EN|RU|UK
 Суспільство
  9902  32

 Мама загиблого бійця 90-го батальйону "кіборга" Максима Ридзанича Світлана: "Він сказав: "Я йду на війну". "Синочку, у тебе ж троє дітей!" - "Тому і йду"


Автор: В.Кіртока

Двічі житель селища Коцюбинського, що під Києвом, заїжджав у Донецький аеропорт. Вивів свою групу звідти вже після того, як новий термінал було підірвано. Без втрат, без поранених, і загинув через два місяці, рятуючи свого підлеглого.

 "Свєта, Свєта, а наш папуся – кіборг!"

Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 01

Саме образ Максима закарбували на пам’ятнику в Краматорську, встановленому в пам’ять усіх загиблих на території 81-ої аеромобільної бригади, до складу якої і входить легендарний 90-ий батальйон, створений рівно чотири роки тому . В ньому і служив Максим Ридзанич.

Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 02

-Чи сниться мені Максимушка? – перепитує мене мама бійця Світлана Ридзанич дорогою на цвинтар. – Оце нещодавно бачила його. Декілька днів тому йшла додому, зайшла в магазин по хліб. І виявилося, що у мене не вистачає грошей. Продавчиня каже: та нічого, я запишу в наш зошит "на хрестик". Так вони чомусь позначають тих, хто має занести борг. Тієї ж ночі сниться мені син. Зайшов у нашу квартиру, став і каже мені: "Мусічка, у тебе що, грошей немає? Не бери більше нічого "на хрестик". Він же завжди залишав нам з батьком гроші. Причому в непримітних місцях, не на виду. Знайду купюру, телефоную йому: сину, ти забувся… Ні, відказує, то вам.

"Ну, привіт, сину", - зустрічі родин біля могил загиблих на війні синів або чоловіків крають серце.

-Якось приїхав до Максюши його побратим, сів отам, біля пам’ятника, і почав розповідати, що відчуває, - говорить Світлана Адамівна. – Казав, що Максиму дуже надоїли потяги – від могили добре видно залізничні колії, постійний рух, із станції чутно оголошення. А ще син переживає за нас с батьком, знає, як нам важко змиритися з тим, що його немає… Бачиш, тут було подвійне місце. Ми з чоловіком думали, що це для нас, а виявилося… Де тепер нас поховають? Добре було б тут же, поближче до сина…

"Школу Максим закінчив з чотирма четвірками, коледж - з червоним дипломом, юридичний факультет - з однією четвіркою"

У квартирі батьків Максима в кожній кімнаті його фотографії, речі, знімки внуків. А їх залишилося троє. Ренату 15 років, Карині 14, Єгору 13...

Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 03
Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 04

-Максим народився тут, у Коцюбинському, - розповідає мама. - Ми з чоловіком родом з Тернопільської області, з Бережан. Там залишається жити моя сестра-близнючка Лариса, а старша сестра Галя - у Львові. Ми вчилися з Льолею у Кам’янці-Подільському, розподілили нас після того під Київ, на завод. Але коли у нашого батька почалася гангрена, йому відтяли ногу, сестра вернулася допомагати мамі. А я тут залишилася. Тим більше приїхав до мене Володя - любив мене давно. І ми одружилися. З тих часів тут і живемо. Спочатку знімали кімнати, свого житла не було. Переїхали в цю квартиру, коли Максим вчився вже в 9 класі. Він дуже хотів, щоб у нього був ще брат чи сестричка.

У 1996 році Максима призвали в армію. В ті часи був неймовірний розгул дєдовщини, над молодими хлопцями часто знущалися. Знайомі казали Світлані Адамівні просто у вічі: "Що ти за мама, що єдиного сіна віддаєш?"

- І я таки злякалася, - каже мама. - Син часто ходив у походи, де застудив нирки. То я зробила йому довідку, що у нього серйозне захворювання. А він з нею прийшов на медкомісію і попросив: "Перевірте мене ретельно, бо цю бумажку мама мені спеціально зробила". І його визнали придатним. Направили у Симферополь, де він потрапив у підрозділ спецпризначення. Високого, гарного, Максима відразу поставили нести прапор частини... Ми з батьком його перевідували декілька разів, питали про ці жахливі відносини в армії. Але у них подібного не було. Через півтора року він повернувся, хоча йому пропонували залишитися в армії, і відразу відновився на навчанні. Він закінчив геолого-розвідувальний коледж, потім отримав ще юридичну освіту. Любив вчитися, його не потрібно було примушувати. Школу він закінчив з чотирма четвірками, коледж - з червоним дипломом, академію - з однією четвіркою.

Працював Максюша у таможні, потім став директором охоронної фірми. Лідерські та керівні риси в ньому були закладені ще з народження. Вмів він з людьми працювати, проблеми вирішувати. Не зміг залишитися осторонь, коли почався Майдан. Якось приїхав до нас: "Мамо, є знеболюючі препарати? Батькові друга розбили голову..." Тоді я і спитала: "Синочку, ти на Майдані?" "Так", - відповів. Вдень він працював, а ввечері возив туди їжу, воду, все необхідне. Коли до мене в гості приїздила сестра, ми також наріжемо бутерброди - і туди, підтримати людей. Знайшли там палатку наших, бережанських. Тягнуло мене в центр Києва...

Коли з Криму в Пущу-Водицю переселили військових, він поїхав до них, познайомився, з захопленням розказував про командира частини, з яким подружився.

Чотири роки тому, у вересні 2014, Максюша оформився в 90-ий батальйон. Але ми дізналися про це не відразу. Син завітав до нас із батьком. Дивлюся: пострижений коротко-коротко. Питаю: "Це ти готуєшся з дітьми їхати з байдарками на річку?" Бо він постійно їх кудись возив. У травні, як правило, вони мандрували Кримом, а у вересні - на байдарках сплавлялися або по Тетереву, або в Карпатах. А він мені: "Ні, мамо, я йду на війну". "Синочку, у тебе ж троє дітей!" - "Тому і йду, - почула відповідь. - Не хочу, щоб ворог прийшов у мій дім". – "Ти батькові сказав?" - "Зараз заїду до нього на роботу... Потім скажу дітям..."

Іра, невістка, казала, що діти, почувши новину, кричали так, що захрипли. Наступного дня в школу не пішли. А я тоді згадала, що Ренат, коли йому було років три-чотири, якось спитав мене: "А папусю не вб’ють?" Дуже переживав. Може, щось відчував?

Я признаюся, що наступного дня поїхала у військкомат. Сварилася з ними: "Як ви могли взяти батька трьох дітей?" "А ми його і не взяли", - відповідають. Він пішов сам через Житомир.

До виїзду на схід Максюша декілька разів приїздив додому. Попросив мене віднести в ремонт і заклеїти його чобітки. В них він і загинув... Коли підрозділ потрапив на війну, син відразу мене попросив: я буду телефонувати сам, не набирайте мене без потреби, щоб нас не виказати. Мені часто руки свербіли набрати сина, щоб почути його голос, але я стримувалася. І внуків просила поводити себе так само.

Син взяв собі позивний Адам – за ім’ям свого діда, мого батька. Він був кулеметником під час Другої світової війни. Хворів на цукровий діабет. Йому навіть відтяли ногу, він ходив на протезі. Максим його добре пам’ятав, гордився ним, завжди розпитував про війну. Дід багато з ним гуляв, коли ми приїздили в Бережани. Саме тому Максим і не замислювався, беручи позивний. Саме мій батько, вперше побачивши внука, сказав: "Якщо виживе, буде воїном". Моя мама приїхала до нас під Київ, коли син тільки народився. Вона побачила, що в кімнаті, яку ми тоді знімали, криси проїли підлогу, пічку запалювати було дуже важко, і наполягла, щоб ми поїхали додому. В потязі було неймовірно холодно. Провідниця обіцяла, що ось-ось включать тепло, але так його і не було. Аж скло покрилося кригою. Син всю дорогу плакав. Мама зняла з себе китайську шубу і укутала нас з Максимом. Так і добралися.

"Ховали Максима ми 23 березня, того ж дня 13 років тому ми з сестрами поховали маму"

В листопаді Максим з хлопцями вперше потрапив у Донецький аеропорт. Я про це не знала, тільки припустила, що це можливо, коли син сказав мені: "Ми вернулися із пекла в рай, їдемо в Костянтинівку, дуже хочеться помитися". А старший внук в ті ж дні мені відкрив очі: "Свєта, Свєта (діти називають мене на ім‘я, а не бабусею), а папуся наш кіборг!"

Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 05

Вийшли вони 15 грудня, а через добу син уже був вдома. 17-го день народження у старшого сина, Рената, от він і зробив сюрприз. Заїхав і до нас з батьком. Але ж зовсім не попередив. Ми сидимо з чоловіком, вечеряємо, аж тут три коротких дзвінка в двері. А так тільки Максюша робить. Чоловік не повірив, що таке може бути. Відкриваю - стоїть. Сиділи з ним на кухні, говорили до ранку. Він і признався, що діти і дружина знали, що він був в аеропорту. А нам з батьком попросив нічого не казати...

17 січня група Адама зайшла на пожежну вишку. З сином було ще семеро бійців. Саме до них приповз поранений Рахман. Але у них не було медика, то довелося йому перебратися до диспетчерської вежі.

Мені дивно, коли кажуть, що аеропорт тримався до 20 січня. Ні! Мій син з хлопцями залишався там до 23 січня, вони стримували ворога. І вийшли звідти без втрат і навіть без поранених. Відразу після того замість відпочинку син поїхав забирати поранених з Водяного. Потім вже мені розповідав, що ця ротація в аеропорт була дуже важкою. У них на вежі не було води - вона замерзала. Не можна було розпалювати вогонь і погрітися. Навіть палити не могли хлопці, бо дим видавав би їхнє місцезнаходження. При цьому ворог ще й поливав вежу з брандспойтів...

Я всі дні дивилася новини і втрачала глузд від невідомості. 22 січня мені прийшла смска від сина: "Привет. У меня все хорошо". Але ж я чула по телебаченню, що там відбувається. І десь там, у тому пеклі мій син... Вже родичів просила шукати Максима в Мєчнікова, а мені казали: почекай, не нервуйся. І дійсно, він сам подзвонив! Сказав, що з ним все добре, що він цілий і неушкоджений, служить далі…

Наступного разу ми бачилися з сином 2 березня, коли він приїхав на похорон друга в Житомир. Він дуже подружився в батальйоні з фотографом Володєю Гнатюком. Той пройшов свого часу Ірак. У нього була трирічна донечка. Максим казав, що у них була така розмова. Володя якось попросив Максима: якщо я загину, будеш батьком моїй дитині. А син на це сказав: а якщо я загину, ти замінеш мене моїм. 26 лютого Володя загинув.

Коли ми сиділи на кухні, я сказала синові: "Давай дам тобі якісь іконочки". Хотілося його захистити всіма можливими способами. "В кожній формі є", - відповів. "Коли ти приїдеш наступного разу?" - "У вересні". А тільки ж почався березень... Він навіть не зміг приїхати, щоб привітати доньку з днем народження 17 березня, хоча дуже хотів зробити їй такий сюрприз.

Плакала я страшно, коли Максим ішов. І він сам був змучений, пригнічений. У грудні настрій у нього був зовсім інший. Він був впевнений, що все скоро закінчиться. А це вже не такий оптимістичний. Та й ноги у нього дуже боліли. Застудив суглоби на цементній підлозі в Опитному, де жив з хлопцями. Волонтери привезли йому ліки, він мазав, але важко все одно було.

19 березня я поїхала в Бережани. Ми з Льолею мали готуватися до річниці смерті нашої мами. Наступного дня поїхали у справах, скупитися. Вже всі друзі і знайомі знали, що Максима немає, а ми - ні. У мене тоді інтернету ще не було. О третій дня мені позвонила невістка: "Ви де? А папа Вова? Трошки пізніше вам буде звонити Максюшин друг". Ну, добре. Сестра мені каже: "А чого чекати? Набирай того друга сама". Я дзвоню. Питаю його як справи. А він мовчить. І тут: "Мама Свєта, немає Максюші". До мене не дійшло. Він же напередодні в 22.05 дзвонив, про все мене розпитав ретельно. Добре так поговорили. Потім він ще й батькові передзвонив...

"Як, - кажу, - немає?" - "Вбили", - відказують. І тут вже чую фоном крики, плач. То друзі Максима зібралися... Я відразу сказала: поки сама не побачу сина, не повірю. Хлопці приїхали за мною машиною, забрали. Ховали Максима ми 23 березня, в той же день, але 13 років тому ми з сестрами поховали маму...

Звичайно, хлопці мені розказали, як Максюша загинув. Вранці 20 березня вони тільки відстрілялися, пішли з позиції. На посту залишилися два молоденькі хлопці Малиш та Живчик. І їх обох поранило. Почувши це по рації, Максим відразу схопив найближчий бронік, не свій, і туди. Хоча Малиш по рації кричав: не йди до нас, ми вийдемо самі. Але ж Максим, знаючи, що у 20-річного хлопця мама тяжко хвора, не раз казав: якщо щось станеться, я буду тебе спасати! З Максимом побіг і Женя з Рівного. Його батько виховував сам. От їх двох снайпер і вбив. Куля пробила бронежилет Максима і влучила прямісінько в серце... Ще декілька секунд Максим був живий. Бо по рації сказав: я важкопоранений, втрачаю сили.

Так хлопці відволікли ворога. Поранені вийшли. А тіло Максима ворог ще добу не давав забрати з поля...

Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 06

"На згадку про сина бережу цю жилетку, яку він привіз із Донецкього аеропорта. На ній розписалися хлопці, які були з ним там. Багатьох з них вже немає в живих… Ще не міняю свій стареньких телефон, бо в ньому збереглися два повідомлення від Максима, а його останній дзвінок я випадково стерла", - говорить Світлана Адамівна.


Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 07

Показала вона мені і щоденник сина, інші його речі

"Максюша нас захищає тепер з неба…"

Після похорону ми їздили до Малиша і Живчика. Вони вже були в київському шпиталі. Малиш дуже переживав, вважав, що Максим загинув через нього. Я втішала його, як могла. Він же ні в чому не винен. Навпаки. Слава Богу, що живий залишився. Мама його декілька разів приїжджала до нас у гості. Хороша сім‘я. Дуже сумують за Максимом.

Іра не відразу сказала дітям про батька. А як таке скажеш? В день, коли Максима вже везли з Дніпра додому, у старшого сина Рената були змагання з боксу. Він, як і батько, займається спортом. Максим же був майстром спорту з рукопашного бою. Ренат виграв медаль і попросив друзів батька, які возили його на змагання: "Сфоткайте мене з нагородою, я папулі перешлю..." Хлопці ледь стримували сльози. Вони вже знали, що Максим цього не побачить…

Максим переночував вдома. Тут з ним попрощалися діти… Зранку хлопці мені кажуть: ми перенесемо гроб у будинок культури. Я не могла зрозуміти, навіщо це робити. А вони: дерев’яні перекриття вашого будинку не витримають тисяч людей, які хочуть попрощатися з вашим сином. І дійсно. Людей було море. Я навіть не здогадувалася, як багато друзів мав Максим, як багатьом допоміг свого часу, вирішив якісь питання, підтримав. Скільки добрих слів було сказано…

Мої сестри не залишали нас із чоловіком після похорону. Лариса дуже довго була разом з нами. Потім приїхала зі Львова старша сестра, Галина. І одного вечора ми всі ледь не загинули… На першому поверсі молоді чоловік і жінка задихнулися від якоїсь речовини, дійшла вона через перекриття і до нас. Чоловік знепритомнів, а ми з Галею час від часу непритомніли… В лікарні нам казали: у вас дуже сильний янгол. А я і не сумніваюся, що це Максюша нас захищає навіть звідти…

Знаєте, що я зрозуміла: якщо у загиблого героя є родина і діти, вся увага приділяється їм, а батьків наче і немає… Звичайно, ми з чоловіком раді, що про дітей і дружину Максима пам’ятають, допомагають, але для нас важлива саме увага. І коли нас навіть не згадують - це образливо і не справедливо. Добре, батальйон запрошує мене в гості на свята, дні пам’яті, разом ми ходимо на могилу... На день батальйону я була в Костянтинівці, хлопці завезли мене і в Краматорськ - я нарешті побачила пам’ятник, на якому зображено мого сина. Кажуть, вирішили зробити так, тому що саме група Адама виходила з аеропорту останньою.

Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 08
Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 09
Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 10

Рік тому в Краматорську, в пункті дислокації 81-ої окремої аеромобільної бригади було відкрито пам’ятник, на якому зображено саме Максима Ридзанича. Його мама змогла побувати біля нього тільки цими вихідними – її запросили на день створення 90-го батальйону, який входить до складу цієї бригади


Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 11

Максим Ридзанич отримав недержавну нагороду "Народний герой України

Мама загиблого бійця 90-го батальйону кіборга Максима Ридзанича Світлана: Він сказав: Я йду на війну. Синочку, у тебе ж троє дітей! - Тому і йду 12

Отримувати її у Дніпро приїхали його мама, дружина Ірина та донька Карина

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3088180
 Топ коментарі
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору