EN|RU|UK
 Суспільство
  8121  12

 Кулеметниця Яна Червона: "До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: "Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут…"


Автор: Валерія Бурлакова

Волонтер, боєць батальйону спеціального призначення "Донбас-Україна", мати двох дітей – про харківський євромайдан, загиблих друзів, смерть як повсякденність та людей, які йдуть до армії тільки заради грошей.

 

Кулеметниця Яна Червона: До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут… 01

"ЯКЩО НЕ ПОРАНЯТЬ – ТО ЗАТОПЧУТЬ"

-До армії ти була волонтером. З чого це почалося?

-Взагалі вся ця історія почалася для мене ще до війни, у 2013 році. Почалася з харківського Євромайдану. Згадують про нього мало – і у нас, звісно, все було не так, як у Києві. Але були у нашому місті і віче, і марші…

-… І момент, коли євромайданівців проросійські активісти били та ставили на коліна…

-Так. На щастя, того дня мене на мітингу не було. Не можу сказати, що мене захищає Бог – адже я не релігійна людина. Але чомусь, коли у Харкові були дуже сильні замєси, – у мене не виходило там бути. То дитина у мене хворіла, то ще щось траплялося…

До речі, моя старша дитина, мій син, якому тоді було чотири рочки, взимку 2013-2014 року з маленьким прапором України у руці ходив зі мною на акції. До першої ангіни…

Потім він ходив зі мною вже навесні. І тоді ми з ним потрапили у перестрілку – по дорозі до стадіону "Металіст" на нас влаштували напад, по людях почали стріляти… І не тільки гумовими, як я потім дізналася. Через нас із сином тоді направили пістолет на тих, хто йшов за нами. Я злякалася і перестала брати його з собою. Бо зрозуміла, що закінчитися це може погано. Якщо не поранять – то затопчуть…

…У 2014-му в місті організувалася Самооборона. Я потрапила у Самооборону Московського району. Разом зі мною там були дуже хороші хлопці – царство небесне частині з них, адже потім вони пішли на фронт у різні бригади, деякі загинули.

У дівчат у нашій Самообороні була своя робота. Був у нас такий красунчик Рома. Він брав мене під ручку або я його, ми купували гілочку верби, наприклад, і нібито парою йшли "гуляти" біля пам’ятника Леніну – туди, де збиралися наші сепаратисти. Ми поміж цими людьми ходили туди-сюди, слідкували за їхніми переміщеннями, слухали розмови... Попереджали про все наших.

Згодом у Харкові з’явився Автомайдан. А ще харківські ультрас перед кожним футбольним матчем робили марш через ціле місто – з фаєрами, з відомим харківським зарядом "Путін – х..йло"…

-А коли та як ти вперше поїхала на фронт?

-Коли вже почалися бойові дії, до нас звернувся один хлопець і запропонував організувати збір допомоги військовим. Ідея була хороша. Допомогу ми почали збирати біля харківських супермаркетів.

Кулеметниця Яна Червона: До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут… 02

Згодом один з волонтерів з тієї групи пішов воювати в "Айдар", а ми, відповідно, почали передавати йому потрібні речі. Спочатку до нього поїхав наш Стас та відвіз йому допомогу. А потім і інші зрозуміли, що хочуть до нього "у гості"…

У 2014 році люди дуже багато різного передавали військовим. І коли ми вирішили їхати до айдарівців – зрозуміли, що довезти все, що хотілося б і що потрібно, не зможемо ані двома, ані трьома легковими автівками. Тоді я написала на Facebook пост: "Друзі! Нам потрібен автобус. Можна з водієм, можна без". Після цього мені в особисті повідомлення написав чоловік на ім’я Павло. Зараз ми з ним дружимо, але на той момент я зовсім його не знала! Він написав, що поїхати в нього не вийде – але що ми можемо взяти його машину.

За автівкою я відправила нашого водія-волонтера. Повернувся він на чомусь, схожому на величезний автобус Hummer. Бусик був з телевізором. Салон оббитий червоним деревом. Позаду – шкіряний триметровий диван… Я їхати на цьому боялася! Подзвонила тому Паші. Кажу: "Ти розумієш, куди ми збираємося? Ми не знаємо, що там буде з нами або з цим автомобілем. Він може постраждати". Павло відповів: "Ну, постраждає так постраждає…"

Для мене це був шок. Що людина незнайомим абсолютно волонтерам може віддати таку машину. Але ми завантажили цей бус повністю – так, що самі ледь влізли – та вирушили до батальйону "Айдар".

На місці хлопці-айдарівці, серед яких виявилося чимало харків’ян, питали, коли ми знову приїдемо… І я зрозуміла, що їздити треба.

Перше, що тоді просили – сигарети. Завжди. Зарплати тоді ще не платили фактично, багато бійців взагалі не оформлені були… І завжди просили сигарети. Поки їх немає – їм нічого потрібно не було. А коли вже є що курити – то можна згадати і про інші потреби…

-А яка поїздка на фронт саме волонтером запам’яталася тобі найбільше?

-29 грудня 2015-го, перед Новим роком, ми поїхали у Щастя. Коли виїхали назад, ще засвітла – потрапили у такий снігопад! Я у житті не бачила нічого подібного. Дороги одразу замело. Наш бус носило по дорозі. Було страшно. І зупинитися ми не могли – не було куди з’їхати, тому ми вирішили тягнути до найближчої заправки або до найближчого блокпоста. Вітром у нас зірвало двірники, замело скло. Не встигли ми зупинитися, як машину по колеса засипало снігом. Спочатку ми знайшли скотч, і ним ті двірники примотали – але скотч теж почав рватися… Тоді ми знайшли бинти й прив’язали двірники бинтами. Але, виходячи з машини, щоб зробити це, ми втрьох відкривали двері, втрьох тримали їх, щоб не зірвало, а потім втрьох намагалися закрити… Божевільна була буря.

МЕНІ СКАЗАЛИ ЇХАТИ ВЧИТИСЯ, І ТОДІ, МОЖЛИВО, ВІЗЬМУТЬ НА СКЛАД

-Як на всі ці пригоди реагував чоловік? Адже у цей час він залишався вдома з дітьми…

-Мій чоловік навіть найбожевільніші мої ідеї завжди підтримував. Він ніколи не казав мені "ні". Можливо, розумів, що у цьому немає сенсу. Бо якщо я вже вирішила – то вирішила…

-І все одно поїдеш.

-Так. Тільки вже зі скандалом.

Хоча бувало, що він психував через те, що я дітям мало часу приділяю. Були сварки. Адже коли я була волонтером у 2014-2015 – навіть без поїздок на фронт мене цілими днями не було вдома. "Нова пошта", Барабашово, секонди, пошуки форми, в когось консервацію треба забрати, в когось ліки… Ми постійно були чимось зайняті.

-І у тебе, напевно, вже тоді проскакувала думка піти в армію…

-Ні! Я про це навіть не думала!

Думка прийшла на початку літа 2016… Підштовхнув мене до неї один айдарівець. У нас виник невеликий конфлікт, він трохи випив – але зауважу, що це було не на бойових… І сказав таку фразу: "Вам, волонтерам, класно. Приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут у бліндажах, як ми…"

Я замислилася про це. Вплинуло і те, що я бачила: дрібне волонтерство помирає. Багато що вже можна було відправити поштою, їздити на фронт ми стали набагато рідше. Також мені хотілося побачити ситуацію зсередини, чи є користі від нашої допомоги. Все одразу збіглося.

Кулеметниця Яна Червона: До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут… 03

Спочатку я пішла в "Айдар". Але зрозуміла, що комбат не дуже хотів мене там бачити. Як волонтера – хотів. Але не як бійця – з моїми постами у Facebook, з моїми знайомствами… Здалося що мені не дуже раді. До того ж, я прийшла без "учєбки". Мені сказали їхати вчитися, і тоді, можливо, візьмуть на склад…

А тут моя подруга з Харкова каже: "Я йду у 54-ту бригаду". "Мене візьмеш?" - запитую. "Та пішли!"

У 54-й мене прямо спитали, чого я хочу. І я відповіла, що у першу чергу хочу освоїти якусь професію, щоб мене не посадили на склад. Зауважила, що не бачу себе медиком – це не для мене. "А на оператора-навідника підеш? На беху?" - спитали. Звісно ж, піду!

"КУДИ ТИ ЛІЗЕШ? НАВЧИСЯ СПОЧАТКУ ХОЧА Б АВТОМАТ РОЗБИРАТИ"

-І ти все ж таки поїхала в учєбку?

-Ні. Вчити мене на місці мав Шайтан (Микита Яровий, лейтенант ЗСУ, командир механізованої роти у 54 ОМБр, Герой України (посмертно). Загинув 18 грудня 2016 року на Світлодарській дузі, - Ред.). Але на той момент беха, на якій це мали робити, була не робоча просто…

Тому де-факто я спочатку була простим стрільцем (хоча оформили мене спочатку ще на "жіночу" посаду – стрільцем-санітаром). Аж поки у нас на позиції, на "Бутоні", не з’явився перший "покемон". Мені чомусь дуже захотілося з ним навчитися працювати, хоча я тоді взагалі зі зброєю ще не вміла поводитися… Хіба що постріляти мені давали в "Айдарі" на полігоні. Але це було таке…

Кулеметниця Яна Червона: До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут… 04

-Просто розвагою.

-Саме так. Але з кулемета мені постріляти дуже кортіло…

Хлопці, звісно ж, сказали: "Куди ти лізеш? Навчись спочатку хоча б автомат розбирати". І це було нормально. Тому що дійсно я тоді вміла лише натискати на курок – і мавпі покажи куди натискати, то вона все зможе.

А вчити мене ніхто не палав бажанням. Але зрештою Змій навчив мене розбирати автомат. Сім’янин (Андрій Широков, боєць "Правого сектора", солдат 54 ОМБр, снайпер. Загинув 18 грудня на Світлодарській дузі, - Ред.) показував як розбирати кулемет. А потім Товариш навчив мене доволі непогано стріляти, хоч і довго зі мною мучився… Він приділяв мені весь свій вільний час.

-Але Товариш зазвичай був проти жінок на війні. Як ти його переконала тебе вчити?

-Не переконувала взагалі. Не знаю, як так вийшло . І я йому дуже вдячна за це. Скільки б у нас не було потім конфліктів у різних ситуаціях…

… Мені інколи здається, що я й сама проти жінок на війні. Забороняти жінкам нічого не можна, звісно – але не жіноча це справа… Та й не чоловіча справа теж. Не людська.

Війна – це щось таке брудне. Погане. Просто у нас вибору немає.

Кулеметниця Яна Червона: До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут… 05

-Тобто, не було в тебе моментів, коли тобі подобалося те, що ти робиш? Що це твоє?

-Ні. Але ніколи я і не шкодувала про те, що пішла в армію. Це роки, які навчили мене багато чого – для когось, знаєш, школа у житті надзвичайно важлива, для когось одруження, для когось кар’єра… А для мене війна.

-Що було найважче? Коли хотілося покинути все й поїхати додому?

- Було, що в мене чоловік почав пити – і я стала хвилюватися за дітей. Вони ж весь час з ним проводять. Тільки інколи, коли він на роботі, їх забирає бабуся. Мені дзвонив син і казав: "Мамо, ну що ж ти нас залишила…". Ось тоді думала вертатися додому.

Кулеметниця Яна Червона: До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут… 06

…І коли на Світлодарській дузі все це сталося ( про бої у грудні 2016-го, внаслідок яких 54 ОМБр зазнала значних втрат, - Ред.)я три дні ходила у якійсь прострації… У півсні. Робила все машинально. Не пам’ятаю, як ходила на пост. Не пам’ятаю як засинала.

Моє ліжко у бліндажі було біля ліжка Сім’янина. І щоразу, коли я лягала - розуміла, що плачу. Це було дуже важко… Не те, щоб мені хотілося в цей час все покинути. Але тоді я була слабкою. Це не характерно для мене.

Кулеметниця Яна Червона: До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут… 07

"Я СКАЗАЛА ЙОМУ: "МАЛИЙ, ПРИЇДЕШ ЗАВТРА-ПІСЛЯЗАВТРА". А НАСТУПНОГО ДНЯ ВІН ЗАГИНУВ"

--Чи стала ти з часом легше сприймати смерть?

-Не знаю… Вона вже сприймається як повсякденність.

Але у цивільному житті кого зазвичай ховають? Бабусь, дідусів. З часом – батьків. І Ти розумієш, що ця смерть неминуча, що це вік. Ми заздалегідь усвідомлюємо, що нам доведеться ховати своїх старших родичів, і що ми теж помремо. Колись. Це одне.

Інша річ – коли зненацька втрачаєш людину, яка була поруч, нехай навіть не близького друга…

Коли загинув Крук (Сергій Мокренко, 24-річний доброволець з 54 ОМБр, загинув 28 лютого 2017 року на Світлодарській дузі, - Ред.)… У нас був тоді речовий склад на позиції, на яку хлопці приїжджали помитися. Там лежали волонтерські речі. А Крук приїхав з позиції в абсолютно порваних штанях. Я запропонувала знайти йому нові та ми пішли на склад разом.

Він був дуже худеньким та маленьким. Найменшим з наших, напевно. Ми все перекопали, і всі речі були завеликими на нього. Нічого не змогли підібрати. Я сказала йому: "Малий, приїдеш завтра-післязавтра. Я ще покопаюся та знайду тобі щось. Якщо не приїдеш – передам тобі на позицію". А потім я його обійняла на прощання.

А наступного дня він загинув, і його привезли… І мені це так запало у душу: що я йому ті штани обіцяла…

-Зараз ти нерідко буваєш у відрядженнях, коли набираєш нових бійців у батальйон – тепер 46-й, "Донбас-Україна". Чи дуже змінився контингент людей, що бажають піти на контракт?

- Дуже. Буквально вчора у мене був конфлікт у військкоматі (Яну періодично відправляють у відрядження до військкоматів. – Ред.). Прийшов хлопчик. За документами він був у Слов’янську у 15-16 роках.

-У цей час там вже нічого не відбувалося…

--Так. І він каже: "Я хочу піти у розвідку". Давай, кажу. У нас є командир батальйонної розвідки. Хлопчик йому подзвонив. Поспілкувався. А потім каже, що у розвідку вже не хоче. Чому, питаю? Хочеш просто гроші заробляти?

А він відповідає: "… Я ще й про життя думаю".

Я не втрималася. Ти, кажу, сидиш, і розповідаєш жінці, яка воювала, яка бачила смерті, що ти думаєш про життя? Я не кажу, що я герой. Але я сиджу на передовій. А ти "думаєш про життя"? Ти взагалі мужик? Ти на три голови вищий за мене! Тобі не соромно?!

-Не знаю, чи соромно "думати про життя" - але в армію з такими пріоритетами йти точно не варто.

-А він не в армію йде. Він іде просто заробляти гроші. Не хоче ані воювати, ані служити. Він не хоче робити взагалі нічого – запитував мене, чи не дуже ганяють фізично у нашому батальйоні… Такі люди приходять просто через зарплатню. І потім уникають будь-якої роботи…

Кулеметниця Яна Червона: До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут… 08

-Але ж і нормальні мають повертатися? Добровольці 2014-15 років, які скучили за війною, наприклад…

- Я всіх нових людей запитую: ви розумієте, що у нас бойовий батальйон? Що ви будете на війні? І ті, хто вже був у АТО, кажуть: "Чудово! І побільше б! І пошвидше! Коли ви виходите на нуль?!" Атовці цього не бояться, вони навпаки рвуться туди. Так, вони також приходять…

-А буває, що відмовляєш людей? Жінок, наприклад?

-Не відмовляю, але пояснюю їм. Що контракт на три роки. Що не завжди умови добрі, що не завжди буде можливість помитися. Що, якщо діти є, їх можна рік не побачити… Я не лякаю, але кажу про те, що я сама пройшла на практиці.

Але жінок це чомусь лякає менше, ніж чоловіків. Мабуть, жінки, які приходять у військкомат, вже дуже свідомо йдуть в армію. Ті, звісно, що йдуть не до своїх хлопців або чоловіків – бо є і така категорія.

-Ти кажеш – рік не бачити дітей. А як твої донька й син реагують на те, що ти так рідко вдома?

- Вони розуміють де мама, що мама на роботі. Запитують постійно коли я приїду. Коли я вдома – радіють, але постійно цікавляться: "А коли ти знову поїдеш? Скоро? Чи ще побудеш з нами?"

… Є суттєвий мінус – по дітях я бачу, що запустила їх у плані школи. Мій син може займатися сам, а донька – не дуже. Вона зараз закінчила другий клас, але навіть читає слабко… тому що з нею ніхто не займається. Є такі діти, яким батьки потрібні, щоб навчатися. Мама потрібна… Вибір між дітьми та роботою дуже важкий. Ти розумієш, що потрібен і там, і там.

Кулеметниця Яна Червона: До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут… 09

-І до чого ти схиляєшся? Можливо, хоч невеличку перерву хочеш зробити?

- Хочу. Щодня хочу, і щодня кажу собі: "Завтра". Я так і худну. "Завтра почну худнути… або з наступного понеділка. Але якщо не вийде з наступного – то за два понеділка вже точно".

Так і тут…

Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3088116
 Топ коментарі
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору