EN|RU|UK
 Суспільство
  14697  5

 Боєць 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Сергій Назаренко: "В новому терміналі Донецького аеропорту ми знайшли багато делікатесів. А хліба не було. І чорна ікра на армійській галеті мала досить екстравагантний вигляд"

В.Кіртока

Звання Народного героя України житомирянин отримав за те, що 20 січня 2015 року важко контужений пішки вивів групу десантників з-під обстрілу після підриву броньованої машини, на якій вони їхали на допомогу тим, хто залишався під завалами у новому терміналі Донецького аеропорту.

Боєць 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Сергій Назаренко: В новому терміналі Донецького аеропорту ми знайшли багато делікатесів. А хліба не було. І чорна ікра на армійській галеті мала досить екстравагантний вигляд 01

Фото: Дмитро Муравський

Ця розмова відбулася неподалік від лінії фронту. Сергій – старший на одній з позицій поблизу Авдіївки. Для нього війна як почалася у 2014 році, так тягнеться до цього дня. Вирішивши у 2005 році піти в армію, він навіть не розглядає можливість залишити службу. Для нього справа честі завершити війну перемогою, показуючи приклад своїм підлеглим. Під час спілкуваня з Сергієм неодноразово я думала про те, що бачу перед собою того самого нового військовослужбовця, на яких і має спиратися наша нова армія. Він думаючий, постійно вивчає військову справу, аналізуючи найвідоміші баталії з давнини і до сьогодення. Ерудований, начитаний, розумний, зважений. До таких потрібно прислухатися, на таких варто рівнятися. А беручи до уваги його бойовий досвід, у нього є чого і повчитися.

"З БОКУ ПРОТИВНИКА ПОЧУВ ЗВУК ПОСТРІЛУ. І ПОДУМАВ: ОСЬ І ТВІЙ СНАРЯД ЛЕТИТЬ"

-20 січня наша ротно-тактична група 13-го окремого десантно-штурмового батальйону отримала завдання здійснити деблокування Донецького аеропорту, - розповідає Сергій Назаренко. -  Але група не доїхала... Мій "Спартан" до цих пір стоїть неподалік від терміналу, ржавіє. Начальник штабу нашого батальйону нещодавно, отримавши відео з БПЛА, добре роздивився машину, і мені показав… У аеропорт вийшла наша ротно-тактична група. "Спартан" їхав першим. Був сильний туман. Бокове скло та й лобове не давали оглядати все, що відбувається навкруги. Все було в грязюці і конденсаті. Тому я відчинив двері, став на підніжку, щоб бачити все. Ми виїхали на територію летовища, на дорогу для обслуговуючого персоналу. І буквально відразу "Спартан" підірвався на двох протитанкових мінах. Одна розірвалася під заднім колесом, від вибуху здетонувала друга. Мене відкинуло вибуховою хвилею. Мотор машини розірвало…

Боєць 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Сергій Назаренко: В новому терміналі Донецького аеропорту ми знайшли багато делікатесів. А хліба не було. І чорна ікра на армійській галеті мала досить екстравагантний вигляд 02

Цей знімок зроблено з БПЛА нещодавно. На ньому добре видно той самий "Спартан", який підірвався 20 січня 2015 року

Отямившись після "польоту", я ніяк не міг зрозуміти, чому навкруги все чорне. Подумав, що зараз ворожий навідник відкорегує і наступний снаряд влучить прямо в нас. Тому віддав наказ особовому складу залишити автомобіль та переміститися в укриття. Але один військовослужбовець лежав на спині, казав, що не відчуває ніг. Я провів рукою під його броніком, обдивився його – крові не було. Наче не поранений. Але при падінні він міг наштовхнутися на уламок і цього вистачило для важкої травми. Віддав наказ його евакуювати у безпечне місце для огляду медичним фахівцем. А сам повернувся до "Спартана", щоб вийняти із нього радіостанцію. Я розумів, що машина вже небоєздатна і поки є можливість, поки вона не загорілася, потрібно все дістати. Але радіостанція під час вибуху розпалася. Я продовжував шукати тепловізор – річ не дешева, та й не настільки багато у нас їх було, щоб так просто залишити…

У цей час з боку противника почув другий постріл. Тоді вже подумав: ось і твій снаряд летить. Повернувся, щоб подивитися, звідки ж його випустили. Боковим зором побачив - наближається червона точка. Стріляли з СПГ. По чому ж вони цілять? Продовжив траєкторію польоту гранати і побачив, що вона чітко летить в "Спартан", повернутий задньою частиною до ворога і яскраво горять стоп-сигнали. Чудова мішень! Але ж у нас все завжди було заліплено, щоб ворог нас не бачив. А ночами переміщалися, використовуючи прилади нічного бачення. Через сиру погоду скоч відклеївся. Граната влучила точно між фарами. Туди якраз завантажували травмованого військового. Одного розірвало навпіл. Мого стрілка-снайпера відкинуло вибуховою хвилею всередину машини, де він серйозно поранив голову, загинули два військовослужбовці: Володимир Марковський та Олександр Атаманчук. Той, кого вантажили, можна сказати, народився в сорочці. Я заборонив знімати з нього шолом і бронежилет, тому основний удар отримали бронік та каска. Множинні осколки поранили стегна, низ живота і нижню частину обличчя. Але цього бійця врятували. Він продовжує службу.

Після цього пострілу почався масований обстріл зі стрілецької зброї. Було зрозуміло, що цю дорогу для підходу до аеропорту використовувати не можна, а по польовим ми б не доїхали, вони розмокли, "Спартани" по ним пройти не могли. Було прийняте рішення відійти на вихідний рубіж.

Група прикриття подавлювала вогонь противника. Тіло одного військового, якого розірвало навпіл, тоді не вдалося винести. Після бою сепаратисти знайшли цього нашого хлопця, обшукали його кишені, знайшли документи і розмістили у соціальних мережах військовий квиток і посвідчення учасника бойових дій… Пізніше тіло все ж забрала пошукова група, особу загиблого було встановлено за ДНК...

Йдучи з місця бою, ми вирішили знищити підірваний "Спартан", щоб він ні в якому вигляді  не дістався противнику.

Боєць 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Сергій Назаренко: В новому терміналі Донецького аеропорту ми знайшли багато делікатесів. А хліба не було. І чорна ікра на армійській галеті мала досить екстравагантний вигляд 03

Коли поранених і вбитих погрузили, нам запропонували причепитися  зовні до "Спартана"  і таким чином виїхати. Я відмовився. Розумів, що  по дорозі по машині будуть вести вогонь і не буде можливості контролювати, якщо хтось відірветься. Як його потім шукати? Я сказав, що ми вийдемо самі, я проведу, бо добре вивчив місцевість. Нам треба було пройти півтора-два кілометри.

 - Мабуть, це був досить довгий шлях…

- Але, як виявилося, він таки був найбільш безпечним. Ворог активно обстрілював дану ділянку, прилітали і ВОГ, і міномети відпрацювали. Він нас більше не бачив, але розумів, що ми будемо іти по дорозі. А ми залягли. Хвилин тридцять вичікували. І от тоді виявилося, що я не повною мірою можу нормально переміщатися. Був сильно контужений… Особливим випробуванням став залізобетонний паркан біля Пісків, який потрібно було перелізти. Інші підходи були заміновані. Оце було найважче, бо коли я підіймав голову, все починало крутитися. Сідав і "любувався" тим, що бачив. Мені все ж вдалося перелізти через паркан, але це останнє, що я вже міг. Нам залишалося пройти метрів двісті. Власне, їх я уже майже не пам’ятаю.

Боєць 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Сергій Назаренко: В новому терміналі Донецького аеропорту ми знайшли багато делікатесів. А хліба не було. І чорна ікра на армійській галеті мала досить екстравагантний вигляд 04

Сергій Назаренко, який має позивний Лис, за чотири роки війни здійснив не один героїчний подвиг. І тому був відзначений високим недержавним званням Народний герой України

- Скільки вас вийшло пішки?

- П’ятеро разом зі мною. Контужений був тільки я. Разом з пораненими мене відвезли у Водяне. Пам’ятаю як магнезію кололи. Було не боляче, а гаряче. Настільки, що здавалося, волосся на голові дибки ставало. Швидко до тями привело. Але у мене ще й тиск був 210 на 190. Тому мене відразу евакуювали далі - в Селідово. Там я почав дивуватися, чому це мене називають танкістом. Бо всі, починаючи з Пісків, тільки так до мене і зверталися. Коли я спитав, чого це всі вирішили, що я танкіст, мені порадили подивитися в дзеркало. Тільки після того, як мене прокапали, я зміг встати і глянути на себе. Я весь був у маслі, блищали тільки очі, як із кадру радянського кіно. Пам’ятаєте, відкривається люк, а звідти вилазить танкіст довольний і грязний – тільки очі світяться. Оце я таким був. Хоча намагався відразу після вибуху снігом обтертися. Але ж масло так просто не змиєш.

Від реабілітації та ВЛК я відмовився. Зустрівся з нашим тодішнім комбатом  Олександром Порхуном, який в той день виписувався після лікування, і готовий був повернутися в батальйон. Але прийшло повідомлення, що підрозділ виходить в ППД. Повернулися в АТО ми в квітні. Наступним бойовим завданням, що довелося виконувати, було відновлення контролю над населеним пунктом Мар’їнка 4 червня 2015 року. Запланували три етапи. Перший – пройти та зачистити все по центральній вулиці Леніна, потім вийти до окраїни Мар’їнки на сході, а  третій етап - зачистити містечко на протилежному березі водосховища, де знаходяться дачні садові ділянки. Ми виконали перший етап, опору не зустріли. Єдине намагання нас зупинити зробили із приміщення райвідділу. Нас обстріляли, а коли ми спробували підійти для зачистки, почали відбиватися гранатами. Вирішено було дочекатися танка. Влучним пострілом він вразив місце, де залишалися  троє сепаратистів. Так вони там і залишилися. Коли над райвідділом замайорів український прапор, бійці Нацгвардії, які мали підтримати наші подальше дії, сказали: ми на сьогодні своє завдання виконали, всьо, спасібо. Ми пішли далі. Другий етап зробили. Після цього перегрупувалися і  досить швидко зачистили дачні поселення.

"РИБОК З ВЕЛИЧЕЗНОГО АКВАРІУМУ ВІП-ЗАЛУ СТАРОГО ТЕРМІНАЛУ КОМАНДИР НАШОЇ ГРУПИ НАКАЗАВ ПРИЙНЯТИ НА ОБЛІК І ГОДУВАТИ"

- Ви були у складі офіцерського спецназу, який брав участь у першому бою в Донецькому аеропорту 26 травня 2014 року… Як ви потрапили у цю групу?

- Ситуація у 2014 році склалася таким чином, що значна кількість управління офіцерів 95 бригади не могла бути задіяною за прямим призначенням, вони не вели прямі бойові дії, тому що мали управляти, контролювати. Але багато хто хотів саме воювати. Тому рішенням командира бригади із офіцерів управління було сформовано офіцерський спецназ.  Я не входив до складу саме цього спецназу. В той час я був командиром розвідувального взводу, у мене був свій "власний спецназ". А потрапив я туди, тому що  для польоту в ДАП групі не вистачало чотирьох чоловік. Тому цей спецназ доповнив я, старший прапорщик Мазур і два моїх розвідники. Пізніше, уже разом із цими бойовими офіцерами я курсував на БТРі,прокладав шляхи, їздив на першій машині, забезпечуючи безпеку командира бригади.

- Який вигляд мав аеропорт, коли ви туди прибули? Чого очікували?

- Всі подробиці завдання знав тільки заступник командира бригади - на той час це був полковник Олег Григорович Гуть, який зараз командує нашою 95-ою бригадою. Я, як командир розвідвзводу з відкритих джерел інформації знав, що новий термінал аеропорта захоплений. І коли нас зібрали в штабі АТО, зрозумів, що скоріш за все будемо летіти саме туди. Коли командир бригади почав розподіляти наші групи по напрямках дій, у нього в руках була впізнавана схема терміналів...

Нас висаджували на пінічному сході Донецького летовища. Саме там знизилися наші вертоліти. Ми десантувалися по-афганські – як тільки переднє колесо торкалося злітної смуги, ми починали виплигувати. Коли крайній військовослужбовець залишав борт, той відразу злітав, щоб уникнути нанесення ворогом удару.  Наша група відразу ж ввійшла в координацію з представниками 3-го полку спецназу та 79-ої бригади – там були її водії на "Уралах". Ми закріпилися в старому терміналі та очікували розпоряджень із сектору.

Наша група 95-ої бригади зайняла оборонні позиції на першому поверсі. 3-ій полк розмістився на другому. Бій почався після нанесення ракетного удару нашими штурмовиками по даху нового терміналу, щоб прибрати звідти наявних сепаратистів, які вже обладнали там вогневі позиції для СПГ, АГС, також там були розрахунки ПЗРК. Сепаратисти не очікували настільки радикальних дій з нашого боку.

- Ви їх бачили?

- Так, вони були в полі зору. Після бомбардування по новому терміналу почали працювати ЗУ, снайпери, і в цей час від захопленої будівлі вирушили два автомобілі – ГАЗ-66 та КамАЗ. Ми через фойє контролювали вулицю. Для нас було неочікувано бачити цю панічну втечу. Вони виїхали, навіть не дочекавшись сутінків, щоб хоча б трохи приховатися. ГАЗ-66 проскочив майже неушкодженим. А от КамАЗ, який їхав за ним, отримав з усіх одиниць зброї. Потім вони наголошували, що в цій вантажівці були поранені, на машині були знаки міжнародних організацій, це був медичний автомобіль… Нічого такого не було. Ні прапора з червоним хрестом, ні навіть білого прапора не було.

Із кузова стріляли по нам, ми відповідали. А потім із новин дізналися, що й самі сєпари зустріли цей КамАЗ снарядами із ЗУ-23. Після цього активність дій у новому терміналі зменшилася. Наскільки я зрозумів, командування прийняло рішення використати нічний час для накопичення військовослужбовців, як ввійдуть до штурмового загону. В той же час прибували наші вертольоти, підвозилися боєприпаси. На вертолітній площадці вантажі розвантажувалися, а звідти  "Уралами" підвозилися до старого терміналу. До ранку до нас приєдналися ще дві групи головного розвідуправління. Вони вирушили для контролю зовнішнього кільця аеропорту. Також прибула штурмова група управління держохорони і представники Нацгвардії - спецгрупа "Омега".

Сам аеропорт був обшитий досить якісними склопакетами. Куля 5.45 просто падала, вдарившись об скло, а 7.62 наколювала його,  іноді пробивала перше і падала між склопакетами. Єдине, що могло ефективно пробивати оболонку, це снаряди, випущені із ЗУ-23.2

Освітлення в старому терміналі на ніч ми повністю вимкнули. Новий термінал був освітлений, як новорічна ялинка. Фойє світилося, але там нікого не було. Кулеметне гніздо ворог зробив на першому поверсі між коридорами посадки пасажирів. Воно було за межами нашої досяжності. Не було зрозуміло, куди вони звідти стріляють. Два снайперських гнізда були розташовані на даху. Після атаки літаками, звідти всі пішли… В нічний час вогонь вже не вівся.

Зранку група УДО здійснила розвідку шляхів підходу до нового терміналу, уточнювала наявність вибухових пристроїв та інших загороджень. Після прибуття "Омеги" ми визначили бойові завдання для всіх, і десь об 11 ранку відбулася зачистка. Противника вже не було ніде. Жодного трупа не було нами виявлено. Але красномовні сліди говорили, що поранених звідти відтягували. Перев’язочні матеріали, шприци із знеболюючим, - все це вказувало, що завдання нами уражень було результативним. Ми зрозуміли, що ворог евакуювався  через підвальне приміщення і далі через гаражі. Ми взяли під контроль новий термінал, де розмістилася "Омега". Наша група 95-ої бригади залишилася в старому терміналі, диспетчерську вишку зайняла група снайперів. Власне на цьому історичні бойові дії закінчилися.

Боєць 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Сергій Назаренко: В новому терміналі Донецького аеропорту ми знайшли багато делікатесів. А хліба не було. І чорна ікра на армійській галеті мала досить екстравагантний вигляд 05

-Для вас це був перший бій?

- У повному розумінні цього слова, так. На близьких дистанціях це дійсно був перший бій. До того під час супроводів нас обстрілювали, але це були не прицільні бої. Скоріш за все ворог намагався нас деморалізувати. Коли ми перебували в базовому таборі біля Добропілля, неодноразово здійснювалися вилазки місцевих ополченців без конкретної мети. Вони просто підходили, стріляли кудись і зникали. А це був перший бій з широким застосуванням різної зброї. Власне, тоді я вперше познайомився з такою зброєю як "Шмель". З таких установок по нам вистрілили двічі. Перша ракета влучила в стелю холу. Площа була значна, тому ефекту вона не дала. Але звук був досить гучний. Другий постріл вони здійснили по кімнаті на другому поверсі, гадаючи, що там розташувалися снайпери. На щастя, там нікого не було.  Все скло в цій кімнаті було винесено і все приміщення вигоріло. Застосування такої зброї нас не дивувало. Ми розуміли, що у них таке є, і вони будуть використовувати все  за призначенням.  

Після втечі на вулиці навпроти старого терміналу з’явився інший КаМАЗ. Наші снайпер з кулеметником його зупинили, вивівши з ладу. Вогонь на враження ми відкриваємо тільки тоді, коли людина має в руках зброю і направляє її безпосередньо на нас. До цього моменту людина не вважається комбатантом. Водій залишив КамАЗ, його не чіпали. Пасажир виліз з автомобіля, направив на старий термінал автомат. Це ще стримувало снайпера, але після першої черги, яку він зробив, його знищили. Після цього сєпари намагалися дістатися КамАЗу, вночі підігнали швидку. Ми думали, для надання допомоги, але це виявилося не так. Вони залишили автомобіль з ввімкнутими проблисковими маячками та дальнім світлом у нашому напрямку. Це сліпило снайпера, заважало контролювати ситуацію. Таким чином вони підігнали близько семи автомобілів. Водій залишав машину і втікав. Снайпер вимушений був знищувати фари. Наступного дня після того як був взятий під контроль новий термінал, до цих машин була відправлена розвідгрупа. Вся вантажівка була завантажена "Шмелями" та ПЗРК. Частину ми забрали, іншу знищили, бо контролювати підходи до машин було досить важко.

Після цього транспортна авіація приземлялася біля старого терміналу, вивантажували сухпаї, воду, боєприпаси. Відбувалося накопичення ресурсів. Ми гадали, що звідси і розпочнеться операція по зачистці Донецька. Стільки привозилося.

31 травня в ДАП прибули три літаки Іл-76 з військовослужбовцями, здається, 72-ої бригади. Доставили бронетехніку, відбулася ротація. І ми літаком вилетіли з ДАПу. Ніяких перешкод для цього не було. Всі ці дні противник не вдавався ні до яких дій. Через місцевих жителів ми знали, що серед ополченців панує страх. Вони очікували, що буде штурм міста  із ДАПу.

-Як ви спілкувалися з місцевими?

-На парковці аеропорту були залишені автомобілі з ключами всередині. Ми використовували їх, їздили по Донецьку, здійснювали розвідувальні заходи. Ніякого контролю,  блокпосту чи ще чогось не було. Сепаратисти  утримували центральні органи самоврядування: СБУ та міську адміністрацію. І все. Місто було нічиїм.

- Наскільки вас вражав аеропорт?

- Моя позиція в старому терміналі була у ВІП-залі. Найбільше там вразив величезний акваріум з екзотичними рибами – тропічними, яскравими. Ми годували їх кожного ранку і доповідали про це командиру бригади, тому що  рибки були прийняті на облік. Ще там був бар і кавовий апарат. Саме біля нього зранку проводилися наради. Всі пили каву, спілкування, ставилися завдання.

Ми підключили 55-дюймовий телевізор "Самсунг". З українських каналів дуже низької якості приймався "5 канал", а чудово – "Россия 24". От ми його і дивилися для розуміння загальної ситуації. Всі п’ять днів, що ми там перебували, ранкові новини розпочиналися з того, що "українська армія знищує ополченців в ДАПІ, він охороняється нацгвардією". На третій день з’явилися дані, що дії здійснюються найманцями з Америки. Ми жартома ставили самі собі запитання: а ми точно той ДАП звільнили? Он якійсь хлопці обороняють щосили, воюють з американцями, а ми тут сидимо, каву п’ємо, дивимося новини, а там десь бій ведуть.

У першу ж ніч нашого перебування в терміналі виявилася проблема – відсутність сигарет. Коли ми летіли, було сказано: дві-три години там повоюєте і назад. Тому боєкомплект брали по мінімуму, сухпай, сказали, вам не потрібний, як і вода. Але ж трішки ми затрималися. У новому терміналі ми дізналися, що у всіх торгових точках "великі знижки"  і перше, що ми знайшли і взяли - це цигарки. А ще… Там було багато делікатесів. А хліба не було. І чорна ікра на армійській галеті – це досить-таки красиво.

У старому терміналі уже був відкритий холодильник з величезними запасами продуктів. На другому поверсі була кухня з електроплитами. Там ми і готували собі їжу.  Старший прапорщик, царство йому небесне, в цьому питанні був досить різносторонній, балував нас різними стравами. Пам’ятаю, яким смачним був суп з креветками.  

На той час внутрішніх пошкоджень у новому терміналі не було. Навіть дах не був пробитий. Штурмовики змели звідти противника, щоб не міг з вищої точки завдавати удар по нам. Але будівля була ціла. Тільки на східній частині, що виходила на старий термінал, вже було збито зовнішній шар скла. Щоб сказати, що ми завдали значних пошкоджень – це неправда.

 "ПАМ’ЯТНИК ЛЮДСЬКОМУ ТУПІЗМУ"

-Куди ви повернулися з ДАПу?

-Літаком нас забрали в Дніпро. А звідти, також літаком, ми прибули в Чугуїв, потім в центр АТО, після чого вирушили в напрямку Семенівки під Слов’янськом. Там дочекалися основних сил – батальйонно-штурмову групу 13-го батальйону, приєдналися до них і брали участь у боях там. У цей час група 79-ої бригади пішла на Красний Лиман.

Противник намагався створити хаос, залякував і намагався перетягувати на свій бік військовослужбовців, щоб можна було їх використовувати у своїх пропагандистських цілях. Перший випадок - з 25-ою бригадою у Краматорську. Потім ті, хто перейшов на бік противника, дзвонили своїм знайомим, однокурсникам, агітували, пропонували зробити те саме. Обіцяли високу зарплатню, високі посади. Тоді ж терористам вдалося забрати броньовану техніку, установку "Нона", яка потім щоранку нас "вітала", посилаючи снаряди на гору Карачун, де ми стояли. Удари концентрували по телецентру.

Ситуація в селі Андріївка стала переламним моментом, який зняв морально-психологічні запобіжники з українських військовослужбовців. Наші почали стріляти. Тоді в 1-му батальйоні, який заблокували сєпари, прикриваючись місцевими жителями як живим щитом були перші загиблі. До того у багатьох існував психологічний бар’єр - як можна вистрілити в живу людину? Терористи в Андріївці намагалися зробити те саме, що відбулося з 25-ою бригадою в Краматорську. Зламати десантників морально. Коли нас направили на підмогу, наказ був чіткий: жодної одиниці зброї та техніки не має бути залишено противнику. Коли ми прибули на місце, велися перемовини, ті зволікали. Було багато представників засобів масової інформації, які все знімали. Розуміючи, що час працює в даному випадку на противника, було прийнято рішення здійснити заходи деблокування і виведення особового складу. Коли в БТР 1-го батальйону було кинуто пляшку з запалювальною сумішшю, вискочив водій БТРа зі шматком брезента, щоб загасити полум’я, яке охопило моторний відсік, і в цей час прилетіла граната. Уламками смертельно було вражено водія. Полетіли гранати, пляшки, нас почали обстрілювати із підствольних гранатометів. Добре, що не прицільно. Але в той момент психологічний бар’єр було знято. Вогонь вівся у відповідь. І вдалося колону вивести.

Майже так само відбулося пізніше з групою 1-го батальйону, яка потрапила у засідку біля Семенівки, коли загинув командир батальйону Тарас Сенюк. Ворожий снайпер, гадаю, професійний, тому що зміг визначити командира по радіостанціях, які були на ньому, свідомо стріляв саме по ньому. Куля пробила бронежилет і влучила в серце. Було втрачено зв’язок з командуванням. Хаос внесла і Національна гвардія, яка йшла між нашими групами. Не знаю, як їх готували у базових таборах, але вони не розуміли, як діяти всім разом. Їх навчили, що зельонка це зло, зельонку треба зачистити, от вони і зупинилися, коли зав’язався бій, почали стріляти по всіх кущах навкруги. Я висунувся вперед, щоб зрозуміти, з ким іде перестрілка…

Там противник дав масовану і сильну відсіч, швидко зорієнтувався і почав застосовувати ручні протитанкові гранатомети. Зрозумівши, що сильний опір чинить противник, прикриваючись місцевим населенням, було прийнято рішення відійти. Пізніше ми дізналися, що район біля Семенівки використовувався Гіркіним як база з підготовки "ополченців", також там була база з озброєнням, харчуванням, вище по дорозі були організовані польові табори, де проводили вишкіл. Саме там у нас були значні втрати авіації. Три вертольоти було пошкоджено. Мі-8 і два Мі-24. Обидва пілоти зуміли посадити машини.

4 червня 2014 року нас відправили зачищати Красний  Лиман. Майже цілий день там пропрацювали і повернулися на Карачун, у базовий табір. Це було необхідно для подальшого блокування Слов’янська. 19 червня виїхали на чергову задачу. Піднімалися по серпантинному крутому підйому. А нас там чекала засідка – обстріляли з зельонки. Наш БТР при цьому не міг використовувати своє озброєння – незручне для цього місце... Ворожа протитанкова граната влучила в башту і рикошетом вразила начальника розвідки бригади. Від вибуху особовий склад скинуло з броні. Багато хто відразу отримав поранення уламками, контузії, переломи. Тоді загинув Олексій Крементарь… Мій БТР здійснював їх евакуацію. Добре, що ми заздалегідь отримали димові гранати, які дуже допомогли. Обстріли з вогневої засідки тривали. Вона була добре організована. Снайпери працювали. Це не була хаотична стрільба. Постріли були короткі, виважені, прицільні. Працювали професіонали.

Спочатку ми здійснювали вогневе прикриття з постановою димової завіси, щоб медики могли надати першу допомогу. Ми вивезли поранених. І Мі-24 завдали удару. В цей час ми перегрупувалися, вийшли на перехрестя, де поєднуються Рай-Олександрівка з Кривою Лукою та Миколаївка з Ямполем. Почали організовувати систему оборони, проводили  розвідку в усіх напрямках, щоб виявити противника і зрозуміти, як себе поводить. В напрямку Ямполя знаходилася 79-а бригада. Так ми поступово просувалися до Слов’янська. Ми оточували і брали під контроль населені пункти та важливі точки. Після нас підходили інші підрозділи, робили блокпости, залишалися для контролю, а ми йшли далі.

Після того як ми взяли станцію перекачки води, почали контролювати підходи до Миколаївки і Семенівки. Нам потрібні були ще доба-дві, щоб перерізати трасу. Тоді місто було б у повному оточенні. Розуміючи це, сепаратисти вийшли вночі самі. Я спостерігав цей рух. В напрямку Бахмута рухалася колона з легковиків. Фари світилися через два-три автомобілі. Точно не було встановлено, хто там пересувається, тому артилерійського удару ми не завдавали. Вони також вогонь не вели. Арта працювала по тій колоні, що йшла по трасі Слов’янськ-Краматорськ. Від’їхавши від міста кілометрів два з половиною, колона звертала праворуч і йшла також в сторону Краматорська.

-Чому ви випустили ці машини? Чому не розбили цю колону?

- У легковиках могли бути беззбройні місцеві жителі. Ті, хто пересувався в цій колоні, не відкривав вогонь. Отже, у нас не було підстав стріляти. Крім того, згідно з "Мистецтвом війни": ніколи не заганяй противника в глухий кут, дай йому шлях для відходу.

Коли ми зайшли в Слов’янськ, зрозуміли: якби здійснювали зачистку безпосередньо в місті, були б дуже важкі бої. Фортифікаційно все було добре обладнано. Час допоміг нашому противнику це зробити. Мене вразив бункер поблизу школи. Отже, вони розуміли, що по школі ми бити не будемо. Спочатку на території учбового закладу був викопаний котлован. В ньому зроблені перемички із залізобетонних блоків, потім покладено залізобетонні плити у три шари. І зверху це все зашили деревиною. Власне, цей бункер контролював всі підходи. Також були зроблені шляхи сполучення між декількома позиціями. І повірте, це все робилося не шахтарями.

Коли говорять, що не треба було випускати Гіркіна із Слов’янська, я з цим не погоджуюся. Ми не могли евакуювати з міста цивільне населення. Був високий ризик великої кількості жертв. Але те, що увага всієї країни і ворога також була прикута до Слов’янська, допомогло українській армії взяти інші міста під свій контроль. Хоча тоді ще сил не вистачало. Бо звільнити населений пункт - це ще не все. Необхідно залишити за собою тилові підрозділи, тих, хто буде забезпечувати бойові підрозділи, убезпечити шляхи підвезення боєприпасів та необхідного. В армії НАТО існує таке поняття як "критична точка". Цей термін означає рубіж, після проходження якого бойові спроможності наступаючих стають меншими від спроможностей тих, хто обороняється. В математичному виразі: час, необхідний для доставки "вантажу" (це і боєприпаси, і продовольство, евакуація поранених та підтягування резервів) має бути меншим, ніж час, протягом якого такий же об’єм буде використано. З досягненням її воєначальник має призупинити просування вперед та подбати про "підтягування тилів". Дуже важливо не допустити проходження цієї точки. Це й забезпечують тилові служби.

Наступне рішення, яке було прийняте після звільнення Слов’янська: взяти під контроль кордон, аби призупинити можливість доставки техніки та добровольців з боку Російської Федерації. Знову ж на це все у нас тоді не вистачало сил. Ізварино – це степ, який добре проглядається. Чому Савур-Могила була стратегічно важливим об’єктом? Бо це висота. Але у нас в той час недостатньо засобів було для розвідки, особливо для контролю території в нічний час. А всі переміщення ворог здійснював саме в нічний час. Тим добровольцям, які прийшли в армію, був необхідний час, щоб відновити свої знання, бойовий досвід. Але як би там не було, кордон ми майже закрили. Противник просто вів і веде дійсно гібридну війну, широко застосовуючи сучасні надбання: соціальні мережі, інтернет, розгалуження телеканалів, величезну кількість друкованих видань, обманюючи і діючи підступно.

У командування явно був план накопичити сили у Луганському аеропорту, звідти ударити по Краснодону і взяти його під контроль. Це був єдиний шлях сполучення сепаратистів з Росією. Всі інші шляхи контролювалися українською армією. Дрібні групи могли просочуватися, але широке логістичне забезпечення можна було робити тільки по єдиній дорозі. Цю загрозу зрозуміли російські куратори. В Краснодоні після 18.00 будь яке переміщення каралося вогнем на ураження. В Ізвариному були заміновані всі мости. Була підготовлена багатошарова система вогню – можна було вражати ворога і за 15 кілометрів. Ворог робив те саме. Наш танк був підбитий з відстані в п’ять кілометрів.

Коли ми прибули південніше населеного пункту Краснодон, я зустрів заступника командира розвідувальної роти 79-ої  бригади Євгена Жукова, позивний Маршал. Спитав його: а що це за спалений танк на вершечку єдиної висоти? Він пояснив: це пам’ятник людському тупізму. Танкіст вважав, якщо він туди виїде, для нього це буде непогана вогнева позиція. Все ж танковий снаряд дозволяє вести вогонь на велику відстань. Але як тільки він виїхав, отримав з боку сепаратистів постріл протитанкової керованої ракети. Бо танк, виїхавши наверх, став чудовою мішенню: непорушний на фоні неба!

Основною проблемою наших груп, які блокували кордон, було забезпечення боєприпасами. На шляхи сполучення досить часто почали здійснюватися диверсійні вилазки.

"НАСТУПНОГО ДНЯ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ ПОЧИНАЙ ГОТУВАТИСЯ ДО НОВОЇ ВІЙНИ. БО ВОНИ НІКОЛИ НЕ ПРИПИНЯЮТЬСЯ"

-Ви бачили як артилерія стріляла з боку Росії?

- Я особисто бачив, як по нашому вертольоту з медичними ознаками на борту з російської території випустили ракети. Досвічений пілот зміг уникнути попадання, йому вдалося врятуватися. Пізніше я неодноразово з ним літав. Він здійснював проліт під високовольтними проводами. Якось він прилетів за нашою групою під Амвросіївку, ми кинулись до нього, а він: почекайте, у мене тут проблеми. Пролітаючи над лісопосадкою, налякав ворону і вона розбила йому лобове скло. Так він  картонкою з-під сухпая затулив цю діру. Там, в районі Зеленопілля він літав один, без правого пілота та механіка. Казав: краще більше поранених візьму.

Дійсно, в той час, влітку 2014, противник почав використовувати "Гради", а на дорогах закладувалися фугаси, на яких підірвалися декілька наших машин, що везли боєприпаси. Противник почав широкомасштабну роботу…

3, 4 та 5 вересня 2014 року я брав участь у звільненні Тельманового (в ці дні був 2 рейд, Тельманове звільнили і залишили 5 вересня). Противник ввів вісім тактично-батальйонних груп. І тут вже виникла проблема у росіян. Їм ніким було наповнювати пустоту. Більшість територій українськими підрозділами було залишено. Значна територія стала сірою. Вони масово почали набирали добровольців, заманювати і наповнювати цю порожнечу. І водночас виникла загроза на маріупольському напрямку. Наше керівництво розуміло, що російські підрозділи не будуть тут знаходитися довго. І хотіли використати цей момент, коли росіяни будуть відходити, щоб на їх плечах зайти в Новоазовськ і відновити там українську владу. Для цього було створено дві рейдові групи – перша 79-ої бригади та друга – нашої, 95-ої. З маріупольського напрямку через Саханку на Новоазовськ по трасі мав іти полк "Азов" . Ми мали змусити противника перемістити резерви нам назустріч. І як тільки вони починають переміщення, це використовує полк "Азов" і здійснює захід у Новоазовськ.

На заваді цьому стала відсутність координації з підрозділами Нацгвардії. Саме вони мали брати під контроль Тельманове. Ми йшли з півночі, переходили біля Гранітного річку Кальміус. Вже на території, яку займав противник, біля населеного пункту Сонцево, розходилися на два потоки з півночі на південь. 79-а йшла ближче до кордону. Вони мали більше артилерійське озброєння і бронетехніку. За Тельмановим ми мали об’єднатися з 79-ою бригадою і зібраним кулаком показати, що ми штурмуємо Новоазовськ, викликаючи на себе наявні резерви противника.

Коли 1-му батальйону 1-ої бригади Нацгвардії запропонували, щоб 95-та бригада взяла селище і їм передала, щоб іти далі виконувати своє завдання, ті відмовилися. Сказали, що вони візьмуть Тельманове штурмом самі. Я бачив сам, як вони намагалися це робити. Одноманітність дій без використання тактичних маневрів, обходу, створення оманливого напрямку. Все було тупо. В цей час артилерія ворога вела просто загороджувальний вогонь. Об нього і розбивалися нацгвардійці, розверталися, навіть не перегруповувалися і знову в тому ж напрямку йшли. Десь три години вони так ходили.

Після цього було прийняте рішення, що заходити і штурмувати місто будемо все ж ми. Ми здійснили оманливий удар з північного сходу, викликали вогонь на себе. І в цей час наш артилерійський підрозділ здійснив контрбатарейний вогонь, завдав ураження російській артилерії. О 15.15 на районній адміністрації Тельманового вже майорів наш прапор. Тельманове - це вузол доріг. Через них можна іти напряму на Маріуполь, Новоазовськ, Донецьк, Старобешеве. Досить серйозне розгалуження. Він був нам дуже потрібним.

У цей же час 13-ий батальйон нашої бригади здійснив зачистку міста з флангу. Мені вдалося приховано висунутися в приватний сектор, вийти на водонапірну вежу – найвищу точку, звідти організувати спостереження і, власне, наведення артилерійських ударів по вузлах концентрації противника. Було видно, що противник почав тікати, зрозумівши, що ми увійшли. Вони зрозуміли, що резону оборонятися їм немає.

Вся операція зайняла 30-40 хвилин. Незначний супротив був з боку ворожих снайперів. З будівлі райвідділу міліції якийсь фанатик спробував вистрілити в нас з РПГ із кімнатки розміром два на три метри. Його оглушило самого від пострілу. У кімнаті ми знайшли відстріляний тубус, автомат, який він кинув. Його дуже контузило пострілом, але він втік. На території райвідділку було виявлено значні запаси боєприпасів – 120-міліметрові міни і постріли до РПГ. Два гаражі були повністю забиті, до самого верху. Командир бригади вийшов на зв'язок з АТЦ: "Тельманове під нашим контролем. Зачищено. Хай Нацгвардія заходить бере під контроль". Але ті відмовилися: там сєпаратисти.

А о 18-ій годині 5 вересня ми дізналися, що оголошено перше перемир’я. Вимушені були повернутися під Гранітне і звідти вже в Слов’янськ. Ми й хотіли взяти Новоазовськ під  перемир’я. Мовляв, місто вже наше, що ж робити… Так потім зробив путін, взявши Дебальцево і на наступний день оголосивши перемир’я. Війна – шлях обману.

- Зараз характер війни зовсім інший, позиційний…

- Один з мінусів такої війни – втрати від снайперського вогню. Такі реалії, починаючи з 1915 року, коли була введена практика широкого застосування снайперів, а потім і снайперських пар. Зараз нашу війну можна порівняти з західним фронтом  1-ої світової. Воюють штурмові загони та снайпера. Позиції знаходяться близько. Ворог наскочив - і втік. Це створює паніку у тих, хто обороняється. І тоді збільшується витрата боєприпасів, бо боєць починає стріляти у свій страх. Десь у кущах гілочка обламалася, десь якийсь шурхіт – і давай туди стріляти…  

Ця позиційна війна має також політичне забарвлення. Не можна весь час керуватися емоційними і політичними аспектами, а не військовою доцільністю. Бо це досить скоро призводить до того, що доводиться розраховуватися життями військовослужбовців.

Ресурс людського організму обмежений. У передовій армії світу – американській – ротація безпосередньо в зону бойових дій становить 45 діб. І я думаю, що це правильно. Необхідно надавати особовому складу можливість відпочити. Чому люди звільнюються? Коли починаю розбиратися, з’ясовувати причину, дізнаюся, що річ не в ставленні або в паперовщині, як зараз часто говорять. Основна проблема – обмеженість у спілкуванні з родиною. Та й нашим сім’ям важко там без підтримки.

Боєць 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Сергій Назаренко: В новому терміналі Донецького аеропорту ми знайшли багато делікатесів. А хліба не було. І чорна ікра на армійській галеті мала досить екстравагантний вигляд 06

Сергій із сином

- Ви давно  в армії?

- З 2005 року. До цього працював у недержавній охороні. Колеги, колишні військові, весь час мене питали: "Сергію, що ти робиш у цивільному житті? Ти за всіма рисами військова людина". І коли я таки пішов на службу, мій дідусь, який мене виховував, дуже цим пишався. Я відразу потрапив у 13-ий окремий десантно-штурмовий батальйон 95-ої бригади. І не залишаю його. Взагалі у мене освіта педагогічна. Я вчитель фізичної культури. Але ж війна і спорт ідуть поряд, починаючи з древніх греків. На час Олімпійських ігор зупинялися війни і питання вирішувалися у змаганнях атлетів. Розвиток озброєння почав вимагати ще й інтелектуального росту. Військовий - це така цікава професія, що ти ніколи не знаєш, коли тобі знадобляться отримані знання. І коли вони вже дійсно тобі знадобляться, часу надолужити втрачене не буде. Тому потрібно весь час готуватися, навчатися, бути в тонусі. Всі війни закінчуються. Але, незважаючи на нові методи їх ведення, гібридність, сучасну зброю, все одно - висота вважається зайнятою, якщо на неї ступила нога солдата.

Боєць 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Сергій Назаренко: В новому терміналі Донецького аеропорту ми знайшли багато делікатесів. А хліба не було. І чорна ікра на армійській галеті мала досить екстравагантний вигляд 07

- Як вважаєте, миротворці можуть допомогти вирішити ситуацію?

- Останній раз вони показали себе у 1999 році в Югославії. І виявилося, що вони не здатні щось зробити в політичному аспекті контролю впливу безпосередньо на місцях. Для мене перемогою буде підняття українського прапору над Донецькою адміністрацією. Так, це емоційна перемога, але, як кажуть військові, наступного дня після перемоги починай готуватися до нової війни. Бо вони ніколи не припиняються.

 

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3061833
VEhrdlVYTTVRekV3V1VSUmRuUkROV1pPUTFNd1dtSlJkblJETnpCTVdGSm5kRWRETUV4Qlp6QktjbEpzZEVkQk1GbE1VWFowUXpZd1RFRjJURGxEVVRCTU0xSm5kRU0wTUZsTVVYUmtSMEV3VERkU1owNUROREJaU0ZKbmRFTTBNRmxtVVhaa1EzZEpUa01yTUV3dlVYUmtSMEV3VEVSU2FIUkhWekJaT0QwPQ==
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору