EN|RU|UK
 Суспільство
  26257  6

 "Я помер, мене мертвого везли в Мєчнікова", - Сергій Кнутов вижив після влучання в обличчя гранати РПГ-7


Автор: В.Кіртока

Доброволець із Броварів опритомнів у день, коли його мали відключити від апаратів життєзабезпечення.

Я помер, мене мертвого везли в Мєчнікова, - Сергій Кнутов вижив після влучання в обличчя гранати РПГ-7 01

Обличчя 30-річного Сергія не зовсім симетричне. Кутики правого ока і губи дивляться вниз. Під щелепою проходить великий шрам. Шия з правого боку наче обпечена... Це тільки видимі сліди важкого поранення, яке пережив боєць 72-ої бригади. Інші сліди ховаються під волоссям, брюками, рубашкою.

Сергій став першим важким пораненим бригади, коли вона зайняла позиції на авдіївській промзоні. У лікарню його везли з хвостовиком гранати, який стирчав з шиї пораненого… До цих пір він проходить лікування, його оперували не тільки українські лікарі, а й канадські спеціалісти, які нещодавно приїздили в Україну. Але найкращим для себе Сергій вважає київського хірурга Ігора Федірка, який, власне, і намагається поліпшити ситуацію.

Сергій соромиться незнайомих людей, йому легше спілкуватися з тими, кого він знає, з тими, з ким воював. І моїм запевненням, що його обличчя не викликає відрази, явно не повірив. Наша розмова була одночасно і веселою, бо Сергій постійно шуткував, і дуже важкою. Ми всі не розуміємо в повному обсязі, якими хлопці вертаються з війни, і як переживають свої поранення. Навіть якщо здається, що вони з усім цим впоралися. Найчастіше це тільки здається...

НЕ ЖАЛІЮ, ЩО НЕ БУВ З ХЛОПЦЯМИ, КОЛИ ВОНИ ШТУРМУВАЛИ "АЛМАЗИ", А ЗАЗДРЮ ЇМ. ЗАГИБЛІ ПРИЙНЯЛИ СМЕРТЬ, ПРО ЯКУ КОЖЕН ЧОЛОВІК МОЖЕ ЛИШЕ МРІЯТИ. ВОНИ ПОМЕРЛИ В БОЮ!"

-Я постраждав 24 грудня 2016 року, в перший день так званого різдвяного перемир‘я, за декілька днів до своєї відпустки, - говорить Сергій Кнутов. - Друга рота нашого батальйону стояла на місці розбитого колись елітного ресторану "Царская охота". А мій взвод зайняв позицію під назвою "Фестиваль". Це правий фланг промзони.

Я помер, мене мертвого везли в Мєчнікова, - Сергій Кнутов вижив після влучання в обличчя гранати РПГ-7 02

Сергій на своїй позиції під Авдіївкою

Коли восени 2016-го ми заходили під Авдіївку, багато хлопців ще не були обстріляні, не бачили боїв. Тому тих, хто був більш досвічений, по одному, по двоє відправили по всіх позиціях, аби підтримувати моральний дух, пояснювати, що можна стояти і проти танків, нічого в цьому особливого немає. З першого дня нашого перебування на промці з боку донецького аеропорту виїжджав танк і гатив по наших позиціях. Почувши і побачивши це вперше, звичайно, можна злякатися. Але якщо знати, як діяти, чим злякати таку техніку чи підбити, то можна нормально воювати.

З кінця жовтня до кінця грудня я всього два рази виїжджав в Авдіївку. Один раз потрібно було купити новий телефон - мій розбився, коли я йшов по бензин для генератора. Вже майже дійшов до контрольно-спостережного пункту батальйону, як біля мене близенько почали падати АГС. Я пірнув в укриття не дуже вдало, і вдарив кишеню, в якій був телефон, об бетонний кут... А другий раз їздив в місто, щоб нормально помитися. На позиції ми все необхідне облаштували. Але це не те саме, що прийняти душ без щомиттєвої загрози обстрілу...

Як заїхали на позицію, зробили собі з бліндажа нору, щоб можна було відразу вискакувати в бійниці. Гарно окопалися. Купили генератор, провели електрику. Як світло в бліндажі з’явилося, веселіше стало. Окультурилися! Від мене до сєпарів було ближче, чим до нашого туалету. Ворог знаходився метрах в 45-50, а до туалету треба було бігти 60! Часто під обстрілом. Що таке промка? Це гігантське розбите дачне містечко.

Відпустку я сильно чекав. Але не дожив до неї... Хоча, хто знає. Це я зараз так говорю. Вже пізніше, у лютому, коли наші хлопці штурмовали "Алмази", дві чи навіть три штурмові групи були сформовані з нашої роти. Знаючи себе, я би нікому не віддав своє місце в першій штурмовій групі, в якій були загиблі відразу після штурму. Разом з замкомбата Андрієм Кизилом тоді загинули Володя Бальченко і Вовчик Крижанський. Також з ними тоді пішли фельдшер Рома Чайка і Федька Рубанський, який два з половиною місяці тому був важко поранений під час теперішньої ротації батальйону на Світлодарській дузі.

Може, саме поранення мене врятувало від загибелі... Але я заздрю тим, хто пішов у той бій. Саме так. Не жалію, що не був з хлопцями, а заздрю. Загиблі прийняли смерть, про яку кожен чоловік може лише мріяти. Вони померли в бою! На війні треба що? Не боятися смерті, а йти воювати і перемагати.

Так ось. Оголосили перемир’я, ми отримали заборону на відкриття вогню. Зранку, в 7.15 , я взяв тепловізор і пішов на наш спостережний пункт, не засвічений ворогом. Тижні два-три тому у мене там була дуель з гранатометниками. На нашій позиції стояло ДШК. Сєпарські РПГшники намагалися розібрати мої точки. Це мало такий вигляд: відпрацював з кулемета і відразу лягаєш на станіни, бо тебе накривають з двох-трьох точок одночасно. Потім відходиш, хвилин п’ять чекаєш, перезаряжаєш і знову.

За день до цього накривали так, що я не міг відійти з позиції, якби не боєць з позивним Кащей, Сергій Ліщук, який мене прикрив. Із-за того, що дистанції короткі, такі рикошети літали. Веселе було життя. Якраз коли мене прикривав Кащей, три РПГ прилетіли по мені. Контузило нормально, шкіру на переносиці подряпало рикошетом пулі. Рвануло так, що Серьогу відправили на шпиталь.

Я помер, мене мертвого везли в Мєчнікова, - Сергій Кнутов вижив після влучання в обличчя гранати РПГ-7 03

Сергій із своїм побратимом незадовго до поранення

І от після цього наступного дня оголосили повне припинення вогню. І от я на спостережному пункті подивився у тепловізор, поклав його поряд - і все. Отямився на четверту добу.

Як це було? Я просто заснув міцним класним сном. Так спиш, коли сильно втомлюєшся. Я просто виключився. Спав класно, без снів, кайфував від сна.

На четверту добу вийшов з коми, повиймав всі трубки, які були в мені, бо все заважало. Дуже хотів пити... Після цього мене прив’язали до ліжка. А потім я побачив над собою обличчя мами і двох сестер. Спитав їх: "Що ви робите в Авдіївці?" Вони відповіли, що я вже давно в Дніпрі, в "Мєчці"...

Перший час мені вколювали знеболюючі, морфій. А потім лікарі зрозуміли, що у мене перебиті нерви і я не відчуваю болю, перестали давати сильно діючі ліки. Мені тоді більше боліли поранені рука і нога, ніж обличчя, шия…

Деякий час мене харчували через ніс за допомогою зонду. Сам я їсти не міг, бо в шиї у мене була випалена дірка. Тепер на тому місті немає ані жил, ані м’язів. Це основна причина, чому мене не можуть далі оперувати. На це місце не можна нічого пересадити, тому що шкіра просто згниє. Зараз те, що видно, - це пересаджена з ноги шкіра, яка закриває рану. Щелепної кістки у мене немає, була роздроблена і черепна. Під оком цілу низку уламків закріпили пластиною.

Також була перебита рука, зламане зап’ястя. Чотири дрібних уламки залишаються в нозі. Це такі дрібниці, що їх навіть не діставали. Вони закапсулювалися вже, не заважають. Якщо почнуть діставати метал, то лікарі нароблять більше біди, ніж є. Уламки зупинилися близько від нервів, тому оперувати мене небезпечно.

Із коми я вискочив дивом. Мій стан був таким важким, що лікарі вже попередили рідних, що наступного дня відключать апарати, які підтримували моє життя. Один за мене дихав, а другий перекачував кров. У мене ж серце стало відразу після поранення. Ромашка, наш лікар, по дорозі його заводила.

Я помер. Мене мертвого везли в Мєчнікова. Там зробили три уколи адреналіну, завели серце і підключили до апаратів. Врачі пояснювали рідним: якщо на третю добу не прийду до тями, мозок почне помирати. Всі інші дії не будуть мати ефекту. А я взяв і проснувся. І такий - пити хочу!

Я в реанімації такі концерти влаштовував. Уявіть тільки: біля мене там лежить три трупи, хтось стогне, а мені скучно! Мені взагалі по життю часто скучно буває, потрібен драйв.

Я помер, мене мертвого везли в Мєчнікова, - Сергій Кнутов вижив після влучання в обличчя гранати РПГ-7 04

Зрозуміло, що на цьому знімку Сергій – з автоматом… Тут йому три чи чотири роки. Він знятий разом з сусідською дівчинкою

-Тому і в армію пішов?

-Я ж патріот! У 2015 році прийшов у бригаду відразу на контракт. Це було обдумане, як ні в кого, рішення. Я себе картаю, що ще в 2014 році не зміг прийти в армію. Сили духу не вистачило. У мене мама старенька, сильно переживала за мене, потрібно було постійно бути коло неї. Попросить мене щось - і відмовити не можна. Але коли я вирішив, просто поставив маму перед фактом.

"У МЕНЕ НАЙВИЩЕ ЗВАННЯ В АРМІЇ. Я СОЛДАТ!"

-Ким ти працював до війни?

- Тривалий час був комірником. Потім організував невеличкий бізнес – інтернет-магазин. Я люблю гроші. Вважаю, що потібно не працювати, а заробляти. Просто треба думати і шевелитися. Зараз, після поранення, трохи голова не працює в цьому напрямку. До війни було стільки ідей, як можна розширитися. А тепер... Я був псих-одиночка. Нікого до себе не підпускав дуже близько, незалежний був ні від кого. А на війні звик до побратимів, тепер мені плеча друга поряд не вистачає.

Підписавши контракт, потрапив спочатку в учбовий центр "Десна", а потім мене розподілили в 72-у бригаду. Випадково сюди потрапив.

-Яке в тебе звання?

-У мене найвище звання в армії. Я солдат! Хоча армія - це не моє, дисципліна взагалі не моє. Я сам на себе працював, був незалежним, і тут хтось мною буде командувати! Це навіть зрозуміти було важко. А якщо ще й хтось наді мною буде хтось молодший за мене… Як це? А ще тупі накази також треба виконувати. Це було тяжко. Я до кінця так і не зміг цьому підкоритися. Завжди в мене є своя думка, особливо, коли я знаю, що правий. В армії ти ж ніколи не будеш правий, якщо ти нижчий по посаді. Але при цьому всьому - в армії, як і на зоні, свого єства не заховаєш. Постійно на виду.

На війну я потрапив у кінці 2015 року. Приїхали у Волноваху, звідки нас розподілили далі. Андрій Верхогляд, позивний Лівша, перший бій прийняв зі мною на териконах. Вони з Васею Тарасюком, позивний Тайфун, тільки приїхали після академії у бригаду і відразу - бойовий виїзд. Це було між Ніколаєвкою і Новотроїцьким.

Я помер, мене мертвого везли в Мєчнікова, - Сергій Кнутов вижив після влучання в обличчя гранати РПГ-7 05

Сергій Кнутов з Андрієм Верхоглядом, позивний Лівша

Розвідка взяла половину чорного терикону. І поки інші будували бліндажі і рили нори, нас кинули на кулеметне гніздо. Тайфун був старшим. Пам’ятаю, що ніколи в житті так не мерз, як там. Це був кінець березня. Зранку сонечко світить, в обід дощ валить, ввечері сніг іде, а вночі мороз. Я собі там центральний нерв на спині застудив. Мені потім блокаду в Волновасі робили. Ми знаходилися у норі. Буржуйку розпалювати не можна було, та її в принципі і не було. Ми кип’ятку нагріти не могли, бо трохи диму – і все, ворог вичисляв.... На другий день нас почали обстрілювати кулеметник і снайпер.

Там у нас із Тайфуном була "прогулочка". Треба було труби занести. Під вечір ми з Васею пішли, зброю не взяли, броніки, звичайно, також. І заблукали на териконі. Пару годин походили, дорогу так і не знайшли і повернулися. Могли не туди повернуть і потрапити на ворожу територію...

Я помер, мене мертвого везли в Мєчнікова, - Сергій Кнутов вижив після влучання в обличчя гранати РПГ-7 06

Сергія підтримують бійці батальйону, з якими він був не в одному важкому бою. Роман Чайка (ліворуч), до речі, брав участь у боях за нові позиції на промці, витягав загиблих та поранених, а Василь Тарасюк (праворуч) за протистояння з ворожим танком рік тому отримав звання Герой України.

Те, що Тайфун офіцер, я дізнався, як ми вже спустилися з терикону. Було шикування і "новеньких" представили: це командир такого взводу. Я йому: "Вася, ти що, офіцер?" "А я що, тобі не казав?" - здивувався Тайфун. У нас із ним стосунки відразу гарні склалися. Дружимо до цих пір.

Після того, як ми спустилися з терикона, нас вивели на другу лінію біля села Ольгінка. А потім вивели в Білу Церкву і на Старичі на навчання.

До другої ротації я був готовий морально. Я не був готовий до того, що мене поранить. Ще й в обличчя...

-Коли ти попросив, щоб тобі дали дзеркало? Чи рідні не давали на себе подивитися?

-Мені важко щось не дати, коли я прошу. Можу такий скандал устроїти! Коли мене прив’язали до ліжка, я співав і горлав цілий день. Рота ж мені не зашиють. Я вмію свого домагатися. Зрозумійте, щоб розкрутити свій інтернет-магазин, я займався активними продажами. Я трошки з вами порозмовляю і буду знати, де ваше слабке місце, куди можна давити. Лікарів я дістав тим, що спокійним монотонним голосом помираючої людини кожному проходячому повз говорив: вибачте мене, я більше так не буду. Години чотири так поговорив, і мене відв’язали.

Коли я подивився на своє обличчя, спочатку у мене були примарні надії, що все можна виправити, що півлиця буде таки рухатися, що це відновиться. Для мене ще важливо було зрозуміти, чи повернуся я на війну. І коли мені сказали: ти не зможеш повернутися в армію, я сприйняв це досить болісно.

-Але ти і не планував служити все своє життя?

-Не збирався. Думав собі так: повоюю, поки війна не закінчиться. Після нашої перемоги відразу б повернувся до мирного життя. А зараз я не знаю, чим хочу займатися, що робити, куди йти. Немає в мене розуміння...

У мене є неврологічні розлади. Я майже постійно використовую снодійні та заспокійливі препарати. Мені важко пити, важко їсти. у мене специфічний прийом їжі. Намагаюся їсти так, щоб ніхто не бачив, бо це дійство не для слабонєрвних. Губа не працює, її потрібно притримувати, щоб їжа не вивалювалася. Навіть воду важко пити. Це треба робити або через тручку, або притримуючи губу, щоб все не текло по підборіддю.

Да я ж навіть посміхнутися не можу. Моє обличчя тоді більше схоже на гримасу...

Кожний ранок дивлюся на себе в дзеркало. І не бачу там нічого хорошого. А як тоді непідготовленим людям? Страшний кілоїдний рубець зараз прикритий марлевою пов’язкою, але якщо її зняти, все буде гарно видно. В метро або в маршрутці на мене постійно витріщаються діти, пальцем показують. До цього неможливо звикнути! – Сергій це вимовив з таким значенням, що мені здалося – кожна буква в цьому реченні велика. – Тому я намагаюся менше кудись їздити.

Мені казали, що час лікує. Не лікує! Час калічить. І чим далі, тим гірше і гірше. Особливо, в моральному плані. Я стаю все більше самотнім.

"ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ Я ВПЕРШЕ І З ПАРАШЮТОМ СТРИБНУВ, І НА ДЕЛЬТАПЛАНІ ПОЛІТАВ, І В ОПОЛОНКУ СТРИБНУВ"

-Після поранення рідні почали мене гіперопікати, - продовжує Сергій. - А мене це нервує, дратує. Тільки вдівся: ти куди зібрався? Яка різниця? Мені 30 років. Коли прийдеш? Зранку або через три доби. Я на зв’язку. Але до мене ставляться, як до малої дитини. І якщо сестрам я можу досить жорстко відповісти, розмову, яка мені не подобається, рубаю на корню, то з мамою говорити важче... Нас у родині два брата і дві сестри.

Півроку тому у мене почалося запалення в тих місцях, де кістки обличчя скріпили болтами. Це сталося після того, як я на Хрещення скупнувся в ополонці.

Я помер, мене мертвого везли в Мєчнікова, - Сергій Кнутов вижив після влучання в обличчя гранати РПГ-7 07

-Пірнув з головою?

-Ще й три рази! На свято опинився в Карпатах. Чому при такій нагоді не скупнутися в ополонці? Це було вперше в моєму житті. До речі, після поранення я вперше і з парашютом стрибнув, і на дельтаплані політав, і в ополонку стрибнув. Я ж кажу: авантюрист по своїй натурі. Ну от після купання через тиждень відкрився свищ, гній потік. В шпиталі прийшлося вирвати ще два зуба. Прокапали антибіотики. Лікарі зробили мені останнє китайське попередження: якщо мороз більше п’яти градусів, надвір взагалі не можна виходити. Першу зиму я якось пережив, а от що буду наступної робити, не знаю. Дома ж не можу сидіти…

Мені зараз не вистачає військового драйву. Ми ж там стаємо адреналінозалежними. Єдине, частіше б були ротації, щоб раз на три місяці можна було додому поїхати, то так можна було б воювати.

Коли вночі воюєш, час в наряді швидше проходить. А як немає ніякої заварухи довго, починаєш мерзнути. Як дуже тихо, значить, щось не так. Як тільки бої починаються: о, все іде по графіку, можна спати. Я й зараз тишу не переношу. Сплю або в навушниках, або під телевізор. Якийсь звук має бути. Якби моя воля, я б постійно спав зі світлом і увімкненим телевізором. Ніч останнім часом ненавиджу. Це тривожний період для мене. Щось у голові повернулося. Коли піднімається перша зоря, легше стає, веселіше. Часто буває, що дві-три доби можу не спати, а потім на добу відключаюся.

-Тобі мають робити ще операції?

-Зараз щелепу чіпати не можна. Якщо спробувати ще щось вкрутити, зламається миттєво. Я дуже хочу, щоб все стабілізувалося і обличчя мене більше не тривожило. Вирішив, що від подальшого лікування буду відмовлятися. Не бачу в ньому сенсу.

Я помер, мене мертвого везли в Мєчнікова, - Сергій Кнутов вижив після влучання в обличчя гранати РПГ-7 08

Знімок зроблений під час лікування Сергія в одеському шпиталі цього літа

P.S. Сергій не просив про допомогу. Але вона йому необхідна постійно. Тому залишаємо номер картки Ощадбанку пораненого бійця: 5274100003934151.

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3085243
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору