EN|RU|UK
 Суспільство
  11727  13

 Командир роти Володимир Мельник (Вчитель): "Колись росіяни ще сильно пожалкують про те, що воювали на нашій землі, бо треба думати, який наказ ти виконуєш і на кого йдеш з війною"


Автор: В. Ясинська

Якщо ворог не здається, його треба знищити, а якщо здається - взяти і судити, щоб інші бачили і не повторювали його шляху.

Мій батько – дуже добра людина. Коли хтось щось просив у нього, він міг віддати останнє, але одного разу в нашому селі сусідка перебила межу – забрала метр нашої землі. Тато позвав землеміра, той все поставив на місце, а сусідці батько сказав: "Ще раз тронеш – застрілю". От і я такий, як він: не люблю, коли хтось влізає в мої межі, тому коли в нас віджали частину території і нашої гідності, я пішов добровільно на фронт. Це було у травні 14-го року.

Командир роти Володимир Мельник (Вчитель): Колись росіяни ще сильно пожалкують про те, що воювали на нашій землі, бо треба думати, який наказ ти виконуєш і на кого йдеш з війною 01

Я родом з Черкаської області. Колись був спортсменом, ще за Союзу, займався греблею. Потім працював тренером - вчив дітей плавати. Згодом отримав другу вищу освіту - і почав працювати в будівельній сфері. А потім – війна.

У 14-му я потрапив у 14-й мотопіхотний тербат. Спочатку нас викинули на Придністров’я, але, не розуміючи чого ми там сидимо, всі психанули, понаписували рапорти – і нас прикомандирували до 72-ки, яка стояла під Волновахою, як піхоту. Це було в кінці літа 14-го року. В 14-му баті було три роти: перша стрілецька і друга з третьою - роти охорони. Людей спочатку було багато, а потім половина розбіглася. Я був замкомандира першої роти, а коли зробили четверту – став її командиром.

Ми тоді підтримували 72-ку на їхніх позиціях. Або залазили на терикон і ганяли там ворога, то шукали їхнього корегувальника – наводили порядок. Так провоювали рік. А потім пішли болота, полігони. А коли закінчився мій термін мобілізації, я пішов у 23 загін морської охорони, прослужив там з серпня 15 по жовтень 16 року. А мій 14 бат вийшов в Бердичів на ППД (Пункт постійної дислокації, - ред.) і його зробили лінійним. З морською охороною я був у Маріуполі . Там ми вели огляд судів, дивились, щоб рибалки не перевозили зброю і так далі. Роботи по контролю було в нас чимало.

А в кінці червня 17-го року я знову повернувся в 72-ку. Тут зараз є хлопці, з якими ми служимо з 14-го року, я переходив по підрозділах – і вони йшли за мною. В 17-му ми стояли в Авдіївці, зараз під Світлодарськом. Бої скрізь ті самі – позиційні, просто позиції десь далі розташовані від ворога, десь ближче. В Авдіївці ми через 100 метрів перекрикувались з ворогом, тут дистанція більша і озброєння важче. А так люди ті самі, тактика теж: стоїмо і тримаємо, дадуть команду – підемо вперед. Але ворог стріляє досить добре: якось ще в Авдіївці вони поклали 12 мін одна біля одної – і до нашого бліндажа їм не вистачило півтора метри. Вже як таких сепаратистів на тому боці давно нема, хіба що окопи копають, а так - тільки професійні військові, бо щоб так вміти володіти артилерією та іншою зброєю – треба вчитись. Але коли це все закінчиться, ці росіяни, якщо виживуть, ще сильно пожалкують про те, що воювали на нашій землі. Коли їх спитають, нащо ти це робив, він скаже, а я виконував наказ. Але треба думати, який наказ ти виконуєш. Якби мені хтось колись сказав напасти на Росію? Я б подумав "Абсурд, навіщо?"

72-ка цікава бригада. Сильна. Ми готові вибити зуби будь-кому, але тут не можна розривати колектив, він дуже збитий – одне одного знає. І коли присилають людей з боку, то як живий організм, так і бригада, щось чужорідне відторгає. Тому не треба чогось придумувати, а просувати по службі молодих, бойових офіцерів - це один з принципів НАТО. Взагалі, хлопці в нас дуже хороші. Проблемних залишились одиниці. Але найголовніше – аби не боягуз і не падлюка. А от я не по кар’єру сюди прийшов, хоча мене намагалися засунути в штаб – мені це не треба. Коли закінчиться війна, я повернуся на будівництво - свою професію люблю. Принцип роботи схожий з армійським. Але скрізь головне одне правило: немає нічого, щоб не можна було зробити, що тут, що там, просто не треба лінуватися. Коли наш підрозділ зайшов під Світлодарку - окопи були по коліна. Але ми зробили їх такими, як нам треба. І взагалі, звідки б ми не виходили, рили до останнього дня – і не треба кожному давати по лопаті, вистачить всього три на позицію, але щоб вони ніколи не стояли – просто по черзі по годині копати і все. Те саме з побутом: як ти його собі організуєш, такий він і буде. Вивезли наші попередники свій табір, нічого страшного, ми привезли свій, закопаємо і залишимо його тим, хто прийде після нас.

Тут з одного боку війна, а з іншого люди намагаються посеред цього жити своїм життям. Коли ми стояли в Новотроїцькому (Вересень 14 - січень 15), витягували цивільних поранених, які натрапили на міну. Тоді ми свою БЕХу підігнали, постріляли по терикону – дали зрозуміти, що відкриємо вогонь, якщо сунуться сєпари, і врятували місцевих. Але здебільшого, якщо і пригадуються, то смішні випадки: в 14 році під Волновахою сєпари почали сильно обстрілювати посадку. По рації прийшла інформація, що там корегувальник стоїть на вишці. Двом хлопцям я сказав, щоб відсікали ворога від дороги з кулеметом, а ми швиденько забігаємо на пост, беремо тепловізор і біжимо в поле. Примчались туди, бачимо, що людина йде з автоматом, я ночніка включаю, а він не включається - відпав проводок. Кажу товаришу, що стріляй тій людині над головою, зараз ми його візьмемо, це ж сєпар. Він стріляє вгору, той злякався, покричав і впав. Приходимо - лежить наш переляканий капітан. Питаємо, а чого ти тут ходиш сам? А він розповів, що побіг один боєць-придурок у поле, ось капітан і пішов його шукати. А ніч така дуже темна була , і тут ми всі разом почули якийсь шум, подумали, що все – ворог, роздивилися звідки, підійшли ближче, а там дві корови стоять – ось вам і корегувальники.

Зараз в армії багато рутини. В 14 було веселіше, але тоді, як правило, командування зверху не було. Всі на місці домовлялися про дії. А тепер багато паперу, і він має бути, але не в такій кількості. Плюс потрібні люди, які будуть займатися цією роботою. Проте, певен, згодом це все теж стане на місце. Я дуже оптимістичний. Просто треба змінити всю систему: у нас полковників і генералів, як свиней не різаних, а солдатів не вистачає. Є бойові підрозділи, обслуговуючі, і командування. Ось виділили гроші на армію, і на командування має йти один відсоток від тих грошей, усе інше має спускатись у підрозділи. І якщо вам виділили той мільйон, чи там буде 400 генералів, чи 100, чи 5, більше вам не припаде, хоч повбивайте одне одного. В американців не так багато генералів на 1,5-мільйонну найбільш потужну армію в світі, то можна уявити рівень цих професіоналів.

Нам треба готувати командирів рот і взводів – їх не вистачає, а батальйонів і бригад черга стоїть. Вони тільки і чекають, тому що це трамплін на генеральську посаду. Але готувати їх треба не тільки по тактиці і озброєнню, вони повинні з людьми працювати. Бо є ті, хто не можуть цього робити - в них таке его, що зашкалює. А в командира має бути честь, професіоналізм і увага до своїх підлеглих. Як казав мій товариш: май совість і роби, що хочеш. Тут люди від 20 і майже до 60 років, і в усіх - абсолютно різний характер. Той вже сформувався, інший ще формується. В них різні соціальні статуси, тому командиру треба враховувати кожного і, можна сказати, індивідуально підходити до них. Однаково до всіх не вийде. Тут не може бути так: я начальник, а ти дурак. І ту ініціативу, яка йде від хлопців, треба підтримувати. А якщо є претензії і вони обґрунтовані - розбиратись з ними, проте, коли це просто якісь забаганки, такі як "раптом хочу відпустку" – вибачай, бо ти підписував контракт і погоджувався на його умови. Інша справа , що контракт в нас всього на три листочки – це якісь загальні тези. А мають бути чітко розписані всі пункти листків на сто.

Тут, на фронті ти дуже швидко розумієш, яка людина перед тобою: за перший рік одразу все стає на свої місця – понти пропадають, і в розташуванні можна що завгодно плести, але окопи одразу виставляють лідерів. В нас солдат може командувати сержантами. А коли закінчиться війна, оці всі липові УБД, вся ця мішура несправжніх героїв, вона буде знята. Не можна порівняти хлопця, який сидів в донецькому аеропорту і того, хто сидів прокурором у Волновасі. І вони мають ділитися на категорії. Поранені особливо заслуговують на увагу. А взагалі я вважаю, що треба забрати всі ці УБД і жити так: в тебе є руки, ноги – іди працюй. Бо якщо ми зараз державу почнемо тягти на пільги, ми її просто розірвемо.

Ще треба розуміти кожному, що коли ти приходиш в армію, ти номінально готовий загинути. Правда, багато хто сюди йде, щоб посидіти на ППД і отримати 7-10 тисяч. І саме тому повинен бути відбір, чи готова людина бути бійцем.

Втрат на війні не уникнути, але є така штука -устав: і там написано, який, наприклад, має бути окоп. Я коли ще строкову службу проходив, за 36 хвилин солдат закопувався саперною лопаткою – руки усі в крові, але це немалий шанс залишитись живим. Якщо все робити грамотно, то втрати будуть мінімальні. І ми стараємось, щоб так було. Але смерті на цій війні - не даремні, це наша ціна за нашу ж незалежність.

Нашу країну, попри те, що ми слабші і в економічному, і у військовому плані – не можна захопити. А от те, що відбувається зараз, кошмарити шматок регіону, – це може бути ще довго. А як на мене, зробили би межу – і все. Хто вибрав там жити, там і залишився. Ми хочемо перемогти? Тоді треба все це одрубати і забути, іншими словами: який сенс мені платити за житло, в якому живе чужа людина і ще мені шкодить? А ворог для мене – це мішень. Ніяких емоцій - прицілився і вистрілив. Якщо він не здається, його треба знищити, а якщо здається - взяти і судити, щоб інші бачили і не повторювали його шлях.

Командир роти Володимир Мельник (Вчитель): Колись росіяни ще сильно пожалкують про те, що воювали на нашій землі, бо треба думати, який наказ ти виконуєш і на кого йдеш з війною 02

Я знаю, що колись ми вернемо нашу землю і будемо відпрацьовувати закони, що з цим робити при поверненні. Але усіх причетних до того, що сталося в 14 році, треба просто пересадити по тюрмах. Я б тільки за самовільну зміну території і насильницьку зміну влади – 15 років давав. Обирати треба під час виборів, а не коли заманеться. Мені теж щось не подобається, але сьогодні я когось скину, завтра мене - і оцей бардак ніколи не закінчиться, так ми розвалимо країну. Чотири роки тому на сході підняла зброю якась сота частина, а усі інші промовчали. Але кажуть, якщо в країні відсотків 10 активних людей, то ця країна ще має шанс на майбутнє – і я вірю, що в нас є тих 10 відсотків. А ще певен, що такого життя, як раніше, вже не буде. Люди дуже змінилися, вони зрозуміли, що від них багато чого залежить. І вони багато чого можуть. І те, що інші країни проходили сотні років, ми зможемо подолати за десятки. У японців є класна приказка: "У самурая немає цілі – у самурая є шлях", ось так і у нас – є свій власний шлях, який за нас ніхто не пройде.

 Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3077682
 Топ коментарі
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору