EN|RU|UK
 Суспільство
  10986  4

 "Ми точно знали, що тато не приїде, але йшли на вокзал. Подивитися на те, як приїжджають інші". Українська журналістка написала книгу про те, чому автомат тримати у руках іноді легше, аніж телефон, який не відповідає

В.Бурлакова

"Я знаю, кому точно не треба читати цю книжку. Тим, хто чекає, що там буде "Слава Україні!", "Україно, вперед!", патріотизм та супергерої. Жодного героя у книжці немає. Лише звичайні люди", - каже Наталія Нагорна.

Вона спецкор Телевізійної служби новин каналу 1+1, вже четвертий рік працює у найгарячіших точках зони АТО як військовий кореспондент. Хоча починалася ця війна для Наталії Нагорної з маленької війни з власним керівництвом, переконаним у тому, що жінкам-журналістам не варто їздити на Донбас. Втім, Нагорна відстояла свою думку, і не тільки зняла – іноді просто на планшет – сотні сюжетів з передової, але й написала книгу під назвою "Повернутися з війни". Книгу незвичайну, адже розповідається у ній про війну не лише очима того, хто був на Донбасі і повернувся додому – але і очима родини бійця, його доньки та дружини. Роль останньої – жінки, яка чекає з війни коханого – Наталії добре знайома. Адже вона сама, зізнається, "чекала і дочекалася". Але, каже, все одно асоціює себе насамперед із маленькою дівчинкою, з розповідей та малюнків якої і починається книга. Книга, у якій немає жодної вигаданої історії.

"МИ ЗАТИСКАЛИ ДІРКУ У ГРУДЯХ ЯКОГОСЬ ЧОЛОВІКА. ВІН ПОТІМ ПОМЕР"

- На обкладинці твоєї книги написано, що до 2013 року ти "знімала сюжети про щастя, дурниці та котів". Як ти стала військовим кореспондентом?

- Ще під час Майдану я проходила різні медичні курси і була у складі групи швидкого реагування Червоного Хреста. Групи були добре укомплектовані та спрацьовані, люди у них знали, як взаємодіяти. Втім, чесно кажучи, на дуже гарячі ночі на Майдані я як парамедик не потрапляла.

Але як журналіст я була на Майдані і у ніч з 18 на 19 лютого, і вранці 20 лютого теж… Тоді ми випадково звернули на Інститутську – нам здалося, що там щось відбувається – і побачили хлопчика у блакитній касці із простріленою головою. Ми ходили серед загиблих і поранених та знімали репортаж, бо потрібно було працювати. І паралельно віддавали комусь якісь бинти, затискали дірку у грудях якогось чоловіка… Він потім помер. Я тільки згодом зрозуміла, що бачила все це насправді.

Оскільки ще з часів Майдану я була сертифікованим парамедиком, і вже пройшла як курси першої допомоги, так і курси тактичної медицини – я сподівалася, що це буде моєю конкурентною перевагою, коли вирішуватиметься, хто з журналістів поїде на Схід. Тому що у якийсь момент мені вже стало абсолютно зрозуміло: буде війна.

Ми точно знали, що тато не приїде, але йшли на вокзал. Подивитися на те, як приїжджають інші. Українська журналістка написала книгу про те, чому автомат тримати у руках іноді легше, аніж телефон, який не відповідає 01

Наталія Нагорна. Фото Олексія Анхімова

Пам’ятаю, як ми їхали у Крим. Я була там з 5 до 12 березня 2014 року. І спочатку здавалося, що ніхто ні в кого не стрілятиме. Але я пам’ятаю, як ми побачили "зелених чоловічків", як поїхали за ними та виїхали на якусь базу. А там стоїть "русскій братішка" із кулеметом. Ти підходиш до нього – а він наставляє на тебе кулемет. І це прочищає голову, ти розумієш, що у нас війна. Війна з Росією.

Ці вісім днів у Криму – викреслений з мого життя час, найважчий. Важчий навіть, ніж розстріли на Майдані.

Але коли вже почалися події на Сході, ми щодня сварилися із директором нашого новинного департаменту. Він намагався відправити мене у відрядження куди завгодно, в тому числі і за кордон – аби тільки не на Донбас, аби тільки дівчата-журналісти не їздили на війну. У тому числі і я…

- Дискримінація є не тільки в армії…

- Ну, насправді це була турбота. Потрібно відрізняти турботу від дискримінації.

Але ж я була сертифікованим парамедиком із десятками курсів за спиною. На той момент чи не єдина з колег уміла користуватися аптечкою, могла когось перемотати – це вже потім всі проходили різні навчання… Я відчувала себе підготовленою. Щиро вірила, що "якщо щось – я всіх врятую", хоча це часто хибне враження.

- Яким, зрештою, стало перше відрядження у зону АТО?

-Спочатку мені поставили умову до зони бойових дій не заїжджати і працювати на кордоні з АТО. Там ми і сиділи – у Ізюмі, наприклад. Знімали переселенців, людей, життя яких докорінно змінилося з початком війни.

Безпосередньо на війну я поїхала вперше завдяки першому "гумконвою" з РФ - не як журналіст, а як представник комітету Червоного Хреста, щоб подивитися, як цей гумконвой розвантажують.

А потім мені вдалося потрапити на Карачун. Це зараз там стоїть телевізійна вишка і все добре, а тоді було неспокійно. Все було заміновано.

- Там тоді ще "Київська Русь" стояла?

- Так, і Олександр Гуменюк (засновник та командир 11-го батальйону територіальної оборони "Київська Русь". Загинув від кулі снайпера 15 серпня 2014 року, - Ред). був ще живий. Він нам таких триндюлів виписав за те, що ми вночі пішли подивитися у тепловізор на зайчика! (сміється)

Потім мене відпустили "аж" у Северодонецьк. Але у одного з тамтешніх командирів син воював у Дебальцевому, він запропонував провідати його – і ми погодилися. Приїхали у Дебальцеве на День прапора – 23 серпня 2014 року. Я знімала просто на планшет. І у мене тоді вийшов сюжет під назвою "Автобусна війна" - тому що усі наші вояки були на цих жовтих "Богданах", забитих фанерою, яка мала всіх врятувати. Бронефанерою… Реально хлопці воювали на автобусах, це був найпопулярніший транспорт.

Після цього я мала повертатися у тил, але знайомі волонтери якраз гнали машини на Веселу Гору, що біля Щастя, і запросили поїхати туди з ними. Тоді я вперше побачила "Гради". Цей момент є у моїй книжці, бо я цю картину дуже добре запам’ятала: "Гради", між якими військові натягнули мотузку щоб сушити на ній свої речі…

Ми точно знали, що тато не приїде, але йшли на вокзал. Подивитися на те, як приїжджають інші. Українська журналістка написала книгу про те, чому автомат тримати у руках іноді легше, аніж телефон, який не відповідає 02

"Батько казав, що в них там у полі стоять "Гради". Це такі машини, що стріляють снарядами на велику відстань. На одній з них батько прив’язав мотузку і сушив білизну. Дуже корисна машина" (тут і далі малюнки та підписи до них – це фрагменти з книги Наталії Нагорної "Повернутися з війни")

Потім я ще раз поїхала на Веселу Гору… Випадково потрапила на обмін військовополоненими… Різні були історії. Після деяких з них на каналі мені казали, що я не поїду більше нікуди і ніколи, що їжджу я куди мені не варто, що часто їду без оператора (але часто інших варіантів не було), що не вмію себе поводити… Мене на деякий час відсторонили від роботи на Сході. Але згодом погодилися: "Чорт з тобою, можеш їздити". Попередили тільки, що якщо моя знімальна група потрапить під обстріл – нас із війни одразу приберуть. Тому у нас у ті часи все завжди було добре (сміється).

Ми точно знали, що тато не приїде, але йшли на вокзал. Подивитися на те, як приїжджають інші. Українська журналістка написала книгу про те, чому автомат тримати у руках іноді легше, аніж телефон, який не відповідає 03

"Військовим вірити в жодному разі не можна. Бо половина татового взводу казала рідним, що на полігоні. А потім хтось загине, а родичі – не вірять, бо як міг загинути на війні, коли був на полігоні? Або, як мій тато: кажуть, що там не стріляють. А я ж не глуха. І все чудово чую"

Тривалий час у нас було три напрямки. На суворому Донецькому працювали хлопці-журналісти. Маріуполь вважався учбовим напрямком. А Луганський – напрямком середньої складності, в тому числі і для дівчат…

"ХТОСЬ НА ВІЙНІ ТОМУ, ЩО ЙОМУ ПОДОБАЄТЬСЯ ВБИВАТИ. У БАГАТЬОХ Є ЯКІСЬ СВОЇ ІНТЕРЕСИ"

-Але ж ми з тобою постійно перетиналися на Донецькому напрямку…

-Та це… Та я… (сміється)

Найцікавіші історії, до речі, не завжди були саме на передовій. Наприклад, думаю, всі, хто жив у готелі "Україна" в Бахмуті, знають історію Сергійкового тата. Сергій – офіцер, який нещодавно випустився. Був поранений. Їхав на БТР та зістрибнув, щоб подивитися, чи всі його хлопці на місті. І зник безвісти… Його батько приїхав на Донеччину. Довго жив у готелі. Шукав військових, які могли хоч щось знати, обклеїв усе місто фотографіями Сергія… На жаль, я досі не знаю чи вдалося батьку знайти свого сина.

Ми точно знали, що тато не приїде, але йшли на вокзал. Подивитися на те, як приїжджають інші. Українська журналістка написала книгу про те, чому автомат тримати у руках іноді легше, аніж телефон, який не відповідає 04

"На розклеєних фотографіях він у військовому картузі та кителі. І всміхається. Я не дуже вірю в Бога, але, якщо чесно, то просила в нього, щоб цей хлопець знайшовся живим"

Ми працювали не лише на війні. Я бачила, що відбувається у лікарнях, у моргах. Дуже багато було різних моментів…

Дуже запам’яталося як зустрічали на вокзалі хлопців, що поверталися з Дебальцевого. Людям, більшість яких не знала цих бійців особисто, байдуже було перемогли ці хлопці чи програли – бійці ж тоді залишили свої позиції. Люди прийшли у лютому, серед ночі, на вокзал з квітами, прапорами та тортиками – просто для того, щоб подякувати іншим людям за те, що вони просто повернулися живими.

"Ми вдячні тобі за те, що ти живий". У цю мить. Завтра тобі вже ніхто не буде дякувати за те, що ти повернувся. Хтось, може, навіть скаже: "Ну, ви ж там здали все…". Але ці хвилини – настільки круті та настільки емоційні.

Не всі зворушливі моменти - тієї ночі було безліч – увійшли до книги. Наприклад, один з бійців, що повернулися, одружився у Дебальцевому з дівчиною Анею. І він знав, що Аня зустрічає його, але не міг знайти. Тоді весь перон почав скандувати: "Аня! Аня! Аня!"…

… Згодом ми вже почали їздити на Донбас регулярно та без перешкод. Роботи було дуже багато.

-Сприйняття війни змінювалося з часом, з кожною черговою поїздкою на фронт?

- Спочатку у війні бачиш дуже багато романтики. Особливо коли ти потрапляєш у якусь халепу. Всі навколо тебе герої! Але потім ти стаєш вже не таким наївним. І розумієш, що люди – вони різні у різні моменти. Що немає абсолютно чистих персонажів, немає абсолютно хороших або абсолютно поганих. І що якщо людина на війні – це не означає автоматично, що вона однозначно чудова людина. Хтось на війні тому, що йому подобається вбивати, наприклад. У багатьох є якісь свої інтереси.

Ми точно знали, що тато не приїде, але йшли на вокзал. Подивитися на те, як приїжджають інші. Українська журналістка написала книгу про те, чому автомат тримати у руках іноді легше, аніж телефон, який не відповідає 05

"Будь-яка, навіть найпатріотичніша війна, скочується до пияцтва, мародерства і моря крові. Нормальні люди гинуть першими. І ти починаєш думати, чому, якщо нормальні гинуть, то як так взагалі вийшло, що ти досі живий? Для чого ти ще потрібен? Як так сталося, що ти вижив…"

Людей із серії "душу й тіло ми положим за свою свободу" на фронті теж чимало, звісно, особливо багато їх було у 2014-2015 роках. Я і сама знаю це відчуття – коли ти готовий померти і це не пафосні слова. Смерть просто не здається найстрашнішим. Сором здається страшнішим за смерть, неволя здається страшнішою – це якісь японські речі. Однак ми вже втратили дуже велику кількість людей, які нам дуже потрібні зараз, які могли багато чого зробити…

Іноді загинути за свою країну набагато легше, ніж повернутися.

- Судячи з назви книги, ця тема – тема повернення – у ній головна…

- Так. Дуже складно пояснити тим, хто не був на війні, що після того, як людина один раз натискає на курок – це вже зовсім інша людина. Якщо людина хоч раз потрапляла під обстріл, якщо її дитина лежала у підвалі під обстрілом або пішла до школи, коли почався обстріл – це також вже зовсім інша людина. На перший погляд вона може здаватися такою ж, як була – але вона такою не є. Навіть якщо вона сама не стріляла.

Людина повертається не гіршою і не кращою – іншою. І, з одного боку, які можуть бути претензії до людини, яка таке пережила? Як її можна переконати у тому, що їй треба полікуватися, що потрібна реабілітація? Я, наприклад, ходила до психолога. І мені це допомогло. А хтось до психолога не піде. А хтось піде – і йому не допоможе…

Ми точно знали, що тато не приїде, але йшли на вокзал. Подивитися на те, як приїжджають інші. Українська журналістка написала книгу про те, чому автомат тримати у руках іноді легше, аніж телефон, який не відповідає 06

Наталія Нагорна. Фото Олексія Анхімова

Тим більше, що реабілітація у нас практично не проводиться. Так само не лікують людей і від контузій. І в нас купа невилікуваних, не адаптованих до життя. Купа людей, які зазнали не тільки травм та поранень, але і втрат. Адже немає, напевно, людини, яка воювала – і нікого на війні не втратила. Як правило, втрати бійців – це десятки побратимів…

До того ж, війна ще не закінчилася. Одна справа – коли ми перемогли, повернулися і починаємо нове життя. Але ми не перемогли.

Тому повернення мені видається набагато страшнішим ніж те, що було на війні, де все принаймні було чітко та зрозуміло. Люди повертаються і відчувають себе непотрібними. Розвалюються родини…

"ПІД ЧАС ВІЙНИ ЛЮДИ БАГАТО БРЕШУТЬ – ЩОБ ЗА НИХ НЕ ПЕРЕЖИВАЛИ"

- Головний герой твоєї книги ще воює? Чи вже повернувся?

- Вже повернувся. "…Зовсім іншою людиною", - роздратовано каже його дружина. Вона у нього дуже нервова.

Загалом, книга складається з чотирьох частин. Частина перша – "Мій тато повернувся з війни" - розповідає про все з точки зору дитини. У ній дитячі малюнки. Саме з дитячої частини історії я і починала писати книгу. І мені здається, що у цій книжці я – саме ця маленька дівчинка, яка все це бачить і не може повірити.

Друга частина – чоловіча. Це абсолютно чоловічі історії, чоловічі замальовки, чорно-білі… "Намальовані донбаськім вугіллям". За книжкою, малювати він почав на шахті.

-Він був на шахті "Бутівка"?

- Ну, не знаю, є ж ще "Трудівська", наприклад…

-Але його шахту "щодня показують у новинах і кажуть, що там стріляють".

-Ну, добре, він був на "Бутівці". І він почував себе… первісною людиною. Тому так і малював.

Ми точно знали, що тато не приїде, але йшли на вокзал. Подивитися на те, як приїжджають інші. Українська журналістка написала книгу про те, чому автомат тримати у руках іноді легше, аніж телефон, який не відповідає 07

"Ось наші танки йдуть у бій, ось кулі летять повз нас, ось наші діти ростуть без нас, ось наші дружини кохають інших, ось ми знову живі. Ось мій дім. Ось мій кіт. Ось мій останній друг. Ось мій вчорашній хліб. Ось я. Я був тут. Я воював і малював. І, бачить сліпий бог, я всього цього не хотів"

Третя частина книги жіноча: "Мій коханий повернувся з війни".

І є ще четверта частина, але я про неї не розповідатиму.

Я сподіваюся, що по книжці буде видно коли люди один одному брешуть. Тому що люди під час війни багато брешуть – щоб за них не переживали.

-Для кого ця книга у першу чергу? Для самих бійців? Для їхніх близьких? Чи для дітей?..

-Я теж про це думала. Коли писала тільки першу частину – думала, що це дитяча книжка. Але вона нелегка…

Вона – для тих, про кого вона. А вона про родину. Війна не може стосуватися тільки однієї людини – аби війна стосувалася тільки її, людина має бути сама у всьому світі. У мого головного героя є дружина та донька. Це типова родина, яка була б звичайною, якби не війна. Але війна сталася – і все змінила.

Змінила для всіх. Адже у більшості книжок пишуть лише про те, як почувають себе на війні бійці. Але якщо у військового є донька – як їй, коли батько на фронті? Як вона сприймає це? Вона ж дивиться новини, слухає те, що розповідає батько… У свої 10-12 років ця дівчинка вже пережила набагато більше, ніж можна собі уявити. Є у книзі момент, коли на війні гине батько її друга. І ти розумієш, що ти можеш сприймати це як смерть свого батька теж…

Я знаю, кому точно не треба читати цю книжку. Тим, хто чекає, що там буде "Слава Україні!", "Україно, вперед!", патріотизм та супергерої. Жодного героя у книжці немає, насправді. Лише звичайні люди…

-Гортаю книгу – і вже впізнаю окремі історії… На реальних подіях засновано абсолютно все?

-Це збірні образи. І реальні – інколи, на жаль, реальні – події. Є у книзі такий персонаж, як Даніна мама… Це дружина нашого загиблого друга Тайфуна, Вови Кияна – Оля Киян. В них є син Даня. У книжці Даня старший за свою сестричку, хоча насправді все навпаки. І все трошки заплутано. Але для мене важливо, що ця жінка – саме Даніна мама…

А є історія, яку я чула від когось, але навіть не пам’ятаю, від кого. Головний герой ховає руку. Бо двохсотого вже забрали, а за декілька днів його кінцівку знайшли…

-Таке було в нас на Світлодарській дузі точно…

-Так, це все історії, які точно з кимось відбувалися… Ось, наприклад, машина "Свістулька". Я цю машину точно бачила на дузі. Не знаю чия вона, але мені дуже сподобалася її назва.

Ми точно знали, що тато не приїде, але йшли на вокзал. Подивитися на те, як приїжджають інші. Українська журналістка написала книгу про те, чому автомат тримати у руках іноді легше, аніж телефон, який не відповідає 08

"Батько каже, що він повернувся живий не завдяки командирам. А завдяки цій машині, яка старша за мене і тата разом узятих. Тато повернувся, а Свістулька залишилася на війні. Я закриваю очі і уявляю. Вибухи, спалахи, і через все це летить маленький хоробрий автобусик"

Книгу будуть читати бійці. Мені хотілося б, щоб вони інколи, читаючи, кивали головою: "Так… так і було…"

 

Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

 

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3061698
VEhrdlVXdGtSMFF3V1VSUmRUbERkekJNY2xGMmRFTjVNRXhCWnpCS1RGRnpUa00zTUV4WVVtZE9SMWN3V1RoMlREbERNakJaVUZKblRrTTVNRXhFVVhVNVIxY3dXVWhTWjNSRE5EQk1jbEZ6U0hwUmRYUkRPVEJNYWxGek9VTTBaazVEVVRCTU0xSm5kRU0wTUZsTVVYUmtSMEV3VERkU1owNUROREJaU0ZKbmRFTTBNRmxtVVhaa1EzZEpUa01yTUV3dlVYUmtSMEV3VEVSU2FIUkhWekJaT0QwPQ==
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору