EN|RU|UK
 Політика України
  15150  15

 Щоб прапор майорів, слід іти проти вітру! Або Форма влади для України


Автор: В.Філенко

Вже кілька років як я відійшов від активної політичної діяльності, зокрема й тому, що та політика, якою я займався понад 25 років, є неактуальною. Її замінили "договорняки", "олігархічні мєждусобойчики", монополія на бізнес, владу, ЗМІ.

Разом з тим, як громадянину і людині, якій пощастило бути серед тих, хто проголошував у 1991 році нашу Українську державу, мені боляче, так як батькові боляче дивитися на те, що дитина росте неповноцінною.

Очевидно, немає сенсу перераховувати всі проблеми й труднощі, що стоять зараз перед державою та суспільством, та змагатися у кількості витончених епітетів для змалювання теперішнього стану. Це всі знають і відчувають на собі.

Але найголовніші проблеми, без вирішення яких ми не зможемо рухатися вперед, слід все ж таки сформулювати.

Перша проблема, яка набила всім оскомину – корупція і незаконне збагачення. Причому, це стосується не тільки тих, хто краде при владі на всіх рівнях і в різних її гілках, а й тих, хто, наприклад, вирізає електричні дроти чи розбирає залізничні рейки на металолом. Або отримує зарплату в конверті, і одночасно звертається за субсидією для оплати комунальних послуг. Надбагате життя за рахунок бюджетних коштів і збагачення за рахунок дрібних крадіжок приватного чи державного майна відрізняється сумами, а не суттю.

Друге – це пенсія й заробітна плата. За великим рахунком, всі намагання уряду в царині пенсійної реформи щоразу дивним чином зводяться до певної зрівнялівки, коли пенсію підвищують лише тим, хто отримує менше, а не пропорційно. А небажання платити податки дуже часто робить офіційну зарплату мінімальною.

Третє – децентралізація й утворення територіальних громад. Важко заперечити важливість самої ідеї. Але втілення її на місцях свідчить, з одного боку, про утворення свого роду "князівств" чи "феодів", підпорядкованих більшому чи меншому бізнесу. А з другого боку це схоже не на передачу повноважень, а на скидання з себе відповідальності за ті чи інші суспільно важливі проблеми. Найяскравіший приклад – стан доріг. Держава нині займається центральними дорогами, а місцеві дороги – це міна уповільненої дії, яка вибухне вже ось-ось. Світовий же досвід свідчить, що будівництво доріг – це важлива державна справа, яка дає велику кількість робочих місць у дорожній та суміжних галузях, поштовх для розвитку інфраструктури та економіки в цілому.

Четверте – масовий виїзд населення за кордон. За різними оцінками з України виїхало близько 7 млн. осіб. Це серйозне обезкровлення суспільного організму, бо ці люди мало того, що не працюють в Україні і для України, вони ще й не беруть участі у громадсько-політичному житті, не впливають на формування влади. Фактично, люди обрали замість революції еміграцію. При цьому, Україну полишають найактивніші і найпрацездатніші люди, а залишаються пенсіонери й люди з невисоким достатком. Це є, в свою чергу, благодатним підґрунтям для процвітання популістських сил і лідерів.

Більше того, окрім тих, хто вже виїхав, ще велика кількість людей має бажання і намір виїхати, особливо серед молоді. Якщо ці люди найближчим часом не побачать реальних змін в державі і, як наслідок – перспектив для свого розвитку і застосування в цій країні, вони зроблять свій вибір теж.

Результат невтішний: у нашої хати дах – дірявий, стіни – похилилися, вікна – вибиті… І лагодити її доведеться тим, хто лишився.

Не можна сказати, що наша теперішня дійсність складається виключно з негативів. Серед позитивів слід відзначити наступне.

Відновлені Збройні сили України, які формуються і здобувають досвід в бойових умовах. Сформована і добре укомплектована Національна гвардія України. Хоч і складно, але реформується, оновлюється і здобуває новий досвід поліція.

Щоб прапор майорів, слід іти проти вітру! Або Форма влади для України 01

 Володимир Філенко

Зроблена велика робота щодо ліквідації енергетичної залежності України від російських енергоносіїв.

Кардинально змінилися суспільні настрої громадян України в своєму ставленні до входження України до ЄС та НАТО.

Добре попрацювала й українська дипломатія на міжнародному рівні. Україна поступово стає гравцем, з яким мають рахуватися.

Риторика влади стає дедалі правильнішою, але є глибокий розрив між словом і ділом.

То що ж робити?

На Великодні свята я за традицією відвідав рідне село. За традицією ж мене обступили земляки з ключовим запитанням: "За кого голосувати?" У відповідь я тільки розвів руками: я й сам не знаю…

Послухавши земляків і проаналізувавши свої внутрішні відчуття, дійшов висновку, що у всіх у нас у голові "каша" і повна невизначеність.

Я був серед тих, хто голосував за введення в Україні інституту президентства. На той час мені й моїм колегам здавалося, що Україні потрібен "Гетьман" для концентрації волі, зусиль тощо. На сьогодні я з глибоким сумом констатую, що інститут президентства, м’яко кажучи, себе не виправдав.

З часом з’ясувалося, що перші Президенти – Л.Кравчук та Л.Кучма – виявилися не найгіршими, хоча з обома я свого часу був у політичному протистоянні.

Жоден з президентів не був безсеребреником, не став втіленням самопожертви, високого морального злету і прикладом для наслідування. Ніхто з них не подав правильного прикладу і не закликав "роби як я", як це, наприклад, продемонстрував у Сінгапурі Лі Куан Ю.

Але й нинішні претенденти на президентську посаду за даними соціологічних досліджень не вирізняються високим рівнем людської довіри. Це також свідчить і про те, що сам інститут президенства в Україні дискредитований.

Водночас, так історично склалося, що українські парламенти, які б вони не були, навіть за найнижчих рівнів довіри до них, завжди мали у своєму складі від 80 до 120 конструктивних і мислячих людей. І в новітній українській історії саме парламенти в часи найгостріших кризових ситуацій приймали відповідальні державницькі рішення.

Це було в 1991 році, результатом чого стало проголошення Незалежності. Це було в 1996 році, коли була прийнята нова Конституція України. Це було і в 2004 та 2014 роках під час двох українських революцій. У ці пікові моменти здорова парламентська меншість завжди опиралася на здорову позапарламентську більшість – на український народ.

Боюся, що найближчим часом цього вже не відбудеться. Сама ідея Майдану – цього унікального українського явища, ідея масових протестних акцій як елементу політики, на сьогодні дискредитована політиками й політиканами, які намагалися збирати проплачені безідейні "майдани" на підтримку чи то окремих олігархічних груп, чи то Кремля, чи власних містечкових інтересів.

Історично українському народу притаманна вічова традиція, прийняття колективних, а не одноосібних рішень. Українському суспільству притаманний також високий рівень самоорганізації, найяскравішим втіленням якої стало явище волонтерства. В той час, коли держава була нездатна забезпечити свою армію всім необхідним, цю функцію взяли на себе волонтери і продовжують її виконувати донині.

Тому я сьогодні серед тих, хто вважає, що абсолютно виправданою є зміна правил нашого співжиття взагалі та перехід (або повернення) до парламентсько-президентської форми правління зокрема.

Взагалі, я є прихильником парламентської республіки, але усвідомлюю, що на даному етапі український народ негативно сприйме ідею максимального обмеження повноважень президента та відмову від всенародного його обрання.

Головне в цьому питанні – ліквідувати дуалізм виконавчої влади. Ми маємо конфлікт інтересів двох існуючих виконавчих вертикалей – президентської і урядової, що в перекладі на людську мову означає: контроль над фінансовими потоками, адміністративними важелями тощо. І це на фоні постійного перекладання відповідальності одних на інших.

В результаті значно зменшиться апарат державних чиновників, а, відповідно, і навантаження на бюджет. Як у прямому, так і переносному сенсі.

В Україні очільником виконавчої влади має стати прем’єр-міністр із сильними повноваженнями. Він має бути лідером парламентської більшості, який подає на затвердження парламенту всіх, без винятку, міністрів свого кабінету і відповідати за всю виконавчу вертикаль.

Президент же на даному етапі мав би обиратися народом, але виключно як моральний авторитет нації, символ її консолідації і представник інтересів громадянського суспільства, який не виконує функцій виконавчої влади та не є членом жодної політичної партії.

Президент міг би бути Головнокомандувачем збройних сил, очолювати Генеральний штаб в період війни. За наявності парламентської чи урядової кризи він міг би виступати арбітром в її розв’язанні, розпускати парламент та призначати дострокові вибори. Президент має право звернення до народу.

Для цього Україні потрібен якісно новий парламент, обраний за якісно новим виборчим законом чи кодексом. Але це одна сторона питання. Інша сторона – Україні потрібен і якісний виборець та його відповідальність за свій вибір. Відповідальний громадянин має робити відповідальний і усвідомлений вибір, а не продавати свій голос за гроші, гречку чи пустопорожні обіцянки популістів. Крім того, відповідальні громадяни мають згуртуватися для захисту результатів свого волевиявлення на виборчих дільницях і у виборчих комісіях.

Новий парламент має бути обраний виключно на основі політичної конкуренції – конкуренції ідей, ідеологій та програм. Для цього слід зробити все для унеможливлення маніпулятивних технологій, у тому числі заборонити (або суттєво обмежити) масовану політичну рекламу.

Точку неповернення, на жаль, Україна ще не пройшла. Загроза повернення в азійський хаос нікуди не поділася. Причому, це може стосуватися не всієї України, а й її розшматованих частин. Українська політична нація ще не сформована, бо значна частина людей ще не до кінця самоусвідомила себе українцями, ностальгуючи за "совком" чи "рускім міром".

Реформи назріли і є невідворотними. Більше того, сучасний світ рухається в такому шаленому темпі, що в нас є не так багато часу для їх проведення, аби Україна зберегла шанс існувати в епосі "Тесла" і айФонів, а не парового двигуна й відбійного молота.

Новітня Україна потребує нових правил: суспільного співжиття, формування й функціонування державної влади, здійснення правосуддя тощо. Ці нові правила мають бути утверджені у вигляді нової Конституції, яка, в свою, чергу, має стати не черговим "договорняком" нинішніх олігархів чи так званих "еліт", не компромісом між владою і народом. Вона має стати новим суспільним договором, договором між громадянами України.

 Найближчі роки мають стати вирішальними в остаточному виборі і самовизначенні України. У нас немає іншого шляху як змінитися й перемогти.

Володимир Філенко, народний депутат України попередніх скликань, "польовий командир" Помаранчевого Майдану

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3062987
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору