарності, вчиняють якийсь такий злочин, що принишкле суспільство стає дибки – і тоді влада з націоналістами показово розправляється, як з відпрацьованим матеріалом.

Це сумна тенденція, і найсумніше, що більшість націоналістів не усвідомлює її. Вони живуть у своєму вузькому субкультурному світі, який їм здається широким та потужним. Вони безмежно вірять у силу, і можливість безкарно її застосовувати їм реально затьмарює очі. З часом вони перестають помічати, як суспільство на них реагує. Вони вважають всіх, хто ними не задоволений, просто "тупими обивателями", і не беруть їх в розрахунок. А потім, коли вони заграються, переходять останню межу, на них несподівано падає каральний апарат, якому вони нещодавно вірно служили, і, виявляється, нема більше тих, хто готовий їх захищати. Так було у безлічі країн. Спочатку, після війн, роль націоналістів у суспільстві підсилюється, вони стають дотичні до великої політики, великих грошей. А потім, незважаючи  на минулі заслуги, їх знищують.

Наприклад, політичні біженці з Московії розказують, як після чеченських війн там націоналісти так само, як у нас, спочатку ходили потужними маршами, вчиняли злочини проти політичних опонентів, розросталися і кріпнули. А потім бах! – і займатись ними призначили міліцейський відділ, який до того боровся проти організованої злочинності, тобто середньовічними методами ламав об коліно кавказькі мафії та професійних бандитів. Було утворено сумнозвісний "Центр Е". І після цього хлопчики-патріоти, які бачили тільки спортзал та мітинги, несподівано зрозуміли, що таке міліцейські катівні, що таке тюрми, в яких не пускають навіть міжнародних правозахисників. І націоналістичний рух одразу посипався, зіщулився – або сів по тюрмах, або відійшов від політики, або перетворився на жалюгідних служок кремлівського режиму, які без вагань, за першим наказом пішли воювати в "Новоросію". Переломним моментом стало убивство націоналістами адвоката Маркєлова та журналістки Бабурової. Воно було вчинене відкрито, впевнено, на вулиці посеред Москви. Вбивця навіть не зібрав гільзи від куль, і не дуже ховав знаряддя вбивства. Бо до вбивства йому передавали "вісточки з Кремля", що, мовляв, тих правозахисників нікому не шкода, проблем не буде. До того ж убивця раніше вже був судимий за вбивство одного антифашиста, і йому все зійшло з рук. От і того разу він не чекав проблем, але…

Дмитро Різниченко: Все те націоналістичне захоплення війною, її естетикою – це все до першого реального гівна. Війна – все-таки паскудство 02

Націоналісти щиро вважають себе героями і щиро не можуть зрозуміти, чому суспільство їх при цьому не підтримує. Мене це теж стосується. Які б благі мотиви у мене не були для застосування сили, я не враховував, як воно зі сторони. І тепер от навіть ви, пані Віолетто, побоювались приїхати до мене на інтерв’ю. Це біда. Очевидно, тепер довго доведеться відмиватись і переконувати всіх, що я геть не такий небезпечний та агресивний, як здаюсь.

"ВСІ РЕЖИМИ ПЕРЕД ТИМ ЯК ВПАСТИ, ВИДАЮТЬСЯ ЯКРАЗ НАЙБІЛЬШ ВПЕВНЕНО. ВЖЕ П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ БУЛО ВІДЧУТНО, ЩО В МОСКОВІЇ РЕЖИМ МІЦНИЙ, АЛЕ МОРЕ ЛЮДСЬКОГО НЕВДОВОЛЕННЯ НАКОПИЧУЄТЬСЯ"

- У 2002 році ви здійснили величезну подорож – від кордону України по території Росії аж до Владивостока. Як виникла ідея цієї "ходи"?

Я шукав своїх родичів, яких не бачив понад 20 років. Мама у мене росіянка, її брати живуть в Московії. Після першого "помаранчевого" Майдану я просто-таки відчув, як накочується хвиля ненависті від Москви до всіх нас, і не міг зрозуміти – а чому? За що? До помаранчевого Майдану у мене не виникало навіть крихітної думки, що може відбутися конфлікт з Московією. Через що нам конфліктувати? Ми ж братські народи, – щиро вважав я. А тут ненависть аж іскрить. Хотів побачити все це зблизька, роздивитися сусідню країну до самого її краю і заодно родичів знайти. Двоє моїх дядьків живуть в Комсомольську-на-Амурі, це майже біля Японії. От тому я ту країну і пройшов-проїхав.

- Були під час цього знакові зустрічі?

- Я побачив величезну кількість знакових людей. Мене підвозили колишні бандити на Уралі, кілька днів я спав в одному наметі з хлопцем-бродяжкою з Кургану, познайомився з українською діаспорою у Владивостоці, ночував разом з таджиками у недобудованому шалмані під Москвою... Прямо в Москві, в парку, ставив намет і піднімав над ним прапор України.

- І ніхто тоді не вимагав прибрати прапор?

- Підійшов якийсь таджик і спитав: "Ей, студент, что, работать приєхал, да?.." Це була дуже повчальна поїздка. Імперська нація і колонізована нація  мають принципово різні точки зору на все.

Одразу після українського кордону там такий бардак по селах починається. Українські ще чепурні, нормальні, хоча їх і не порівняти навіть із західноукраїнськими селами.

Від кордону на схід на очах все стає гірше й гірше. Повалені паркани, зарослі двори, чорні будинки. Але при цьому росіяни абсолютно щиро говорять:"Ми Гагаріна в космос запустілі!" Без жартів. Мовляв, - хто ви всі такі, щоб нам вказувати?! Ми відмітилися у історії людства! Ця імперська позиція не усвідомлюється навіть найкращими з них. Вони приїжджають в Україну, як в одну з провінцій.

А найбільший висновок я зробив – там назрівають революційні процеси. Всі режими перед тим як впасти, видаються якраз найбільш упевнено. Вже тоді було відчутно, що кремлівський режим міцний, але море людського невдоволення накопичується. І коли вхлюпнеться… Навіть не дуже можу передбачити, який буде результат. Тим не менше, одного разу там вибухне.

Назад я повертався літаком. Подорож в один бік зайняла півтора місяця. Назад чимчикувати так само я б уже не витримав.

- У 2012 році ви були учасником бійки з "Беркутом"

- Це було після прийняття "мовного закону" Колісниченка-Ківалова, згідно з яким можна було не вчити і не користуватись українською мовою. Для нас усіх це було питання принципове і символічне. Ясно, що ми можемо спілкуватися будь-якою мовою, на побутовому рівні це умовність. Але з таких умовностей і твориться політика. І коли люди борються за мову або проти неї, вони б’ються за напрямок, яким буде йти ціле суспільство на багато років уперед.

- Для вас особисто українська мова давно увійшла в ужиток?

- Батько у мене (царство йому Небесне), був україномовним, мама – росіянка. Нормальна радянська родина. Якраз на мовному Майдані я повністю усвідомив феномен мови і зрозумів, що моя мова – українська. До того я був російськомовним блогером, писав російською, розраховував на аудиторію всього колишнього СРСР. Мене багато де читали. Але після "мовного Майдану" я зрозумів – якщо держава взялася сама знищувати свою мову, то я, хоча б у силу того, що маю власний інформаційний майданчик, мушу нашу мову підтримати. Навіть у мінус собі, навіть ціною втрати частини аудиторії.

- Чому обрали професію журналіста?

- Коли я закінчував школу, журналістика була дуже престижною. Для мого рідного Кривого Рогу, та ще й з окраїнного району Північного гірничо-збагачувального комбінату, журналіст був людиною з іншого світу. На тлі труб комбінату, здавалося, у людей цієї професії геть інше життя. Але час змінився. Ми всі добре бачимо, що твориться зараз з журналістикою, і з блогосферою.

- Ви швидко стали відомим та успішним блогером…

- Ой, облиште… Коли я ним ставав, формат був простий. Щось відбулось, ти сів і з цього приводу написав якусь розумну думку. Оскільки блогерів було мало, розумних думок було теж небагато. Якщо ти не повний дурень, і в тебе бадьоре перо, ти легко міг стати більш-менш відомим. Зараз майже всі, хто вивчив мову і знає, де поставити кому, завели собі блоги та акаунти в соцмережах. Розумних думок – по горло, на будь-яку тему. І є люди талановитіші за мене, і розумніші також. В таких умовах стати успішним блогером – треба мати натхнення, час, інсайдерську інформацію, багато працювати над цим. А воно того вартує?..

Олексій Арестович, наприклад, при своїх 150 тисячах читачів нещодавно зробив справжній "камінг аут". Прямо написав аудиторії, для якої так довго старався: зневажаю, мовляв, всіх вас, ваш патріотизм, вашу мову, ваші набридлі теми. Я розумію цей його відчайдушний порив. Він витратив багато часу на свій блог, це величезна робота – писати для такої кількості людей. Але такі зусилля, гадаєте, якось відбиваються?.. Нєєє. Слава є, але яка? Твоє ім’я тріпають на всіх кутках інтернету, і нікому ти, по-справжньому, не подобаєшся, крім тих друзів, які з тобою і без блогу будуть. Гроші, якщо й були, то навряд чи вони вартували всіх тих зусиль. От він і психанув, врешті, вирішив – буду тепер собою, ідіть всі під три чорти.

"ГОТОВНІСТЬ ДО БОРОТЬБИ ХАРАКТЕРНА БАГАТЬОМ ЛЮДЯМ РІЗНИХ ПОГЛЯДІВ"

- Як ви потрапили на Майдан?

- Так само, як і всі. Пішов у магазин вибирати куртку-борцовку для тренувань. Вибирав між червоною та синьою, коли почув по радіо звуки вибухів на Банковій. Ого! - подумав. Кажу продавчині: давайте я, мабуть, візьму оцю синеньку, відкладіть її в сторонку, я за нею повернуся. Але так і не повернувся. Пішов і відразу встряг у бійку з "Беркутом" на Банковій, першого грудня.

- Що ви робили на Майдані? Чого там навчилися найважливішого?

- Найважливіше… Навчився, що перемога можлива навіть тоді, коли вона, здавалося б, неможлива в принципі. Можлива навіть тоді, коли ніби всьому кінець. Останні дні Майдану цього навчили.

С14 – організація, до якої я тоді належав, і яка тепер оголосила мені війну, в найстрашніший день 18 лютого втекла всією сотнею з Майдану. Женя Карась дав наказ тікати і ховатись у Канадському консульстві. Я сидів з усіма добу, а потім, дізнавшись, що Майдан не загинув у ту страшну ніч, вирішив: до дідька. Там люди б’ються, а ми сидимо поруч, націоналісти срані, "герої", Господи прости, "патріоти". Вийшов… Думав, там смерть. А виявилося, Майдан – ось він, живий, і людей повно. І без нас, виявляється, хоробрих лицарів вистачає. Мені першою зустрілась якась дівчинка з бутербродами. Чорт забирай, ми, герої в камуфляжі, ховаємося, а тут поруч дівчата, після всіх смертей, бутерброди  готують. Ганьба яка!

Зустрів друзів, пішли ночувати в захоплене "Спільною справою" Міністерство агрополітики, а зранку дивлюся у вікно, бачу – чорт забирай, там, де горіла барикада, люди біжать нагору. Наші наступають! А ми ж всю ніч чекали міліцейської атаки і смерті…

Я бачив, як гинула Небесна сотня на Інститутській. Бачив, як відходили і тікали міліціонери з Грушевського. Реально, за день до того здавалося, все втрачено, нам смерть. А, виявляється, ми були за крок від перемоги.

Ще Майдан змусив мене переглянути своє ставлення до націоналістів і так званих "пересічних громадян". Майдан показав, що націоналісти як революційна сила важливі, але не визначальні.

Серед націоналістів культивується ставлення до себе як до особливих людей, як до воїнів, кшатріїв – найжертовніших, найсміливіших, наймужніших. А решта громадян, це, відповідно, інертна маса, яка не має ні волі, ні свідомості, і цю масу треба очолити будь-яким способом, навіть попри її бажання, і повести здобувати самостійну державу. Майдан же примусив мене побачити, що хоча націоналісти були вістрям, потужною силовою складовою, проте основною силою були не вони, а саме пересічні громадяни – ті, кого ми звикли вважати "безвольною масою". Виявилося, що серед сотень самооборони націоналістичних була меншість. Що готовність до боротьби характерна багатьом людям різних поглядів.

Виявилось, революційний суб’єкт геть не там, де я думав. І в цього суб’єкта зовсім не ті ідейні переконання, які я передбачав. Оце тобі відкриття… Пізніше, на війні я бачив надзвичайно багато людей різних переконань. Вони були боягузливі, сміливі, жадібні, безкорисливі, щирі, різні, але націоналістів серед них була зникаюча меншість. І взагалі, багато "націоналістів" примудрилися в найстрашніший для країни час відсидітись у тилу, чим зламали мені картину світу остаточно. Виявляється, і "кшатрії" у нас не те щоб дуже кшатрії, і "пересічні громадяни" не такі вже й пересічні.

Націоналізм був правильним і доречним у момент, коли треба було довести, скажімо, необхідність українізації, або реабілітації  славного імені та пам’яті Степана Андрійовича Бандери, який життя поклав за цю країну. Дивно, що він офіційно не визнаний як національний герой досі. Треба було перенести свято української армії на Покрову, день українського козацтва. До Майдану про це говорили тільки націоналісти. А от після Майдану, спостерігши, як жива нація бореться і перемагає, не зробити з побаченого висновків і лишитись у вузькій субкультурі було важко. Розумієте, "націоналізм" – це, здебільшого, субкультура, а не політичний рух. Коли ти перебуваєш всередині неї, здається, що всі навколо такі ж. Фейсбук пропонує тобі в друзі тільки людей з бандерівськими аватарками. Ти ходиш у спортклуб, де тренуються такі ж, як ти. Всі твої друзі з цього кола. Світу за межами субкультури ти просто не бачиш. І щиро не розумієш, чому ж за націоналістів не голосують, чому вони мало кому подобаються – ти-то собі подобаєшся, вважаєш себе неабияким арієм.

"МЕНІ БУЛО СТРАШНО ДО ЗАПАМОРОЧЕННЯ, АЛЕ ТРЕБА БУЛО БУТИ ВІРНИМ СОБІ. ЯКЩО МИ НЕ ПІДЕМО НА ВІЙНУ – НІХТО НЕ ПІДЕ. ЯКЩО МИ ЇХ НЕ ЗУПИНИМО – НІХТО НЕ ЗУПИНИТЬ. І ОКУПАНТИ ЗАБЕРУТЬ СТІЛЬКИ, СКІЛЬКИ МИ ВІДДАМО"

У вітальні, в якій ми говорили з Дмитром, на стінах висять різні прапори. Розповідаючи історію кожного з них, мій співрозмовник іноді примовляє: на цей от не звертайте уваги, це я був придурком, мені здавалося, що я захоплююся якимись правильними ідеями, але зараз погляди дещо змінилися. А оцим  я пишаюся, от послухайте… Напроти націоналістичних та історичних прапорів висять чорно-фіолетовий, тобто анархо-фемістичний, і суцільно чорний, анархічний – це частина прапорів, які належать коханій дівчині Дмитра – Тетяні. А піратський, з черепом, Дмитро привіз з подорожі Росією, з Владивостоку.

Квартира біля станції метро "Університет" виглядає жирнувато? – сам відповідає Дмитро на питання, яке читається у нас із фотографом в очах. –Звідки ж гроші на таке багатство, мабуть цікаво? От бачите дірку в стелі? Це сусід згори зробив, просвердлив собі підлогу і заливав водою, поки тут гіпсокартон не впав. Господарка здала цю квартиру реально за копійки, за які в нормальному районі кімнату не знімеш. Просто згори живе навіжений дідусь… Він вирішив, що господарка квартири – його ворог, впливає на нього вібраційними машинами, випромінюванням і ще якоюсь маячнею. Він спеціально заливав її, мочився їй на двері, заливав сечею балкони, бив вікна – знущався, як хотів. Вона писала скарги, але нічого зробити не могла, байдуже всім було. Тому і віддала жилплощу за копійчані гроші, мовляв, дідусь-сусід з вас всю кров вип’є. Але, знаєте, обійшлося – я був один раз його добре попередив, і виявилось, що він, звісно, псих, але не ідіот. Три місяці його по тому не бачив, зараз спокійно живемо поруч. Над нами він знущатися не захотів. Це тобі не самотня жінка.

Дмитро Різниченко: Все те націоналістичне захоплення війною, її естетикою – це все до першого реального гівна. Війна – все-таки паскудство 03

- Один з найяскравіших прапорів у кімнаті – прапор батальйону "Донбас", у якому ви служили. Чому саме в цей підрозділ пішли?

- На той момент було сформовано тільки два добровольчих батальйони. "Дніпро-1", який спонсорував Коломойський. А також батальйон Ляшка, який він створив перед виборами для піару. Зараз про нього не дуже часто згадують. Не дуже хороший вибір для націоналіста  – між Коломойським та Ляшком… А країна гине. Тож коли було оголошено про створення "Донбасу", пішов до нього, хоч ним і керувала людина, яку ніхто навіть в обличчя не бачив.

- Зрозуміло було, що вже почалася війна?

- Та вони тоді брали по місту в день.

- Не було думки – залишуся вдома, буду робити свою роботу?

- Звісно, була. Скільки людей говорили мені тоді – ти тут потрібніший. І в очах цих людей я бачив страх. Вони говорили це ніби мені, а насправді – собі. Вони також стояли перед цим моральним вибором. І вони вирішили – ні, не піду. Але хто відкрито скаже, що він перелякався? Ні, вони скажуть: я тут корисніший. Мені теж було страшно до запаморочення, але треба було бути вірним собі. Якщо ми не підемо на війну – ніхто не піде. Якщо ми їх не зупинимо – ніхто не зупинить. І окупанти заберуть стільки, скільки ми віддамо.

- Ви до того в армії служили?

- Обходив її десятою дорогою.

- І тут отримуєте в руки автомат, стаєте гранатометником…

- Помічником гранатометника, якщо точно.

- Пам’ятаєте перший бій?

- Жодного пострілу в ньому не зробив. На війну я поїхав так само, як на Другу світову їхали – без зброї. Там, на базі дізнався, що наш взвод вже втратив одного хлопця. Кочерга, царство небесне, загинув у першому ж бою. А наступного дня знову іти в бій. У мене було таке відчуття болюче, що тут хлопці уже гинуть, а я тільки-тільки приїхав, боягуз. Господи, як паскудно було. І навіть автомату немає. Тому позичив у побратима автомат, і ми на "Ікарусі" поїхали брати Попасну. Я пам’ятаю, як ішов по центральній вулиці, чекаючи, коли ж мене хтось між очі стрельне. Так потроху дійшов до центру. Навколо була стрілянина. А я думав: в кого ви стріляєте? Я нікого не бачив. З’ясувалося, що супротивник за день до того втік, забувши деяких своїх. Оті, кого забули, з переляку почали відстрілюватися. І все. Отакий був бій. Ми взяли місто, я жодного разу не вистрілив. Ми повісили прапор на міськраді.

- У Мар’їнці було не так?

- Далі було по-різному. Але так почалося. Первомайськ штурмували кілька разів, Іловайськ той же…

- Було відчуття, що смерть дуже близько?

- Та постійно. Воно і зараз мене не полишає. Але тепер за будь-якої загрози я згадую, як страшно було в Іловайську, і заспокоююсь. Поруч з тим усе дрібниці.

- Ви зайшли  в місто ще до оточення…

…і швидко вийшов звідти. Нічого героїчного не зробив, якщо чесно. Чергував, залягав у секретах, тримав позиції. Росіяни перекинули на наш напрямок додаткові сили, почалася м’ясорубка, на самому початку якої мене було поранено в ліву руку.

- Що відчув під час поранення?

- Спочатку – нічого. Потім – здивування. Болю нема, а кітель весь у крові. А потім, соромно згадувати, - полегшення. Коли командир зайшов у госпіталь і дав наказ виїжджати з санітарним конвоєм, було відчуття пекельного сорому перед хлопцями, які лишаються, лютого страху, і – полегшення. Такого підлого, тихенького, але тим не менш добре відчутного полегшення. Пам’ятаю, дав тоді клятву повернутися до хлопців будь-що, як вилікуюсь. Дотримався слова, пізніше повернувся, але своє підленьке полегшення згадую постійно. Там хлопців так переламало... Моє поранення поряд з іншими – дрібниця.

- Коли виїжджали, розуміли, що починається страшне?

- Та вже була біда. Ми все чекали підкріплення. Чекали-чекали… А його нема…

- Багатьох втратили друзів, з якими разом воювали?

- Всіх. Третина взводу загинула, третина потрапила в полон. Третина лишилася, але найбільший мій побратим пізніше мене страшно зрадив. Той, за кого я найстрашніше переживав. Тому, за великим рахунком, я втратив всіх. Лайно насправді все це "фронтове братство", ось що вам скажу.

- Після лікування повернулися в підрозділ?

- Так, на той час мій підрозділ і батальйон вже був на полігоні в Дніпропетровській області. Коли ми повернулися в зону АТО, це вже була геть інша війна. Почалися безкінечні перемир’я.

- Тобто ви вже стали військовим? Це не йшло врозріз з вашими поглядами?

- Перший рік на фронті був роком війни, а другий – рік служби. Шикування, наряди, чергування. Я не махновець якийсь, непримиренних бунтарів не так і багато, тому всі нормально служили. А тим більше, якщо над тобою нормальний командир, твій комбат не краде, не веде себе як повна скотина, турбується про батальйон, якщо в тебе під сракою автомобіль, у пузі каша з м’ясом, і є чим стріляти, тобі немає на що жалітися. У тебе є зброя, є де спати – теплий спальний мішок, то що тобі ще треба? Під кінець ще й почали платити нормальну зарплатню. По сім тисяч, по дев’ять. Краса! Ми пішли з армії, коли туди почали приходити заробітчани.

- Служба в батальйоні дала якесь розуміння про себе?

- Виявилося, принаймні, що не такий я вже й боягуз, відносно інших. Виявилось, що коли починається бій і ситуація небезпечна, в мене підіймається настрій, я не панікую, можу навіть посміятися. Непогана якість. Виявилося, що я і не хоробрий, як собі уявляв, бо бачив людей дійсно хоробрих. Виявилось, що всі ці ігри в солдатиків мені подобаються, хоча раніше я ненавидів ходити в лавах. Проте натхнення жити в такому режимі вистачає не так і надовго. Все життя служити я б точно не витримав.

Виявилося, що війна – це все-таки паскудство. І все те націоналістичне захоплення війною, естетикою війни, чим я накачувався з книжок роками – це все до першого реального гівна. Поки війна була в книжках, я про неї мріяв. Коли побачив її зблизька… В перше літо війни, коли втрати спочатку були невеликі, коли війна була весела, ковбойська, і ми йшли вперед, це було шикарно. А коли стався Іловайськ, величезні втрати… Все довелося переосмислити. Війна – це 95 відсотків нудьги і 5 відсотків жаху. Величезного захоплення від того, що я все це пережив, я давно не відчуваю. Але все-таки себе поважаю, бо таки не втік, не знайшов відмовки.

Війна відкриває в людях найогидніші їх риси. Основні мотиви, які керують людьми, – це жадоба і страх. І люди, від яких ти цього не чекав, їх і проявляють.

Дмитро Різниченко: Все те націоналістичне захоплення війною, її естетикою – це все до першого реального гівна. Війна – все-таки паскудство 04

- Прийшовши з війни, ви не повернулися до журналістики. Ви стали радикальним громадським діячем…

- Як казав Карл Маркс, бути радикалом – значить, розуміти речі в самому їх корінні.

- Тобто, перефразовуючи, ви чесна людина?

- Та при чому тут чесність-то?.. – сміється Дмитро.

- Похід в Мінсоцполітики з гранатою – це якраз було бажання правдиво заявити про все, що нечесно робиться?

- У мене в руках була іграшкова граната. Мені треба було розіграти з тими хлопцями з С14 спектакль.

- Тим не менше ви багатьох налякали…

- В Іловайську було страшніше.

- Але ви досягли своєї мети, зробивши такий вчинок?

- Я був у відчаї, якщо чесно. Мені здавалося, якщо хлопець присвятив багато років боротьбі за цю нещасну країну, вже довів свою вірність.  Здавалося, принаймні, цькувати таких хлопців неможливо. А потім С14 на мене напали прямо у штабі нашого руху, великим натовпом проти одного. Коли я йшов на засідання у Службу в справі ветеранів, щоб завадити розкраданню ветеранських грошей, мені ті самі "націоналісти" випалили очі зеленкою. Коли ти втратив за рік всіх своїх друзів, сім’ю, віру в побратимів, в людство, все це в купі дає досить відчайдушний настрій. А тут ще й колишні друзі починають тебе обвинувачувати у якійсь маячні, а потім нападати з-за рогу…Я хотів їм пояснити, що не боюся їх, не збираюся ховатись, не буду змінювати житло (такої шикарної квартири за такі гроші я ніде не знайду), не буду міняти час та місце наших зборів. А іграшкову гранату взяв, щоб налякати за потреби. Іншої ж зброї у мене нема. Звісно, люди, які були поруч, налякались. Але загрози не було, не настільки ж я псих, щоб посеред міста, під міністерством, розмахувати бойовою Ф-1 без кільця…

"Я РОЗУМІЮ, ЩО ДОСИТЬ ДОВГО БУВ ДУРНИКОМ, ЯКИЙ СВІДОМО ЗАКРИВАВСЯ ВІД БАГАТЬОХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПОТОКІВ"

- Незважаючи на конфлікти з деякими іншими націоналістами, ви все ж не відійшли від націоналістичного руху. Ви створили свою організацію "Новий вогонь", залучаєте туди людей, викладаючи відео на своїй сторінці у фейсбуці.

- Тому що національна ідея в Україні у своїй основі хороша і правильна. Тільки під національними гаслами можна позбутися тоталітаризму Москви, а Москва – це не просто інша країна, це втілений авторитаризм та несвобода. Якщо ми б’ємося за свободу – ми б’ємося за Україну, від цього нікуди не дітися. А б’ючись на цьому фронті, ми так чи інакше маємо захищати її мову, її історію, її героїв. Відкинути це все і сказати, що ми "громадяни світу" і виступаємо просто за права людини – це так само половинчастий і обмежений погляд. "Новий вогонь" – це спроба зробити висновки з уроків Майдану і війни, зрозуміти, які цінності несе наша нова реальність.

- Багато у вас однодумців?

- Значно менше, ніж хотілося б. Зате тих, хто цікавиться – досить. Серед нас багато майданівців. Взагалі, я б з великим задоволенням пішов би до якоїсь політичної структури, яка не заплямувала себе, яка гідно повела себе на революції та на війні, яка несе національні та демократичні цінності. Але таких, на жаль, не було видно, коли ми поверталися з фронту. Тому довелося підняти власний прапор, і тримати його, поки щось не зміниться. Не було бажання фюрерства, було відчуття, як у добровольців на початку – якщо не видно гідної організації, то хто ж її, в решті, створить?

- Політичні амбіції у вас є?

- Звісно є. Уже є. Але, чесно кажучи, вони з’являються, а потім пропадають, як тільки відбувається щось гидке і неприємне. Нормальні такі коливання; в один день відчуваєш, що на все здатен, і кому у владу йти, як не тобі, а на наступний хочеться все закинути і торгувати пиріжками, гори воно вогнем.

Дмитро Різниченко: Все те націоналістичне захоплення війною, її естетикою – це все до першого реального гівна. Війна – все-таки паскудство 05

- Ви нерідко згадуєте, що втратили родину. Але дві доньки досить часто поряд з вами.

- Я не хочу про це говорити.

- Як ви зустріли Тетяну?

- Випадково перетнулися на акції щодо свободи зібрань. Додалися в друзі одне до одного в інтернеті. Це було досить дивно, бо наші кола не перетинаються. У мене всі друзі були – ультраправі, і серед френдів – ця єдина симпатична лівачка. Хай буде, подумав я, як шпаринка в інший світ. Потім вони влаштували виставку картин,присвячену Майдану. Талановитий  художник виставлявся, але настільки субкультурний лівак, що аж… Якщо навіть глянути з точки зору нормального патріотизму, дуже багато суперечливих речей він тоді зобразив і виставив. Мене сказила картина, на якій він намалював українського солдата і російського з однаковою фашистською символікою і переплетеними прапорами. Тобто, поставив символічний знак рівності між окупантами і окупованими. Мене накрило, я був розлючений. Написав в інтернеті: давайте дамо їм прочухана… І виставку  таки хтось розгромив. Власне, до погрому я відношення не маю, хіба що закликав. Так я познайомився з Танею, бо вона домовилась про зустріч, аби дізнатися: чорт забирай, що сталося, ми ж нормально спілкувалися, чому погрози?

Ми багато з нею потім говорили. У мене на той момент назріло багато питань до правої ідеології, стільки протиріч було, які я не міг пояснити. У Тані також назріло багато питань до лівого руху. Коли ми почали все це обговорювати, виявили, як несподівано багато спільного між нами. І ми побачили один в одному ніби шпаринку в інший світ, в якому можна знайти відповіді на всі ці дошкульні протиріччя. Ми побачили один в одному можливість альтернативного погляду. Ми багато спілкувалися, дивувалися відкриттям, які, виявляється, лежали на поверхні. Але тоді все те здавалося екзотичними таємницями з іншого світу. А коли я втратив усіх – родину, друзів, побратимів – то бачити хотів лише її. Бо навіть з тими, кого не втратив, спілкуватися було вкрай тяжко. А з нею чомусь легко.

- Залишається у вас круг людей, з якими ви ніколи не будете говорити?

- У мене були залізобетонні принципи до революції, до війни. Чітко було ясно, з ким я не буду спілкуватися ні за яких умов. Тепер, коли я дізнався, що зрадити можуть найближчі… Життєвий досвід вносить корективи в ці залізобетонні принципи. Звісно, я знаю, що не буду мати діалогу з людьми, які хочуть, щоб Україна була знищена. Дискусії з такими не мають сенсу. Як сказала Голда Меїр про конфлікт з арабами: "Ми хочемо жити, а араби хочуть, щоб ми були мертві. І це не дає багато простору для діалогу". Сторгуватися про наше життя з ворогом не вийде, це вже не раз показувала історія. Але в рамках існування вільної єдиної України я готовий говорити з будь ким. І я розумію, що досить довго був дурником, який свідомо закривався від багатьох інформаційних потоків. І від того мені тільки гірше. Міг би й розум проявити, міг би і послухати. Та й мені є що сказати іншим.

- Ви тепер розумієте, що прояви екстремізму, радикальні дії тільки шкодять Україні?

- Януковичу свого часу не вдалося розділити радикалів і Майдан, основну його масу. Маса була за радикалів, і разом вони були як добра сокира, з гострим лезом і міцним руків’ям. Якби він хоч трошки пішов на поступки з Євросоюзом, люди б розійшлися, а радикали програли. Тепер відбувається те, чого не вдалося Януковичу, і мені страшно, що націоналісти цього не бачать. Наприклад, знаменитий марш "Національних дружин" показав, що більшість населення не схвалюють подібного. Це значить, що над хлопцями-дружинниками зависла реальна небезпека, про яку я згадував. Якщо міліція вирішить з ними розправитись, не буде нікого, хто вийде на їх захист.

Пам’ятаєте, як українцям презентували нову поліцію? Усмішки, фотографії з дітьми, селфі, відчуття свята і карнавалу. Зовсім не грізний образ, навпаки – милий. Націоналісти ж такої естетики не люблять. Вони насолоджуються думкою, що вони всіх лякають. І любові від людей вони не чекають, досить того, щоб боялися. І чим страшніше вони виглядають, тим їм комфортніше. Це захоплення грізним образом триває до тих пір, доки тебе всерйоз не обламають. І тоді з’ясовується, що коли тебе не люблять, а лише бояться, варто оступитися один раз – і посиплеться все. З’ясується, що у тебе немає підтримки, що тебе обходять десятою дорогою, і просто терплять твою присутність. Як тільки втрачається можливість тиснути силою (а рано чи пізно так відбувається), з’ясовується, що від думки цього "бидла", на яке націоналісти, як правило зневажають, багато чого залежить. Та це і не бидло. Це просто люди, які не вважають силу єдиним методом впливу на суспільство. І без підтримки цих людей ти мало що важиш.

Якби за спинами "Нацдружини" під час їх заприсяження не було порожньо, а був би натовп родичів, пересічних людей, друзів, які б їх вітали, були б з дітьми, з надувними кульками й прапорами, питань би у суспільства не виникло. Але українські націоналісти тішаться з того, що вони велика і страшна сила. І тим самі відокремлюються від української нації, від її основи. На жаль.

Радикальні методи самі по собі не шкодять Україні, бо за останні роки було до дідька ситуацій, в яких діяти треба було виключно радикально, половинчаті міри призвели б до неминучої біди. Але діяти радикально весь час, за будь-якої нагоди використовувати насильство, вірити, ніби це універсальний метод – це глибоко помилково. Одного разу він дасть осічку, і це буде катастрофа.

Люди не люблять погромів і насилля, не вірять тому, хто вважає себе в праві самовільно когось карати. Культивувати на цьому тлі образ непримиренного борця, який раптом що - хапається за ніж, просто шкідливо. Я й щодо себе зараз багато чого почав розуміти, усвідомлюю, що встиг наламати дров. Багато всього треба переосмислити.

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ",

Фото: Наталя Шаромова,"Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3050824
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору