EN|RU|UK
 Суспільство
  6796  9

 Мама Героя України, санінструктора Ігоря Зінича: "Коли в новинах сказали, що підірвали термінал, я одразу зрозуміла, що це кінець, хоча Ігор тоді був ще живий"

В. Ясинська

"У нас дуже велика родина, багато племінників, але в мене в сім’ї вже ніхто не буде йти воювати. Досить Ігоря – його смерть була шоком для всіх нас…", - так починає розповідь про одного зі своїх трьох синів Віра Іванівна Зінич – мама Героя України, медика, який протягом місяця рятував життя українських бійців у донецькому аеропорту. Молодший сержант Ігор Зінич помер від поранень 20 січня 2015 року – в один з останніх днів оборони ДАПу.

ІГОР СКАЗАВ МЕНІ: "НА ВІЙНІ БАГАТО ХТО ВМИРАЄ ВІД ТРАВМ, БО НЕ ЗАВЖДИ ПОРЯД Є МЕДИК. Я НЕ МОЖУ СИДІТИ ТУТ, КОЛИ ПОТРІБЕН ТАМ"

Віра Іванівна виросла в селищі Рокитному (Київська область). ЇЇ перший чоловік помер, коли старший син Андрій ще був дитиною. Ігор і молодший Петро народилися від другого шлюбу.

Мама Героя України, санінструктора Ігоря Зінича: Коли в новинах сказали, що підірвали термінал, я одразу зрозуміла, що це кінець, хоча Ігор тоді був ще живий 01

Коли я завагітніла Ігорем, чоловік поїхав працювати на північ Росії – і я теж туди перебралася. Ми жили в селищі Коротчаєво (Ямало-Ненецький автономний округ), там Ігор і народився. Хоч він і друга в мене дитина - пологи були важкі. Син був кволенький, маленький. А обстежуватись там не було де.

Ми повернулись у Рокитне, коли Ігорю було три роки. Зробили обстеження - і виявилось, що в нього порок серця. Лікарі сказали, що рости буде погано. Син був дуже шустрий хлопчик - на "голові стояв" змалку. Любив спортом займатись, а підріс – і взагалі приділяв спорту багато уваги. В 5 класі якось займаючись вправами на турніку, Ігор неправильно плигнув і розбив собі п’яти. Ми півтора місяця лежали в київській лікарні - нас лякали, що може і не ходити тепер. Аж потім нам допоміг один професор в Охматдиті – вилікував ноги. Ігорю заборонили займатися спортом, але він все одно це робив. Довго був маленького зросту, але в класі восьмому почав витягуватись – і доріс до метра сімдесяти.

Про те, що хоче стати медиком, він повідомив мені в 9 класі. Я думаю, що на нього подіяло те, що самому довелось пережити, і те, що його батько дістав серйозну черепно-мозкову травму на будівництві. Ми три роки його витягали з важкого стану. Тепер він інвалід 1 групи. Але син був вражений, тим, що тата все ж таки виходили. Він казав, що змогли ж лікарі допомогти батьку, от і я хочу допомагати людям. А я дуже не хотіла, щоб Ігор був медиком. Заспокоювала себе тим, що оцінки за 9 клас в нього були не дуже, то, мабуть, не потягне. Проте Ігор в десятому класі взявся за навчання – всі предмети попідтягував. І в одинадцятому заявив, що таки йде вчитись на медика. Я настільки була проти цього, що сказала, що не поїду з ним в медичний коледж в Білу Церкву. І син сам подав документи, здавав екзамени. А в кінці іспитів підійшов до мене і сказав: "Мам, я розумію, що ти не хочеш, але тебе директор визиває - хоч на збори поїдь, а то я наче сирота". Коли я приїхала, почула від директора, що таких студентів, як Ігор, які поступили самостійно, і так прагнуть учитись, він би хотів ціле училище. Почувши це, я прийняла вибір сина. А коли він отримував одні п’ятірки – взагалі була шокована.

Ігор вів випуск у коледжі. Він був дуже комунікабельний. В сина було просто море друзів, як хлопців, так і дівчат, а діти липли до нього. І він все життя у нас усміхався. Ігор за фахом був фельдшером. І прямо під час випуску, йому, як одному з кращих студентів, запропонувала роботу завідуюча відділенням гемодіалізу в білоцерківській лікарні. Окрім того йому пропонували працювати в реанімації, але він відмовився, сказав, що я не можу дивитись, як вмирають люди.

Сина постійно викликали в армію, і він втомившись від періодичних комісій, вирішив, що краще піде і відслужить, щоб його більше не турбували. І незважаючи на порок серця, – прослужив рік. А повернувшись, вирішив піти працювати на швидку допомогу, зрозумів, що відділення гемодіалізу - не те, про що він мріяв. І на швидкій йому дуже подобалось. Взагалі, багато хто казав, що в нього покликання бути медиком - від Бога. Ігор, не маючи кваліфікації, постійно давав поради, як терапевт, бо до нього часто звертались по допомогу.

Син дуже хотів вчитися далі. Але в медичний університет у Києві не поступив, а платно вчитись для нас було нереально. Він мріяв бути невропатологом або психіатром, тому і позивний в нього був Псих. Врешті-решт син поступив у київський інститут фізкультури на реабілітолога. Проте вже перед тим, як піти на війну, він працював разом з психіатром як медбрат у нас в лікарні - набирався досвіду. А коли психіатр пішов на пенсію, Ігор сам вів цей кабінет, паралельно працюючи з невропатологом. Окрім цього він підробляв фотографом у нічному клубі. Любив фотографувати людей.

Мама Героя України, санінструктора Ігоря Зінича: Коли в новинах сказали, що підірвали термінал, я одразу зрозуміла, що це кінець, хоча Ігор тоді був ще живий 02

У серпні 14 року ми копали картоплю. Ігор прийшов з роботи, допоміг, а потім, коли все поробили, підійшов до мене і каже: "Мам, ти знаєш, я піду на війну". Я почала плакати і спитала: "А як же ми? Батько інвалід, я тільки після операції". А він відповів, що у вас є Петя - і він вам буде допомагати, доки мене не буде (Старший син Андрій живе не в Україні). "Мама, прийшли хлопці з першої хвилі, я з ними в клубі спілкувався, вони розповідали, що на війні багато хто вмирає від травм, бо не завжди поряд є медик. Я не можу сидіти тут, коли потрібен там".

Після того, як ми поговорили, через деякий час я знову лягла в лікарню. Ігор прийшов у палату, приніс свій комп’ютер і сказав, що завтра вже їде. Тобто він все тихо оформив і поставив мене перед фактом. Я саме лежала з крапельницею – і як почала кричати. Але що поробиш. Докрапалась і сказала лікарю, щоб відпустив мене додому – маю збирати сина на війну.

Мама Героя України, санінструктора Ігоря Зінича: Коли в новинах сказали, що підірвали термінал, я одразу зрозуміла, що це кінець, хоча Ігор тоді був ще живий 03

Поки ігор був у Яворові на полігоні, приїжджав інколи. А потім, як медик, поїхав у Піски з 80 бригадою. Якось я сиділа на роботі, - а працювала я в Києві гардеробницею в розважальному центрі, -в’язала шкарпетки хлопцям в АТО посеред ночі. Підіймаю очі – і не повірила своїм очам: стоїть солдат - мій Ігор. Спитала: "Ти на зовсім?" А він, що на три дні. А коли він знову повертався на схід, я проплакала всю дорогу, поки його проводжала. Це було незадовго до 17 грудня - перед тим, як він поїхав у ДАП.

Про те, що син в аеропорту, ми дізнались не одразу. Він нам присилав есемески, що в мене все добре – моліться. Дзвонив дуже рідко. За місяць може разів 4-5. А десь перед Новим роком, під час розмови, я почула, що біля нього щось постійно стріляє, вибухає. Спитала, що там у вас робиться, а він мені, що мама, я не хотів тобі казати, але я в аеропорту. Я одразу в крик: "Нащо ти туди поїхав? Просися додому, або приїду сама - і тебе витягну звідти. Я ж бачила по телевізору, що там робиться". Але він мене заспокоював: "Мама, нащо ця істерика? Я в двох броніках, мене хлопці тут з усіх боків закрили і оберігають". Вже згодом я бачила відео з ДАПУ, де було видно, що він на собі взагалі не носив ніякого захисту, бо в екіпіровці незручно дбати про поранених.

Був момент -  у них поранило бійця Ігоря Римара, тоді син подзвонив і попросив мене: "Мамо, моліться - в мене хлопець на руках помирає! Я його рятую, але вивезти поки що не можемо". І я давай дзвонити всім кого знаю і хто міг помолитися. А потім вночі він передзвонив і сказав, що хлопець живий, і його вже вивезли з ДАПу. (Старшому солдату Ігорю Римару від пострілу з РПГ відірвало руку та вирвало нижню щелепу; Псих вставив йому трубку та з помічниками дві доби боровся за нього — на морозі, у кіптяві, під час бою. Домовилися з росіянами про тимчасове перемир'я - аби пораненого в лікарню довезти. У госпіталі Ігор Римар помер через 10 днів, - ред.)

Я постійно питала сина, скільки він ще буде там сидіти? А Ігор відповідав, що йому немає підміни – немає медика. Я ж не знала про те, що люди там були максимум по два тижні, що є ротації. Ходила до воєнкома, просила, щоб зробили що-небудь, витягли його з того аеропорту. Але медик туди приїхав лише за день до підриву терміналу.

А коли 19 січня Ігоря перший раз поранили (Куля зачепила голову, але пройшла по дотичній. Він сам себе перемотав) я по телевізору почула, що в аеропорті ранили лікаря, але ж мій син не лікар. Я подзвонила йому і кажу, що у вас там виявляється вже є доктор. А Ігор відповів: "Мам, це мене назвали лікарем, і мене поранило, але не переживай - все буде добре: я повернуся і одружуся. В тебе будуть онуки!"

20 січня я була у лікаря, вийшла з прийому, дивлюся - дзвонив, перенабрала - не відповідає. І ввечері немає зв’язку. Включили новини, а там говорять, що підірвали термінал – і я одрау зрозуміла, що це кінець, хоча Ігор тоді був ще живий.

Мама Героя України, санінструктора Ігоря Зінича: Коли в новинах сказали, що підірвали термінал, я одразу зрозуміла, що це кінець, хоча Ігор тоді був ще живий 04

ТІЛО ІГОРЯ МИ НЕ МОГЛИ ЗНАЙТИ ПРОТЯГОМ МІСЯЦЯ. ХОЧА ЗНАЛИ ТОЧНО, ЩО ЙОГО ВЖЕ НЕМАЄ В ЖИВИХ.

Мені потім хлопці розповідали, що там було дуже багато поранених ще до вибухів, і Ігор по рації просив, щоб їх забрали, але не вийшло щось у командирів. Когось звинувачувати - який сенс? У нас іде війна. Хоча моя думка, що їхнє командування не повинно було їхати звідти – і залишати хлопців самих. Один з командирів обіцяв мені, що мама, не плачте, ми його звідти заберемо… Не забрав. Можна що завгодно казати президенту, що аеропорт тримають і все гаразд, але треба було доносити до нього правду, що справи дуже погані і всіх треба терміново виводити.

Після вибуху з-під завалів сина витягнув хлопець зі Львова, його називали Любчик. Він з пораненими сидів до кінця. І він останній, хто вийшов з полону, після того, як ті, хто залишалися в терміналі, здалися. Я дуже хочу поговорити з цим хлопцем, але чомусь не вдається, хоча я багато разів запрошувала його в гості.

Волонтер Оля Башей розповідала, що Ігор робив оперативне втручання декілька разів. Ще він витягав кулі хлопцям, які вони мені потім приносили. Я спершу складала їх, а потім сказала Петі: "Забери, щоб я їх не бачила, бо вони багато про що нагадують!" Ввечері, 20 числа, з аеропорту виходили 14 чоловік – і я не знаю, чому вони не винесли мого Ігоря? Він же стількох врятував там. Можливо, боялись, що буде кричати і видасть їх? Чула версію, що вони хотіли вийти і прислати допомогу. Казали, що він був весь поламаний – і його не варто було чіпати. Але, як зазначив судмедексперт у морзі, коли забирали тіло Ігоря, в нього було дуже багато забоїв, але переломів не було. А помер він від поранення: уламком від снаряду йому пробило легеню – і трапилось це десь о 6 вечора, вже після того, як його винесли з-під завалів. З пораненням син прожив ще 6 годин.

Мама Героя України, санінструктора Ігоря Зінича: Коли в новинах сказали, що підірвали термінал, я одразу зрозуміла, що це кінець, хоча Ігор тоді був ще живий 05

Стас Стовбан розповідав, що вони з Ігорем лежали лицем один до одного, і що син був притомний, але сам Стас періодично відключався.

Спогади Стаса Стовбана:

"Ігор Зінич - неймовірна людина, він реально витягав хлопців. Мій помічник, Рома Калинюк, три дні пролежав з простріленими ногами і перебитою спиною. Він втрачав свідомість, і я не знаю, яку Ігор йому надав допомогу, але з Ромою зараз все нормально. Любенка, ротного, так само врятував. Він був у надзвичайно важкому стані: і голова,і руки, і ноги, і корпус, і хребет, і органи внутрішні - усе було покоцане. Наскільки я знаю, Ігор навіть якісь реанімаційні заходи в таких умовах проводив."

А боєць Вася Соколовський, до якого ми їздили потім в лікарню, розповідав, що коли їх вперше підірвали, командувати не було кому – і Ігор взяв командування на себе. Вася кричав йому: "Мене поранило!". Ігор спитав: "По тобі тече кров, відчуваєш? Якщо ні, то стріляй далі!"

Тіло Ігоря ми не могли знайти протягом місяця. Хоча знали точно, що його вже немає в живих. Пошуками займалась моя старша сестра Надя і Петя.

Розповідь сестри Віри Іванівни Надії:

"Аеропорт вибухнув у вівторок ввечері, коли це показали в новинах – ми визвали Вєрі швидку. Тієї ж ночі ми з Петєю перешерстили інтернет - і знайшли відео про ДАП, яке виклали росіяни. Там хтось з них вказував на одного з мертвих і казав: "А цей геть молоденький". Це був Ігор. Ми вийшли на кореспондента, який це зняв, - і він нам вислав фотографії загиблих хлопців.

Проте, щоб офіційно визнати Ігоря померлим, нам потрібні були підтвердження. Інакше він вважався зниклим без вісти. Тому ми збирали дані, що він загинув, і намагались знайти тіло. В результаті вийшли на службу "Евакуація 200". Вони дізналися, що Ігор у донецькому морзі і сказали, що будуть робити обмін. З цієї служби ми контактували з хлопцем на ім’я Ваня. Одного дня він подзвонив нам і сказав, що ми веземо з того боку вісім з половиною чоловік, – у одного з загиблих було тільки півтіла, - і серед них точно є Ігор."

Поховали легендарного медика ДАПу в Рокитному. З тих пір Віра Іванівна ходить на могилу до сина майже щодня.

"Ігоря ховали в закритому гробу, але коли нам його привезли, я настояла, щоб його відкрили тільки для близьких - і я побачила свою дитину таким, яким він був в 9 класі: худюсенький - один носик тільки стирчав.

Мій молодший син теж рвався на фронт, але від переживань після того, що сталося з братом, він попав у лікарню - і дійшло до того, що у нього трапилась операція на серці – це був другий удар, на який я відволіклась від свого горя. Але загалом, якщо мені хтось скаже, що час лікує – це зовсім не так. І кожна мати, що втратила дитину, зі мною погодиться. Часу в такому випадку не існує.

Приїжджаєш на цвинтар - і дивишся на могилу, балакаєш з сином. Я б там цілодобово сиділа. А вночі, буває, лежу в ліжку, дивлюся на стелю – і думаю: "А може настояла б, не пустила - і було б по-іншому?" Мені здається, що я мало молилася…Тим не менш, у Бога свої плани. Я відчуваю постійно тупий біль. Хоча інколи ловлю себе на тому, що досі чекаю на Ігоря. Чую його голос. А Петя мені каже на це, що, мама, ти ж його бачила в труні…

Мені дуже хочеться дізнатись, яким мій син був в аеропорту, про що говорив? Я постійно у хлопців, випитую про нього. Якось один з них розповідав, як познайомився з Ігорем. Каже: "Приїхав я в ДАП, а там одразу бомблять – мене це шокувало, почав мотатись по приміщенню, як неадекватний. А Ігор тоді мене схопив, в кут запер. Я вириваюсь, кричу – він мене намагається заспокоїти, а потім несподівано так в лоб питає: "Цукерку хочеш?"  Я на нього очі витріщив і кажу: "Хочу". Тоді Ігор з кармана витяг цукерку і дав мені. В результаті, як тільки бомбили, я одразу до Зінича йшов, мені поруч з ним було найспокійніше", - я коли це слухала, розуміла, що це точно про мого Ігоря, бо він і мене так само несподіванками заспокоював в різних ситуаціях. А от у фільмі про аеропорт ("Кіборги", - ред.) – то не мій син, бо він абсолютно на нього характером не схожий.

Мама Героя України, санінструктора Ігоря Зінича: Коли в новинах сказали, що підірвали термінал, я одразу зрозуміла, що це кінець, хоча Ігор тоді був ще живий 06

Фото трьох синів

В ДАПі був капелан з Києва, Андрій. Він потрапив у госпіталь і дзвонив звідти Ігорю 19 числа, казав, щоб він вибирався звідти. А син відповів, те саме, що й мені, що не може хлопців кинути. А потім Андрій передзвонив ще одному капелану, що був на вишці, а той розповів, що розмовляв з Ігорем і він казав, що готовий прийняти смерть. А віруюча людина готова прийняти смерть тоді, коли вона покаялася і вже з Господом.

І я теж з Господом. Ну скільки мені залишилось ще тут, на Землі? Не так багато, тому я знаходжу втіху в тому, що я обов’язково зустріну свого сина – оцим і живу.

Мама Героя України, санінструктора Ігоря Зінича: Коли в новинах сказали, що підірвали термінал, я одразу зрозуміла, що це кінець, хоча Ігор тоді був ще живий 07

Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Читайте на Цензор.НЕТ: "Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся, і думала: "Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина?"" – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша,

а також

"Я не могла представить, что моего ребенка сожгли. Но его хлопцы мне сказали, что сыну не больно было – это случилось мгновенно", - воспоминания мамы погибшего под Иловайском добровольца Евгения Харченко ,

"Тёмин танк остался один - и на него выскочил российский танк. Сын закричал: "Прощайте, пацаны, на меня идут Т-72-ые"", - интервью с мамой командира танкового взвода Артема Абрамовича

"Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: "Русские не сдаются - Слава Украине!" - і витягнув чеку з гранати". Спогади матері Героя України Євгена Лоскота

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3077418
VEhrdlVYTTVRekV3V1VSUmRuUkROV1pPUTNZd1dVaFJkVTVET1RCWlNGSnFUa00yTUV4Qlp6QktURkpzZEVNMk1FeENPREJNVkZGMmRFTTVNRXhZVW1oMFIwMHdUSEpSZFU1RE5VbE9RM2N3VEZoU1owNURLekJNTDFGMmRFZEJNRmxKZGt4M1BUMD0=
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору