EN|RU|UK
 Суспільство
  11113  5

 Боєць "Айдару" Андріана Сусак: "Обміну ми чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати його маму. Вона почала кричати: "Сину, я тут!.."

В.Бурлакова

Народний Герой України тридцятирічна військова на псевдо Малиш, яка залишила зону бойових дій лише на п’ятому місяці вагітності, розповіла "Цензору" про перші бої батальйону "Айдар", обміни полоненими, співпрацю з Міноборони для надання УБД добровольцям та про те, що здивувало під час закордонних показів "Невидимого батальйону" - документальної стрічки про війну на Донбасі.

"ТИМ, ХТО РАНІШЕ СЛУЖИВ, МАВ БОЙОВИЙ ДОСВІД, МОТОРОШНО БУЛО СЕРЕД НАС ПЕРЕБУВАТИ"

-Яким було твоє життя до початку Майдану і під час Майдану?

-Я працювала бренд-менеджером у Києві. В останні дні листопада 2013 року повернулася з робочої поїздки до Японії та пішла на Майдан подивитися, що робиться у центрі міста… І фактично залишилася там до 8 травня наступного року.

Боєць Айдару Андріана Сусак: Обміну ми чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати його маму. Вона почала кричати: Сину, я тут!.. 01

Андріана Сусак за рік до початку Революції Гідності

Лише раз, на різдвяні свята, я поїхала з Майдану до батьків у Карпати. А коли повернулася – вже почалися бої на Грушевського. Ми з друзями тоді жартома називали себе "Дванадцять місяців", бо сиділи постійно біля діжки, всі такі закопчені, проводили там усі ночі… Але я все одно працювала далі, адже потрібно було заробляти гроші. Тому десь до 4 ранку я була на Майдані, потім їхала додому, приводила себе в порядок та бігла на роботу. А ввечері знову поверталася на площу.

Спочатку я продовжувала знімати квартиру на проспекті Перемоги. У ній перемилося пів-Майдану, напевно! Але потім від квартири я вирішила відмовитися і працювати щодня їхала вже просто з Українського Дому. Там уже всі знали, що зранку я робитиму марафет, бо мені потрібно на роботу. На роботі також всі були в курсі, як я живу…

Другого травня я мала їхати в Одесу. Якраз вихідні були. Але мені не вистачило місця у автобусі.

За тиждень після цього, восьмого травня, у нашого сотника був день народження. Ми готували для нього невеличкий стіл, я якраз смажила налисники… І тут підходить мій друг на псевдо Груша – так він назвався ще на Грушевського - і запитує: "В тебе паспорт є?" Є, кажу. "Тоді поїхали".

… Так ми вирушили на Луганщину. Нам казали, що їдемо днів на п’ять. Мене ще брати не хотіли спочатку – тому, що дівчина – але побратими наполягли.

-У вас була якась зброя?

-Петарди були… І одна "воздушка" на всіх – а їхало нас близько ста чоловік. Ще нам видали туристичні рюкзаки, каремати, казанки, кружки.

Завезли всіх у ліс біля села Нянчине, що на Луганщині. Це неподалік від російського кордону.

Боєць Айдару Андріана Сусак: Обміну ми чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати його маму. Вона почала кричати: Сину, я тут!.. 02

Нянчине – село у Білокуракинському районі Луганської області

Поруч з нами там стояла якась бригада ЗСУ. Мені доручили займатися документами на оформлення бійців, і до тієї бригади мене вивозили працювати – адже у нас світла не було… Нічого не було.

Дні за чотири після нашого приїзду вдалося оформити першу партію бійців. І тоді вже нам привезли та роздали зброю. Тим, хто раніше служив, хто мав хоч якийсь бойовий досвід, моторошно було серед нас бути. Адже хлопці як хлопці – гратися почали тими автоматами, пересмикувати затвори…

Тоді я зателефонувала на роботу, і сказала, що більше не прийду, бо я на війні: "Мене мобілізували". Потім подзвонила батьку. Пояснила йому, що не можу сказати де перебуваю. Але мене у дитинстві називали "Няня"… І я сказала татові: "На мапі, у східних краях, знайдеш село, яке нагадає тобі моє дитяче прізвисько – і побачиш, де я знаходжуся…"

-Батько зрозумів твоє рішення?

-Він почав кричати: "Яка мобілізація?! Ти ж не військовослужбовець!" Я сказала йому, що пройшла курси медиків на Майдані, і що тепер я військова медсестра. Запевнила, що у нас все добре, що я потім ще передзвоню, і поклала слухавку.

Згодом, коли нас вже перевели у Половинкине (село у Старобільському районі Луганської області, - Ред.), я знову подзвонила батькам. Розповіла їм, що я у штабі, далеко від передової, що займатися буду документами... І пояснила, що так треба.

Боєць Айдару Андріана Сусак: Обміну ми чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати його маму. Вона почала кричати: Сину, я тут!.. 03

Спочатку особливих боїв не було. Але хлопців почали вивозити на полігон. Приходили вони звідти радісні - стріляли… А мене колошматило. Я вже почала говорити про те, що не можу і не хочу сидіти у штабі.

25 травня, у день виборів, наші взяли перших полонених – козачків із російською зброєю. І з Майдана почали активно підтягуватися нові люди… Планувався штурм Щастя. І я влаштувала істерику. Просила, щоб мені дали наказ іти звільняти місто разом з іншими.

"ПІРНУЛА У ЗЕЛЕНКУ, ПОБІГЛА. АГА, ТАМ СТРІЛЯЮТЬ! ЗНАЧИТЬ, ТАМ НАШІ"

-Але ж ти до цього не мала змоги постріляти навіть на полігоні?

-Ні… Мені показали, як це робиться, і я один раз вистрелила у повітря. Щоб потім звуку не злякатися.

Але командир пішов мені назустріч. Я казала йому, що у всіх є вихідні – і нехай це будуть мої вихідні. Казала, що все одно потраплю на штурм, або буду змушена переводитися у інший підрозділ…

Командир спитав тільки з ким я піду. Я не мала до кого приєднатися, адже до жодної з груп бійців ще не належала. Афганці б мене не взяли. Спецура, розвідка – теж. Але був у нас підрозділ "Чорні". Я знала, що вони такі… хулігани. Вони нічого не хотіли копати, все чекали, аби кудись поїхати, взяти когось, брали участь у кожній операції. І я сказала командирові, що буду з ними. Потім підійшла до "Чорних". Кажу: "Я з вами піду. Це наказ командира…"

Вже вночі ми поїхали у Щастя. Там я перший раз стріляла… І були перші вбиті. Тобто, перші загиблі вороги.

-Страшно було? Знаю відчуття невпевненості, коли ще не вмієш поводитися зі зброєю і постійно боїшся зробити помилку – але важко навіть уявити, наскільки це ускладнює життя в активному бою…

-Допомагав адреналін.

До речі, перед Щастям нам ще видали по гранаті і пожартували, що їх треба буде повернути. А я гранат боялася, боялася всього, що вибухає. Тому свою обмотала скотчем і заховала у ліфчик – щоб не загубити та потім обов’язково віддати… Навіть не знала, як нею користуватися.

Боєць Айдару Андріана Сусак: Обміну ми чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати його маму. Вона почала кричати: Сину, я тут!.. 04

 Щастя – місто у Новоадарівському районі Луганської області, на лівому березі річки Сіверський Донець, за 24 км від Луганська. Від бойовиків "ЛНР" Щастя було звільнене 14 червня 2014 року силами батальйону "Айдар" та 8 полку спецназу. Під час операції була взята під контроль Луганська ТЕС та два мости через річку. За інформацією айдарівців, під час зачистки було знищено щонайменше 58 терористів, ще 100 – поранено. Батальйон "Айдар" втрат не мав, четверо бійців підрозділу дістали поранення

Були у нас і хлопці взагалі без зброї. Один ішов на штурм з мачете. Вже потім ми позабирали для них автомати у вбитих ворогів.

На певному етапі операції пролунав наказ, що дівчата залишаються, і на міст не йдуть. Але я не залишилася. Ще з жінок далі пішла Надя Савченко. Перед мостом ми довго чекали. Там працювала розвідка. Взяли сєпара, який провів нас уперед обхідним шляхом…

Боєць Айдару Андріана Сусак: Обміну ми чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати його маму. Вона почала кричати: Сину, я тут!.. 05

 Малюнок Сергія Позняка

Після Щастя мені сказали вертатися у штаб… І я повернулася у Половинкине.

Однак вранці 17 червня мені подзвонив побратим, Юрій Крижберський. Він сказав, що вони потрапили у засідку, що їх обстрілюють, просив про допомогу. Я не могла зрозуміти, де вони, не усвідомлювала до кінця, що вони вже на Металісті… І нікому зі штабу не могла додзвонитися. Але швидко зібралася група. Ми сіли у машину та поїхали до Щастя. Там водій сказав, що далі не поїде… Як не поїдеш?! Там наші! "Не поїду" - і все.

Ще трохи вперед мене підвезла інша машина. Потім я попросила, щоб мені показали, куди йти, щоб хоч махнули рукою у потрібному напрямку. Пірнула у зеленку, побігла. Потім побачила дим. Ага, там стріляють! Значить, там точно наші. І наші там дійсно були… Але поки я потрапила на місце – група Юри вже потрапила у полон.

Тільки-но я прибігла, ще не встигла видихнути – сказали, що йдемо на штурм. Так вийшло, що від основної маси нас відрізало. Більшість повернулася назад, а ми, чоловік одинадцять, пішли брати блокпост. Наші думали, що нас там немає. Зв’язку не було. По нам працювала наша арта… Ми вже добре покрошили супротивників, вони вже почали у перервах тікати, але в нас почав закінчуватися боєкомплект. І у нашій групі був убитий, Камаз. Тоді вперше поруч зі мною хтось із наших загинув.

Боєць Айдару Андріана Сусак: Обміну ми чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати його маму. Вона почала кричати: Сину, я тут!.. 06

 Молодший сержант Андрій Колесник, позивний Камаз, загинув 17 червня 2014 року від кульового поранення у голову. 8 серпня 2014 року він був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно)

А ще їхня беха почала по нам працювати. Ми тікали швидко. Останнім відходив наш командир… Це була моя перша нормальна бойова операція. І в мене настрілялися, і я настрілялася…

-І почала відрізняти що як працює…

-Так, пам’ятаю, як по нам летять міни – працює наша арта. Падає близько. Я бачу це розріджене повітря прямо. І питаю: "Це що, матриця?"..

Після того бою бійці сказали "Все, мала з нами", і забрали мене зі штабу. Я стала частиною групи.

Потім різне було… Операція за операцією.

"ДУЖЕ КРИЛО ТОДІ. ПЛАКАЛА. НІКУДИ НЕ ВИХОДИЛА"

-До 2016 року жінки не мали права займати бойові посади у ЗСУ. Ким ти була оформлена офіційно?

-Швачкою.

-Знаю, що саме у "Айдарі" ти познайомилася зі своїм чоловіком Максимом, а у 2015 році на п’ятому місяці вагітності змушена була повернутися на гражданку… Максим тоді залишився у батальйоні?

-Ні, він теж на деякий час повернувся. Але потім знову пішов в армію, спочатку - у морську піхоту, потім у спецназ. А я залишилася на Франківщині. Чужа-чужа. Дуже крило тоді. Плакала. Нікуди не виходила.

-Але ж поруч мали бути побратими – як мінімум ті, кому довелося повернутися через поранення…

-Тільки з ними я і спілкувалася. Люди, які не були на війні, мене просто не зрозуміли б. Одна справа – розповідати комусь про штурми. Інша – згадувати, як пишеш прощальні листи, перевдягаєшся у цивільний одяг і їдеш на перемовини, щоб спробувати витягнути наших полонених. Їдеш ніби як громадський активіст – добре, що я не дуже світилася у соцмережах – і не знаєш, чи повернешся…

Боєць Айдару Андріана Сусак: Обміну ми чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати його маму. Вона почала кричати: Сину, я тут!.. 07

Деяких хлопців нам вдавалося витягнути. Але був у мене і, наприклад, випадок, коли мав відбутися обмін і на Луганщину приїхала мама Сергія Пархоменка. Ми з нею стояли у Станиці, у сірій зоні, та чекали. Чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть. Хлопці писали мені, що треба виїжджати… Але я не знала, як забрати звідти маму. Вона почала кричати: "Сину! Я тут!"… Я все ж таки забрала її. З криками. За півроку чи рік вона мені подзвонила. Сказала, що тіло її сина знайшли у морзі. ДНК збіглося.

Боєць Айдару Андріана Сусак: Обміну ми чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати його маму. Вона почала кричати: Сину, я тут!.. 08

Гранатометник "Айдару" Сергій Пархоменко (Рейнджер, Пархом) зник 5 вересня 2014 року, коли дві групи бійців батальйону – група Термінатора і група Грізлі – потрапили у засідку неподалік від Веселої Гори на Луганщині. За деякою інформацією, Сергій був важко поранений та потрапив у полон до бойовиків. Але у червні 2015 року тіло айдарівця знайшли за експертизою ДНК у морзі Дніпра.

Чи коли наші потрапили у полон на Металісті… Одного з полонених дуже сильно катували. Коли його тіло привезли у наш морг – хлопці не витримували. Я сказала батькам, що ми будемо відправляти тіло додому. А батьки вже бачили фото загиблого сина. І тато бійця мені каже: "Андріано, його ж там роздягнули… Ви хоч щось одягніть на нього, будь ласка…"

В мене від цих слів зірвало дах.

Про такі моменти можна поговорити тільки зі своїми.

-З тих, хто був поруч з тобою з перших днів війни, багато досі на фронті?

-Командир мій після "Айдару" пішов у 130 ОРБ. Був важко поранений. Він сам з Донецька. Не має нічого. Зараз живе у моїх рідних на Франківщині, а так – у друзів жив. Тиждень там, тиждень тут…

Лисий також поранений.

Свят вкоротив собі віку.

Є і такі, що залишилися у "Айдарі". Часто це місцеві…

-Які не мають куди вертатися.

-Так, ну і війна затягує.

"ГЕНЕРАЛ ЖИВЕ У БУДИНКУ НА ТЕРИТОРІЇ АКАДЕМІЇ. БЕЗ ТРИМЕТРОВИХ ПАРКАНІВ"

-Зараз ти "воюєш" з Міноборони за оформлення УБД для добровольців. Перша зустріч з міністром з цього приводу відбулася ще наприкінці минулого року. Є зараз якісь зрушення?

-Це все почалося після того, як Марію Берлінську у суді відмовилися визнавати учасницею війни на Донбасі. Особисто я займаюся "Айдаром", з ним трохи легше, бо це ЗСУ. Процес пішов.

Боєць Айдару Андріана Сусак: Обміну ми чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати його маму. Вона почала кричати: Сину, я тут!.. 09

 Андріана Сусак на зустрічі зі Степаном Полтораком

В інших часто проблема полягає в тому, що неоформлені бійці ніяк не можуть отримати довідку про безпосередню участь в АТО. А згідно з законом така довідка для отримання УБД необхідна. Тому статус учасника бойових дій мають давати і на основі показів інших військових, бійців бригад, які були поряд. У цьому напрямку "Юридична сотня" зараз працює і з "Правим сектором", і з іншими неофіційними добровольчими батальйонами. По них пишеться постанова і приймається закон. Статус УБД можна буде отримати на основі свідчень – але буде враховуватися і період. Важливо знати, чи постійно людина там знаходилася, чи приїхала на тиждень та поїхала, "гастролер".

… Але головне в цій історії те, що з нами вже йдуть на контакт. Бо раніше не хотіли і говорити.

-Діяльність дозволяє не тільки допомогти іншим, а й самій менше думати про погане, правда?

- Так, і фільм мене теж трохи витягнув… Під час його зйомок я якраз переїжджала з Прикарпаття назад у Київ. Все думала – куди ми їдемо? Грошей немає. Нічого немає. Ми зняли квартиру на Осокорках, жили усі разом – я, чоловік, син та два моїх побратими, які спали на кухні на підлозі… Але якось треба було рухатися далі.

Андріана у "Невидимому батальйоні"

І завдяки фільму я знову почала говорити, зустріла близьких за духом людей…

-Разом з іншими дівчатами ти нещодавно презентувала фільм у Канаді та Америці. Розумію, що вражень безліч, але що вразило найбільше?..

- У Канаді, наприклад, у нас був показ у парламенті. На нього прийшло 18 депутатів. А коли ми робили показ у нашій Верховній Раді – прийшло чоловік сім.

А в Америці ми були у West Point (військова академія збройних сил США, розташована в місті Вест-Пойнт, штат Нью-Йорк, - Ред.) І це просто капєц… Не тому, що картинка красива. А через ставлення до військових. Генерал там живе у будинку просто на території, без триметрових парканів. Ми багато спілкувалися з армійцями, запитували, чи є у них дідівщина, або чи може командир собі дозволити принизити підлеглого… І - ні. Приниження гідності солдата немає. Бо є відповідальність за вчинки – за таке можна і сісти на 20 років, були прецеденти…

Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3071637
VEhrdlVXdGtSMFF3V1VSUmRUbERkekJNY2xGMmRFTjVNRXhCWnpCS1RGRnpUa00zTUV4WVVtZE9SMWN3V1RoMlREbERVVEJNYmxGMFRrTjNNRmxCUFE9PQ==
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору