EN|RU|UK
 Суспільство
  20088  20

 22 січня 2015 року. Бій у Красному Партизані


Автор: В.Покуса

У пам’ять про своїх загиблих бойових побратимів, звертаюся до питання історії початкового етапу російсько-української війни, яка триває. Пропоную найбільш детальний з усіх наявних на сьогодні опис того бою. Для історії.

Тож, цього ж дня, паралельно подіям біля "Зеніту", на Верхньоторецькому напрямку противник проводив атаку на блокпост "Марс" у Красному Партизані (Бетманове).

22 січня 2015 року. Бій у Красному Партизані 01

Нагадаю, блокпост "Марс" розташовувався на шосе М4 (Е50), що зв’язувало в найкоротший шлях Донецьк і Горлівку. Це був єдиний блокпост ЗСУ, що перерізав "сепарам" цю важливу транспортну артерію, тож російському командуванню, в інтересах оперативності перекидання військ і матеріальних засобів, було конче необхідно відновити по ній рух. На перешкоді цьому стояв ВОП "Марс" 20-го мотопіхотного батальйону, який утримував 2 взвод 2 мотопіхотної роти.

"Опорник" "Марс", навіть по тодішнім міркам, ну вже занадто був відірваний як від головних сил, командного пункту батальйону, де знаходилися наявні в нас резерви, так і від найближчих до нього сусідніх опорних пунктів. Відстані (розриви) становили: до ВОП "Форд 22" ліворуч – 9 км, до ВОП "Шахта" праворуч – 12 км, до КСП 2-ї роти в Новоселівці (де розташовувався невеликий ротний мобільний резерв) – 11 км, КСП батальйону в смт Красногорівка (де розміщувався батальйонний мобільний резерв) – 21 км, до вогневих позицій підтримуючої сабатр 1отбр – 12 км (вона доставала до "Марсу" на межі своєї дальності досяжності, й то не з кожної вогневої позиції). По дальності зв’язку базова станція "Моторола" з КСП батальйону туди не діставала, зв'язок з опорним пунктом підтримувався по ІР супутниковому телефону, плюс слабенький цивільний мобільний GPS зв'язок, пам’ятається, оператора UMC.

Тож, як бачимо, умови оборони цього блокпосту були "аховими" - в разі чого, хлопцям фактично ні на кого було розраховувати, лише на самих себе. Коли ми рівно за місяць до того приймали цю величезну зону відповідальності, тому що батальйонним районом оборони її назвати не повертався язик, я пам’ятається, намагався "дзвонити в дзвони", щось заперечувати, вимагати, називав цей відірваний від основних сил батальйону блокпост "смертниками"… Наче в воду дивився. Комбат "Сідий" мене заспокоював, говорячи, що блокпост є "договірним"…

Дійсно, спочатку "Марс" можна було назвати "договірним" блокпостом. Там же довгий час розміщувався пост прикордонників, митників, що забезпечували роботу КВПП "Верхньоторецьке" (існував свого часу такий). Ворожий блокпост "востоковців" знаходився через дорогу, буквально в 300 метрах, в глибині південної частини Бетманово (тоді ще – Червоний Партизан). Всі один до одного відносилися хоч і з пересторогою, але толерантно, ніхто ні в кого не стріляв. Наші бійці й місцеві "востоковці" спілкувалися між собою, особливо цього й не приховуючи.

"Договірний" характер блокпосту, з одного боку, виявився "розслабляючим" фактором, що заважив побудувати міцну оборону, а з іншого боку взаємне спілкування між нашими бійцями та місцевими "востоківцями" зіграло протягом бою благотворну роль. Але про це далі. Проте як мінімум за пару діб місцеві бойовики ДНР попереджали наших на "Марсі" про небезпеку штурму (без вказання конкретної дати й часу), та намагалися примусити їх покинути позицію добровільно. Проте, наскільки пам’ятаю, такі погрози від "сепарів" надходили вже не вперше, тож їх просто прийняли до уваги. Але все таки начальник розвідки "Грек" відправив туди відділення розвідників під командуванням досвідченого Олега Сизоненко "Чорного" "придивитися" та "прислухатися" до навколишньої обстановки ретельніше.

За збігом обставин, незадовго до описуваних подій, коли "запахло жареним", прикордонний пост, що розміщувався сумісно з "Марсом" та забезпечував роботу КВПП "Верхньоторецьке", був згорнутий, а прикордонники й митники, що утворювали "масовість" на опорному пункті, вибули кудись в тил. Але наш ВОП "Марс" продовжував роботу в режимі блокпосту, наші бійці так і продовжували здійснювати контрольно – перепускний режим на досить людному шосе М4 (Е50), приділяючи підготовці до оборони лише частину своєї уваги. Хоча вже було очевидно, що після новорічно-різдвяного затишшя на фронті пішло чергове загострення, це було чутно по наростаючій канонаді в районах Пісків, ДАПу та Дебальцево. Та й поспішне згортання роботи КВПП "Верхньоторецьке" було більш ніж красномовним. Спочатку митники, а потім прикордонники по своїм каналам швиденько прокачали ситуацію, й "змилися" з Червоного Партизану саме в такій послідовності.

В більш ранніх публікаціях на цю тему чомусь стверджується, що на 22 січня 2015 року в Красному Партизані знаходилося 24 українських бійців. Насправді того дня їх було там 28 чоловік – 22 чоловіки 2 взводу 2-ї мотопіхотної роти під командуванням командира взводу Андрія Колісника та головного сержанту 2-ї роти Сергія "Бешеного", і 6 чоловік розвідувального відділення розвідувального взводу під командуванням старшого сержанта Олега Сизоненко "Чорного", що за пару днів до того туди були направлені начальником розвідки "Греком" для збору інформації. З бронетехніки в них була лише одна БМП-1, з важкого піхотного озброєння – 2 од. гранатометів СПГ-9, один гранатомет АГС-17, один кулемет ПКМ.

Формально це був саме той наш взвод, який трохи "трухнув" 4 серпня 2014 року під Мар’їнкою, ледве не призвівши до зриву бойового завдання стосовно її визволення. Але реально, під час осінньої ротації, кадровий склад цього взводу був суттєво "перетрушений" та оздоровлений, вже достатньо літня людина, командир взводу старший лейтенант Соколов був замінений на новоприбулого лейтенанта Андрія Колісника з 4-ї хвилі мобілізації. Колісник теж був не абияким "воякою", звичайним мобілізованим роботягою, але таким міцним, солідним, авторитетним, хто міг з часом завоювати повагу підлеглих та підтримувати порядок в підрозділі. "Бойову" частину роботи у взводі тягли на собі досвідчені ще з осіннє-літньої кампанії сержанти, на чолі з головним сержантом роти "Бешеним", що знаходився там для "страховки" ще недосвідченого командира взводу. Але так сталося, що того злопам’ятного дня 22 січня якраз два досвідчених сержанти цього взводу – замкомвзводу та командир одного з відділень були у звільненні.

Проведені кадрові зміни дали свій позитивний наслідок – 22 січня 2015 року особовий склад 2-го взводу 2 мотопіхотної роти 20 мотопіхотного батальйону в селищі Красний Партизан на Донеччині дав рішучий бій переважаючому за чисельністю ворогові. Бійці і командири взводу билися за українську землю мужньо, стійко, хоробро, не шкодуючи власної крові та не втративши честі українського воїна й військовослужбовців дніпровського 20-го батальйону. І хоча перемога цього разу була на боці ворога, але вона йому дісталася дуже й дуже нелегко.

Блокпост "Марс" знаходився фактично посеред жилого села, контролюючи відразу дві дороги з інтенсивним автомобільним рухом (шосе М4 Донецьк – Горлівка та дорогу на Верхньоторецьке, і далі на Константинівку, Очеретино). Що накладало значні обмеження на побудову оборони – не могло бути мови ні про яке виставлення мінно-вибухових загороджень, ні про які зони вогневої заборони та контролю на підходах до позицій – цивільні люди жили і тинялися навкруги. Підходи з лівого флангу повністю перекривалися великим складським комплексом торгової мережі "АТБ", обороняти який не було сил і засобів, і який противником міг бути використаний для прихованого виходу в фланг і обходу (що саме так і сталося). Маскуючись в потокові цивільного транспорту, атакуючий противник міг просто безперешкодно під’їхати по шосе впритул до блокпосту (як вони це зробили з 51-ю бригадою під Волновахою), або міг вискочити з контрольованого "востоківцями" житлового сектору південної частини Красного Партизана, що починався відразу за шосе (що саме фактично й трапилося).

Система оборони "Марсу" хоч і була складною для реалізації, погано обладнаною, але все таки передбачала готовність до кругової оборони. Взвод розміщувався, як то кажуть, "по хатках" - в покинутих місцевих будівлях, біля яких були відриті окопчики та бліндажі. Позиції були розбиті на відділення, й розтягнуті вздовж шосейної дороги М4: правофлангове відділення перекривало західний напрямок (на Ясинувату), центральне – південний напрямок (власне на Бетманове), лівофлангове – східний напрямок (на Пантелеймонівку), дещо позаду в четвертій "хатці" розміщувалося управління взводу з екіпажем БМП-1 та основною частиною новоприбулих розвідників (4 чол., ще два розвідники були розміщені разом з одним з відділень взводу). Таке розміщення "по хаткам" зіграло свою негативну роль – основна частина боєкомплекту знаходилася всередині будівель, в ході бою як мінімум одну таку "хатинку" з запасами боєкомплекту рознесло прямим влученням танкового снаряду, від інших "хатинок" оборонці просто були відрізані кулеметно-автоматним вогнем противника.

Свою атаку на "Марс" противник розпочав класично, з масованої артилерійської підготовки. Артилерійсько-мінометний обстріл наших позицій розпочався о 8-й годині і тривав понад годину, до 9.05 – 9.10. До артилерійської підготовки залучалися 122-мм гаубиці й 120-мм міномети, що вели вогонь з району Пантелеймонівки (гаубиці) та західніше неї (міномети). Артилерійсько-мінометний вогонь противника відрізнявся від того, що спостерігалося раніше. Своєю високою інтенсивністю і безжальністю – вогонь вівся прямо по будинкам житлового сектору села, декілька будинків спалахнули і горіли як свічки. І це при тому, що за наявною інформацією, певна частина наявних на цій ділянці "востоковців" була з місцевих, "верхньоторецьких".

Проте артилерійський вогонь противником вівся дивний – масовано обстрілювали та цілеспрямовано руйнували вщент цивільні будівлі місцевих жителів північніше блокпосту "Марс", в його тиловій зоні. Безпосередньо по блокпосту артилерійських влучень практично не було. Скоріше за все спілкування наших бійців з місцевими бойовиками з Бетманового далося взнаки, й ті напевно "наплели" своєму командуванню небилиць про бойовий склад опорного пункту. Або розвідка у противника знаходилася на рівні "одна баба сказала". Хоча це було малоймовірно – повторююсь, через блокпост до останнього моменту зберігався рух цивільних осіб і транспортних засобів в двох взаємно перпендикулярних напрямках, і буквально кожен міг пройти чи проїхати та своїми очима подивитися, що в "укропів" є насправді. Очевидно, без дезінформації з боку своїх же у "сепарів" не обійшлося.

Як стало відомо пізніше, противник очікував зустріти на нашому блокпосту сили до 70-80 чоловік піхоти, як мінімум з танком та 3-ма БМП. Не спостерігаючи такої кількості бронетехніки візуально, ворожі командири вирішили, що бронетехніка та особовий склад заховані в дворах та будівлях трохи далі, північніше передових позицій. Тому ворожа артилерія й міномети "рівняли" протягом години тилову зону блокпосту, практично не наносячи вогневої поразки основній позиції.

Протягом цієї годинної артпідготовки противника ми намагалися організувати хоч якусь контрбатарейну боротьбу. Через віддаленість подій від району основних артилерійських позицій (як нашої приданої батареї "Крабів", так і артилерійських батарей 93 омбр та 55 оабр), в район Пантелеймонівки, звідки вели вогонь ворожі 122-мм гаубиці, взагалі ніхто з "богів" війни не діставав. По ворожим мінометам, що вели вогонь з вогневих позицій південно-західніше Пантелеймонівки, на межі дальності могла діставати батарея наших приданих "Крабів". Але ворожі міномети розташовувалися на висоті, за пагорбом, та візуально з "Марсу" не спостерігалися. Тож, їх "ловити" намагалися "на слух", по звукам "виходів". Очевидно, це виходило не надто влучно та ефективно.

Крім того, ситуація була така, що в цей день з самого ранку противник здійснював артилерійські обстріли наших опорних пунктів майже по всьому фронту оборони батальйону. Звідусюди на батальйонний КСП сипалися доповіді про обстріли, командири волали про допомогу, давали координати ворожих гармат і мінометів для вогневого подавлення. Відповідно до обстановки, десь до 9.20 години "Марс" був лише одним з декількох наших опорних пунктів, яким ворог завдавав вогневого ураження – водночас під обстрілом перебували "Лісник", "Волга", "Шахта".

Наші придані самоходи – "Краби" вже з самого ранку активно крутили баштами та плювалися у відповідь снарядами в різні сторони. В той же час, через великі дистанції ведення вогню, їм необхідно було обов’язково змінювати вогневі позиції – з тієї ВП, з якої вони могли підтримувати "Лісник" чи "Волгу", вони не діставали до "Марсу", і навпаки, з позиції, звідки діставали до "Марсу", не могли підтримувати "Лісників" чи "Волгу". Пам’ятається, той ранок "Краби" розпочали з трьома працездатними стволами, але швидко один з них з технічних причин вийшов з ладу, й на момент найвищої напруги бою за Красний Партизан справною залишалися лише дві гармати. Але були й інші нюанси та накладки, що завадили ефективній артилерійській підтримці оборонного бою за "Марс".

Проблеми зі зв’язком з’явилися відразу. Базова станція комплекту радіостанцій "Моторола", в умовах існуючого рельєфу місцевості та активного застосування противником засобів РЕП, не покривала такої великої дальності зв’язку, а супутниковий ІР телефон, комплект якого мався на "Марсі", не відповідав. Можливо, черговий на телефоні боєць на час артобстрілу сховався в бліндаж чи окоп, або скоріше за все вибуховою хвилею близького розриву було порушено орієнтацію супутникової антени – "тарілки". Все таки супутникові ІР телефони з антенами – тарілками, хоч і дають надійний, стійкий зв'язок, але вони явно не для умов передових оборонних позицій.

Залишалася остання надія – цивільний мобільний зв'язок. На зв'язок по мобільному телефону вийшов лише сержант "Бешений". Через цей єдиний канал зв’язку я й намагався хоч якось оцінювати обстановку та координувати дії. До речі, "Бешений" (по голосу було добре чутно) діяв абсолютно тверезо, холоднокровно, без ознак паніки. Саме він, по мобільнику, намагався одночасно організовувати бій взводу, інформувати штаб батальйону по обстановці, коректувати вогонь нашої артилерії. І лише в кінці бою, коли в тієї групи бійців, що утворилася навколо нього, почали закінчуватися боєприпаси, а з іншими двома групами, що були заблоковані противником, було втрачено зв'язок, коли ним було прийнято рішення на відхід, я почув по телефону в його голосі нотки розпачу…

Крім порушеного зв’язку "Марсу" з командно-спостережними пунктами роти та батальйону, майже відразу було порушено внутрішній зв'язок управління на самому блокпосту. Чому так трапилося, хоча і командир взводу А Колісник, і сержант "Бешений", і кожний командир відділення мав при собі малогабаритну радіостанцію "Моторолу"? Мабуть, як завжди, накладалися один на одного елементи розслабленості і розгубленості. Хтось не зміг чи не захотів за ніч зарядити акумулятор портативної радіостанції, хтось в метушні забув її в будівлі, хтось загубив її в ході бою… Не було тоді ще розуміння в наших бійців і командирів, що радіостанція (зв'язок) в бою не менш важливі, ніж особистий автомат чи гранатомет. Тож бій захисників "Марсу" відразу розпався на декілька мало взаємодіючих між собою осередків.

І ось, приблизно о 9.20, я від "Бешеного" по мобільному телефону отримав доповідь, що до їх позицій наближаються ворожа бронетехніка з піхотою, та його прохання поставити загороджувальний вогонь артилерії, щоб зірвати початок їх атаки.

Я розумію, що час іде на хвилини і секунди. Крім мене, начальника штабу, з командування на КСП батальйону немає нікого (був звичайно, замполіт Федорович, але в питаннях бойового управління від нього допомоги було мало). Комбат з замкомбата "Дайвером" зранку знаходяться в Авдіївці, на ВОП "Девятіна". Намагаюся зв’язатися по радіостанції з приданими "Крабами" - зв’язку немає, ворожа РЕП вже зранку глушить все навколо. З горем пополам зв’язуюсь з командиром батареї по мобільному телефону. Виявляється, "Краби", за розпорядженням командира 1-ї роти "Жетона", що за розпорядженням комбата якийсь час виконував роботу "начальника артилерії батальйону", щоб вести вогонь одразу по двох окремих напрямках, вже розділили свої дві гармати, що залишилися, по одній на кожний з рознесених напрямків. Таким чином, в моєму розпорядженні для негайного відкриття вогню – лише одна 122-мм гаубиця. Негайно видаю артилеристам стрільбові координати.

Але ця гармата встигає зробити лише декілька пострілів (проте не дуже влучно), і майже одразу ж командир батареї "Краб" доповідає, що вони вже встигли за ранок розстріляти всю свою боєукладку. Тепер їм необхідно поповнити боєприпаси, для чого ще треба підвезти їх на вогневу позицію. Хоча це й недалеко, в Новобахмутівці, але все одно це не менше 30–40 хвилин, і в такий критичний момент!

Віддаю розпорядження робити все це якомога швидше, та чимшвидше зв’язуюсь з "богами війни" старшого начальника, благаючи їх про надання допомоги. Але раптом отримую від них рішучу відмову – якраз в цей самий час розпочалося всесвітнє рятування "задниці" НГШ Муженка, що за якогось дятла до сих пір стирчав на атакованому ворогом "Зеніті". Тож, закономірно, вся артилерія старшого начальника була задіяна на тому напрямку. Так, за збігом несприятливих обставин, в найбільш критичний момент початку ворожої атаки, наші бійці й командири на "Марсі" залишилися взагалі без артилерійської підтримки. Ну, і як мені в такій ситуації було говорити "Бешеному", що нічим я їм зараз допомогти не зможу? Ви там тримайтеся…

За наявною інформацією, група противника, що атакувала "Марс", нараховувала близько 120 чоловік піхоти за підтримки 3 танків (два з них були точно Т-72, один – скоріше за все Т-64), як мінімум одного БТР-80, однієї ЗСУ 23х4 "Шилка" і однієї автоматичної гармати ЗУ 23х2 на автомобілі. Дехто з очевидців ще стверджував про наявність у противника однієї БМП-2, інші вказують на те, що її могли сплутати з "Шилкою". За складом це було схоже на ротну групу місцевих "востоковців", посилених танковим взводом та штурмовим взводом якихось "спеців", що прибули, скоріше за все, з Горлівки (танки й головна штурмова група заходили з боку Пантелеймонівки).

Тим часом, ворог був явно досвідченим, і діяв грамотно. Часовий проміжок між завершенням їхньої артпідготовки і переходом в атаку був мінімальним. Ворожі атакуючі групи, щоб не попасти під загороджувальний вогонь нашої артилерії (якого толком і не було), швидко скоротили розрив і "прилипли" впритул до наших позицій, вступивши в ближній бій. Ворожі танки, побоюючись наших гранатометників, вперед, поміж хатками населеного пункту, переважно не заходили, підтримуючи свою атакуючу піхоту з дистанції.

Ворожа атака велась трьома групами. Основна штурмова група, імовірно, заїжджі російські специ чи ЧВК, одягнені під "кізячків", атакувала по центру. Дві обхідні групи, очевидно, зі складу місцевих "востоковців", намагалися обійти позиції "Марсу" по верху (через склади мережі "АТБ") та по низу (по березі річки Торець) й взяти їх в оточення.

Проте, незважаючи на рішучу чисельну й технічну перевагу, швидкого успіху противнику досягти не вдалося – наші бійці не розгубилися й не запанікували, та дали противнику рішучий бій. Загалом вони впевнено трималися й вели бій більше години, аж допоки в них не почав закінчуватися боєкомплект, що кожний носив з собою. А до будівель, де розміщувалися запаси боєприпасів кожного відділення, під час бою вже було не підібратися – якась хата була розбита, якась вже горіла, якась була відрізана ворожим вогнем. В цілому, за запевненнями учасників бою, якби не тотальна перевага в бронетехніці, особливо відразу три ворожих танки (яким тільки з піхотними гранатометами так і не вдалося дати ради), вони в цьому бою мали гарні шанси відбити атаку. Але не склалося.

Два станкові протитанкові гранатомети СПГ-9, що були у взводі, так і не спрацювали – розміщені не оптимально, в передових окопах, вони відразу ж були розбиті танковими снарядами противника. Така зброя, як СПГ-9, мала б працювати з глибини опорного пункту, в передових окопах вони були надто помітними і стали для ворога легкою здобиччю. Але, на диво, віртуозно відпрацювала єдина наша БМП-1 – якраз вона, діючи з глибини опорного пункту, прикриваючись та ховаючись за будівлями, активно маневрувала з одного напрямку на інший, відганяючи танки та піхоту противника на дистанцію. Керував "бехою" особисто старший сержант Сергій "Бешений", а майстерне маневрування машини забезпечував її механік – водій Олексій Раксеєв. Це дійсно диво – одна єдина БМП-1, завдяки віртуозній маневреності та грамотним діям, вела на рівних бій одночасно з трьома ворожими танками! Та й ворожий БТР-80, що діяв з групою піхоти, яка обходила по низині, берегом річки, теж "насипав" з флангу.

Значно посилила стійкість оборони "Марсу" група розвідників під керівництвом Олега Сизоненка. Також ведучи вогонь з глибини опорного пункту, вони не допускали просочення піхоти противника в проміжках між позиціями передових відділень, "прибивали" вогнем до землі обхідні групи ворога. В складі самого "східного" відділення, що тримало позицію біля комплексу "АТБ", дуже влучно вів вогонь боєць "Нолик". Такий собі неприглядний спокійний хлопчина в окулярах, прийшов до нас восени 2014-го з четвертою хвилею мобілізації. Спочатку я його пригрів при штабі у зв’язківцях, але він досить швидко попросився перевестися в бойовий підрозділ. Виявилося, що "Нолик" тишком привіз з собою на фронт власну гвинтівку "трьохлінійку" Мосіна (де вже вона в нього взялася, невідомо). От з тієї "Мосінки" він на дивно холоднокровно й влучно розстрілював "сепарів". Наші бійці, які потім повернулися з полону, розповідали, що "сепари" після бою особливо наполегливо шукали й вираховували саме його, хлопця з "Мосінкою". Але йому разом з своїм нерозлучним приятелем Юрою Лисенко в кінці бою вдалося безперешкодно відступити й вийти пішки до своїх в Верхньоторецькому.

В якийсь момент бою один з ворожих танків сунувся було між хатками в глибину опорного пункту, але відразу ж отримав не менше двох влучень з РПГ-7 та "Мухою", й… благополучно відступив. Усвідомлення того, що звичайні піхотні протитанкові боєприпаси нічого не можуть вдіяти сучасному танку з активним захистом, неприємно вразило оборонців. Гранатометник РПГ-7 Віталій Дібров під ворожим вогнем заскочив в одну з будівель, в якій було складовано боєзапас, щоб прихопити з собою ще протитанкових гранат, і тут ворожий танк влучає з гармати в цю хатину, яка "складається", привалюючи під собою й Діброва.

Першою припиняє спротив наша група, заблокована в будівлі на правому фланзі позиції. В її складі – командир взводу Андрій Колісник. Зі штурмуючими його позицію ворогами він розпочинає перемовини щодо можливості відходу. Для ведення перемовин він встає в повний зріст та виходить з укриття. Він пропонує припинити опір та дати можливість їм відійти зі зброєю. Йому пропонують скласти зброю. Він відмовляється, і його тут же, підступно, прямо під час ведення перемовин, розстрілюють впритул. Решта з заблокованого відділення здаються в полон.

22 січня 2015 року. Бій у Красному Партизані 02

Стоп-кадр  відео. lb.ua

Центральна група бійців, теж заблокована, продовжує ведення бою, доки повністю не закінчуються боєприпаси. Роман Сех, що був у складі цього відділення, вискочив зі схованки з розкладеною "Мухою" на плечі, прицілився… й отримав кулю в груди, що пробила йому легеню. Після закінчення боєприпасів, і ця заблокована група з п’яти чоловік здається в полон.

Лівофлангове відділення, розбившись попарно – по троє, поступово відступає – хто самотужки, хто прибився до групи біля БМП-1 з "Бешеним". Витративши весь боєкомплект гармати БМП-1, втративши надію зв’язатися з кимось з двох заблокованих груп, "Бешений" приймає рішення відійти.

Залишки 2 взводу 2 роти, що прибилися до "Бешеного", та 4 розвідники з Олегом "Чорним" (два розвідники, в тому числі Альберт Саруханян, залишились з заблокованими відділеннями) починають організований відхід, огризаючись вогнем. При відході вони натикаються на групу піхоти противника, що завершила обхід позицій взводу "по верху" (по східній околиці), та яка їх обстрілює з близької дистанції з автоматів. Незважаючи на це, всі наші без ушкоджень прориваються з оточення. Пізніше Олег Сизоненко згадував, що ця група противника напевне умисне стріляла поверх їхніх голів, даючи можливість прорватися та вийти. Він, наш найбільш досвідчений воїн, цей момент для себе відмітив чітко. Інакше, за його словами, вийти звідти живими було мало шансів. Імовірно, це й були ті місцеві "востоковці", з якими напередодні спілкувалися "марсівці".

Якраз до цього часу вже наші артилеристи "Краби" поповнили боєкомплект, і одна гармата стала готовою для ведення вогню. Проте, поки Сергій "Бешений" був у бою, зв’язку з ним не було ніякого. Я марно кожну хвилину слав виклики на його мобільний – відповіді не було.

Хоч про якусь обстановку вдавалося дізнатися через КСП 2-ї роти, де "Кісель" та "Штурман" телефонували на мобільники інших бійців взводу, до кого могли додзвонитися. Також вони підготували й відправили до місця бою ротний мобільний резерв (пам’ятається, його очолив Штурман), який або збирався занадто довго і не встиг, або просто не ризикнули всуватись в район бою, де не знали обстановки.

Прийнявши рішення на відступ, "Бешений" таки з’явився у мене на зв’язку, доповів про плачевну обстановку, прийняте рішення на відхід та спрямував вогонь артилерії прямо на перехрестя доріг в центрі залишеного блокпосту "Марс". Одна гармата "Крабів" випустила по вказаних координатах декілька снарядів, але, оскільки корегувати вогонь було вже нікому, та й боялися влучити по своїх, які ще могли там залишатися, обстріл швидко припинили.

За пару годин пізніше, коли обстановка трохи стабілізувалася й вдалося організувати спостережний пост, що проглядав південну околицю Верхньоторецького та Бетманового, спостерігали в районі "Марса" постійне "кублення" сепарів і завдали туди декілька артилерійських ударів. До того часу обстановка стабілізувалася вже й на "Зеніті", тож на штаб батальйону вийшли старші артилерійські начальники (штабу сектору Б) з пропозицією допомоги. Ми звичайно, скористалися пропозицією, насипали в район залишеного "Марса" ще й 152-мм калібром. Але, на жаль, вже було запізно. Важлива позиція була втрачена, а сил і засобів для проведення контратаки та відновлення становища – не було.

Тим часом, поки тривав бій на Красному Партизані, а комбат займався організацією контратаки танкової роти "Булатів" під командуванням "Катка" з Авдіївки на "Зеніт", мною самостійно були прийняті рішення:

-висунути загальновійськовий резерв батальйону (3 взвод 1-ї мпр) з розрахунком ЗУ-23х2 (на броньованому КрАЗі "Драконі") та відділенням РХР (на БРДМ-РХ) в район села Кам’янка та зайняти оборону, з завданням не допустити прориву противника в напрямку Василівка, Кам’янка, Красногорівка. Очолював всю цю групу заступник начальника штабу "Коливан".

- створити імпровізований резерв з залишків розвідувального взводу (на той час в них була в наявності справною лише одна БРМ-1к) та інженерно-саперного взводу (реально – посилене піхотне відділення) на чолі з начальником розвідки "Греком", та висунути його в центральну частину Верхньоторецького, де зустріти залишки "Марсу", що відходять (всього 14 бійців, з них троє легкопоранених), оцінити обстановку, зайняти оборону й не допустити захоплення Верхньоторецького противником;

-залишок персоналу КСП (декілька зв’язківців, медики, прикомандирований підрозділ РЕБ) теж були екіпіровані й зайняли оборону на околиці смт Красногорівка, в напрямку можливого прориву противника з Верхньоторецького на Кам’янку, Красногорівку. Бо зі втратою "Марса", в обороні батальйону утворилася "дірка" 10 кілометрів по прямій (від ВОП "Форд 22" під Михайлівкою до ВОП "Шахта" на висоті 204,5 південніше Кам’янки).

Командир батальйону, що невдовзі прибув з Авдіївки, заслухав мою доповідь про обстановку, та в цілому затвердив моє рішення. Після чого вони з "Дайвером" виїхали в Верхньоторецьке організовувати оборону на новій позиції. Там "Штурман" і "Грек" вже зібрали частину 2 взводу 2-ї роти, що відступила на БМП-1 з "Марсу" (дехто виходив пішки), та разом з прибулими розвідувальним і саперним взводом почали організовувати оборону села Верхньоторецьке. Проте до кінця дня 22 січня і наступні день-два противник цілком задовольнявся захопленням Бетманового та відкриттям для себе безперешкодного руху по шосе М4, і спроб атакувати Верхньоторецьке не чинив, даючи можливість нам закріпитися на новому рубежі.

Водночас у Красному Партизані після завершення ворожого штурму результати були такі. За наявною в мене інформацією, в ході бою противник втратив убитими 4 чоловіки, 7 чоловік пораненими. Наші початкові втрати були – один убитий (фактично також розстріляний А. Колісник), один важкопоранений (Р. Сех), одинадцять полонених і один (В. Дібров) залишався в завалах розбитого будинку, періодично виходячи на зв'язок по мобільному телефону (поки не сів акумулятор).

Зразу по цьому ворог, розлючений втратами, розпочав розправу над полоненими. Відразу ж був добитий важкопоранений Роман Сех, розстріляні полонені Сергій Слісаренко і Альберт Саруханян, прострілені ноги Сергію Степанову та  Олександру Белешеву. Тож, за результатами розстрілу полонених, наші сумарні втрати досягли чотирьох загиблих і дев’яти полонених, з числа яких двоє були серйозно пораненими. Дещо пізніше, при спробі вибратися з-під завалів будинку, де він просидів на зимовому холоді зо три доби, та на шляху до своїх, попав у ворожий полон і десятий наш боєць – Віталій Дібров.

Розправу над полоненими здійснювала якась "востоківська" дівиця – снайперша, поки розправу не припинив, здається, замкомбата місцевих "востоковців" за неймом "Душман". За наявною інформацією, цій сепарській дівиці – снайперші з того часу залишалося жити недовго – її позицію наші спостерігачі вирахували досить швидко, й протягом найближчих двох – трьох діб в ході одного з наших артилерійських нальотів уламком снаряду їй просто знесло голову. Щиро сподіваюся, що я володію правдивою інформацією.

Решту всі вже добре знають. Через два дні, 24 січня, батальйонний капелан отець Дмитро забирає тіла чотирьох наших загиблих хлопців з Красного Партизана, знамениті відео і фото цієї події широко розповсюджені в мережі.

22 січня 2015 року. Бій у Красному Партизані 03

За декілька днів по тому "сепарами" були віддані нам поранені хлопці з простреленими ногами, а ще днів через двадцять, за процедурою обміну, повернулися з полону і всі інші наші бійці з "Марсу".

...

...

Які висновки за підсумками бою у Красному Партизані 22 січня 2015 року можна зробити?

Якщо вдаватися в деталі – то багато. На розборі цього тактичного епізоду можна половину підручника військової тактики написати, як його розділу "оборона", так і розділу "наступ". Але це цікаво лише фахівцям, та й ніхто нас особливо не кличе ці тактичні розбори писати. До сих пір не прийнято в нашій країні й нашій армії збирати, аналізувати та узагальнювати реальний бойовий досвід, навіть гіркий. Далеко не всі знають і розуміють, що практично всі військові перемоги ґрунтуються на фундаменті переосмислення минулих поразок. Переможцями не народжуються – на них навчаються.

Якщо не вдаватися в деталі, "по верхах" – то майже ніяких. На війні, як на війні, бувають і перемоги, і поразки.

У військової перемоги завжди багато батьків, лише поразка – завжди сирота. Розриваючи цю традицію, беру особисто на себе командирську відповідальність за цю болючу для нашого батальйону поразку, за смерть наших бійців, втрату позиції "Марс". Тому що саме я в цей час знаходився на командному пункті й намагався координувати дії та зусилля всіх підрозділів батальйону.

Багато разів подумки повертався до того дня, й шукав можливу помилку в своїх діях, в тих умовах, що склалися – відстані для надання підтримки по тактичним міркам величезні, зв’язку немає, вогню артилерії немає, комбата на місці немає (покинути КСП батальйону й особисто очолити контратаку в таких умовах я не міг), обстріли й бої ведуться майже на всьому фронті батальйону одночасно, по радіо "Гром" волає відправляти танкову роту "Катка" в контратаку на "Зеніт"… Заднім числом приходжу до висновку, що єдиним реальним варіантом був взяти на себе відповідальність і порушити прямий наказ "Грома" - НГШ Муженка, та свого комбата "Сідого", і спрямувати танкову роту "Катка" не на "Зеніт", а на "Марс". Тепер, з висоти відомої на сьогодні інформації, є очевидним, що в той день оборона "Зеніта" цілком обійшлася б і без контратаки роти "Катка". А ситуацію на "Марсі" вона б змінила радикально на нашу користь, і скоріше за все, врятувала б. Але це очевидно тільки сьогодні. В той день, 22 січня 2015 року, начальнику штабу 20-го мотопіхотного батальйону, що залишався один на КСП в 20 кілометрах від місця кожного з означених боїв, це було зовсім не очевидно.

Мій особистий висновок - якщо помилки й були, то вони були на етапі організації оборони ВОП "Марс" та його підготовки до бою. Солдати, сержанти і офіцери "Марсу" безпосередньо в бою діяли відважно і мужньо, але відвагою й мужністю було вже не компенсувати ті недоліки, які були допущені при організації оборони, обладнанні опорного пункту. І вина в цьому не лише на молодшій командирській ланці – командирах роти й взводу (нагадаю, командир взводу лейтенант Андрій Колісник був недавно мобілізованим, без нормальної військової освіти й бойового досвіду), а в першу чергу на нас, на командуванні батальйону, що приїжджали, правильно вказували, підказували, вимагали, але в кінці кінців не добилися виконання своїх вимог.

І все-таки, повторюсь, наші хлопці, що відступили, запевняли – шанси перемогти й відбити атаку противника були. Якби не танки, відразу три ворожих танки, проти єдиної нашої БМП-1 з її героїчним екіпажем, та двох нераціонально розташованих гранатометів СПГ-9, що не зробили жодного пострілу.

22 січня 2015 року. Бій у Красному Партизані 04

Бойовики біля блокпосту в Красному Партизані

Не можу втриматися від порівняння ходу та результату боїв за опорні пункти "Зеніт" і "Марс", що відбувалися 22 січня 2015 року майже одночасно, буквально на сусідніх напрямках. На обох напрямках противником були залучені приблизно одинакові сили – мотострілецька рота, посилена розвідувальним (штурмовим) взводом та танковим взводом, за підтримки артилерії й мінометів. Ворожі атаки явно координувалися з одного центру, однаково протягом години готувалися артилерійською підготовкою, й розпочалися приблизно в один і той же час – о 9 годині ранку. "Зеніт" атакувала 1-а "Слов’янська" мотострілецька бригада, "Марс" - бригада "Восток".

За наявною в мережі інформацією, на "Зеніті" на той час разом з НГШ Муженком та командувачем ВМДВ Забродським знаходилася ціла БТГр 95 оаембр двох ротного складу зі штатною технікою (до двох десятків БТР, БМД), власними мінометами, кучею ПТРК, з 2 – 3 танками 2 отб 1 отбр, зведений загін ВПС "Дика качка" (чисельністю більше піхотної роти) та інші. В безпосередній близькості та в умовах вогневої взаємодії з "Зенітом" знаходилися сили БТГр 25 опдбр, 93 омбр, 90 оаемб 81 оаембр та інші. В їхньому розпорядженні працювала вся артилерія на напрямку – 55 оабр, БрАГ 93 омбр, артилерія 25 опдбр, 81 оаембр, можливо й інші. На виручку в контратаку кидалися цілі танкові роти, зокрема рота Влада Якубинського "Катка" на новеньких "Булатах". Управління всім цим грандіозним "військом" забезпечували надійні й стійкі системи зв’язку, що були заведені на "Зеніт" "під НГШ". Але, судячи з перебігу того бою, перемога та відомий його результат були досягнуті переважно за рахунок видатної тупості командування 1-ї бригади "сепарів". Якраз там їх нечисленні атакуючі колони (порівняно з чисельністю тих, хто оборонявся) діяли безграмотно, неузгоджено, безцільно, на відкритій місцевості, без твердого керівництва, без розвідки та знання обстановки. І все одно честь та хвала нашим воїнам-десантникам, що діяли на тому напрямку.

Зовсім інше співвідношення сил і якість дій противника спостерігаємо у Красному Партизані. Проти 28 бійців простого мотопіхотного взводу з однією БМП-1, посиленого розвідувальним відділенням, які, за збігом обставин, в критичний момент залишилися без підтримки єдиної 122мм гармати, поряд з якими в найближчі 10 кілометрів не було не те що батальйону чи роти, а жодного взводу, який міг би прийти їм на допомогу, значно чисельно переважаючий противник діяв як мінімум грамотно й узгоджено, послідовно реалізуючи свою перевагу. І навіть за таких умов бійці 20-го мотопіхотного батальйону понад годину відважно вели оборонний бій, вперто утримуючи свою позицію, завдаючи противнику істотних  втрат. Лише закінчення боєприпасів та відсутність можливості їх поповнення стало причиною відступу частини взводу під командуванням старшого сержанта "Бешеного" та здачі двох заблокованих груп в полон. Якщо порівнювати з міфічним подвигом 28 "панфіловців" у часи Другої світової, то подвиг наших 28 "марсівців" у Красному Партизані - об’єктивна реальність. Їхня жорстка й стійка оборона, їхня мужність і відвага призвела до того, що попри те, що позицію було втрачено, далі, на Верхньоторецьке, ворог просуватися вже не наважився.

Тоді як учасники бою 22.01.2015 під "Зенітом" широко розпіарені у пресі, обласкані владою, державні нагороди отримували оберемками – скромні, але насправді героїчні оборонці "Марсу" на Красному Партизані так і залишаються невідомими широкому загалу. Наш батальйонний "замполіт" Федорович ще довго, навіть після демобілізації, намагався проштовхнути подання на їх нагородження через чавунну непробивну стінку нагородних відділів бездушної київської штабної системи. Наскільки я розумію, і тут, в київських штабах, 20-й мотопіхотний батальйон зазнав чергової своєї поразки.

Віктор Покуса, полковник, колишній начальник штабу 20 мотопіхотного батальйону

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3067334
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору