EN|RU|UK
 Суспільство
  3535  7

 Розвідник 8-го полку спецпризначення Олександр Дарморос: "Потрібно було втратити ногу, щоб навчитися… бігати"


Автор: В.Кіртока

33-річний житель Хмельниччини, який у 2016 році в Луганській області внаслідок важких поранень залишився без лівої ноги та втратив зір, взяв участь у щорічному марафоні морської піхоти в Америці.

Розвідник 8-го полку спецпризначення Олександр Дарморос: Потрібно було втратити ногу, щоб навчитися… бігати 01

Олександр попри те, що кілька годин тому прилетів з Америки, відразу погодився зустрітися зі мною, щоб поговорити. Але попередив: "Тільки важко буде знайти місце, де ми зможемо сісти. Я ж собакою-поводирем, і регулярно стикаюся з тим, що в кав'ярні та інші заклади громадського харчування нам не дозволяють заходити з Хеною". На щастя, в центрі Києва у нас не виникло проблем, нашій незвичайній компанії всюди були раді. Собаці навіть принесли миску з водою швидше, ніж нам каву. "А нещодавно ми їхали із столиці у Хмельницький, зупинилися на трасі перекусити, так нам не дозволили з собакою навіть поріг перейти. Це дуже неприємно", - говорить Олександр. А Хена ж - сертифікована собака-поводир пораненого військового. Боєць привіз її з собою після лікування в Америці. Майже рік вона постійно перебуває поряд з Олександром, допомагаючи йому орієнтуватися в просторі. Не міг він без неї вирушити і на марафон морської піхоти у Вашингтон. Цього року Україна вже втретє брала участь у цих змаганнях. У команду ввійшов і Олександр, який на війні втратив зір і ліву ногу. Причому бігати він почав лише в серпні цього року!

"ТЕПЕР МОЄ ЖИТТЯ ПОВСЯКЧАС ЗВОДИТЬСЯ ДО ДОКАЗУ НАСАМПЕРЕД СОБІ: ЗМОЖУ Я ЩОСЬ ЧИ НІ"

- Як ви потрапили до команди бігунів?

- Коли я був у Америці на лікуванні, в Детройт прилетів генерал Гаврилов Володимир Валер’янович. Він мав зустріч з українською діаспорою, перевідав і мене. Ми говорили з ним про спортивну реабілітацію поранених і несподівано він запропонував мені взяти участь у марафоні. Для мене то була дивна пропозиція: частину правої ноги у мене вирвало, лівої взагалі немає. "Розумієте, - відповів я йому, – не хочу нічого обіцяти, але, звичайно, хотів би спробувати".

Розвідник 8-го полку спецпризначення Олександр Дарморос: Потрібно було втратити ногу, щоб навчитися… бігати 02

Олександр Дарморос (праворуч) під час марафону у Вашингтоні. З ним у парі біжить волонтер Костянтин Вінніченко

- До цього ви спортом займалися?

- Ніколи! Виявилося, треба було втратити ногу, щоб почати бігати. Коли ми говорили з генералом, у мене ще не було спортивного протезу, але я вже мав американський для ходіння. Він набагато зручніший, ніж наш, український. Та й на той момент наш був поламаний. Андрій Синютка, представник української діаспори в Детройті, подарував мені бігову доріжку, свою привіз. І я на ній потрошку почав ходити. В Америці разом зі мною була моя старша сестричка. Але вона не могла цілими днями займатися лише мною, робити зі мною кроки… Вона мала ще організаційні питання, треба було ходити в магазин по продукти, готувати їжу, бо ми жили в окремому будинку, домовлялася про зустрічі з лікарями, контролювала це. Тому бігова доріжка стала мені в пригоді, я міг сам час від часу проходжуватися. Але до бігу було ще дуже далеко. Кілометр пройду – мокрий, знесилений, аж падав від утоми. Але в мене вже була мета.

Мені самому стало цікаво, пройду я чи ні десять кілометрів – така перша відстань для участі в марафоні, пробіжу чи ні, зможу чи не зможу. Азарт з’явився. Тепер моє життя повсякчас зводиться до доказу насамперед собі: зможу я щось чи ні, особливо в побутових питаннях. Моя кохана жінка Лесечка мені на кожному кроці допомагає. Ми зовсім недавно переїхали в новий будинок, обмебльовуємося, треба вивчати, де що стоїть. А ми то там тумбочку поставим, то доріжку простелимо. Я знаю, що воно там є, але задумаюсь про щось, і вже – зашпортався і лечу. Перший тиждень перевіряв усі двері лобом. З часом все запам’ятаю.

Знаєте, я вже іноді навіть шкодую, що показав близьким, що можу багато чого сам робити. Раніше мені все подавали: і поїсти, і попити, а тепер кажуть - ти сам все можеш. Є у самостійності свої недоліки, - посміхається чоловік.

Коли ми переговорили з Володимиром Валер’яновичем про марафон, він сказав, що для цього мені потрібен біговий протез. І тоді представники української діаспори - Андрій Синютка, пані Анна Турчин і Ольга Паліневич, і цей список можна продовжувати довго, - організували збір коштів. Це було вже не вперше, бо операція на моєму обличчі коштувала 300 тисяч.

Розвідник 8-го полку спецпризначення Олександр Дарморос: Потрібно було втратити ногу, щоб навчитися… бігати 03

Треба було виправити орбіту ока, вставити туди око… Лікарі погодилися не брати гонорари за свою роботу, але за перебування у шпиталі, за ліки треба було заплатити 85 тисяч доларів. Хірург з Перу спеціально шукав вікно між своїми операціями і допомогти мені. Все моє лікування дуже затягнулося. Ми проживали в будинку чудових людей, які надали його нам безкоштовно. Ми домовлялися про два місяці, а затрималися на рік і два місяці. А вони ж за цей час могли грошей заробити. Здавати будинок в оренду на місяць коштує 1000 – 1300 доларів. Ми самі запропонували – давайте хоч щось відшкодуємо. Діаспора і допомогла віддячити господарям будинку.

І от після всієї допомоги діаспори вони ще зібрали мені на біговий протез! Компанія "Бінсонс" зробила мені перший протез – для ходіння – безкоштовно. Власник компанії, якому розповіли мою історію, наступного дня зателефонував і сказав: "Моя донька загинула. Я хочу, щоб Олександр колись міг затанцювати зі своєю". Так я отримав новий протез. А спортивний коштує набагато дорожче звичайного, десь 12 тисяч доларів. Власник компанії зробив величезну знижку, тому він обійшовся близько семи тисяч. Інженер-протезист Джан приїжджав до мене додому, щоб знімати мірки, підкручувати все, підганяти. Він ставав на коліна переді мною, сідав на підлогу коло мене. Це вражало. Прості люди роблять надзвичайні речі! Ще вони заламінували герб України на обох моїх протезах.

Стільки людей мені допомагали, що у мене вже не було шляху назад. Треба було тренуватися, бороти лінь, а в мене її валом. І ще великою проблемою була і є – моя зайва вага. Я важив 96 кілограмів. Бігати на протезі з такою вагою, та й ходити - тяжко. Я вимотав Лесечку з усіма своїми тренуваннями та дієтами. Але ж і результат є. Якщо з ранку нічого не їсти і зважитися, то на вагах будуть цифри 84 - 84 з половиною кілограми. Мій зріст один метр 78 сантиметрів. 80 кілограмів для мене було б оптимально, щоб у бізі показувати результати. Тому продовжую боротися з собою.

В мене чудовий тренер - Савченко Руслан Євтихійович. Він каже, що дієт вже ніяких не потрібно. Здорове харчування та тренування - і я автоматично скину зайве. Я вже відпрацював свій режим. Зранку водичка - півлітра. Трохи згодом – горішок, яблучко, морквинка, мед. Ще через трошки часу – сніданок. Але обід і вечерю мені ще треба підлаштовувати до здорового харчування, є над чим працювати.

- Від чого вам важко відмовитися?

- Та наче ні від чого. Та й психологи не радять від чогось відмовлятися. Любиш макарони – будь ласка, але твердих сортів. Любиш мучне, хліб – будь ласка, але цільнозерновий. У мене є напрацювання. І вони дієві.

Хоча… Найбільш складно мені відмовлятися від цукру. Потрібно контролювати його кількість. Якщо зранку п’єш каву з цукром, це добре. Але вечором вже треба обходитися без нього. А у мене з цим ще трошки проблеми.

Мої батьки тримають велике господарство, все свіженьке і органічне. Я все життя сповідував ідею, що їсти треба своє, своїми руками вирощене. Але в Україні то не популярне, не цінується. А в Америці органічна їжа разів в п’ять дорожча за звичайну. Саме після Америки в мені ще більше вкоренилося, що органічне, своє – найбільш корисне. І батьки мені допомагають продуктами – сироватка, городина. Вони тримають перепелів, нутрій, кролів. Їх вони мені і постачають.

Деякі дієти від м’яса відмовляються. Деякі навпаки – тримаються тільки на м’ясі. Його треба вживати, але дієтичне, краще курячу грудку або, наприклад, м’ясо кролика чи нутрії. Я захоплююся перепелами. В них одна грудка і є.

- Тобто ви комплексно підійшли до підготовки до марафону…

- Звичайно. І це пов’язане не тільки із спортом. Я переглянув свої погляди взагалі на життя, змінив ставлення до відновлення, до реабілітації. Життя своє треба міняти. Це стосовно себе я кажу. Немає межі самовдосконаленню.

- З Америки ви привезли два протези і бігову доріжку?

- Якби я перевозив бігову доріжку із Детройта, вона б мені обійшлася занадто дорого. Тут мені таку подарував Олег Михайлович Собуцький.

"КОЛИ МИ ПОЧИНАЛИ ТРЕНУВАННЯ ЗА МІСЯЦЬ ДО МАРАФОНУ, ТРЕНЕР КАТЕГОРИЧНО ВІДМОВЛЯВ МЕНЕ БІГТИ ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У КИЄВІ"

- Коли ви побігли вперше?

- Це було 16 серпня цього року, коли до мене додому вперше приїхали уповноважений президента України з питань реабілітації учасників АТО, який сам втратив на війні і руки і ноги, Вадим Свириденко та його помічник Костя Вінніченко. Я ще жив у Дунаївцях у батьків. На той час я на біговій доріжці в біговому протезі вже швидко ходив, перейшов на більш швидкий темп - це було десь сім - сім з половиною кілометрів на годину. Проходив біля п’яти кілометрів щодня. Якось вісім прошагав, але то було вже дуже важко. З гостями ми спробували пробігтись, виїхали на стадіон у нашому селищі. І пробігли перші сто метрів. Така ейфорія була! Я ніколи не вживав наркотики, але, думаю, жоден наркоман не відчував нічого подібного. Спробували ще раз – сто, двісті метрів. Потім ще раз. І я відчуваю, що не можу вже, немає сил. І тут у мене з’явився страх, бо 7 жовтня мені потрібно було подолати десять кілометрів у Києві! Але після того я зрозумів, що велика різниця між біговою доріжкою і пробіжкою на стадіоні, по дорозі. Тоді ми з Лесею почали бігати вздовж дороги.

- Леся могла сказати - я не буду бігати…

- Вона ще мене й підбадьорювала: "Давай-давай!" Немає людини без ліні. Просто є ті, хто можуть бороти її, як і страх, а є ті, хто не можуть.

- Не страшно вам було бігти біля дороги?

- Навпаки. Чого боятися? Я ж не бачу! Біжи та й усе.

- І 7 жовтня ви подолали марафон у Києві?

- Так, 10 кілометрів! Зі мною в парі біг Костянтин Вінніченко. Я готувався ретельно. Вдень займався на біговій доріжці, ввечері – пробіжки на вулиці. Потім ми переїхали жити в Хмельницький. Почалися клопоти з ремонтами, переїздами, але в місті мені знайшли тренера Руслана Євтихійовича. Чудова людина!

Найбільше я вдячний марафону за нових друзів. Це волонтер Саша Попов, тренер Руслан, Костя Вінніченко, генерал Володимир Валер’янович, Вадим Свириденко. Від цих людей мені була колосальна підтримка, бомбезна! Зустріч з президентом також надихнула. Без тренувань і моєї мети нічого цього б не сталося.

Навіть у ремонті скільки нам допомогли. Ми стільки не планували зробити! І місцева влада, і адміністрація президента, а президент взагалі подарував холодильник.

- Коли їхали в Київ, яке завдання перед собою ставили? Чого боялися?

- Перед самим марафоном тренер сказав мені, що я пробіжу дистанцію. Він був у мені впевнений, хоча коли ми починали тренування за місяць до марафону, категорично відмовляв мене бігти в Києві. Казав: тобі ще бігти в Вашингтоні, дуже малий термін для відновлення. 7 жовтня марафон був у Києві, а 28 – у Вашингтоні. Тренер казав: пройди п’ять кілометрів, не біжи. Але я до останнього боявся, що не отримаю американську візу. Адже у посольстві до мене було дуже багато запитань: чого ви так довго були в Америці, чи оплатили ви операції… Мені могли не дати візу. З двома членами нашої команди так і сталося. Тому для мене марафон 7 жовтня був важливим, я дуже хотів пробігти, не зупинитися. Про час не йшлося. Я перед собою ставив два завдання: перше - не зупинитися, а друге – не бути останнім. Другий з кінця – вже добре, але в жодному разі не останній.

- Яким ви прийшли?

- Участь брали 235 осіб. Я став 171-м! За годину десять хвилин пробіг 10 кілометрів.

- Давайте чесно: важко було?

- Дуже важко! Але в Києві було легше, ніж у Вашингтоні, хоча мало бути навпаки. Я ж до Америки більше тренувався, втягнувся вже. Але ми чомусь не поспішали до старту, хоча і приїхали завчасно. Були майже в кінці величезного натовпу людей – марафон бігли ж 50 тисяч людей! А на дистанцію десять кілометрів заявилися вісім тисяч чоловік. А сама дорога завширшки невелика. Прозвучала команда "На старт", забіг почався, а ми ще десять хвилин ішли до старту. Час там рахувався за чіпом, все чітко. А коли ми почали бігти, то постійно зупинялися, бо натовп.

- Вам важливо, щоб той, хто з вами у зв’язці, розповідав, що робиться навкруги?

- Так, дуже важливо. Костя коментував весь час: "Саня, ми обігнали десять чоловік. А тут взагалі – аж сто відразу. А тут п’ять". Це так надихало! Перші п’ять кілометрів пробігли на одному подиху, на ура, хоча й дуже багато зупинок було. Костя попереджав, та й відчувалося по його рухах, що зупиняємося.

Можливо, це й на краще було. Якби ми відразу взяли добрий темп, можливо, не добігли б до фінішу, не знаю. Від п’яти до семи кілометрів ми бігли в гарному темпі, а від семи до десяти було дуже важко. Не знаю, що мені допомогло не зупинитися.

Розвідник 8-го полку спецпризначення Олександр Дарморос: Потрібно було втратити ногу, щоб навчитися… бігати 04

- Ви покращили київський результат?

- Дуже хотів це зробити, але пробіг так само – одна година десять хвилин. Можливо, якби не затримки спочатку, вдалося б покращити час. Я ще не знаю точно результатів, яким я подолав дистанцію. Наче з восьми тисяч був три тисячі 318-м. Із ампутантів також не знаю, яким прийшов. Велика все ж різниця, коли біжить людина зряча, з ногами та руками, і я…

- Є амбіції пробігти саме марафонську відстань?

- Дуже хочеться продовжувати тренування, брати участь у змаганнях. Але не хочу говорити про результати і щось обіцяти, буду намагатися. Життя таке непередбачуване. Я ніколи не думав, що потраплю в Америку, що буду бігати, що на бандурі навчуся грати. Тому хто знає, чим я буду займатися завтра? Планів багато. Цілей багато. Єдине, що буду обіцяти насамперед собі, – тренуватися. Волонтер Саша Попов організовує марафон в Хмельницькому. Хочу брати в ньому участь. Навесні буде марш-кидок в Шотландії - сорок кілометрів по пересічній місцевості. Дуже хочу взяти у ньому участь. Це також організовують в рамках реабілітації військових, буде проводитися відбір, бо місця в команді обмежені. Чого ж я буду обіцяти? Може, мене не візьмуть.

"МІНА ПІДІРВАЛАСЯ ПРЯМІСІНЬКО ПІДІ МНОЮ. ОСТАННЄ, ЩО СКОМАНДУВАВ: ВІДХОДИМО. І ВСЕ. ДО ТЯМИ ПРИЙШОВ ВІД МАМИНОГО ГОЛОСУ"

- Як ви дістали поранення?

- Я був мобілізований у 2015 році. Освіта в мене фізико-математична. Рік працював учителем, а потім - інженером банкоматів компанії "Іноваційні банківські системи", ганяв по всій Хмельницькій області по банкоматах. Під час навчання я проходив військову кафедру, але в армії не служив. Коли почалися події в Криму, мені не вкладалося в голові, чому наші не відкривають вогонь. І до цих пір не вкладається. Не було наказу! – кажуть. Читайте устав. Мене це обурювало.

Я щиро вдячний добровольчим батальйонам, розумію: якби не вони, хто знає, де зараз був би фронт, можливо, проходив би по Дніпру або й далі. Але я все одно не розумію, як можна взяти зброю і, не підпорядковуючись загальній системі, яка б вона погана не була, воювати. Це моя думка.

Коли мене призвали, я спочатку потрапив у Київській військовий інститут Національного університету, проходив підготовку як заступник командира по роботі з особовим складом. Неодноразово просився у 8-й полк, але мене не брали. Але все ж таки туди потрапив. Там у мене тепер побратими і мої герої. Коли мене називають героєм, стає ніяково, тому що я мізер зробив порівняно з тим, що роблять хлопці. Прийшов у 2015 році, а вони за 2014 стільки зробили і продовжують… Я багато чого не можу розповідати і не буду поки, але повірте…

Що ми знаємо про спецпризначинців з телевізора? Це здоровані з горами м’язів. А прийшовши у полк я побачив дітей. Молоді хлопченята, милі личка. Але під час підготовки, а потім на передовій вони себе показали… Звірюги!

На передовій я був три ротації. В третій раз вже був командиром групи. Ми були в місті Золоте Луганської області. Тепер розумію, що склад нашої групи був відомий ворогу, і міна, на якій я підірвався, була керованою: відразу після підриву всім почали приходити повідомлення "Як вам наш подарунок?" Під час підриву ми знаходилися далеко від своїх. Якби ще когось зачепило, навряд чи повернулися б.

- Ви виконали завдання чи тільки вийшли на нього?

- Скажімо так: все, що мали, ми зробили…

Знаєте, в цю свою третю ротацію, дуже хвилювався, як маю мотивувати хлопців виконувати завдання. А виявилося, що їх потрібно стримувати. У першому ж нашому виході, коли ми організовували переправу і прохідний пункт, виявили, що сєпари в сірій зоні побудували укріпрайони. Вони того не мали робити. І почалося: хлопці, туди не треба йти, наш район тут, тут треба тримати.

Великий респект 8-му полку! Наші командири не сиділи десь по тилах. І коли "Побєду" накрило, командир полку був разом з хлопцями. Та й в різних інших ситуаціях також. Завжди було на кого покластися, спитати поради, у кого повчитися. І вчитися до цих пір!

-Ви зрозуміли, що сталося?

- Так, звичайно. Я пам’ятаю вибух. Міна ж підірвалася прямісінько піді мною. Останнє, що скомандував: відходимо. І все. До тями я прийшов у Мєчнікова. Прокинувся, коли почув мамин голос.

- І вже не бачив?

- Ні… Коли я опритомнів, чомусь був дуже радий. Не можу пояснити, як це. Був радий і все. Хоча мені відразу сказали, що я не буду бачити. Відчував, що ноги в мене немає.

Спочатку злякався, чи я не в полоні. А мене питають прізвище, ім’я, по-батькові. Але потім почув маму, і все сказав. Там аплодували. Вони ж не знали, чи прийду я до тями взагалі, чи буду щось пам’ятати, чи заговорю. У мене ж ще була відкрита черепно-мозкова травма… І ніхто не знав, чи я зможу говорити, ходити. Це все було під великим питанням. Дрібненькі уламки до цих пір залишилися в тілі. Шкіра посічена всюди.

Під час вибуху також був потрощений мій автомат, каліматорний приціл. Але головне, що мене цікавило: де мої берці 5.11…

- Важко було змиритися з тим, що ви не бачите?

- Я не змирився до цих пір. Я буду бачити обов’язково! У мене повна темнота. Але я вже я рідко помічаю, що не бачу. Я чую, що ви говорите. Знаю, що тут сидить Леся, там Саша. Тут стіл. Коли заходили навкруги були столики. Хена біля ніг лежить, стільчики м’якенькі. Я все це уявляю. Картинкою сприймаю все, а фантазія домальовує. І впевненість, і віра в те, що я буду бачити, абсолютні. Якщо знаходяться люди, які говорять, що це неможливо, навпаки, підзадорюють мене. Буду! Зараз, коли я був у Вашингтоні, ми мали зустріч з нашим послом в Америці Валерієм Чалим.

Розвідник 8-го полку спецпризначення Олександр Дарморос: Потрібно було втратити ногу, щоб навчитися… бігати 05

Ми довго говорили. По його голосу відчувається, він щиро говорив, що мої медичні документи лежать у нього на столі і він за першої ж нагоди всіх запитує, чи можливо мені допомогти. Зовсім недавно його запросили на виставку новітніх винаходів. Там були новинки стосовно зору. У мене залишилася частина правого ока. Він сказав: якби було 70 відсотків очного яблука, мені вже б допомогли. Багатьом хлопцям, які не бачать, і у яких залишилися очі, це важлива інформація. Але у мене менше 70 відсотків. Мабуть, ще є багато справ, які мені треба зробити і щоб зір не заважав. Але це питання часу. Хай мине п’ять років, навіть десять, але бачити я буду обов’язково.

- Ви не бачили, а ще й треба було вчитися ходити… Мабуть, не просто було навчитися…

- А я ще не навчився!

- Тобто бігати навчилися, а ходити - ні?

- Бо ходити треба мати де. А по будинку – хіба це ходіння? По місту… Ну, є у мене собака-поводир, є тростина, але треба, щоб ще були якісь умови. Тротуар має бути спеціальний, пандуси, плиточка рельєфна, світлофори, які говорять. Але я не такий песимістичний. Хмельницький - не місто мільйонник і не столиця, але тут є свої зрушення. Багато світлофорів з голосом, які говорять навіть яку вулицю ти переходиш. Є вже зупинки, де спеціальна плиточка є.

- Часто ви виходите в місто вдвох з собакою?

- Ще жодного разу цього не робив. Перший великий мінус – дворові, а також не прив’язані собаки. Вони не нападають, але підбігають до Хени погратися, погавкати. Вона реагує на них. А мені треба знати, куди йти, де повернути. Якщо я відволікаюся, починаю втрачати орієнтацію в просторі.

- Вдома самі можете собі щось зробити, погріти?

- У нас це ще в процесі. Кухня ще не зроблена. В Америці я міг зробити собі каву. Спочатку пальцем визначав, чи достатньо вже води в чашці, але кип’яток... А потім Лесечка переслала мені з України спеціальний сигналізатор. Він вішається на чашку і бібіпкає, коли вода наливається. Дуже класна штучка.

На початку я думав: чим новітніше та складніше засіб, тим корисніший він буде. Неправда. Зараз є тростини з ехолокаціями, сигналами, але краще простенька. Менше відволікаєшся, така й легша. Чим простіше - тим краще.

Є багато програм для телефона, за допомогою яких озвучується і телефон, і комп’ютер, тому я легко користуюся інтернетом. Більшість всього дізнаюся з ютюба. Навчився і друкувати. Правда, були цікаві ситуації. Надиктував якось повідомлення другу: "Напиши, будь ласка, як перевірити, скільки мегабайт інтернету залишилося". А програма надрукувала замість "будь ласка" - "бидло скай". А я ж відправив. Воно мені прочитало ці слова при перевірці, як будь ласка. Потім соромно було, як сестра прочитала, що я відправив.

"В АМЕРИЦІ Я МОЖУ ЛИШЕ ДЯКУВАТИ, А ТУТ, В УКРАЇНІ, МОЖУ ВИМАГАТИ. І БАЧУ БАГАТО МОЖЛИВОСТЕЙ ДЛЯ СЕБЕ"

-Звідки у вас взялася Хена?

- Якби я знав, як в Україні буде з собакою-поводирем, не погодився б на неї! Мені запропонували собаку в українській діаспорі в Детройті. Там це популярно, в кожного незрячого є така. В суспільстві до собаки-поводиря ставляться так само, як і до сліпих, допомагають.

Коли мені запропонували собаку вперше, я відмовився. Тому що для мене це було ще одним підтвердженням, що я не бачу. А я був дуже впевнений, що американська медицина все ж поверне мені зір. Але офтальмолог за офтальмологом, клініка за клінікою, всюди мені казали: треба почекати, лице спочатку відновити. Запропонували собаку ще раз. Я вже погодився. Спеціальна школа, де їх виховують, знаходиться в місті Коламбус, штат Огайо. Мені оплатили туди переліт, зустріли, ми тренувалися і в супермаркетах, і в ліфті, і на ескалаторі, і по місту в автобусі їздили. Харчування, проживання, собака, навіть поводок і нашийник, ще й тростину, - все подарували. І дуже прикро, коли в Хмельницькому нас із Хеною не пускають в маршрутки... Та й не в усі кафе можна зайти.

Розвідник 8-го полку спецпризначення Олександр Дарморос: Потрібно було втратити ногу, щоб навчитися… бігати 06

Але зараз я ні за які гроші не віддам свою собаку. Незрячий з Києва казав мені, що їздив по поводиря у Польщу, бо у нас немає шкіл. Там за таку собаку просять 25 тисяч євро. Якби мені давали навіть 250 тисяч, я б її не віддав. Це вже член родини. Ми з Лесечкою без неї не можемо. Було таке, що залишали її в батьків, а самі поїхали у справах. Минуло декілька годин, і я впіймав себе на думці, що мені бракує моєї Хени. І вона ніде не хоче лишити мене ані на хвилинку. Весь час мене заступає собою, захищає. Вона дуже віддана і страшенно ревнива. Коли приїжджає моя мама, вона їй страшенно рада, скавучить, плигає. Але сісти мамі коло мене не можна. Хена вже тут як тут і відштовхує, носом відбиває.

- Чи розвивається реабілітація поранених військових в Україні?

- Зараз я вивчаю книгу, яку переклали з англійської, з військової психологічної допомоги збройних сил Сполучених штатів Америки. Порівнюю, як там описується, і що робиться у нас. Коли ветеран приходить з війни, до нього має бути прикута увага місцевої влади. В Америці відразу такому приходить лист від сенатора чи військового комісара: вам надані такі пільги, ви можете отримати такі послуги, за такими телефонами це дізнатися, за такими - те. Якщо ти незрячий, тобі надають людину, яка двічі на тиждень тобі допомагає.

Мене дуже дратує, що я до цих пір за два з половиною роки не добився всього того, що обіцяють по телевізору.

Я працюю, оформлений на посаду психолога в полку. І я не думав, що мені при цьому має нараховуватися ще й пенсія. Але мені вона положена. Бо я дістав поранення, інвалід війни. Це я дізнався, коли вже прилетів з Америки. І мені сказали: заява на пенсію написана тепер, то ці два з половиною роки ми не зобов’язані вам відшкодовувати, бо нараховується з дня подання заяви…

Скільки цього року обіцяли страхову виплату першій групі інвалідів? 750 тисяч. Я на це розраховував. Прилетів додому після лікування, написав заяву на страхову виплату, а мені нарахували 360 тисяч. Чому? "Тому що ви зазнали поранення й отримали інвалідність в 2016 році", - пояснили.

На отримання житла мої документи загубили. Довелося писати заяву ще раз.

Коли оформлював будинок, мені відмовили у допомозі багато нотаріусів, а Тетяна Володимирівна Нагорна навіть гроші за свою роботу не взяла. Вона підказала мені, що в пенсійному треба взяти спеціальну довідку. Скільки я там виходив по кабінетах, поки вияснили, де її видають! Але вже в потрібному місці не знайшлося… бланків! Не надрукували. В іншому місці таки і бланки знайшлися, і видали мені документ. Але ми з сестрою витратили цілий день на цю справу. Ходили з поверха на поверх. При цьому в кожному кабінеті люди мені співчували, але не могли підказати, де хто і що видає. Існують орди чиновників, але немає людини, яка б працювала. Мене давно хвилює питання, чи є списки поранених, важких, і хто за них відповідає. Немає відповіді…

- Ви бачили, як усе влаштоване в Америці, стикаєтеся з реаліями нашого життя. Не виникало бажання жити за кордоном?

- В жодному разі! В Америці я ніхто. Там я можу лише дякувати. А тут - вимагати! Так, у нас мільйони проблем, але я воював за цю землю. І коли мені в сусідньому ставочку кажуть, що я маю платити за користування, я можу говорити про свої права. І взагалі, я тут бачу перспективи насамперед для себе. По-перше, у мене буде пенсія, я доб’юся цього. Навіть якщо звільнюся із Збройних сил, на хліб мені вистачить. Друге – отримаю всі пільги, земельну ділянку також. І завжди знайду, чим займатися, що робити. Принаймні завжди тепер бігатиму.

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r3095606
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору