EN|RU|UK
 Суспільство
  27586  11

 "Нову книгу про Іловайськ мені допомогли написати 70 бійців більш ніж з 20 підрозділів", - доброволець Роман Зіненко став автором безпрецедентного дослідження

В.Ясинська

"Знаю, що коли вийде моя книга, вона буде дуже суперечлива, і звісно, не всім сподобається - полетить багато каміння в мій бік. Але я дуже сподіваюся, що у бійців різних підрозділів це викличе внутрішній поштовх також висловитися".

Вперше з Романом Зіненком, добровольцем і автором книги "Іловайський щоденник", ми спілкувалися навесні минулого року. Тоді в планах колишнього бійця батальйону "Дніпро-1" було продовження теми, яка, за словами добровольця, повністю змінила його життя: це події під Іловайськом у серпні 2014 року. Роман був одним з тих, хто воював з перших днів у добровольчому батальйоні, пройшов страшний бій у "зеленому коридорі". Згодом написав книгу-спомин про те, що пережив на сході, а потім за малесеньким комп’ютером, подарованим шанувальницею першої його книги, Роман зібрав докупи свідчення багатьох бійців з різних підрозділів. Саме ці спогади хлопців зовсім скоро виллються у його другу масштабну документальну роботу про іловайську трагедію під робочою назвою "Іловайськ. Війна, якої немає". Нову книгу Роман Зіненко видає в рамках всеукраїнського проекту видання книг та інтерв’ю українських воїнів "Бібліотека Юрія Бутусова: Війна за незалежність". Цей проект надає матеріальну, редакційну та організаційну допомогу українським воїнам - безпосереднім учасникам бойових дій у написанні та виданні своїх спогадів з метою зберегти правду про війну, героїзм та самопожертву.

 Контакти: innproh@gmail.com або сторінка Юрія Бутусова у Фейсбуці.

Нову книгу про Іловайськ мені допомогли написати 70 бійців більш ніж з 20 підрозділів, - доброволець Роман Зіненко став автором безпрецедентного дослідження 01

 - Романе, пам’ятаю, що, коли ми з Вами вперше зустрічалися, то друга книга тільки планувалася. Що все ж таки підштовхнуло почати працювати над нею?

 -Після виходу моєї книги "Іловайський щоденник" я зрозумів, що цим своїм описом я показую події під Іловайськом, як у замкову щілину – і мені захотілося зробити нову книгу про загиблих бійців усіх підрозділів, тобто повністю відкрити двері і показати більш повну картину. Але коли я почав працювати над нею, виявилося, що за одними дверима знаходяться ще десятки дверей. А ще я розумів, що тему Іловайська майже ніхто не намагається розкрити – і я сам собі поставив завдання це зробити.

Тобто Ви вирішили робити щось на зразок власного розслідування?

-Я б швидше назвав це своєю хворобою, бо просто не можу зупинитись. Я не знаю чому, але так сталося, що я маю якесь нестримне бажання збирати ці факти, "пазли", "уламки". На початку не було впевненості, що в мене це вийде, тому що одна справа розповідати те, в чому ти був свідком, а інша – збирати свідчення інших. У мене не було досвіду збирання інформації. Але я почав з’ясовувати моменти загибелі бійців, про більшість яких відомо дуже мало або зовсім нічого невідомо. Так, є  дані в "Книзі пам’яті загиблих", але як гинули хлопці якими були їхні останні дні, хвилини життя – ніхто не знає, а мені дуже хотілося залишити про це спомин. Пам’ятаю, дружина одного з загиблих, Андрія Ольховського , він був командиром  взводу снайперів з 93 бригади, хотіла замовити мій "Іловайський щоденник". І саме тоді, я згадав, що усі ті снайпери загинули під Побєдою (селище в Донецькій області) в одному "Уралі", коли виходили 29 серпня по коридору. Їх було близько 10 людей, вони зупинилися, щоб когось підібрати - і в цей момент у них вистрілив чи то ПТУР, чи танк. Про тих хлопців взагалі мало де згадується.

 - З чого Ви почали свою працю над новою книгою?

-Я почав шукати свідків. Ось, наприклад, є в "Книзі пам’яті" якийся боєць з такого-то бату – звертався до його побратимів. Вони допомагали знайти тих, хто міг бути в той момент поруч із загиблим. З самого початку я написав про Вадима Антонова, Самольота – один з перших полеглих "донбасівців" під час іловайських подій. З ним того дня загинуло ще троє бійців батальйону "Донбас". Це сталося 10 серпня.

Потім я натрапив на закриту спільноту у Фейсбуці "Іловайський котел" , там теж часто публікувалися спогади про різних хлопців. Я потихеньку почав описувати їхні історії і викладати окремі уривки в цій спільноті. По-перше, щоб поділитися тим, що в мене виходить, по-друге, для того, щоб люди реагували і долучались інші свідки. І вони могли, як і критикувати, так і додавати щось від себе.

Взагалі, коли я збирав інформацію, з’являлись нові ситуації, імена, про які теж варто писати. Тобто будь-яка історія починала обростати новими деталями. Перед тим як описати загибель Вадима Антонова, я зрозумів, що спочатку треба розповісти передісторію, як і що відбувалосятого дня. І врешті-решт мої намагання описати загибель одного бійця переросли в хронологію цілого бою 10 серпня 2014 року. І так само трапилося з багатьма іншими подіями і епізодами навколо Іловайська і в самому місті.

 - Бої сприймаються бійцями під різним кутом – і саме тому про один бойовий момент можуть бути не дуже схожі свідчення, стикалися з таким?

- Так, інколи доходило ледь не до бійки. Семеро хлопців бачили один і той самий бій по-своєму, і моє завдання полягало в тому, щоб звести їх історії докупи – і знайти істину. Важливо, що в такому розкладі вже важко комусь фальшиво себе героїзувати. Бо такі псевдогерої існують, а я хочу розповісти про тих справжніх, яких ніхто не знає.

 - А приблизно яка кількість бійців згадується у Вашій новій книзі?

-Я хотів у вступі до книги написати подяку тим бійцям, що допомагали мені збирати спогади, контакти, але розумію, що вписати всіх – неможливо, бо це близько 70 осіб з більш ніж 20 підрозділів. А щодо тих, хто згадується в описі - в мене в голові близько півтори сотні прізвищ загиблих бійців. Про скількох бійців, що вижили буде згадано в моїй книзі, я навіть не намагався порахувати. Позивні я заміняв на імена, щоб люди знали, як звали героїв тих подій. Бо позивний багато чого значить для побратимів, але загалу ні про що не говорить. Якоїсь миті я зрозумів, що усіх загиблих описати просто неможливо. Цьому мають бути присвячені окремі книги. А ще те, що варто писати і про тих, хто вижив. І тут дуже багато залежало від бажання бійців розповідати. Але плюс у тому, що зі мною, як з учасником іловайських подій, хлопці часто охоче ділилися своїми спогадами.

 -Як довго плануєте збирати історії, чи вже зупинились?

- На сьогодні у мене вже дуже багато матеріалів, мабуть, вистачить на якийсь тритомник. Розумію, що продовжувати писати про Іловайськ можна ще довго – це невичерпна тема, але на даному етапі я закінчую роботу над книгою.

 -Окрім історій бійців, про щось ще йдеться у Вашій новій роботі?

-Я паралельно описую, що в такий-то день відбувалось у Києві, що розповідає слідча комісія ВР. Або про що йшлося в інтерв’ю когось з генералітету, яке давалось у той період у ЗМІ. І так день за днем з кожного підрозділу, хто що робив, хто як гинув. Вийшло більш ніж 570 сторінок дрібного тексту, формату А4. Але це ще не остаточний результат. Ось перед тим, як Ви прийшли до мене, я саме збирав фрагменти того, що стосується суто батальйону "Донбас" - це 125 сторінок. Тепер я хочу дати цю частину почитати деяким бійцям для ознайомлення і критики. І впевнений, що після правок там додасться ще сторінок. Те саме я хочу зробити по кожному підрозділу. Все має бути узгоджено. Але я наголошую, що мене більше цікавить те, що хлопці думали про цю трагедію тоді, а не через три роки. За цей час вони багато про що дізнались, про деякі моменти воліють промовчати. Дехто з них пішли в різні партії. Те саме й про мене: тоді я бачив лише одне – бампер машини, що попереду, чув команди командира взводу і багато чого не розумів.

Взагалі, я вважаю, що це буде все ж таки історична книга, яку колись, можливо, будуть вивчати.  По темі Іловайська нескоро будуть розповідати правду. Тому що немає повністю героїчного підрозділу – у кожного є і добре, і погане. Це не "ура-книга", це правда про війну в майже сирому вигляді, як вона є. Точніше та правда, яку на сьогодні можна розповісти. А ще там є немало натяків на ту правду, яка зараз недоречна.

- Про які натяки йдеться?

 - Окрім героїзму тоді були випадки боягузтва, дезертирства, іноді мародерства. Я не називав прізвища тих, кого це стосується, але якщо ті люди прочитають книгу, то впізнають себе там. Як і під час будь-якого іншого збройного конфлікту мали місце і моменти "дружнього вогню", коли свої завдавали удару по своїх. Таке доволі часто трапляється на війні, про це теж не варто розповідати.

Я знаю, що коли вийде моя книга, вона буде дуже суперечлива, і звісно, не всім сподобається - полетить багато каміння в мій бік. Але я дуже сподіваюсь, що це викличе внутрішній поштовх у бійців різних підрозділів теж висловитися. Раптом вони замисляться: а де наш окоп, де наша позиція, чому про нас не згадали? Можливо, вони захочуть теж розповісти про свій досвід. Так само як це трапилося зі мною, коли я побачив книжку "Іловайськ" Євгена Положія.

 -Які саме підрозділи Ви згадуєте у книзі, можете їх перелічити?

-Перший бій за Іловайськ відбувся 7 серпня 2014 року. І першими туди намагалися увійти 40 БТрО "Кривбас", потім спроби увійти у місто здійснювали підрозділи "ПС". А далі "Донбас", "Шахтарськ", "Азов". "Дніпро-1". Згодом, вже в самому Іловайську приєдналися бійці "Світязя". Хлопці з батів "Херсон", "Івано-Франківськ", "Миротворець" - і це тільки добровольчі підрозділи, окрім того були чисельні підрозділи ЗСУ. 51 бригада, 92, 42 мотопіхотний бат, який був у складі 57 бригади і йшов на прорив - і їх розбили 28 серпня. Підрозділ Нацгвардії, який намагався зайти в Комсомольське. Батальйон "Прикарпаття" - їх спочатку звинувачували в тому, що вони нібито залишили позиції, а потім зняли звинувачення. 91 полк оперативного забезпечення. Згадувана вище зведена рота 93 бригади. Та й взагалі такого, як зведені групи було багато. От, наприклад, до складу групи 51 бригади тоді входило по декілька людей з купи різних підрозділів. Окрім того в іловайській операції був задіяний 3 полк спецназу, 73 центр спецоперацій, 17 танкова і ще багато інших. І всі ці частини були розкидані по різних позиціях так, що вони навіть не уявляли про те, що неподалік могли стояти хлопці зі свого ж підрозділу. Насправді, там був певний хаос. Іноді бійці бачили свій сектор і не розуміли, що відбувається зовсім поруч.

Нову книгу про Іловайськ мені допомогли написати 70 бійців більш ніж з 20 підрозділів, - доброволець Роман Зіненко став автором безпрецедентного дослідження 02

 - Після того, як Ви зібрали усю цю інформацію, яке склалося особисте враження, чого саме не вистачило для вдалого проведення операції, незважаючи на таку кількість підрозділів?

 -Я б сказав так, що була загальна мета взяти місто, а от детального плану не було. Як і засобів, щоб це виконати. Бо добробати йшли його зачищати, але не мали зв’язку між собою. Те саме було і з ЗСУ.

 - Прослухавши таку кількість учасників, чи реально, на Вашу думку, знайти причини того, що виникла така ситуація і стільки жертв?

- Унікальність тих боїв у тому, що це був переломний момент війни - вторгнення російських військ в Україну. До Іловайська  були лише поодинокі випадки. Іловайськ – загадковий. Жодне з розслідувань зараз, як мені здається, ні до чого не призведе. Тому що якби хотіли розібратись, то вже розібрались би. Але коли починали розбиратись тоді, то ще більше заплутались. Спочатку впроваджувались якісь кримінальні справи, звинувачували конкретні підрозділи. А потім це все затихло, багато звинувачень було знято. А декого, хто насправді ні в чому не винен, наприклад, комбрига 51 бригади Павла Пивоваренка , намагалися зробити ворогом народу. І це не поодинокий випадок.

Мені важко сказати, в чому саме проблема того, що трапилося в Іловайську, але моя книга може стати в пригоді для майбутніх розслідувань. Ще дивно, що зараз владою по Іловайську не підтримуються ніякі програми. Тобто, наскільки я знаю, не створено жодного пам’ятника, присвяченого загиблим там. Вимоги нашого братства, щоб 29 серпня зробили днем жалоби суто по іловайських загиблих, виконали дивно, зробивши його днем пам’яті усіх загиблих в АТО. І взагалі будь-які проекти по Іловайську наче обходять.

Було три спроби розібратися в цьому, всі три виявилися невдалими: перша і найбільш наполеглива праця – робота тимчасової слідчої комісії ВР. Вона пропрацювала лише півтора місяці, багато чого зробила, але після виборів 14-го року, коли створилася нова ВР, з тими командирами, що були під Іловайськом, перестала працювати. Виходить, що вони не підтримали продовження роботи цієї комісії.

Друга спроба – це головна військова прокуратура на чолі з Анатолієм Матіосом. А ще були намагання Юрія Луценка. Але в результаті усіх цих розслідувань висновок поки що один - загальний винуватець Путін. А як же ж усі інші речі, такі як недбалість халатність? Виходить, що це все не такі значні провини, і вони не мали відношення до загибелі наших бійців? На мою думку, Іловайськ – справа політична.

 - А як сприйняли Вашу першу книгу хлопці, про яких Ви в ній згадуєте? Як це на них вплинуло?

- Важливо, що майже на всіх, кого я згадав в "Іловайському щоденнику", згодом звернули увагу як влада, так і небайдужі люди. Наприклад, під час однієї з поїздок у Дніпро президентові дарували мою книгу. Я не певен, що він її читав, але точно є люди, які цікавляться тим, що потрапляє до президента. І можливо, це якимось чином дало поштовх, тому що потім в інтернеті я бачив багато публікацій про долі тих чи інших бійців: їх нагороджували, переймалися їхніми проблемами.

Окрім паперової версії, я створив у Фейсбуці сторінку "Книга "Іловайський щоденник"". Там публікується те, що не увійшло до друкованого видання: різні фото, відеодокази і свідчення. А ще там так само порушуються питання, чим зараз живуть герої книги. У кого які радощі, а у кого і проблеми. І небайдужі люди теж допомагають тим, кому потрібна допомога. Тобто книга продовжує жити і приносити користь.

- Давайте повернемося до нової Вашої роботи. Яку вона матиме назву, якщо вже є варіанти?

-Робоча назва "Іловайськ. Війна, якої не було". Назвав я її так, тому що тоді це були дійсно події, про які ніхто не знав. Але саме в серпні 14-го на сході відчувалося, що прийшла справжня війна, зі справжнім ворогом. За оцінками деяких експертів, на той час Росія задіяла сили приблизно такі, як Союз використав під час вторгнення в Афганістан – від 6 до 9 батальйонно-тактичних груп – це сотні одиниць техніки, тисячі військових. В мене описано, як, 24 серпня, День Незалежності "святкували" під Іловайськом і як його святкували в Києві. Саме тоді на сході було помічено і згодом знищено декілька російських колон, першу - на День Незалежності поблизу Кутейникового. Наступного дня було зупинено рух ще однієї колони і віджато ворожу техніку, наші хлопці взяли в полон російських військових. Але поза межами сходу майже ніхто не знав, що йде війна з Росією. І чомусь тільки десь аж 25-26 серпня керівники армії, судячи з їх реакції, зрозуміли, що трапилось. А де ж була розвідка? А потім президент Росії звернувся до бойовиків, щоб відкрити гуманітарний коридор для бійців в оточенні, а 29 серпня трапився усім тепер відомий так званий "зелений коридор".

 Але, як виявилось потім, наказу на відхід з нашого боку не було, і ми мали там стояти все одно. Виходить, що на командувача сектора Б, генерала Хомчака, повісили відповідальність самому прийняти рішення про вихід коридором. Мабуть, щоб згодом спитати, а хто тобі наказував це робити? І якщо поцікавитись, чим зараз займається генерал Хомчак, наскільки я знаю, його закинули десь на задвірки МО. Але на мою думку, це, напевно, єдиний генерал, який у цій всій історії найменше заслуговує на неповагу. Звісно, в нього були свої помилки, я не берусь аналізувати його дії під час війни в цілому, але як на мене, він єдиний з керівництва, хто зараз не байдужий до теми іловайської трагедії. Взагалі, в мене складається враження, що ми всі мали загинути там, як герої, але вийшло так, що загинули не всі.

 - У майбутній книжці буде якийсь Ваш висновок щодо всього описаного чи ні?

-  Я ще не вирішив остаточно, чи маю я право проаналізувати і виказати свою думку щодо тих подій. Хоча, звісно, вона в мене є. Але насправді, я не хочу виводити себе на перший план, а хочу щоб люди звернули увагу насамперед на бійців, які пережили те пекло і які загинули.

 - Оскільки Ви ж живете в цій темі, а вона досить важка, які у вас відчуття на даний момент: звикли, чи вона постійно пробуджує якісь нові емоції?

-Мені дивно, що Іловайськом зайнявся я, трійочник, людина яка ніколи не писала раніше ніяких творів. Це неможливо зрозуміти, бо з оточення вийшла купа людей, багато з них з декількома освітами. І я досі не можу навіть собі пояснити, як це мені вдається. Це щось більше, ніж моє бажання. Чому саме я пишу про те, що більшості хлопців важко згадувати, чому я щодня копирсаюся в смертях? Не знаю. Дехто з бійців казали мені, що це якийся психічний здвиг – і що далі він негативно себе проявить. Але я навпаки відчуваю, що тепер мені набагато легше згадувати про те, що трапилось, і це не має такого руйнівного впливу на мою психіку, як раніше.

Нову книгу про Іловайськ мені допомогли написати 70 бійців більш ніж з 20 підрозділів, - доброволець Роман Зіненко став автором безпрецедентного дослідження 03

 - Коли Ви плануєте вихід книги "Іловайськ. Війна, якої немає"?

- Вона має вийти в комплексі з іншими роботами. Тобто це буде проект, який поєднає в собі твори декількох авторів, які написали документальні книжки- хроніки про нашу війну. Але коли саме усі книги будуть готові – мені невідомо.

Зараз, на завершальному етапі, у Вас є відчуття, що впорались так, як хотіли? Чи щось не вдалося?

-Я трохи хвилююсь. Тому що, можливо, щось до кінця не перевірено. А ще я передбачаю, що ця книга буде не стільки успіхом, скільки струсом. Це книга – провокація. В ній немає чорного і білого – там все сіре. Якось в мене була розмова з одним письменником і він спитав, чи ти дійсно хочеш про це розповісти? Про не завжди героїзм, про те, до чого часто не готове суспільство - це ж не буде читатись? І от тепер мені цікаво ще й те, чи буде мій твір мати резонанс і результат.

- Що найважче для Вас у написанні обох книжок? Як вдається поєднувати це з роботою, чи зараз Ви з головою в письменництві?

- Мені важко було працювати над книгами в тому плані, що робота над ними забирає дуже багато часу. Якось, я навіть був змушений продати машину для того, щоб певний час просто писати і не відволікатись на іншу роботу. Тут ще існує матеріальна складова - неможливо працювати всупереч своїй родині. Бо коли ти пишеш, але не працюєш, це потребує якоїсь компенсації, елементарно для того, щоб можна було годувати сім’ю.

-А Ви збираєтеся писати ще щось після виходу другої книги? І взагалі які плани на майбутнє?

 - Я зараз навчаюсь у Дніпровській металургійній академії, може, ще й металургом колись стану, бо був і поліцейським, і спецпризначенцем. Доводилось виконувати і каперські завдання, і прикордонника, і розвідника. Мабуть, льотчиком тільки не був. Тому не знаю, ким життя накаже стати завтра. Але з огляду на те, що писати тепер – це, повторюсь, моя хвороба, я не знаю, коли вилікуюсь. Раніше я вважав, що ось викажу свої спогади в щоденнику - і цього вистачить, щоб заспокоїтись. І мене на деякий час дійсно попустило, я не міг навіть два слова скласти. Але потім пішли відгуки читачів, які спонукали до більшої праці.

Зараз я працюю як таксист, проте бачу сенс продовжити більше писати. Тому що Іловайськ у моєму житті – це всього два тижні, а роботи там на декілька років. Але після Іловайська моя служба продовжувалась. І далі я можу розповідати про ще одну цікаву тему – сіру зону. Всі знають що таке "нуль", але мало хто знає, що відбувається за його межами. А в мене так сталося, що за всю свою службу я постійно був або в оточенні, або десь далеко попереду "нуля", і тоді мені здавалося, що вийти до нього - це щастя. Позаяк у таких умовах я провів півроку, мені є що розповісти про те, як живуть люди, де не діють закони України, а діють закони війни і так званої ДНР.

- І якщо підсумувати, окрім хронології подій, яку основну ідею має нести Ваша нова книга людям?

- Працюючи над нею, я наче ще раз пережив те, що трапилось зі мною в серпні 14-го року, бо "Іловайський щоденник" теж увійшов у нову книгу, а окрім того пропустив через себе й те, що трапилось з багатьма іншими бійцями. І зараз я хочу оприлюднити все це, щоб те саме відчула не тільки Україна, а й світ. Нова книга вийде українською, але я планую перекладати її англійською, німецькою, польською і багатьма іншими мовами. Мені дуже важливо, щоб бійців, про яких я написав, знали і поважали і у нас, і за межами нашої країни.

 

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

 

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3059068
VEhrdlVYSTVSMEl3VEdwUmRtUkhRakJaZWxGMWRFTjNTVTVEVXpCYVlsRjFkRU4zWms1RFdEQmFZbEYyWkVNeE1Fd3pVWFYwUXl0WU9VTm5NRXczVVhaT1EzY3dUREIyVERsRFJ6Qk1kbEYyZEVONU1FeEVVWFZrUjBJd1dYcFJkV2M5UFE9PQ==
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору