EN|RU|UK
 Суспільство
  65593  68

 Історик Оксана Хом’як про дивізію "Галичина": "Вступ до неї означав уникнення поліційного нагляду та робіт у Німеччині"

О.Скороход

Нещодавно минула 75-та річниця створення дивізії Ваффен СС "Галичина" – воєнного формування, що було організоване нацистським режимом з українців. З висоти стількох років вже час осягнути всю складність феномену і трагедію тих, хто вступав до дивізії, так само як і різні причини такої мотивації.

 Натомість бачимо прославляючі марші з банерами дивізії на вулицях Львова, а навіть серйозні аналітики повторюють, що вояки вступали до лав дивізії, перш за все, мріючи про майбутнє українське військо. На цьому тлі російська пропаганда використовує тему дивізії у власних цілях.

Тож, ким були вояки дивізії "Галичина"? Про те, що спонукало українців вступати до дивізії, і чи завжди цей вступ був добровільним розповідає кандидат історичних наук Оксана Хом’як, яка захистила дисертацію про представлення воєнного досвіду вояками дивізії.

Історик Оксана Хом’як про дивізію Галичина: Вступ до неї означав уникнення поліційного нагляду та робіт у Німеччині 01

ДИВІЗІЮ СТВОРЮВАЛА НІМЕЦЬКА АДМІНІСТРАЦІЯ

-  Оксано, для початку хотілося б прояснити щодо назви дивізії. Зазвичай вживають лише приставку "СС" це вади перекладу, спекуляції чи дійсно коректне формулювання?

- Загалом упродовж свого існування дивізія змінила кілька назв. Коли оголосили про створення дивізії 28 квітня 1943 р., то йшлося про набір до Галицької стрілецької дивізії СС . Вже в липні 1943 р. й до травня 1944 р. її називали Добровольча дивізія СС "Галичина". Очевидно, що в тлумачення цих термінів ніхто не заглиблювався, тож в радянській пропаганді цей штамп  -дивізія СС "Галичина" - залишився, використовувався, а пізніше перекочував і в інші історіографічні традиції (тенденції трактування історії, – ред).

 "Добровольча" означає, що дивізію створювали в рамках Ваффен СС – військ СС (прямий переклад – "зброя" або "війська" СС) за стандартами регулярних військових формацій, а не як каральний загін. Відповідно до Женевської конвенції 1907 р. про правила та звичаї ведення війни до Вермахту (німецької армії) не можна було мобілізувати населення окупованих територій, тобто не німецьких громадян. Але виняток становили добровольці. Тому створили спеціальні структури в рамках СС. Ми знаємо, що існувала не лише українська дивізія, а й російські, литовська, естонська, хорватська тощо. Словом, їх було багато – понад 30. Утім не всі дивізії були повноцінно сформовані, нерідко за стандартами та кількістю осіб вони були бригадами чи полками. Саме потреба поповнення людських ресурсів у 1942-1943 рр. змусила залучати й населення окупованих територій. Вважалося, що вояки краще воюють у національно однорідній формації, це також збільшувало кількість добровольців.

Втім, сама належність до дивізії Ваффен СС "Галичина" не є злочином. З одного боку, після війни СС та Ваффен СС були визнані Нюрнберзьким трибуналом як злочинні організації, але з важливою поправкою – засуджувалася не належність до СС чи Ваффен СС, а в кожному  випадку потрібно було довести індивідуальну вину особи. Окрім того, особи, мобілізовані  примусово, тобто без права вибору, також не підлягали засудженню. Про це часто забувають.

- Хто, чому і як створював дивізію?

- Щодо цього в літературі часто зустрічається плутанина. Можна почути думку, що дивізію створив Український центральний комітет (УЦК – легальна українська організація, створена 1940 р. в Кракові, з 1941 р. діяла й у Львові, – ред.), або ж ведуть мову про ОУН (м). Насправді дивізія створювалася німецькою адміністрацією. Це була ідея фікс губернатора дистрикту "Галичина" Отто фон Вехтера. І саме він залучив до процесу українські організації. Вже пізніше у своїх спогадах голова УЦК Володимир Кубійович писав, що не стояло питання, чи хочуть українці цього, а йшлося про зобов’язання підтримати створення дивізії, яке відбудеться за будь-яких умов. Тож на місцях набором майбутніх вояків займалися саме відділи УЦК – Українські допомогові комітети, звісно за сприяння місцевої влади.

Інша справа, що ідея створення військової частини з українців не була новою. Від початку війни ця ідея підіймалася багатьма українськими колами і доводилася до відома німецьких очільників. Але до створення такої великої сили як дивізії дійшло лише в 1943 р., коли Німеччина була виснажена війною й потребувала поповнення людських ресурсів.

Історик Оксана Хом’як про дивізію Галичина: Вступ до неї означав уникнення поліційного нагляду та робіт у Німеччині 02

Губернатор Галичини Отто Вехтер промовляє на мітингу з нагоди набору до дивізії. Квітень 1943.

- Як відбувалося створення дивізії і як мотивували до вступу?

- Велася активна пропаганда щодо створення дивізії. Окрім німецьких посадовців та діячів УЦК, у цьому процесі взяли участь колишні комбатанти часів Першої світової війни – ветерани УГА та УСС, армії УНР, священики, вчителі. Цих людей поважали, до них прислухалися. Основний акцент пропаганди – антирадянська спрямованість, потреба боротьби із більшовизмом як найголовнішим ворогом українства. Звучали й заклики, що дивізія стане початком майбутнього українського війська, проводилися аналогії із Легіоном Січових стрільців. Такі гасла отримували широкий відгук, особливо серед молоді, й багато хто справді щиро вірив, що створення дивізії здатне осягнути такі цілі.   

Історик Оксана Хом’як про дивізію Галичина: Вступ до неї означав уникнення поліційного нагляду та робіт у Німеччині 03

Агітаційний плакат, що закликає вступати до дивізії.

Упродовж квітня-червня 1943 року офіційно відгукнулося майже 82 тисячі людей. Однак ця цифра є досить спекулятивною, тому що відображає, наскільки мінливими були настрої в галицькому суспільстві того часу. З одного боку, це був час так званої "дивізійної ейфорії" у баченні колишніх вояків. Утім, станом на жовтень 1943 р. на військове навчання виїхало 13 тисяч осіб (з них близько півтори тисячі осіб повернули назад як хворих, тобто непридатних до служби). Це при тому, що виклик отримало 19 тисяч. Якщо знайомитися зі звітами про вербування, то ми читаємо про те, що не один, не два, а тисячі людей не з’являються на призовні пункти. Згодом багатьох з них приводять примусово, інших оголошують в розшук поліції.

У 1944-МУ ДИВІЗІЯ ПОПОВНИЛАСЯ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИМИ, ОСТАРБАЙТЕРАМИ І БІЖЕНЦЯМИ

- Якщо така велика кількість "добровольців" не зявлялася, то вочевидь багато хто з них не вівся на агітацію?

- Потрібно розуміти, що процес набору до дивізії не був одномоментним. Спершу людина виявляла бажання вступити до дивізії, і згодом отримувала повідомлення про проходження медичної комісії, за результатами якої визнавали або й не визнавали придатними до військової служби й видавали відповідне свідоцтво. Через деякий час можна було отримати виклик на військове навчання. І останній пункт – власне прихід на вокзал та виїзд на місце підготовки. В 1943 р. й на початку 1944 р. весь цей процес міг тривати й кілька місяців. Пізніше такого вже не було.  

Взагалі свідоцтво реєстрації до дивізії було важливим документом, який дозволяв уникнути відправки на роботу в Німеччину. По-друге, це можливість уникнути чи отримати звільнення від Української служби Батьківщині, куди залучали молодь – так звана будівельна служба – Баудінст. Це була важка робота. Тож наявність у кишені такого документа давала певні переваги і в таких випадках вступ до дивізії можна розглядати як стратегію виживання.

Були ще приклади показної реєстрації до дивізії осіб, що займали певні посади, наприклад той же Володимир Кубійович, очільник УЦК. Навіть виник окремий термін на їхнє позначення - "рекламований дивізійник", тобто той, хто отримав відстрочку. Це означало, що він більше потрібен на цивільній службі.

Потрібно розуміти, що йшов уже третій рік німецької окупації, і для когось вступ до дивізії означав можливість уникнути поліцейського нагляду над собою чи членами родини. Є показовий приклад – історія Олега Лисяка, учасника Похідних груп ОУН, що згодом за перший художній твір про дивізію отримав почесне звання "дивізійного письменника". Він був одним з тих, кому говорили: "Ти ще досі не в дивізії? Хочеш до кацету?". Кацет – це концентраційний табір. Він згадував, що та риторика, якою послуговувався УЦК та Військова управа, не переконувала його вступити до дивізії. Але чим далі, тим більше він розумів, що стати вояком буде для нього найкращим варіантом. Це і сталося в грудні 1943 р. Тож, на мою думку, така багатоступеневість теж впливала на мотивації і дії людей, адже ситуація змінювалась досить швидко.

- А якою була ситуація у 1944-му?

- Навесні 1944 р. разом із стагнацією лінії фронту по річці Стрипа на Тернопільщині (тут фронт стояв до середини липня 1944 р., тобто до початку Львівсько-Сандомирської наступальної операції, – ред.) починаються по суті облави на все чоловіче населення. Тому вибір часто стояв: ти йдеш до німецького війська чи до дивізії "Галичина". Очевидно, що хлопці, які потрапляли в ці облави, зазвичай обирали "Галичину". Їх теж вважали добровольцями, хоча по факту так не було. Попри це є і випадки, коли хлопці таки уникали облави, але дійсно самі зголошувалися і так би мовити застрибували в останній вагон. Вони розуміли, що інакше їх мобілізують до Червоної армії.

Зазвичай, коли говорять про мотивацію вступу до дивізії, ведуть мову переважно про 1943 рік. Про реалії 1944 року і масові облави згадують не часто. А про те, що особовий склад дивізії в другій половині 1944 року поповнювався і радянськими військовополоненими, і остарбайтерами, і біженцями з Галичини тощо майже взагалі не йдеться. Хоча ці люди теж є частиною історії дивізії, якою складною вона б не була. Так, після втрати майже 70% особового складу в битві під Бродами в липні 1944 р. було прийняте рішення про відновлення дивізії.

Є цікавий приклад Віталія Бендера, який родом з Луганщини. Його мобілізували до радянської армії ще у 1941 р,і він потрапив у німецький полон у березні 1944 р. Потрібно розуміти, що умови в полоні були просто жахливими. Він довго вагався чи вступати до дивізії, але був натхненний бажанням вижити. І такий приклад не один. Про такий досвід ми також маємо говорити, коли ведемо мову про дивізію "Галичина", й загалом про досвід українського населення під час війни.

КІЛЬКА ТИСЯЧ ДИВІЗІЙНИКІВ ПОПОВНИЛИ РЯДИ УПА

- Офіційною датою створення УПА вважають жовтень 1942 року – на півроку раніше від початку створення дивізії. Чому ті, хто таки мріяв про українське військо, йшли до дивізії, а не до УПА? І як в УПА ставилися до факту існування дивізії?

- Якщо на початку кампанії рекрутування до дивізії, УПА як значної бойової сили в Галичині ще не існувало, за винятком їхніх активних дій на Волині, то вже навесні 1944 р. ситуація зовсім інша, до того ж лінія німецько-радянського фронту вже підійшла під Галичину. Непоодинокими були випадки, коли хлопців "із лісу" відправляли назад додому й навіть до дивізії, бо в УПА не могли забезпечити їх ні зброєю, ні амуніцією. Потрібно сказати, що кілька тисяч вояків дивізії таки поповнили лави УПА - чи після Бродівської битви чи шляхом дезертирства. Водночас є офіційні публікації ОУН (б), які засуджували вступ до дивізії.

- Не можу не порушити питання щодо участі дивізійників у боях. Воно вартує окремої великої розмови. Та все ж вони діяли у складі німецьких сил. Якщо коротко – де вони воювали і чи були задіяні у військових злочинах?

- Першим бойовим досвідом вояків дивізії стала участь близько 2 тисяч осіб у складі групи Байєрсдорфа у лютому-березні 1944 року у Східній Польщі, де вони боролися з радянськими партизанами. А першим бойовим досвідом майже усієї дивізії (окрім полку запасу) стала участь у битвы під Бродами в липні 1944 року. Після відновлення дивізії її було перекинуто в Словаччину восени 1944 р., де тоді розгорнулося антинімецьке повстання. Далі були акції проти партизан Тіто в Югославії, а на кінець війни – фронтові бої в Австрії. У травні 1945 р. дивізія була інтернована американськими та британськими військами, це загалом понад 11 тисяч осіб. Важливо, що цих людей не репатріювали назад до Радянського Союзу, а після звільнення дозволили їм оселитися на Заході.  

На сьогодні не доведено безпосередньої участі дивізії у воєнних злочинах. Тут радше ідеться про злочини окремих індивідів та військових формувань, які пізніше були включені до складу дивізії. Наприклад, на початках формування дивізії, з добровольців до дивізії було створено окремі поліційні полки, що підпорядковувалися німецькій поліції порядку. Так, деякі частини 4-го Галицького добровольчого полку СС брали участь у спаленні польського селища Гута Пеняцька на Галичині. Суть у тому, що залишки цього полку пізніше було включено до складу дивізії. Але по факту це не відповідальність, що лежить на дивізії "Галичина". Так, участь у боях, це дійсно окрема тема для розмови.

Історик Оксана Хом’як про дивізію Галичина: Вступ до неї означав уникнення поліційного нагляду та робіт у Німеччині 04

Парад добровольців у Львові. Липень 1943.

- Якою сьогодні має бути державна політика пам’яті щодо дивізії "Галичина" і як має співвідноситися із суспільним запитом?

- Ми повинні пам'ятати всіх українців, які воювали і полягли в роки Другої світової. Навішування ярликів на кшталт героїв, зрадників чи злочинців – це крок назад. Так ми не осягнемо феномену дивізії та її ролі під час та після війни.

Хоч би яким дискусійним було питання дивізії, це передусім наша історія. Це був один із досвідів українців у роки війни, приклад того, як нацистська та радянська влада використовували в своїх цілях українське населення. Звісно, ветерани мають право на власні заходи зі вшанування пам’яті своїх загиблих побратимів. Інше питання полягає в тому, під якими гаслами це зараз робиться і хто, які організації і з якою метою беруть у цьому участь з урахуванням того, що ми сьогодні вже знаємо про нацистські злочини.

 Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3066865
VEhrdlVXNTBRemN3V1hwUmN6bERkMGxPUTJnd1RISlJkblJIUVRCTU4xSm9aRU1yTUV4UmRrdzVSMWN3V1VoU1ozUkRLekJaUkZKc2RFZFFaazVEYURCTFJXY3dTbEJSYzA1RE56Qk1hbEpvT1VNME1Fd3pVWE5CUFQwPQ==
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору