EN|RU|UK
 Суспільство
  9260  11

 Старшина 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Борис Харчук: "Тричі я був упевнений, що все, загину"

В.Кіртока

35-річний житель Житомирської області, Народний герой України, який воює з початку війни і не піде з армії до нашої перемоги, дістав поранення 9 травня на авдіївській промці і досі не має жодної бойової державної нагороди. Його рідний дядько, Віталій Юрчук, боєць 2-го батальйону 95-ї десантно-штурмової бригади, також носить високе недержавне звання Народного героя.

Рідкісний випадок, коли в одній родині одразу двоє чоловіків мають такий орден. Більше того, обидва продовжують захищати Україну.

Старшина 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Борис Харчук: Тричі я був упевнений, що все, загину 01

Фото: Дмитро Муравський

Це сталося напередодні виходу підрозділу з позицій, де вони перебували понад три місяці.

- 9 травня до вечора нас двічі обстріляли, - розповідає Борис Харчук. – По наших позиціях гатили також з місць, які ми добре знаємо. Перший обстріл був о шостій вечора, в результаті якого у нас був один поранений. А о 20.30 почався другий обстріл. Я схопив протитанкову рушницю та почав відповідати, обстрілюючи ворожі позиції. Всі цілі добре знав. Наче стало трохи тихше, як розривається переді мною мішок, який укріплював позицію. І я відчув, як мене щось наче вдарило в праве плече і біля кисті правої долоні, якою я якраз тримав рушницю. Ворог припинив вогонь. Мені надали першу медичну допомогу та повели до штабу, щоб мене оглянув лікар. Виявилося, що обидва поранення мені завдав один уламок. Пройшовся так: зачепив спочатку біля кисті, а потім зайшов у плече. Думаю, що це були уламки розривної кулі 12,7 міліметрів. Того вечора у нас загалом було четверо поранених. Найтяжчий – Віталій Ковальчук – втратив праву ногу…

Лікарі, які надавали мені допомогу, довго думали, чи варто діставати уламок. І вирішили його не чіпати, бо він знаходиться у такому місці, куди важко дістатися, для цього доведеться розрізати все плече. Травма від операції буде більша, ніж він завдав.

Вже в кінці травня Борис повернувся на службу. Днями виконав програму стрибків з парашутом. І мріє з родиною поїхати у відпустку на море.

-Рука нормально працює, - говорить старшина. – Лікарі попередили, що краще не робити різких рухів. Коли піднімаю руку, відчуваю навіть місце, де сидить метал. А інколи несподівано нерв б’є, руку тягне. Але добре, що не очі постраждали! Це було першим, про що я тоді подумав. А так… Це не завадить мені дослужити ще вісім років до пенсії.

Про поранення Борис розповів мені по телефону, а поспілкувалися з ним напередодні його поранення безпосередньо на промці. Розказуючи про бої, про ситуації, в які він потрапляв, десантник викладав схеми на землі, використовуючи гілки та кору дерева. Після розмови він поправив бронежилет, інше спорядження, взяв у руки автомат і пішов на позицію, де того дня було найгарячіше.

"Я ЗАХОПЛЮЮСЯ ПОЛЮВАННЯМ, ДЛЯ НЬОГО КУПЛЯВ І РАДІОСТАНЦІЇ, ІНШІ КОРИСНІ РЕЧІ. ВСІ ВОНИ ЗГОДОМ ЗНАДОБИЛИСЯ НА ВІЙНІ"

- Я в армії з 2001 року, - розказує Борис Харчук. – Срочку півтора року служив у "Десні", в учбовому підрозділі, в зенітно-ракетному полку. Демобілізувавшись, за півтори місяція зібрав документи і підписав контракт з 95-ою бригадою. Пішов у ВДВ, бо була у мене мрія стрибнути з парашутом. Та й частина знаходиться в тридцяти кілометрах від дому. Чому не служити? Вперше як стрибнув, так до цих пір і стрибаю.

- Невійськову професію встигли отримати?

- Після школи поступив у ПТУ-15 в Житомирі, за фахом я водій-електрогазозварювальник. Навіть встиг трошки попрацювати, місяців чотири, в санаторії в Денишах. А потім мені прийшла повістка…

До 2016 року я служив у розвідці, після чого став головним старшиною батальйону. В розвідці мені було добре. Я ж захоплююся полюванням, це моє хобі. Для нього купляв собі радіостанції, інші корисні речі, які використовував і на роботі. Коли почалася війна, дехто з тих, хто з нами служив, утік, а нас, навпаки, це все заводило. Я і зараз не сиджу на місці. То в одній роті поживу, подивлюсь, як хлопці воюють, то в другій. Я підпорядковуюсь тільки командиру батальйону. Міг би жити в штабі, але сам для себе вирішив: буду на позиціях.

- Я знаю, що у бригаді служить ще й ваш родич…

- Так, мій дядько. Віталій Юрчук. Він рідний брат моєї мами. В 2014 році Старий, такий позивний носить мій родич, був на пенсії. Моя мама весь час нервувалася: "Ой війна, ой страшно. Ой, Борис же ж там". Він це слухав-слухав, а потім не витримав. Військкомати його не брали, але він добився і попав у 95-ту бригаду, правда, в 2-ий батальйон. До речі, він ще в 2015 році отримав звання Народний герой України.

Старшина 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Борис Харчук: Тричі я був упевнений, що все, загину 02

Віталій Юрчук, рідний дядько Бориса Харчука, отримав звання Народного героя України ще в 2015 році

- У 2016 році Віталій також воював на промці. І казав, що тут було гарячіше, ніж у Донецькому аеропорту, який він захищав у 2014…

- Знаєте, я ж також хотів потрапити в Донецький аеропорт. У 2014 році туди летіла група, сформована в нашій бригаді, і я просився, але мене не взяли… Віталію повезло більше, він воював у новому терміналі. Сюди, на промку, я також хотів потрапити, коли тут знаходився Старий, але не виходило, хоча приїжджав саме тоді, восени 2016 року, на рекогносцировку, ходив по всіх цих будівлях. Так що коли батальйон зайшов цієї зими на промку, все було знайоме.

- Як близько від вас ворог?

- На позиції, звідки я зараз прийшов, з одного боку до них 80 метрів, з іншого – 150-200.

Старшина 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Борис Харчук: Тричі я був упевнений, що все, загину 03

- Особисто для вас коли почалася війна?

- Під Кривою Лукою. Нашу колону очолював капітан Олексій Крементар. На своїх руках звідти я його витягав… Перший БТР нашої колони по дорозі проскочив, другий підбили, а наш взвод знаходився в третьому. Колона стала, почався бій, взвод спішився за БТРом. Командир з позивним Фокс визначив, хто йде на допомогу, а хто займає оборону на місці. Я пішов з лівого борту БТРа, піднявшись до поранених, розвертаюся – позаду нікого немає. Перебігаю на праву сторону, а там Кірсан і Губатий. "Де всі?" – кричу. "Більше ніхто не пішов", – чую відповідь. Піднялися ми з боєм на висоту. Підбігли до підбитого БТРа. Позбирали до кучі "трьохсотих, перетягуючи їх за БТР, а ще один боєць лежав на асфальті. Я відразу зрозумів, що він загинув. Від ударної хвилі РПГ тіло стало, як желе. Я його брав за плечі, але не міг вдержати, він наче витікав з рук. Дивне відчуття… Положити тіло на БТР змогли вдвох, використовуючи плащ-палатку, зробили це з великим трудом. Коли вже взяли висоту біля Кривої Луки, мені кажуть: Крементар загинув. Я здивувався: "Та як загинув? Всі "двохсоті", "трьохсоті" пройшли через мої руки". "Отой двохсотий, що на БТР грузили, то він", - почув відповідь... Не міг повірити. Я його там не впізнав, не розумів, що то він, хоча знав його з лейтенанта…

"Я НІКОМУ НЕ ДОВІРЯЮ. ДЕСЬ КУДИСЬ ІДЕМО НА ЗАВДАННЯ – Я ПЕРШИЙ"

- Страх відчуваєте?

- Тричі я був упевнений, що все, загину… Але до цих пір, слава Богу, живий… Я вірю в долю: якщо маю загинути від кулі, то загину. Якщо маю розбитися на машині, то розіб’юся саме на дорозі.

- Перший раз, коли міг загинути…

- Під час взяття Ясинуватої в 2014 році ми їхали на БТРі. Кірсанов, той самий боєць, що допомагав мені витягати Крементаря, побачив у промзоні міста три КаМАЗи. Ми зупинилися, підбігаю до воріт, бачу - перебігають два противники, обстріляв. Кричу: Кірсан давай "Муху". Приносять РПГ-26. Першою гранатою попадаю в міст однієї машини, вона починає горіти. Другий постріл – влучаю в праву машину, вона також починає горіти. Беру з собою свою групу з чотирьох чоловіків, намагаємося зайти в КПП, вибиваємо двері. Поки ми проводили зачистку приміщення, один з хлопців ще раз валить з РПГ по одному з КаМАЗів. Ми виходимо - техніка вже добре розгорілась. Йдемо далі, перевіряючи гаражі, бокси, що знаходяться в двадцяти-тридцяти метрах від палаючої техніки. В цей момент починають детонувати боєприпаси, які, виявилося, знаходилися в кузовах КаМАЗів: ПТУРи, артилерійські снаряди. Зірвалося з такою силою, що нас в вибуховою хвилею відкинуло в стіну й притиснуло. Пішов чорний дим. Він став орієнтиром як для нашої артилерії, так і ворожої, пішли прильоти. Ми шоковані. Доходжу до кінця будівлі, повертаю голову ліворуч - метрів сто нічого не видно. Думаю: що його робити? І тут до нас скрізь дим доноситься крик лейтенанта Іванова: Харчук, Харчук, назад, відходимо. Якби не він, ми б, може, пішли далі і навряд чи вийшли б тоді з-під обстрілу. А почувши голос, повернулися і вийшли назад.

- Як же ж вийшли?

- Так само, під будинком. Добре, там тільки два сєпари були, яких я обстріляв відразу... Дивом ми всі цілими залишилися. З початку з усіма п’ятьма бійцями взагалі все було нормально, а потім контузія "вилізла" в одного, він звільнився в 2015 році. У нього через рік після цих подій почалося загострення, проблеми із зором та слухом.

- Другий раз, коли міг загинути…

- Вз 2015 року наш підрозділ взяв шахту Бутовку. Я, як старший розвідувального взводу, ходив із групою встановлювати пастки, кошмарили ворога. Зліва від наших позицій ішла залізна колія до паркана, з боку якого були руйнування та кущі. І от звідти нас частенько прострілювали. Коли терпець урвався, вирішив полізти туди поближче, встановити пастки. Взяв з собою снайпера Паращука і Ваську Лебеду. Не дійшли ми до паркана метрів двадцять, як справа, метрах в двохстах від нас виявилася позиція кулеметника. Як почав валити по нас із свого гнізда! Ми аж врилися в ту кам’яну землю. Кулі летять. Паращук кричить: "Давай будемо стріляти". "Ні, - кажу, - не будемо показувати, де ми є і що ще живі". Зарилися в землю. Виходжу по рації на старшого тоді – Анатолія Цюренка, він тепер командир нашого батальйону. "Нуль третій, я Хантер, потрапив у засідку. Прошу, - хай мінометка кидає по нас димами, бо ми не відійдемо назад". Знав, що це місце непогано можна роздивитися - там камера спостереження є, я її сам і ставив... "Добре, - чую у відповідь, - зараз". Пройшло пару хвилин. Бах-бах-бах. Правда, дими не влучили туди, куди б хотілося, але це дало нам можливість відійти. Триста метрів рекорди ставили по тих кущах, але добігли до своїх, все нормально.

- Як і куди камеру спостереження ставили? Це ж потрібно залізти на найвищу точку…

- Тому я сам і поліз. У мене поганий характер, - сміється мій співрозмовник. - Я нікому не довіряю. Десь кудись ідем на зачистку – я перший. Так і з камерою було. Не дай Бог, хтось упаде, розіб’ється. А я за себе впевнений, а за інших – не дуже. Тому і поліз в ту трубу сам. Прив’язав до себе кабель, камеру, радєйку залишив внизу, і поліз. І тут почався бій. А я був і АГСник, а гранатометник. Чую, командир кричить по рації: "Хантер відповідай нуль третьому, Хантер – нуль третьому". А Хантера немає. Я повісив камеру, зліз і тільки тоді: "Хантер на прийомі". "А й#б твою мать, де ти лазиш?" - командир вже не знав, що й думати. Прийшлося іти в штаб пояснювати, що робив. "А що, радєйку не можна було залишити комусь…" А я тоді якось і не думав, що може щось статися. Хоча, вже потім дійшло, якби танк увалив по тій трубі, може, щось і було б. А так. Там, на війні, коли щось робиш, про таке не думаєш.

Якось прострілювали "желєзку" - кущі за залізною колією. І неподалік прилетів снаряд. Уламок попав мені вище коліна. Але не дуже відчутно було. Вже ввечері роздягнувся, кажу хлопцям: піду до дока, хай мені замаже чимось. Зняв бронежилет і пішов, а хлопці знаходилися за будинком біля Спартана"". І тут міномети починають працювати по наших позиціях: бах-бах-бах. Вже у лікаря чую: у Хантера трьохсотий. Ігорю, який зі мною всюди лазив, попав осколок і перебив ногу. Якби міни прилетіли раніше на три хвилини, там би ми лягли всі вісім. Влучно били…

Звідти ми вийшли і поїхали на Чугуїв, а звідти мали летіти додому, в Житомир. Але нас несподівано повернули назад, бо стався Дебальцевський котел.

Приїхали в село Луганське. Нарада, куча пропозицій… Серед ночі ми мали виїжджати до Дебальцева на підкріплення. В якийсь момент все помінялось. О 20.00 надійшла команда зібрати людей та о 23.00 висунутися у визначену точку під Дебальцевим для прочистки місцевості на наявність ворога та забезпечення безпечного відходу наших підрозділів. Взявши своїх п’ятьох бійців, з інших підрозділів шість військових, ми пішли пробивати дорогу для виходу наших військ. Вишикував цю об’єднану групу в одну лінію з відстанню сім-десять метрів один від одного, сам став попереду, взявши тепловізор, який виявляє живу ціль на відстані до п’ятисот метрів, розпочали рух. Проходячи понад селом Нижнє Лозове, почувши з нього гуркіт броньової техніки та крики військових, знаючи що це не наші, скоригував мінометний вогонь по противнику. Продовжили рух, і о четвертій ранку ми були на визначеній висоті з 11-ма бійцями в шести-восьми кілометрах від наших позицій. О п’ятій ранку мало підійти підкріплення: "Спартани", БМП, танк, техніка, щоб рити окопи. Обумовлений час - нікого немає. Виходжу на керівництво і чую: танкісти та БМП відмовилися їхати, а ми самі на "Спартанах" нічого не зробимо, тому ніхто нікуди не їде.

Десь о 6.05 - 6.10 з боку Дебальцевого виходила перша колона з дев’яти машин. Вони бачать нас, не розуміють, хто ми, хоча ми були помічені жовтим скотчем, і починають по нас валити. Дистанція була 150 метрів. Ми всі попадали. Вдогін по колоні починає бити сепарська артилерія. Все летить по нас, розриви скрізь. Це жесть! Один з бійців, що був зі мною, з 1-ої роти, починає кіпіш: давайте втікати, навіщо воно нам треба. У нього була жорстка паніка. Прийшлося його морально втихомирювати.

А мороз градусів 18. Сідає батарея радіостанції. На дорогу виходить друга колона. Знову по нас валять і вони, і ворожа артилерія. Йде третя колона. Сідає в мене вже друга батарея радіостанції. Питаю командирів: коли нас будуть забирати? Так же не можливо. Чекайте, - чую у відповідь.

Потім над нами пролетіли "Урагани". Касети розкривалися у повітрі і били метрах в п’ятистах від нас, ворог цілився по колонах техніки. Але несподівано нас почали обстрілювати зі стрілецької зброї. Розумію, що противник нас виявив та почав підходити ближче. Виходжу знову на керівництво: "Ще хвилин двадцять і тут не буде кого забирати". Сепари почали вже бити по кущах, притискаючи нас до землі.

Всі колони, які пройшли повз нас, були обстріляні трьома російськими танками. Вони стояли на пагорбі між населеними пунктами Логвіново та селом Нижнє Лозове. Вони ці колони і розстрілювали, як у тирі. З першої колони з дев’яти машин доїхали, може, шість.

Тут на мене виходить старший і доводить: за вами виїхала МТЛБ. Це вже було десь 9 - 9.30 годин. Зв’язуюсь зі старшим на МТЛБ. Це був той Іванов, що під Ясинуватою нас забрав. Кажу йому, на розриви їдьте. Тут бачу – на дорозі з’явилися три КаМАЗи. Орієнтую Іванова: вам назустріч їдуть три КаМАЗи, дивіться. "О, бачу", - чую по рації. "Їдьте по цій дорозі", - пояснюю. І от наші проїжджають повз нас. Я йому машу з висоти, а своїм, схованим по кущах, кричу: "Давай до мене, по нас приїхали, сідаємо на техніку". Коли ми погрузилися і почали рухатись, було чути як позаду борта просвистів снаряд. На мою думку, це був танковий постріл. Я чув вихід, сидячи на броні.

Привіз він нас на місце нашого розташування. Я заліз у свій "Спартан", включив пічку, бо змерз так… Поки відігрівся, одійшов… Через годину-дві розповідають, що з того напрямку, де ми були, вийшли російський танк і група піхоти. Це ж вони розстрілювали колони, що виходили з оточення. Поки ми з горба сідали в МТЛБ, я побачив чотири машини, що горіли. А поки їхали в бік населеного пункту Миронівський, я нарахував вісім чи дев’ять вщент розбитих КаМАЗів. Також там був УАЗік, інша вантажна техніка. І ці ж машини були набиті людьми. Я думаю, там загинуло більше людей, ніж було вказано…

"ЧОМУСЬ НАША ДЕРЖАВА ВЗЯЛА СОБІ ЗА ПРАВИЛО ОРДЕН "ЗА МУЖНІСТЬ" ДАВАТИ ЗА ПОРАНЕННЯ. Я ВВАЖАЮ, ЩО ЦЕ НЕ ПРАВИЛЬНО"

-Після побаченого не з’явилося бажання піти з армії?

- А хто тоді буде воювати? Хто? Я не хочу, щоб це все дійшло до Житомира. За ці три місяці, що ми тут, на промці, не відчуваю сильного опору. З того боку явно людей не вистачає. Постріляють з одного місця, перебіжать на іншу позицію, звідти постріляють. Показують свою присутність. Та й усе.

Важко було в першій відпустці в 2014 році. Мене ковбасило страшенно. Адреналіну на війні набирався, а вдома неможливо було всидіти на місці. Голова на 360 градусів крутиться – прислухаєшся до всього, дивишся на всі боки. Вдома відчував нестачу цього всього.

-На полювання вдома ходите, чи вже забагато полювання у вашому житті?

- Звичайно, що ходжу. Любов до полювання у мене спадкова. Батько був мисливцем. Раніше у мене була тільки гладкоствольна рушниця, а це я придбав ще й карабін.

- Який був найбільший трофей?

- Який звір у нас в Україні найбільший? Ведмідь і лось. Але я на них не полював. У наших краях найпоширеніший кабан. Більший у мене був кілограмів, мабуть, двісті. Це ще до війни.

- У цих краях, на Донеччині, багато фазанів, куріпок, зайців…

- На одній позиції фазан місяця півтора робив мені нерви. Ходив весь час у полі зору, квоктав щось своє, наче насміхаючись. Як сніг розтанув, я його таки вполював. З картоплею засмажили. Мисливський інстинкт не зміг стримати.

- Рука у вас вся пошрамована...

- Дитинство було буремне. Я лівша. Пам’ятаєте, були такі "магічні" труби – повертаєш і картинка перед очима змінюється, вітражі різні виходять. Мене весь час цікавило, як же така труба влаштована. Намагався розібрати, різав ножем і поцілив у руку. А то якось вдома ми різали дрова пилою "Дружба-2". Спочатку пилка зіскочила і перерізала палець батьковому брату. Я з другим братом ріжу далі. Дядько ще не відійшов на триста метрів, як пила підплигує і ріже мені руку. Так, кажуть, що чоловіків шрами прикрашають, – посміхається Борис, розглядаючи свої руки.

Старшина 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Борис Харчук: Тричі я був упевнений, що все, загину 04

Фото: Дмитро Муравський

- Вас важко було витягнути з позицій для цієї розмови…

- Так роботи багато. Третій місяць я всю ніч не сплю. Якщо ніч тиха, то можна лягти раніше – години в три-чотири. Встаєш, буває, о дев’ятій ранку, а буває і об одинадцятій. Але сьогодні, наприклад, я піднявся аж в 13.30. Правда, ліг спати о пів на шосту ранку. Прокинувся, додому подзвонив. У мене особисто немає ніякої втоми. Це залежить від характеру людини, я так думаю. Я не можу сидіти на одному місці. Мені весь час потрібно щось робити. Вдома я завжди встаю о п’ятій ранку. Бо о шостій їде маршрутка на Житомир. О сьомій я вже на роботі. О восьмій треба бути в спортивній формі, на фізо стояти. А лягаю я пізно. Влітку у вихідні ще можна виспатися, а у серпні починається полювання, і все – немає коли спати.

Поки ми були в Слов’янську, очікуючи своєї ротації на нуль, я відчував себе, як у тюрмі, в чотирьох стінах. Коли немає руху, я не можу. У мене вдома собаки, я з ними постійно гуляю. Як люди цілими днями сидять за комп’ютерами, сплять і їдять, не розумію. Я як прокинувся – попив чаю. Їм один раз на день, увечері. Дуже люблю солодке, є така слабкість. Так мій друг - технік хімроти, як приїздить до нас на промку, привозить мені або торт, або зефір. Оце мені свято.

Старшина 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Борис Харчук: Тричі я був упевнений, що все, загину 05

Коли хтось на війні починає на щось жалітися, я дивуюся. Та всього тут вистачає. Мені, наприклад, немає на що жалітися.

Нещодавно мені пропонували перейти на іншу посаду, вищу. Та куди? – відповів я. Поки війна, з батальйону не піду. Жінка та мама цього не розуміють. Постійно питають: скільки можна там сидіти? Доньки, одній шість років, другій одинадцять, скучають, коли мене немає. Але це моє життя.

-Ви нагороджені недержавною нагородою Народний герой України…

- Так, а державного ордена до цих пір не маю жодного. Чомусь наша держава взяла собі за правило орден "За мужність" давати за поранення. Я вважаю, що це неправильно. За поранення має бути якийсь окремий орден. "За мужність" – це нагорода за вчинок. А так виходить, якщо ти дістав поранення – на тобі орден, не зазнав – ходи далі так. Відзнаки різні у мене є, медалі від Генерального штабу. Але це не бойові ордени… Хоча для мене всі, хто воює з першого дня війни і дотепер, – всі герої.

Старшина 13-го окремого десантно-штурмового батальйону Борис Харчук: Тричі я був упевнений, що все, загину 06

Після повернення підрозділу додому, в Житомир, бійці потрапили на виставу з участю народної артистки України Ади Роговцевої, яка після виступу подякувала десантникам за службу. Борис Харчук з дружиною сфотографувався з улюбленою артисткою

 Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3079966
VEhrdlVYTTVRekV3V1VSUmRuUkROV1pPUTFNd1dtSlJkblJETnpCTVdGSm5kRWRETUV4Qlp6QktjbEpzZEVkQk1GbE1VWFowUXpZd1RFRjJUSGM5UFE9PQ==
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору