EN|RU|UK
 Суспільство
  6407  35

 "В Україні має бути такий День, як в Ізраїлі, коли всі зупиняться на хвилину і згадають полеглих у російсько-українській війні", - звернення матерів і дружин загиблих бійців


Автор: В.Ясинська

29 серпня виповниться 4 роки з дня Іловайської трагедії - загибелі сотень українських бійців, яких розстріляла російська армія в так званому зеленому коридорі. Щорічно цього дня до стін Михайлівського собору в Києві приходять не тільки рідні та друзі загиблих під Іловайськом, а й ті, хто втратив своїх близьких в інших боях на сході України.

В этом году мамы, жены погибших, ветераны, волонтеры и активисты проводят ряд акций, на которых призывают украинскую власть сделать 29 августа Всеукраинским Днем Памяти всех бойцов, погибших в российско-украинской войне.

В поддержку акции "Всеукраинский День памяти" Цензор.НЕТ публикует проект, посвященный памяти павших воинов: портреты мам и жен с подсолнухами в руках – цветами, за 4 года ставшими символическими.

***

Наталья Харченко – мама добровольца Евгения Харченко, позывной Ред. Погиб Женя 29 августа, проходя по "зеленому коридору" на красной пожарной машине.

В Україні має бути такий День, як в Ізраїлі, коли всі зупиняться на хвилину і згадають полеглих у російсько-українській війні, - звернення матерів і дружин загиблих бійців 01

…Женя был на полигоне до 11 июля. Я его однажды спросила: "А где ты будешь служить, кем?" Когда услышала ответ, что разведчиком - сердце в пятки ушло. Пока он был в Петровцах, я начала вышивать молитвы красными нитками, хотя прежде никогда не вышивала. Понашивала их в его штаны – и была уверена, что так он их точно не потеряет, а получилось, что когда коридор этот был, Женя надел другие.

А потом мы приехали к нему как раз в день отправки. Я сидела в машине на заднем сиденье, и так плакать хотелось, правда, я, чтоб сын не слышал, себя сдерживала – но все равно скулила, а Женя увидел - и давай меня утешать: "Мама, не плачь, я вернусь!" Но он не вернулся…. Обманул…А ведь вообще никогда не обманывал, всегда правду говорил, а тут взял – и не вернулся".

…28 числа он сначала мне прислал эсэмэску с телефона своего друга, Пашки, позывной Банни, он тоже погиб. Написал "Все хорошо! Женя". А потом пытался звонить. Все, что я тогда услышала "Мам, мам…." , - а затем шум, свист. Начала плакать и говорю, что Женечка, я тебя люблю. Муж у меня трубку вырывал, хотел сказать, чтоб он все бросал и выходил. Но связь была очень плохая, а потом и вовсе не было. Если бы я знала тогда, насколько это все серьезно, я бы туда поехала, и если надо, на брюхе приползла бы, но вытащила бы своего ребенка из беды.

…Про "иловайский коридор" мы знали, потому что в интернете проскакивала информация. А еще 28 августа те донбассовцы, которые лежали в госпитале на тот момент, приехали под АП, мы тогда как раз собрались на митинг по поводу вывода наших детей из-под Иловайска. И я помню, как один из ребят начал показывать нам прощальные эсэмэски тех, кто сейчас там, в окружении. А я подошла к нему и говорю: "Ты что делаешь, там же мой сын?" Тогда я вообще не могла принять того, что они действительно прощались.

28 августа ночь была беспокойная, я почти не спала. Утром встали с мужем, смотрю на часы и думаю, выходят они там или нет? В голове одно: "Когда же появится связь? Когда он позвонит?" В общем, меня всю просто выкручивало, сердце колотилось. И я начала сама набирать Женин номер. Это было где-то в 9-9,30 утра, но абонент был вне зоны досягаемости. Я еще несколько раз набрала – и поняла, что там происходит что-то нехорошее. И чтоб не сойти с ума, села на велосипед - и часа два ездила по Бортничам. Все это время читала молитвы, а уже после всего случившегося я узнала, что именно в то время, когда я каталась по городу, моего Женю и убили.

***

Галина Куцмай – мама добровольца Вячеслава Куцмая, позывной Цинк. В 14-м году Слава воевал в составе батальона "Донбасс", после трагедии 29 августа, попал в плен, где пробыл 4 месяца. Вернувшись домой, боец продолжил воевать в зоне АТО. Погиб Цинк в этом году, 21 мая, недалеко от оккупированной Горловки.

В Україні має бути такий День, як в Ізраїлі, коли всі зупиняться на хвилину і згадають полеглих у російсько-українській війні, - звернення матерів і дружин загиблих бійців 02

Статья-воспоминание бойцов 24 бригады о Вячеславе Куцмае и двоих его погибших друзьях: Владимире Майбороде и Андрее Маслове.

"Слава на війну пішов у 14-му році, добровільно. Хоч і не говіркий був, але телефонувати намагався щодня і казав мені коротко, що, мам, у мене все добре. І десь у середині серпня 2014 року, я була в селі у батьків, ми саме кудись їхали тоді і, пам’ятаю ще зупинился в соняшниках, щоб сфотографуватися. А в той момент подзвонив син і з таким піднесеним настроєм говорив, що ми вже в Іловайську, нам залишилось небагато. Ми скоро візьмемо Донецьк! Я дуже пам’ятаю ці його слова.

Після того, що сталося 29 серпня, через волонтерів я зв’язалися з батальйоном "Донбас" - і мені повідомили, що син в полоні. Пам’ятаю, в мене почалася істерика, але мене хтось зі знайомих заспокоїв – головне, що живий.

А далі впродовж місяця я щодня дивилася новини, щоб дізнатися хоч щось про Славу. В центрі Рубана мені непривітно відповіли: "Нам с трудом удается договориться, чтоб их не расстреляли", - тобто, що ви, жіночко, хочете від нас. А в колцентрі "Донбасу" не давали ніякої інформації. Але якось мене направили до однієї з робітниць колцентру, вона зареєструвала мене в соцмережі, я знайшла групу "Об’єднання дружин і матерів", а там натрапила на відео про полонених - і на них впізнала свого Славіка. На першому відео він ышов під конвоєм, а на другому розбирав завали після боїв. Вже потім, вдома, він розповідав, що полонені збирали і останки наших бійців. Коли я його побачила по телевізору - і плакала і сміялася від щастя, що мій син не загинув."

***

Нина Константиновна Брановицкая – мама легендарного бойца Игоря Брановицкого. Игорь воевал в ДАПе, а 21 января 2015 года его пытали и убили в плену.

В Україні має бути такий День, як в Ізраїлі, коли всі зупиняться на хвилину і згадають полеглих у російсько-українській війні, - звернення матерів і дружин загиблих бійців 03

"Кожна мати буде довіку пам’ятати день загибелі свого сина, але треба щоб був один спільний день, коли згадують усіх – і це має бути на національному державному рівні. Так, наприклад, роблять в Ізраїлі: в День Пам’яті зупиняється вся країна на одну хвилину.
Спочатку я вважала, що цей день найкраще буде зробити тоді, коли закінчиться війна, але ж вона не закінчується, а вже є безліч бійців, про яких варто згадати"

Цитата зі статті-спогаду про Ігоря: ""Усмішка у нього була така неймовірна, я все йому говорила: "Ігор, ти мені не подобаєшся серйозним, ти як усміхаєшся, це - інша річ, дуже ясна в тебе усмішка, сину…

Що Ігор збирається на війну - я теж не знала, дізналася лише, коли він уже пройшов комісію. Звичайно, що я намагалася його відмовляти. Але він слухав мовчки і сказав: "Мамо, я вже там, я вже в армії!"

"Вони в зону АТО поїхали в листопаді, і я також про це не знала. Тільки завдяки волонтерці Наташі Дмітрієвій, яка їм допомагала, дізналася, що хлопці в Костянтинівці. А про аеропорт просто здогадувалась. Навіть коли він у відпустку приїздив, ні слова про це не сказав, а лише: "Мама, какой аэропорт, что ты себе напридумала, мы на учениях постоянно".


"Востаннє ми розмовляли з ним по телефону 19 січня зранку, я запитала його: "Як у Вас справи і де ти?" А вони вже добре, я так тепер розумію, знали, що до них не пробитися, що хлопці, які їхали їх витягати, погоріли…

Він сказав мені лише: "Мама, у меня все нормально, связь плохая, не звони!"

І все… …"

***

Елена Ещенко - жена погибшего под Иловайском полковника МВД Виктора Ещенко.

В Україні має бути такий День, як в Ізраїлі, коли всі зупиняться на хвилину і згадають полеглих у російсько-українській війні, - звернення матерів і дружин загиблих бійців 04

"Мой муж погиб под Иловайском. Но у нас до сих пор идет война и погибают ребята, а это все наша история – и она не должна затираться, поэтому для меня очень важно, чтобы был такой день - когда независимо от того, когда погиб боец, его будет вспоминать вся страна".

Цитата из статьи – воспоминания Елены и ее маленькой дочери Вики об их муже и отце здесь

"В батальон Виктор записался вместе с другом Сергеем, а на фронт они уехали в июле. Сначала поехали в Славянск, потом была Попасная - это мне потом уже его сослуживцы рассказывали. А Витя все время твердил только одно, что все хорошо - у нас же третья линия обороны. Звонил мне почти каждый день, а вот где-то за неделю перед иловайским котлом, позвонил и очень быстро сообщил, что у него все нормально, а потом попросил меня, чтоб я в интернете посмотрела, что там по Иловайску пишут. Вот тогда я поняла, что что-то тут не то. Сообщать такого рода новости он просил несколько дней подряд - было ясно, что они тоже где-то там.
Тогда часть их батальона вернулись обратно, а оставшихся направили в Иловайск. Накануне случившегося мы с Викой как раз в больницу попали. Он звонил – переживал. 28 августа мы поговорили с Витей, как оказалось, последний раз. Сказал, мне, что Алена, не переживай, у меня все нормально, правда, так твоего борща хочется. Потом со слов вернувшихся ребят я узнала, что когда он звонил, они уже были пятеро суток без еды. А 29 августа он погиб. Накануне я проснулась ночью – и внутри так все сжалось, просто до рвоты и тошноты. Это было какое-то предчувствие что ли, я просто задыхалась. Уже когда мы его искали, я думала о том, что у Вити всегда все до мелочей было продумано, взвешено – верила, что он где-то в подсолнухах или посадках прячется. Он не мог не выйти!..."

***

Cветлана Сухенко – жена добровольца Максима Сухенко. Максим погиб в "иловайском коридоре". Его тело вместе еще с 5 бойцами эксгумировали 15 сентября 2014 года в районе Иловайска. 21 сентября бойца похоронили в Киеве на Лукьяновском кладбище.

В Україні має бути такий День, як в Ізраїлі, коли всі зупиняться на хвилину і згадають полеглих у російсько-українській війні, - звернення матерів і дружин загиблих бійців 05

"Когда Макс уходил воевать, кричать и ругаться с ним было бесполезно, зная его характер, я понимала, что это еще больше бы его подтолкнуло. И он мне говорил, искренне так, без пафоса: "Ты понимаешь, что если сейчас их не остановить, то сюда придут казачки и будут насиловать наших дочерей?"

Макс ни разу не приезжал. В момент Иловайска у них как раз должна была быть первая ротация. И тогда, когда парни в "Миротворце" узнали про то, куда их отправляют, муж позвонил и сказал, что многие написали заявление про увольнение. Я спросила, а ты чего не пишешь? А он мне, что нет, я стойкий, я не буду этого делать.

А уже после "коридора" нам позвонили и сказали, что был бой, что Максим ранен и надо его искать. Как искать? Начали звонить в госпитали - Харьков, Днепр. В фейсбуке и семья, и знакомые выкладывали его фотографии. Через неделю после этой новости мы с его мамой решили поехать в Днепр и Запорожье. Два дня были там, обыскали больницы. В итоге уже парни, которые были с ним в Иловайске, рассказывали, что он был серьезно ранен, поэтому ясно, что надо было проверять и вариант смерти – и мы поехали по моргам , но безуспешно. Вернулись домой. Нашли бойцов, которые были в плену. Один из них, Рома Залесский, как раз лежал в областной больнице на Лукьяновке. Мы приехали к нему с родителями Макса - и он нам сообщил, что мой муж точно погиб. Рассказал, как они переносили его в хату, оттуда в погреб, потом еще куда-то. Но у него были перебиты паховые артерии ног – и кровь била фонтаном. Рассказывал, что пытался и "Целокс" засыпать и жгутовать , но спасти не удалось. Еще Рома сказал, что потом спрашивал своего хирурга, что нужно было сделать при таком ранении, а он сказал, что срочно отправлять на операционный стол. Свидетелем того, что Максим умер, был еще один боец Иван Гуща, я с ним тоже общалась. Он когда заходил к раненым в подвал, увидел, что Макс уже мертв".

***

Раиса Александровна Шанская – мама старшего офицера Андрея Шанского, который погиб 5 сентября 2014 года вследствие обстрела колонны украинской техники вблизи поселка Тельманово.

В Україні має бути такий День, як в Ізраїлі, коли всі зупиняться на хвилину і згадають полеглих у російсько-українській війні, - звернення матерів і дружин загиблих бійців 06

"Після того як Андрюша загинув, хлопці розповідали, що їхній підрозділ змінив маршрут, щоб підбирати поранених, які виходили з іловайського пекла. Вивозили вони їх в госпіталі в Волноваху і в Маріуполь. І багато хто блукав тоді серед полів з соняшниками. Ці квіти асоціюються в мене з Андрюшою ще й тому, що у нас не Чернігівщині ми часто проїжджаємо повз лісництво, де працював мій син, а там такі самі поля..і соняхи…."

"Зранку 5 вересня ми знову розмовляли по телефону, і в Андрюші був дуже розбитий голос. Я спитала, чи він не захворів, а він відповів, що вони просто стріляли всю ніч на навчаннях – і він дуже втомився. Я тоді навіть заплакала. Знову ж таки вже потім виявилось, що тієї ночі він був у розвідці – і їх дуже обстрілювали.

Я лежала в лікарні, і в той день мала виписуватись з неї, але в мене дуже піднявся цукор і тиск був 190 на 100. Мені було дуже погано, проте я не могла пояснити лікарю, чому саме в мене такий стан. Коли дідусь забрав мене з лікарні, по дорозі додому ми заїхали до його племінниці Іри у пологовий будинок – вона зранку народила дитину. Тільки зайшли до неї, а вона саме розмовляла з Андрієм по телефону. Якби ж знати тоді, що то були його останні години життя….

Вдома мій стан ще погіршився. Пам’ятаю, я включила телевізор, слухала виступ Левка Лук’яненка (Український дисидент, політик, громадський діяч, – ред.) - і мені приверзлося, що внизу екрану стоїть домовина, а в ній в чорній вишиванці лежить Андрій. Я вирішила, що це в мене від тиску галюцинації. А о пів на шосту вечора дідусеві постійно хтось дзвонив, він бігав по квартирі, відповідаючи на дзвінки, проте про що саме він розмовляв, було незрозуміло. А потім Коля підійшов і сказав мені, що Андрій в АТО, під Маріуполем і з ним немає зв’язку. І саме в цей момент подзвонив мій рідний брат, він живе в Мирному, де колись жили і ми. Коли він сказав: "Привет, сестра, тут у нас, за одного украинского офицера дают 5 тысяч долларов!" - мене від почутого дуже трусануло. Що саме я кричала на нього, навіть не пам’ятаю, але сказала, в мене в хаті аж три офіцери, ти грошей вирішив підзаробити? З ним і майже всією його родиною від початку конфлікту ми не спілкуємось.

А далі я почала обдзвонювати маріупольські лікарні, набрала знайомих у Дніпрі і теж попросила, що раптом потрапить до них у госпіталь, щоб повідомили. Написала Рубану есемеску. Тобто, куди могла, туди і стукалася.

Ніч ми не спали. А приблизно о шостій ранку я помилася, вдягнулася, і кажу чоловікові, що треба, дідусю, їхати Андрія шукати, де б він не був. І тут відкриваються двері в квартиру - заходить сусідка, а за нею швидка. Ось тоді мені Коля сказав, що Андрюша загинув. Почувши це, я закричала так сильно, що напевно весь під’їзд зрозумів, що в нас щось сталося. Лікарі мене так накололи, що я прокинулася на дивані: говорити не можу, рухатись не можу. Ось так я зустріла звістку про загибель сина".

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3082681
 Топ коментарі
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору