EN|RU|UK
 Політика України
  8127  54

 ЧОВЕН "НОРМАНДСЬКОЇ ЧЕТВІРКИ" СИДИТЬ НА МІЛИНІ

Впровадження "Мінська" чи зволікання з його втіленням однакові за своїми наслідками: дестабілізація України і руйнування її незалежності. Квапливе запихання окупованого Донбасу може спровокувати збройне громадянське протистояння. Від найгіршого Україну поки вберігає його величність пересічний українець. "Нормандська четвірка" "продає" "мінські домовленості" не Путіну чи Порошенку, а нам з вами. "Мінський процес" за визначенням не може бути дорогою до миру. Але щонайменше одна альтернатива є: деокупація як змістовний процес із чіткими критеріями, в якому вибори є не початком, а фіналом.

Човен "нормандської четвірки" сидить на мілині. Це, власне, й підтвердилося зустріччю у Берліні. Офіційно все пояснюють розбіжністю у підходах Москви та Києва. Замовчується, однак, головна перепона. Насправді основним суб’єктом незгоди, а відтак і запобіжником від форсованого впровадження "мирного плану", є не офіційний Київ, а українська громадськість, - яка дуже швидко розібралася, що таке "Мінські домовленості". Соціологічні дослідження всіх провідних компаній фіксують незмінний показник: 50-60% громадян України не сприймають або "Мінських домовленостей" загалом, або їхніх ключових положень зокрема. Відсотків 10-20, за різними маркерами, налаштовані радикально: вони активно протидіятимуть впровадженню "мирного плану". Врахуймо, що це саме та пасіонарна частина суспільства, яка не на словах, а на ділі готова до громадянського спротиву. На додачу нагадаємо: відомі українські соціологи давно переконують, що реальним приводом для масових протестів в Україні були й будуть не соціальні, а політичні подразники. Та й справді, за чверть століття основні вимоги трьох українських революцій були політичними. Соціальна ж проблематика була виразно периферійною. Президент України, а за ним і західні переговорники, мусять враховувати цей чинник. Адже квапливе запихання окупованих районів Донбасу до України може спровокувати громадянське протистояння в масштабах усієї держави, з використанням мільйонів стволів нелегальної і легальної зброї в обігу. Отже, небезпечна ділянка східного кордону ЄС продовжиться ще на 1400 кілометрів – уздовж яких дуже швидко виникне висока ймовірність масштабного громадянського протистояння.

Фактично, "нормандська четвірка" вже давно працює над тим, аби "продати" "Мінські домовленості" не Путіну, тим більше не Порошенку, а нам з вами – громадянам України. Кремль, як найбільш вередливий учасник "четвірки", насправді лише схвалює, або відкидає ті або інші пропозиції щодо впровадження чи модернізації "Мінська".

Суспільне "ні" в Україні - не забаганка, а дуже точне відчуття, що в нинішньому стані ми нездатні "перетравити" окуповані райони Донбасу. І не лише через ментальні розбіжності чи свіжі рани. Зруйнований і скалічений Донбас – це непосильна фінансова та політична ноша для сьогоднішньої держави, з багатьма проблемами управлінського, соціального та інфраструктурного характеру.

Поки президенти готують нам "мінську кашу", запопадливі, а може й умисні шкідники, вже намагаються явочним порядком приживляти окуповані території до України. Йдеться про "візити миру" українських чиновників і політиків за лінію розмежування, ініціативи представників профільного міністерства припиняти блокаду окупованих територій, заклики до журналістів уникати "мови ненависті", розповіді українських ЗМІ про негуманне поводження з російськими терористами в "катівнях СБУ" і, зрештою, про толерування в українській політиці усіх нащадків Партії регіонів. Суспільство комплексно привчають до думки про невідворотність "реінтеграції" досі окупованого Донбасу, про вимушену "повагу" до "дітей Януковича". Мовляв, мусимо сприймати їх такими, які вони є. Ми все одно, мовляв, будемо змушені "почути Донбас" і змиритися з нащадками Януковича в реаліях нової "мирної" політики. Нації опосередковано і можливо несвідомо прищеплюють відчуття провини за Євромайдан і опір агресору.

Повернімося до "Мінських домовленостей". Увесь переговорний процес, що відбувається під дахом "нормандської четвірки", від початку звівся до обговорення: як оптимально виконати "мінський план". Початком політичного врегулювання нібито мають стати "вибори". Те, що вони повинні пройти на фактично окупованих територіях, зокрема й у районах активної діяльності російської артилерії, - чомусь не дискутується. І про таке справді йдеться у тексті "Мінських домовленостей", якщо читати їх буквально. Згідно з буквою "Мінська", відновлення контролю України над державним кордоном, а згодом і період тривалої деокупації та відновлення суверенітету, мають початися лише наступного дня після "виборів". Те саме, але в іншій обгортці, тепер пропонує і Президент України. Його ініціатива в тім, щоби тимчасовим замінником українського суверенітету в непідконтрольних районах стала спостережна місія ОБСЄ, яка слідкуватиме за перебігом виборчої кампанії і державним кордоном на час виборів та перехідного періоду. Як це не називай, але йдеться про те саме, що й у Мінських домовленостях – про початок так званого "політичного врегулювання" іще на фактично окупованій території України.

Треба визнати, що "Мінськими домовленостями" нас втягли в дуже шкідливий і непродуктивний дискурс. Відповідно до алгоритму врегулювання, конфлікт кваліфікується як внутрішньоукраїнське протистояння, а не зовнішня збройна агресія. А ми стали заручниками обговорення мільйону дрібниць, які лише віддаляють нас від вирішення проблеми по суті. Правда в тому, що "Мінські домовленості" в принципі не дозволять досягти ключової мети: припинення комплексної агресії Росії проти України. Ця агресія має, і завжди мала, не лише збройний, а й політичний, інформаційний, економічний і культурний виміри. Зараз відбувається лише чергова інтенсифікація процесу цілеспрямованого винищення Росією української нації і держави. Виконання "Мінських домовленостей" навіть у найоптимальнішій послідовності, – з припиненням вогню, виведенням окупаційних військ і відновленням контролю України над кордоном, – не позбавить нас руйнівного тиску з боку Кремля. "Мінський процес" за визначенням не може бути дорогою до миру, бо він розширить руйнівний вплив Росії на Україну через фактично непідконтрольні "окремі райони Донецької та Луганської областей", які житимуть в нас на особливих правах.

Переговорники, на жаль, цим не надто переймаються, бо їхня реальна мета – це відновлення звичних ділових стосунків між Росією та українськими й західними елітами. Саме тому процес перемовин з Кремлем спрямований на пошук не засобів для досягнення миру, а способів замирення Путіна.

Президент регулярно лукавить, коли стверджує, що альтернативи "Мінську" не існує. Щонайменше одна альтернатива є. Це проект Закону України "Про тимчасово окуповану територію". Під ним солідний список депутатів з різних, в тому числі й коаліційних, фракцій. Насамперед, цей закон відкине нав’язану Україні агресором мету - якнайшвидше повернути Донбас на будь-яких умовах. Предметом законопроекту є всі окуповані території України: Крим і частина Донбасу. Це буде фіксація того, що ми вимагаємо повернути або все, або нічого. Звільнити всіх українців, які опинилися під окупацією чи в заручниках, - а не ділити їх на "привілейованих" донбасців і "проданих" кримчан. Деокупація в проекті "Про тимчасово окуповану територію" прописана, як змістовний процес із чіткими критеріями, в якому вибори є не початковою, а фінальною точкою. Якщо основним критерієм успіху "Мінських домовленостей" є швидкість повернення територій, то у законопроекті 3593-д – якість і результативність цього процесу. Це не ідеальний, але оптимальний за нинішніх обставин варіант. Адже в гонитві за швидкою перемогою можна зазнати блискавичної поразки.

Ця ініціатива чомусь відверто дратує Петра Порошенка. Він уже заявив, що її просувають на догоду Росії. Таке рішення, бачте, означає віддати територію, але не отримати миру. В цьому твердженні Президент маніпулює тричі. По-перше, проти "Мінських домовленостей" і за тимчасову відмову від фактично окупованих територій виступають політики й громадські діячі, яких ну зовсім негоже називати російськими агентами. Тим більше, Порошенкові. Тямущі люди об’єктивно вбачають у квапливій реінтеграції Донбасу високі ризики повзучої капітуляції або справжньої громадянської війни.

По-друге, йдеться не про "віддати", а визнати тимчасово окупованими. Це відповідає воєнній ситуації й міжнародному праву. Правовий статус захоплених районів необхідно привести у відповідність фактичному.

По-третє, комплексна світоглядна війна Кремля проти України триватиме незалежно від виконання "Мінська". Тож оспіваного Порошенком "миру" не буде, поки існуватиме Російська імперія, - або, поки ми не маємо змоги дати відсіч будь-яким її зазіханням. Україна ще довго змушена буде чекати з того боку халепи. Такою є усвідомлена реальність.

Половинчастого варіанту завершення конфлікту з Росією не існує. В нинішній війні за незалежність буде або капітуляція, або перемога. Лише після перемоги ми вперше відчуємо, що таке паритет у взаєминах зі східним сусідом. Поки ж тимчасово окуповані території чекатимуть свого звільнення, головний пріоритет України – обороноздатність і системні внутрішні перетворення.

І наостанок. Лідери західних держав і України виправдовують свою саперну обережність щодо Росії неготовністю власних суспільств до дієвих рішень. Насправді ж, нерішучі лідери стали заручниками своєї ж м’якотілості. Вони самі "зростили" цю обережність і страх у своїх країнах, переконуючи всіх довкола, що Путіна треба зрозуміти. Тому тепер кожен з них в себе на батьківщині може пограти вибори якомусь іще "чуйнішому до Путіна" політику: Трампу, Штайнмаєру чи Саркозі. На свого Трампа чи Саркозі на виборах нарветься й Петро Порошенко. Якщо еліти не налаштовані знищити монстра, його треба вблагати – такою є лінійна логіка обивателя. Для цього, мовляв, треба обирати до влади "друзів Путіна". Цю тупикову для західних еліт ситуацію можна кардинально змінити, лише якщо масовому виборцю нарешті покажуть справжнього Путіна: агресивного і небезпечного. Щоб це сталося, західні і українські еліти повинні побачити конкретну політичну і бізнесову потребу в демонтажі останньої у постмодерному світі модерної імперії. Якщо буде усвідомлена ця мета, - засоби й нагода миттєво знайдуться.

Михайло Басараб, для "Цензор.НЕТ"
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору