EN|RU|UK
 Політика України
  54595  21

 "Нам волонтери скинули одну фотографію, на ній у психлікарні в Ростові сидять хлопці. Я на неї подивилася – і бачу свого сина", - інтерв'ю з близькими полонених, які перебувають у "ДНР"

В.Ясинська

"Інші матері дзвонять, кажуть, той прийшов, той прийшов, а ти думаєш, а де ж твій? І при будь-якому звуці вибігаєш на ту дорогу – видивляєшся…"


В продолжение статьи о пленных 40 батальона "Кривбасс" Цензор.НЕТ записал истории еще двух мам, которые с осени 2014 года ищут своих сыновей, не вернувшихся домой после событий в Иловайске.

МОЯ ДУШАВІДЧУВАЄ, ЩО ВІН ЖИВИЙ, ТОМУ НАДІЮ Я ЗОВСІМ НЕ ВТРАЧАЮ

Мого сина звуть Олег. Останній дзвінок з фронту від нього був 28 серпня 2014 року. Він сказав: "Мама, ти не переживай, в нас деякий час не буде зв’язку, тому що немає пального для генератора, щоб зарядити телефон”, - вспоминает мама Олега Карпова Наталья. Невысокая рыжеволосая женщина достает из сумки фотографии своего сына – бойца 40 батальона "Кривбасс", который попал в плен под Иловайском, после известного "зеленого" коридора. Среди карточек есть скриншоты, сделанные с сюжетов российских СМИ, где женщина узнала своего сына – это чуть ли не единственное доказательство того, что он находится в плену. Вот уже более двух лет Наталья пытается найти хоть какую-то ниточку, чтоб узнать, где находится ее ребенок.

плен карпова

"А от братові, ще одному моєму сину Саші, він сказав тоді правду. Розповів, що у них ідуть великі бої, що в них не залишилось озброєння, а у ту хату, де вони жили, попав снаряд, тому і речей теж не було. А коли вони подзвонили в штаб, комбату Мотрію, щоб їм хоча б їжу привезли, їм сказали, що до них вже не можуть добратись. Андрій мені спочатку цього всього не розказував, лише згодом розповів, що Олег з ним попрощався."

По словам мамы, парни, которые вышли из плена, рассказали ей, что бойцы с блокпоста 4004, включая ее сына, выходили в колонне уже самыми последними, так и не дождавшись приказа на выход.

"Вадим Блінов, який воював разом з моїм Олегом, коли вийшов з полону, підтвердив, що Олег теж зараз там. Розповів, що вони спочатку до росіян потрапили, потім вони їх передали чеченцям, а потім козакам. А ще додав, що вони пройшли такий ад, що згадувати про це він не буде. Але чому він не міг сказати, де саме вони знаходяться, я не знаю. Звідти ще вийшло, чи-то 6, чи 7 чоловік, але не кожен хоче з нами балакати. Не знаю, чому. Чи їх залякали, чи ще щось.

Мій син вже два своїх дні народження "святкував" у неволі. В 2017 році йому буде 28".

плен

Олега Карпова мобилизовали в мае 14 года. В Кривом Роге он работал в частной фирме. Жил с женой и ее сыном у своих родителей.

"Дітей в нього немає. Раніше він з дружиною жив у нас. Він її з дитиною взяв. Але, коли потрапив у полон, вона через рік пішла від нас. Я нікого не засуджую, бо молода людина. А от я - мати, і це назавжди. І я буду його шукати, поки не знайду. Зараз нам помагають, як можуть, і хлопці з батальйону, і замкомбата Сіньковський, і куратор батальйону Колєснік, а комбат Мотрій з нами не дуже спілкується, бо фактично він наших хлопців там залишив".

Зажав в руках фотографии сына, Наталья рассказывает, что ходят слухи, якобы пленные, взятые под Иловайском, где-то работают и, скорее всего, в Луганске. Что она с другими мамами звонила представителям "ДНР", но там им сообщили, что парней передали в "ЛНР". И якобы на запросы "ДНР" узнать, как обстоят дела с пленными, Луганск не отвечает.

"Ми почали його шукати по Дніпропетровську, всі морги, всі лікарні об’їздили.
А потім Андрій випадково на сторінці Колєсніка побачив сепаратистське відео з Олегом. Але окрім того відео, ніхто нічого не знав, куди б ми не кидались – марно. Дійшло до того, що коли хлопці на ротацію приїхали, я в частину прийшла з фотографією і питала кожного: "Чи знаєте ви мого сина?" Тоді якраз Блінов і сказав, що це Олєжка, я разом з ним був в полоні.

Зараз ми з іншими матерями збилися в один "кулак" і вже більше, ніж півтора року їздимо по різних інстанціях - скрізь, куди нас кличуть і не кличуть теж. Вже нема сил терпіти і очікувати: лягаєш з однією думкою про свою дитину і встаєш так само, а коли і всю ніч не спиш. СБУ нам каже, що туди немає доступу. А ми їм відповідаємо, що робіть тоді нам перепустки, ми самі поїдемо. Хоча добре розуміємо, що неясно, кого там питати і де шукати наших хлопців?

Але моя душа відчуває, що він живий, тому надію я зовсім не втрачаю.

Нам якось волонтери скинули одну фотографію, на ній в психлікарні в Ростові сидять хлопці. Я на неї подивилася – і бачу свого сина. Кажу рідним, що це Олєжка – і все. Ми те фото збільшили, батько каже, що це не він, Андрій так само, а мені так не здається. Не знаю, чому так, чи це вже настільки я скрізь його намагаюсь побачити?"

Родители Олега – пенсионеры. Парню, учитывая закон, УБД никто дать не может, потому что он не покидал зону АТО, в отпуске официально не был. Соответственно, никаких льгот семья не получает, кроме скидки в 50% от городской власти на коммуналку.
плен

"Можна через суд доводити, що він дійсно брав участь у бойових діях. А чого ж мені йти в суд, якщо є розслідування, є документи, що мій син воював на сході. Якісь страшні в нас закони. Олєжка Андрію постійно сниться зі словами: "А ви мене шукали? А нещодавно приснилося, наче обмін, і син нарешті каже: "О, а ви все ж таки мене шукали".

ВРАНЦІ ІНШІ МАТЕРІ ДЗВОНЯТЬ, КАЖУТЬ, ТОЙ ПРИЙШОВ,ТОЙ ПРИЙШОВ, А ТИ ДУМАЄШ, ЩО А ДЕ Ж ТВІЙ СИН?

Елена Сугак – мама Руслана Сугака, еще одного бойца "Кривбасса", который не вернулся домой после событий под Иловайском. По ее сведениям сын тоже находится в плену.

плен

Сейчас Елена - заместитель главы общественной организации "Берегиня". Ее глава - Алла Макух живет в Днепре. Организоваться в поисках пленных женщины решили после того, как сын Аллы Саша вернулся домой, пробыв долгое время в плену. В неволю он попал под Дебальцево в феврале 15-го года.

"Полонені – це велика проблема в нашій країні. І ми в "Берегині" намагаємось цю тему постійно підіймати. Ми прекрасно розуміємо, що тут замішані гроші. Мій син не генерал і не полковник, але вже понад два роки він у полоні. Чому? Виходить, що хтось зацікавлений в тому, щоб наші діти були там", - комментирует ситуацию Елена.

"Ми з донькою їздили в Київ, шукали якихось зв’язків, намагалися на той бік якось вийти, підключали все, що можна, щоб якусь інформацію витягти. А потім вже разом з іншими матерями, у яких діти теж в полоні, почали діяти разом. В "Берегині" зараз понад 50 жінок з різних міст України. І нарешті до нас якось починають прислуховуватися у різних органах влади.

Бо були різні випадки, і неповагу до себе і свого горя ми також відчули: якось їздили до Патріарха і просили в нього благословення. А потім вирішили зайти в СБУ і вкотре про наших дітей поговорити. Тоді якраз був обмін журналістки, яка рік у полоні була. Нам сказали, що Качанова (полковник СБУ, - ред.) треба почекати, а от генерал Сірий, який теж брав участь у обміні, може нас прийняти. Ми звісно, почали питати, коли ж вже наших синів звільнятимуть? А генерал нам відповів: "Що ви від мене хочете? Немає давно ваших дітей, значить, ніхто їх шукати не буде!" І що в Запоріжжі є кладовище, де поховані невпізнані солдати, ось там собі і вибирайте. Нашу реакцію на це не передати, я думала, що ми того генерала роздеремо, вже стакани в бій пішли. Якби вчасно Тандіт (Советник главы СБУ, - ред..) з Качановим не прийшли, до крові б дійшло, мабуть.

Взагалі я через стільки пройшла, що зараз думаю, якби ще раз довелося через таке пройти і стільки винести, то не знаю, чи змогла б.

А як подумати про цей Іловайськ, як наші хлопці змучені виходили звідти пішки, по трасах. Хто до Дніпра, хто до Кривого Рогу. Ловили машини, щоб їх повивозили. А ти вдома сидиш і чекаєш. Прислухаєшся у відкрите вікно до кожного шереху. Вранці інші матері дзвонять, кажуть, той прийшов, той прийшов, а ти думаєш, що а де ж твій? І бігаєш, як та кукушка. При будь якому звуці вибігаєш на ту дорогу – видивляєшся…."

Елена – сильная женщина. Но даже самая сильная мама плачет, когда чувствует себя беспомощной, если дело касается ее ребенка. Вытирая слезы, она продолжает беседу.

плен

"В Руслана двоє діток - Денис і Настя. Коли їхній тато потрапив у полон, Денису було два роки, а Насті 5. Його дружина Марина зараз у Кіровограді. Вони разом з нею вчилися, потім жили разом, одружилися. Вони з Русланом переїхали туди, щоб жити біля Марининої мами, після того, як не стало її батька.

плен

Ми останній раз йому 28 серпня подзвонили, ввечері. Бо напередодні були в військовій прокуратурі міста, там нам сказали, що дітей з-під Іловайська будуть виводити завтра, тобто 29 числа.

Руслан був на блокпосту 4003. Вони сиділи там вже майже без нічого. На той момент звідти вже вийшов майже весь 40 батальйон, а ось цьому блокпосту найбільше попало.

Подзвонили ми йому, щоб сказати, що буде коридор. А він мені відповів: "Мам, ну як ти собі уявляєш, що ми вийдемо? Ми ж в трьох ворожих кільцях, в оточенні!"

Але я його вмовляла, що синочок, все буде добре - повір мені, ти ж знаєш, що землю гризтиму за тебе. Це була остання наша розмова".

Про то, что Руслан в плену, Елена узнала еще от одного бойца 40 бата Сергея Поддубного. Этот парень последний, кто видел ее сына. Он рассказал, что когда их начали обстреливать, они рассыпались, кто куда. Два дня бродили по полям. А потом Руслан попал на растяжку - и его ранило. Тянуть парня было сложно, как говорит мама "хлопчик він в мене немаленький", потому Сергей пошел искать помощь, а когда вернулся, Руслана уже не было на месте.

"Цей хлопець шукав мене сам, знайшов 1 вересня, а я не могла потрапити з ним на зустріч, бо щойно перейшла на нову роботу. З ним зустрілась моя двоюрідна сестра, він їй усе розповів. Проте мені вона не одразу сказала, що сина поранили – пожаліла."

Поиском Руслана занимались не только службы, но и волонтеры, в том числе и кировоградские.

"Якось один з волонтерів зі сходу сказав, що в Донецьку в лікарні знайшли його медичну карточку. З неї було зрозуміло, що спочатку він був у Сніжному, а потім його перевели у лікарню імені Калініна. Це були перші, хоч якісь новини про мого сина, після місяця пошуків. Але допомогти його забрати звідти, куди б я не зверталася, ніхто не міг.

І вже у 15-му році, коли ми були на мітингу на Банковій, я познайомилася з волонтерами ГО "Патріот" - Олегом Котенко і його дружиною Аллою. Вони теж займаються питаннями полонених. І тоді Алла сказала нам, що в їхніх списках по полонених є Руслан.

Поки він воював, я завжди відчувала, що робиться з моїм сином. Хоч він і казав, що все нормально, але ж маму не надуриш. Зараз я так само відчуваю, що з ним десь там відбувається: він встає – і я встаю. Коли мені на душі спокійніше, значить і у нього все більш-менш. Як у нього щось там не так, я вже скачу по хаті і не знаю, в який кут мені йти – і наревуся, і молитви читаю. Найважче для мене зараз – безпорадність. Розуміння, що ти нічого не можеш вдіяти."



Текст и фото: Вика Ясинская, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://ua.censor.net.ua/r415998
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору