EN|RU|UK
 Суспільство
  14837  16

 Загиблі Герої квітня

Я.Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за квітень 2018 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Того ранку на передову увірвалося літо. Хоча був ще квітень, температура піднялася до 25 градусів, і білий бузок, що ріс неподалік від ВОП, за ніч розквітнув медовим ароматом перших ніжних квітів. Молодий солдат дуже любив бузок, такий самий був біля його будинку, і він щовесни подовгу затримувався біля кущів, вдихаючи солодкий запах білої краси. Він не втримався та зірвав кілька гілок, які негайно з доброю усмішкою відібрав у нього старший, піднісши їх до свого обличчя, закривши від насолоди очі. Він теж дуже любив бузок.

Молодий солдат все життя прожив у Мукачевому. Батьківщиною старшого було маленьке село в Черкаській області, а Мукачево він бачив тільки на світлинах. Один із них усього пару місяців тому прийшов до батальйону, другий - вже чотири роки не випускав з рук автомат. Того ранку вони стояли неподалік один від одного на бойових позиціях, коли перша хвиля пекла поглинула їх.

Земля в окопі була всіяна безліччю гільз, а одна атака на взводний опорний пункт змінювала іншу, атаки не припинялися, і ніхто не міг точно сказати, скільки вони тривають, люди були виснажені до краю. Коротких хвилин затишшя вистачало тільки на те, щоб перезарядити зброю та ковтнути прохолодної води, змиваючи в'язку плівку втоми з присмаком міді у роті, після чого на позицію розпеченим віялом знову падали потоки гарячого металу, що вгризалися в землю і дерева, зрізуючи гілки й молоде напівпрозоре листя. Лють обстрілів була настільки лякаючою, що солдати іноді просто хаотично відкривали неприцільний вогонь у відповідь, випускаючи чергу за чергою у напрямку окопів ворога.

Сьогодні вперше за тривалий час почали працювати "Гради". Це сталося настільки несподівано, що після перших важких, сильних розривів, коли вихори вогню, наповнені осколками, грудками землі та камінням, піднялися неподалік догори, молодий солдат не встиг побачити, який красивий вигляд може мати смерть. Різкий удар у спину жбурнув його на землю, що хиталася й вібрувала від ударів 122-міліметрового калібру в киплячу землю. Він упав на живіт, а зверху на нього навалився бойовий друг, який воював з 2014 року і не забув з того часу, що таке реактивна система залпового вогню.

Було дуже страшно. Лежачи на землі, що звивалася у судомах, молодий солдат відчував, як стягується в тугий крижаний клубок щось всередині, як зростає відчуття близької паніки, яку він намагався придушити всіма силами, наступити їй на горло, намагався, але ніяк не вдавалося, паніка потихеньку перемагала та наступала на горло вже йому. Стало важко дихати, підсвідомістю заволоділо гарячкове бажання вберегти себе від зони ураження осколків, очні яблука гарячково метушилися за віями, а десь поруч із позицією продовжували важко бити в землю велетенські кулаки богів війни.

Вибухи закінчилися так само різко, як і почалися. Перші секунди тиші залунали приголомшуючою порожнечею після наповненого ревінням обстрілу. Тиша твердою долонею накрила друзів, які лежали на жорсткій, ребристій ковдрі з гільз і розкиданих гілок бузку. Старший підвівся на коліна, брудними руками дістав з кишені розплющену пачку цигарок, витягнув звідти останню, зім'яту, але не зламану. Він запалив цигарку та встромив її в ще тремтячі руки молодого.

- Тримай, друже. Кури. Цієї цигарки у тебе сьогодні могло вже не бути.

Молодий жадібно затягнувся, випускаючи дим, відчуваючи, як швидко б'ється його серце, відчуваючи запах свіжої землі упереміш із ароматом молодої зелені, яка тільки недавно з'явилася навколо, відчуваючи, що він ЖИВИЙ, що цього разу смерть пройшла повз, не зупинивши на ньому свій погляд. Він подивився на насичене бірюзовим кольором небо у них над головою, на клаптики пухнастої вати, що повільно пропливали на захід, до його рідних країв, він дивився та не бачив через радість, що поглинула усю його сутність, як за ним уважно спостерігає старший.

Молодий вижив, і це було добре. Старший знав, що до кінця звикнути до війни неможливо, до неї взагалі звикнути неможливо, тільки навчитися жити з нею, постійно перебуваючи у повній готовності. Тепер у молодого буде на один бій більше досвіду, ніж нещодавно. Мимоволі зім'явши порожню пачку та стиснувши її в кулаці, старший теж насолоджувався тишею, не знаючи, скільки вона триватиме, вбираючи її кожною порою, тиша несла в собі той ілюзорний мир, який величезна кількість людей з багатомільйонного населення за їхніми спинами просто не цінували, тому що не знали, що таке БМ-21 "Град".

Докуривши до половини, молодий мовчки простягнув цигарку другу. І в цей момент прилетіло.

Вибухова хвиля відкинула молодого солдата назад, наповнивши голову безліччю іржавих лез, які різали та давили, давили та різали, не даючи зосередитися. Інші міни почали падати все далі й далі від позиції. Через деякий час молодий зміг підвестися, його хитало з боку в бік, а до горла підступила хвиля нудоти.

Старший лежав на спині, серед розкиданих і втоптаних в землю гілок бузку, а в його кулаці все так само була затиснута зім'ята пачка цигарок, на якій вже починали засихати темно-червоні струмки.

Загиблі Герої квітня 01

  1. Володимир Анатолійович Майборода (позивний Май) народився 09.07.1967 року у місті Мелітополь Запорізької області. Дитинство та шкільні роки хлопець провів у селі Переможне Якимівського району, де мешкала його мати.

Закінчив сільську школу, відслужив строкову. Одружився здівчиною, з якою навчався в одній школі. Часто навідувався до батька, який мешкав у Мелітополі, а згодом разом із дружиною переїхав жити у те місто.

Брав безпосередню участь у діяльності Самооборони Мелітополя від самого початку її заснування (весна 2014 року), перебував на блокпостах на Кримському та Донецькому напрямках.

На початку літа 2015 року Май прийшов до 2-го взводу 1-ї роти батальйону спеціального призначення "Донбас" Національної Гвардії України. Після проходження курсу молодого бійця у селі Мелекіно почалося його життя як захисника своєї країни. Влітку 15-го БСП "Донбас" зайшов до Широкиного.

Вже тоді Володимир показав себе неймовірним патріотом. На війні одразу видно, хто є хто, на передку командир не той, хто командир за штатом, а той, кому беззаперечно довіряють побратими. Він пішов на війну не за УБД, а для того, щоб битися з ворогом. Битися на смерть, поки один із них не впаде.

Май мав дуже гарні лідерські якості, він ніколи не відсиджувався у тилу або за спинами інших, його харизма була настільки великою та яскравою, що поруч сумувало Сонце. За своїх молодих хлопців він був здатен перегризти горлянку будь-кому, незважаючи на звання, що й відбулося одного разу, коли Май не побоявся виступити проти одного генерала, який необачно для себе почав учити хлопців життя.

Після того, як "Донбас" вивели з Широкиного, батальйон був перекинутий на другу лінію оборони, де вони простояли близько року, час від часу здійснюючи невеличкі "вояжі" туди, де "їх не було". Хлопці увесь час просилися на передок, рвалися у бій, але совкова бюрократія та постійні обіцянки військового керівництва залишали їх поза зоною активної війни.

І ось у жовтні 2016 року, вже у складі 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади, після 21-денного бойового злагодження у Слов'янську, хлопці нарешті потрапили до Авдіївки, де пробули аж... 2 тижні. Раптом надійшов наказ виводити підрозділ на ротацію, на ППД до Глухова, де знову починається армійська рутина, проти якої так шалено боровся Май, яку ненавидів усім серцем.

Це була ОСОБИСТІСТЬ. Реально з великої літери людина, Вільям Уоллес нашого часу. За свободу своєї країни він віддавав все. Хоча він був усього лише прапорщиком та не мав права займати керівні посади, по факту командиром, справжнім лідером серед хлопців був саме Май.

Одного разу він приїхав до Києва, провідати у шпиталі побратима, який отримав поранення на Дузі. І тоді його спитали: "Де ти себе бачиш після війни?" Май не думав над відповіддю. "Я не знаю, що буде потім, але зараз я там, де я потрібен, я там, де маю бути, я серед тих, з ким хочу бути, і я роблю те, що повинен робити для України".

Ось, яким він був. Спорідненість мужності та любові до своєї країни. І таких людей забирає від нас війна.

Взимку 2017 року 22 бійці під час відпустки виїхали на підтримку блокади торгівлі з окупантом, після чого, у березні Май з побратимами зайшов на позицію "Орел" в Авдіївці, де брав участь у багатьох операціях, які доволі добре зменшували ряди противника, а з травня 2017-го офіційно перейшов до розвідувального відділення 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Май не давав собі відпочинку. Він був "окопним богом", після бойових чергувань, замість того, щоб відпочити, він копав, окопувався, кожне місце, де дислокувався Володимир, було вздовж та впоперек посічене траншеями та окопами. Разом із ним копали й молоді побратими, але він робив це також, і робив на одному рівні з ними, нічим не виділяючи себе серед інших, працював, як й усі, а то й навіть більше.

У нього ніколи не було "зіркової" хвороби, він просто був братом. Не вживав алкоголь, поважав здоровий образ життя, постійно шукав можливість піти у бойові, навіть не думаючи, що може звідти не повернутись. "Живи та не здавайся" - це було його гасло, з яким він упевнено рухався по життю, незважаючи ні на що.

Після виводу 72-ї ОМБр на ротацію, Май знову змінив підрозділ, не бажаючи залишати війну, адже вона ще не скінчилась.

Прапорщик, заступник командира взводу розвідки 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув Володимир Анатолійович 8 квітня в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області під час бою з ДРГ ворога. Тіло потрапило до ворога, який віддав його лише за тиждень, 15 квітня.

Поховали його 17 квітня у селі Переможне. У нього залишились мати, дружина та донька.

 

Загиблі Герої квітня 02

  1. Денис Миколайович Начосний (позивний Чечен) народився 02.09.1986 року у селищі Маркеєв Чаплинського району Херсонської області. Мешкав у місті Генічеську.

Призваний за мобілізацією 08.02.2015 року, демобілізувався у квітні наступного року, а 05.09.2016-го підписав із ЗСУ контракт, адже не надто вдавалось йому сидіти вдома після свого перебування на війні. А у той час у Херсонській області проходив бойове злагодження та доукомплектацію 34-й мотопіхотний батальйон, отже рішення продовжувати службу не змусило себе довго чекати.

Сержант, заступник командира взводу (виконував обов'язки командира взводу) - командир бойової машини 3-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Такі сержанти вкрай потрібні нашій армії. Чечен був справедливим та відважним, відповідальним та принциповим, його не лякало абсолютно нічого, завдання, що були поставлені перед ним, Денис виконував на п'ять балів з п'яти.

Він постійно брав участь в усіх боях, не випускаючи гранатомета з рук. Напередодні дня святого Миколая, у грудні 2017-го, у Пісках зав'язався бій, і Чечен із побратимом стояли під вогнем ворога, аж доки не скінчилися набої. І під час перезарядки біля друга вибухнула розривна куля. Адреналін зашкалював, але Денис Миколайович миттєво зорієнтувався та відтягнув побратима за ріг лікарні, біля якої вони стояли. На щастя, всі залишилися живими саме через здатність Чечена негайно приймати правильні рішення.

14.06.2017 року його батальйон зайшов у Піски. Чечен одразу став на блокпост, на якому й перебував увесь час, на якому й загинув смертю справжнього Героя.

8 березня цього року у нього сплинув термін контракту. Наприкінці місяця він поїхав додому, де встиг одружитися та підписати новий контракт із ЗСУ, а 8 квітня повернувся до свого рідного батальйону.

За декілька днів до смерті він зазнав поранення: куля пройшла дотично по скроні та полетіла далі. Денис категорично відмовився їхати до шпиталю та залишився біля своїх хлопців.

Він не здавався. Ніколи.

Загинув 12 квітня о 17.50 в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером. Спочатку снайпер поранив побратима, а Денис Миколайович кинувся його витягувати та потрапив під наступний постріл, який виявився смертельним.

Похований 15 квітня у селі Червоне. У нього залишились батьки, дружина та донька.

Загиблі Герої квітня 03

  1. Максим Миколайович Черкун народився 09.01.1997 року у селі Кривбас Криворізького району Дніпропетровської області

Хлопець закінчив Гейківську середню школу (село Кривбас раніше мало назву Гейківка), після чого вступив спочатку до автотранспортного технікуму на спеціальність "автомеханік". Працював у ТОВ "Сільськогосподарське підприємство "Скорпіон". Хлопець мав золоті руки, вмів усе робити по ремонту: чи то шпаклювання, чи то заміна та встановлення металопластикових профілів.

Він зростав дуже самодостатньою, вільнолюбивою та норовливою дитиною, змалку навчившись приймати дорослі рішення. Коли Макс навчався у 7 класі, він, нікого не попередивши, навіть батьків, сів на маршрутне таксі та поїхав до Дніпра на олімпіаду з програмування.

Ще з дитинства він був за наповненням енергією схожий на батарейку "Duracell", йому все було треба знати та вміти, усюди встигнути, все зробити, про все подбати. А особливо вражало оточуючих поєднання "очі - усмішка", поєднання, у якому відверто сяяла жага до життя та добра душа цього хлопчини.

Макс був розумово розвинутий далеко не за своїм віком, до всього був небайдужим, щиро цікавився технікою, мріяв мати власне авто, але головною мрією його було вступити до авіаційного училища.

У 8 та 9 класі Максим входив до складу пошукової групи Криворізької громадської організації "Військово-патріотичний клуб "Пошук", яка замається організацію і проведенням польових експедицій, пошуково-дослідницьких робіт з метою виявлення, ексгумації, ідентифікації та перепоховання військовослужбовців, загиблих під час Другої Світової війни, пошук їх родичів, встановлення пам'ятних знаків, обелісків та здійснення громадського контролю за їх збереженням. Неодноразово вирушав з групою "Пошук - Дніпро" в експедиції, займався пошуковою роботою, був цілковито відданим цій справі, має грамоти від групи.

Він був пізньою та єдиною дитиною у своїх батьків, які виховували його у величезній любові, майже ніколи та ні в чому не відмовляючи. Батько працював у авіації та рано вийшов на пенсію, оселившись у селі Гейківка Криворізького району, і Максим Миколайович увесь час допомагав батьку по ремонту та облаштуванню будинку, у якому мав би невдовзі оселитись.

За рівнем хоробрості та сміливості Максим завжди займав перше місце, його відважність навіть іноді лякала, він геть нічого не боявся, абсолютно. Безвідмовний та грамотний, він завжди знав, що робить і для чого він це робить. Тому, невдовзі після свого 19-річчя, у березні 2016 року Максим підписав із ЗСУ контракт.

Сержант, командир протитанково-кулементного відділення 1-го взводу 2-ї роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 16 квітня о 19.00 в районі селища Піски Донецької області внаслідок осколкового поранення, отриманого під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 19 квітня на Алеї Слави центрального кладовища Кривого Рогу. У нього залишились батьки.

 

Загиблі Герої квітня 04

  1. Михайло Іванович Шозда (позивний Лемберг) народився 14.04.1968 року у Львові. Дитячі роки пройшли у селі Верени.

Закінчив 10 класів школи № 27, згодом навчався у НУ "Львівська політехніка". Військову службу проходив у Чехії, в артилерійських військах. Після військової служби працював у магазині будівельних матеріалів, згодом працював директором СП ВІСКО.

30.01.2017 року підписав із ЗСУ 3-річний контракт.

Старший сержант, старший навідник гранатометного взводу 2-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 17 квітня о 12.10 у районі селища міського типу Зайцеве Донецької області внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 20 квітня на полі почесних поховань №76 Личаківського цвинтаря міста Львова.

У нього залишились батьки, брат, сестра, дружина та двоє дітей.

Загиблі Герої квітня 05

  1. Євгеній Миколайович Хоменко (позивний Подгон) народився 25.05.1997 року у місті Вільногірськ Дніпропетровської області.

Хлопець зростав дуже доброю, вихованою та неконфліктною дитиною. Ще з дитячого садочка почав займатися танцями. Коли подорослішав, то з 15 до 19 років захоплювався боксом, увесь час займався самовихованням, самовдосконаленням та самонавчанням.

2012 року він закінчив 9 класів школи №5, після чого вступив до металургійного технікуму, у якому здобув фах "механік".

Євгеній Миколайович ріс дуже ідейною людиною. На початку війни, у 2014 році, його сім'я прийняла у себе родину вимушених переселенців із Торецька, і коли хлопець послухав їхны розповіді про всі ті жахи, що відбувалися на Сході, він зрозумів, що не буде стояти осторонь, він прийняв рішення справжнього чоловіка.

У 2015 році на останньому курсі технікуму, він повідомив мамі, що йде до лав полку "Азов". Вона не сперечалася, лише попрохала його спочатку закінчити навчання, покласти на стіл диплом, а потім вирішувати. Євгеній пообіцяв так і зробити, і свою обіцянку він виконав.

Весь рік він навчався й паралельно готувався до вступу в "Азов": фізично тренувався, продовжував займатися боксом, щоранку бігав по 10 км, склав іспити на отримання водійських прав. У червні 2016-го, після урочистого вручення диплому, на яке хлопець вдягнув вишиванку, він віддав мамі диплом та сказав: "Все, мамо, тепер я готовий іти".

І мама підтримала його, адже знала, що її син, незважаючи на роки, вже достатньо дорослий, щоб приймати такі чоловічі рішення, і знає, чого він хоче від життя. До речі, Євгеній не дуже хапав з неба зірок у навчанні, але він знав, що освіта - це один з інструментів гідного життя, тому взимку 2016 року він склав іспити до Національної металургійної академії у Дніпрі.

Наприкінці липня 2016-го, після отримання всіх довідок та дозволів, він їде до Києва на проходження курсів молодого бійця на базі "Атек", де навчається 4 місяці. Цей курс був довший за всі, зазвичай такі курси тривають місяць - півтора. Відбір був приблизно 1 до 5, і Подгон його пройшов. Після закінчення курсів він приїхав додому на три дні, після чого вперше вирушив на Схід.

Солдат, навідник гаубиці гаубичного артилерійського дивізіону окремого загону спеціального призначення "Азов".

Спочатку, ще коли він проходив курс молодого бійця, він обрав позивний Хома, з наголосом на "О". Він весь курс був з цим позивним. Але потім, коли він його пройшов, йому порекомендували змінити позивний, оскільки в "Азові" вже був боєць з таким позивним (Андрій Снітко), і він героїчно загинув 20.08.2014 року в Іловайську.

Тому хлопець став Подгоном. Чому такий дивний позивний? А тому що Євгеній Миколайович умів виконувати мрії людей. Наприклад, бували випадки, якщо хтось поруч мрійливо казав: "Ех, зараз би коли ковток", то через декілька хвилин хлопець десь знаходив маленьку пляшку того напою. Сенс позивного "Подгон" - це як "Подарунок". Коли він дарував мамі квіти (або на свята, або просто так), то завжди казав: "це тобі, матусю, подгон від Подгона".

Він був дуже чуйним і галантним. У нього залишилась наречена, якій Євгеній Миколайович показав, яким повинен бути справжній чоловік. Завжди відчиняв двері, підставляв стілець, шикарні букети, подарунки її мрій. Навіть на відстані вона почувала себе коханою.

Його батьки розлучені, але він часто спілкувався з батьком, в них були дуже теплі стосунки. Коли мама вдруге, в 2011 році, вийшла заміж, то новий її чоловік та Євгеній одразу стали друзями. Мама так і каже: "в моїх синів два батька".

10 березня смертельне поранення у голову отримав боєць "Азова" Марк Гудзовський, який прожив ще чотири дні, та 14 березня помер у лікарні імені Мечникова. Подгон тоді зателефонував до мами і сказав такі страшні речі: "Якщо мене поранять у голову, мамо, не треба мене рятувати, відпусти". Тому коли батькам зателефонували, мама вже все відчувала.

18 квітня близько 7.20 при виконанні бойового завдання у Донецькій області Євгеній Миколайович отримав важки осколкові травми голови. Санавіацією його доправлено до лікарні Мечнікова, але лікарі після обстеження повідомили, що його можна було не везти, тому що мозок вже був мертвий.

Довготривала операція не дала результатів, і вранці 20 квітня він помер.

Після прощання із побратимом на базі "Азова" у місті Урзуф Євгенія поховали 22 квітня у Вільногірську. У нього залишились батьки та брат, який у свої 13 років виявив рішуче бажання піти по стопах брата.

Загиблі Герої квітня 06

  1. Геннадій В’ячеславович Широкий (позивний Одеса) народився 15.08.1969 року у селі Московка Куп’янського району Харківської області.

29.06.2015 року був призваний у п’яту хвилю мобілізації, відслужив понад рік.

Спочатку служив у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні "Київська Русь" водієм роти матеріального і технічного забезпечення.

До жовтня 15-го року батальйон перебував у Попасній, після чого вийшов на ротацію, а потім повернувся до зони війни та зайняв позиції на Світлодарській дузі. На початку 2016-го там Геннадій В’ячеславович отримав незначне поранення та деякий час перебував на лікуванні у місті Часів Яр Донецької області.

Після демобілізації він повернувся додому, у серпні 2017-го брав участь у зборах резервістів на полігоні "Широкий Лан", а на початку минулої зими підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, водій 3-го механізованого батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

24.12.2017 року він отримав важке поранення у промзоні міста Авдіївка, спочатку був доправлений до військового шпиталю у Харкові, де йому зробили 2 операції. Геннадій В’ячеславович перебував у стані коми, наприкінці січня його перевезли до Київського шпиталю, де він помер 20 квітня, так і не опритомнівши.

Похований 24 квітня у Куп’янську. 

Загиблі Герої квітня 07

  1. Олександр Васильович Матус народився 18.09.1981 року у місті Лисичанськ Луганської області.

30.06 2017-го підписав із ЗСУ контракт та після проходження навчання прибув до свого підрозділу 11 вересня минулого року.

Солдат, розвідник розвідувальної роти 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 20 квітня о 2.10 в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області від поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій з БМП.

Похований 22 квітня у Лисичанську. У нього залишилась дружина та дві доньки.

Загиблі Герої квітня 08

  1. Сергій Леонідович Перепелиця (позивний Кузнєц) народився 02.07.1977 року у селі Званівка Бахмутського району Донецької області.

Закінчив Бахмутський індустріальний технікум. Працював ковалем на Донецькій залізниці. В липні 2016 обраний депутатом Званівської сільради.

30.01.2017 року призваний за контрактом Бахмутським РВК.

Сержант, головний сержант 2-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення "Донбас-Україна" 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 21 квітня о 9.20 поблизу населеного пункту Травневе Бахмутського району Донецької області внаслідок підриву автівки ГАЗ-66 на невстановленому вибуховому пристрої.

Похований 23 квітня у рідному селі. У нього залишились дружина та двоє дітей.

Військовослужбовець Збройних Сил України, який загинув у 2015 році та у квітні цього року був ідентифікований за експертизою ДНК:

Загиблі Герої квітня 09

  1. Андрій Володимирович Лєбєдєв (позивний Птаха) народився 06.06.1980 року у місті Ярославль (РРСФР). У дитинстві разом із сім’єю переїхав до України.

Закінчив школу №32 Чернігова, згодом навчався у ліцеї хімічної промисловості, після чого працював експедитором. Був призваний за мобілізацією весною 2014 року.

Солдат, кулеметник 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади.

Загинув 29.01.2015 року в районі міста Вуглегірськ Донецької області під час відбиття танкової атаки на наш блокпост. Тіло не знайшли, тому Андрій Володимирович тривалий час вважався таким, що зник безвісти. Згодом у судовому порядку був визнаний загиблим.

Як виявилось, його поховали на Краснопільському кладовищі Дніпра як тимчасово невстановленого захисника України, відібравши перед тим зразок ДНК.

Нещодавно експертиза ДНК показала збіг, тому прах бійця було перепоховано у Чернігові 25 квітня. У нього залишилась мати.

                                                                    ПІСЛЯМОВА

Командир відпустив його на похорон, хоча спочатку він хотів відправити його у відпустку, щоб той прийшов до тями, але, подивившись в очі молодого бійця, він все зрозумів, і дозволив супроводжувати вантаж 200. Командиру був знайомий цей погляд, він сам не одноразово втрачав друзів на цій війні, і кожна втрата проїдала в його душі діру зі рваними краями, і дірки ці не загоювались, дірки увесь час боліли, не припиняючи, тому він стисло сказав молодому:

- Їдь.

І тепер, сидячи в кабіні мікроавтобуса, що їхав на захід, молодий мовчки дивився у вікно на поля та села, що пробігали повз, на людей, деякі з яких застигали на місці, коли бачили страшні цифри на лобовому склі, а деякі байдуже відводили погляд. З кожним кілометром наближалося одне маленьке село, в яке назавжди повертався старший.

Молодий дуже мало розмовляв з моменту того бою. Минуле життя згоріло у вогні вибуху тієї міни, минуле життя в лахміття посікло осколками, минуле життя разом з червоними струмочками крові старшого вбралося в землю. Проїжджаючи мирні села, двори яких потопали в абрикосовому та бузковому цвітінні, повз людей, які поспішали у своїх справах, він особливо гостро бачив різницю між двома світами на території однієї країни. Двома паралельними реальностями, одна з яких нічого не бажала знати за іншу, в одній з яких співали птахи та сміялися діти, а в інший літали снаряди та працювали кулемети.

Він не звинувачував їх. Він сам був таким нещодавно, поки не дізнався, що на Светлодарці вбили його шкільного друга, вбили і вже поховали, а він в цей час займався своїми справами, і нічого про це не знав. Йому тоді стало не по собі, хоча йому ніхто не докоряв, хоча ніхто не знав про те, що він майже зовсім до того моменту не думав про війну, головним було те, що це знав він.

Мати плакала, дівчина плакала, тітка плакала. Всі плакали та просили його не йти туди. Там є, кому за тебе повоювати, казали вони. Воно тобі не треба, казали вони. Сиди вдома, казали вони. Потім вони вже нічого не казали, тільки мати постійно ночами лежала без сну в своїй кімнаті.

У село прибули під вечір, а біля дворів і просто на вулицях стояли на колінах чоловіки та жінки, стояли діти та підлітки, стояли старі бабусі, і всі вони схиляли голови, проводжаючи мікроавтобус. Хтось кидав на дорогу квіти, хтось витирав хусточкою очі, хтось кричав: "Слава". Старшому належало провести останню ніч у рідному будинку, серед близьких. Ніч була довгою та страшною. Мати так голосно ридала біля тіла сина, що біля неї постійно був сільський лікар, брат старшого перебував у якійсь прострації, не реагуючи на оточуючих і не відповідаючи на запитання.

Наступного ранку труну виставили на сільському майдані, і почалася церемонія прощання. Говорили багато, хтось із папірця, хтось від серця. Молодий нічого не говорив для присутніх, не став спілкуватися з журналістами місцевої газети, він стояв, зціпивши зуби, і дивився на спокійне обличчя побратима, дивився, не відриваючись. Було дуже тепло, але він змерз, невловиме тремтіння почало бити його тіло, як тоді, під "Градами".

І коли настала його черга, він підійшов до труни, поклав у неї свіжу та пишну гілку білого бузку, а потім витягнув з кишені запальничку й дві пачки цигарок. Одну повну, а другу - зім'яту, в засохлих темно-червоних, майже чорних струмочках, в яку він перед цим поклав одну цигарку, яку привіз із зони війни. Поклавши обидві пачки біля бузку, він нахилився, поцілував старшого у щоку, і ледь чутно прошепотів:

- Тримай, друже. Кури. Там у тебе може і не бути цигарок, тому ось тобі на перший час. А цигарку з іншої пачки залиш. Бережи її, поки я не прийду. Докуримо потім удвох.

Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.

Про полеглих Героїв вересня 2016 читайте тут.

Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016 тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня - тут

Про полеглих у листопаді читайте тут.

Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.

Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.

Про загиблих у лютому - стаття тут.

Про полеглих у березні 2018-го читайте тут

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3063989
VEhrdlVYTTVRekV3V1VSUmRuUkROV1pPUTNZd1REQm5NRW8zVW1ka1F5c3dUSEpSYzBNNGRqQlpTRkYyVGtNeE1GbEVVbWQwUjAwPQ==
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору