EN|RU|UK
 Суспільство
  20218  28

 ЗАГИБЛІ ГЕРОЇ СІЧНЯ

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за січень 2017 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.


Про загиблих Героїв серпня читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня читайте тут.
Про  Героїв, загиблих у жовтні, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада тут.
Про загиблих Героїв грудня - стаття тут.

ВСТУП


Смерть підійшла до дверей і зупинилася. Деякий час вона стояла, важко дихаючи, і не наважуючись подзвонити. Однак від цього неможливо було відмовитися, і нафарбованим в яскраво червоний колір нігтиком вона натиснула на кнопку дзвінка.

За дверима почулися квапливі кроки і жіночий голос:

- Йду, йду, ти щось рано сьогодні.

Двері відкрилися. Жінка і смерть дивилися одна на одну мовчки, нарешті смерть сказала:

- Ну так, я увійду?

Жінка нічого не відповіла, тільки відійшла вбік. Смерть увійшла, оглядаючи квартиру, де смачно пахло свіжозавареною кавою, було чисто, тепло і прибрано. З кімнати по коридору вибігла маленька дівчинка і миттєво зупинилася, мовчки дивлячись на гостю. Не кажучи жодного слова, дівчинка позадкувала і зникла в своїй кімнаті.

- Можна кави? - запитала смерть, поправляючи перед дзеркалом своє чорне волосся.

- Звичайно, звичайно, - заметушилася жінка, - проходь на кухню, зараз наллю.

Смерть маленькими ковтками пила каву, тримаючи гарячу чашку змерзлими пальцями. Пролунав дзвінок у двері. Жінка пішла відчиняти, увійшов чоловік з двома важкими пакунками.

- Знаєш, кого я зустрів.., - він почав фразу, але раптом замовк, коли побачив, хто сидить на кухні.

- Дочка бачила? - тихо запитав він у дружини, та мовчки кивнула. Чоловік якось миттєво увесь постарів і, взявши дружину за лікоть, повів на кухню, закривши за собою двері.

Кілька секунд у кухні висіла важка тиша, потім чоловік через силу запитав:

- Ти за ким?

- Мене бачите тільки ви, - відповіла смерть, - до речі, можна ще кави?

- Ні, - відрізав чоловік, - відповідай, досить нас мучити. Ти за ким?

- Ви не зрозуміли. Я не за вами. Через.., - смерть подивилася на витончений годинник на худий руці, -... 5 секунд вам подзвонять в двері.

Задзвонив дверний дзвінок.

Слабою, тремтячою ходою жінка підійшла до дверей та відкрила. На порозі стояли люди у військовій формі.

Жінка, миттєво все зрозумівши, рухнула на коліна і почала страшним, нелюдським голосом кричати. Чоловік став біліший від крейди і сповз по стінці на підлогу. Почувши крик матері, зі своєї кімнати вискочила дочка і побачила людей у ​​військовій формі, які безпорадно стояли поруч з виючою в істериці матір'ю.

Своїм маленьким сердечком дочка теж все зрозуміла і заплакала…


Загиблі Герої Січня 01

1. Сергій Миколайович Сонько народився 16.12.1993 року у місті Станіславі Білозерського району Херсонської області.

Закінчив Станіславську середню школу.

Вступив на військову службу за контрактом на початку 2016 року. Навіть на війні він мріяв про здобуття освіти: заочно навчався на юридичному факультеті Чорноморського національного університету ім. Петра Могили в Миколаєві.

Молодший сержант, командир 3-го відділення 1-ї роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї ОБрМП.

Загинув 8 січня 2017 року внаслідок підриву на міні за 3 км від окупованого села Верхньошироківське (колишнє село Октябрь) Донецької області.

Похований 15 січня у Станіславі. Залишилась мати.

Загиблі Герої Січня 02

2. Микола Іванович Охріменко (позивний Дєд) народився 09.07.1963 року у селі Яструбине Сумського району Сумської області.

1980 року закінчив Яструбинську середню школу.

Працював у Якутії на комбінаті "Куларзолото". До 2014 року проживав у Донецьку разом із дружиною. Коли почалася війна, повернувся на Сумщину, до рідного села, де мешкав разом з матір'ю. Дружина залишилась на Донеччині.

2015 року Микола Іванович пішов добровольцем на фронт, починав бойовий шлях у батальйоні "Артемівськ", пройшов Дебальцеве, був двічі поранений. Був там останні 18 днів, вивіз із пекла 10 хлопців.

2016 року уклав контракт із ЗСУ.

Молодший сержант 1-ї роти 501-го батальйону 36 -ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 8 січня 2017 року внаслідок підриву на міні за 3 км від окупованого села Верхньошироківське (колишнє село Октябр) Донецької області.


Похований 15 січня в селі Яструбине. Залишилися мати, дружина та донька від першого шлюбу.


Загиблі Герої Січня 03

3. Сергій Сергійович Трубін народився 20.03.1987 року у Кропивницькому (тоді - Кіровоград). З 1990 року проживав у селищі міського типу Знам'янка Друга Кіровоградської області.

Закінчив місцеву середню школу №7. Здобув фах за спеціальностями "зварювальник", "муляр" у Знам'янському професійному ліцеї №3.

Мобілізований навесні 2015 року. Після демобілізації підписав контракт і повернувся на службу до своєї частини.

Старший матрос, старший стрілець-санітар 1-ї роти 501-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 8 січня 2017 року внаслідок підриву на міні за 3 км від окупованого села Верхньошироківське (колишнє село Октябрь) Донецької області.

Похований 15 січня в Знам'янці Другій. Залишилися батьки та сестра.

Загиблі Герої Січня 04

4. Ігор Павлович Климюк (позивний Клим) народився 15.09.1994 року у селі Оконськ Маневицького району Волинської області.

Встиг піти до першого класу сільської школи Оконська, потім його мати вдруге вийшла заміж та переїхала разом із сином на постійне місце проживання у село Гірка Полонка Луцького району.

Закінчив 9 класів та вступив до Луцького правознавчого ліцею з посиленою фізичною підготовкою.

Хлопець ріс життєрадісним та товариським, гарним другом та надійний побратимом, він був стриманим на уроках, але дуже веселим та енергійним у вільний час, любив футбол.

2015 року Ігора Павловича було призвано на строкову службу, після якої він одразу підписав із ЗСУ контракт. Після короткого навчання доправлений на війну.

Солдат, гранатометник 1-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 січня приблизно об 11.00 в районі села Троїцьке Попаснянського району Луганської області внаслідок осколокового ураження в голову під час ворожого обстрілу наших позицій з ПТУРів.

Він увесь час заспокоював свою матір, казав їй, що служить у секретній частині, що у нього все добре, все спокійно, і хвилюватися немає підстав. Востаннє воїн телефонував своїм за день до загибелі, домовились про наступний зв'язок 11 січня.

11 січня зателефонували інші люди та повідомили страшну звістку.

Похований 14 січня у Гіркій Полонці. У нього залишились батьки, брат та сестра.

Загиблі Герої Січня 05

5. Богдан Олександрович Корнелюк народився 28.09.1994 року у Нововолинську Волинської області.

Закінчив 9 класів місцевої школи №3, а 2009 року вступив до вищого професійного училища №1 у селі Будятичі, де здобув   фах "маляр - штукатур, плиточник - лицювальник".

І рідні, і друзі називали його лагідно Бодя. Був дуже світлою й веселою людиною, посміхався завжди, що б не сталося. Навіть після бою йому вдавалося жартувати над побратимами та піднімати їм настрій. Вирізнявся справедливістю та чуйністю, ніколи не залишав ближнього у біді, нічого не боявся, нове й невідоме ніколи не обмежувало його – він завжди йшов першим і до кінця, був справжнім героєм.

Як і більшість хлопців, Богдан любив займатися спортом, захоплювався футболом. Мав сіреньку кицю, британську висловуху, яку дуже сильно любив.

У квітні 2013 року його призвали на строкову службу, а у липні померла його мати, і хлопця перевели з Десни поближче до дому. Відслужив два роки. Повернувшись додому, працював на неофіційних підробітках та мріяв про створення своєї власної сім'ї, про закладення перших цеглинок у фундамент сімейного щастя його нового життя.

Його батько відслужив рік на війні, а потім його справу продовжив і Богдан, який навесні минулого року підписав із ЗСУ контракт і вже у квітні знаходився на навчальному полігоні у Старичах, потім у Рівному, звідки 18 вересня прибув у Станицю Луганську.

Богдан був патріотом. Рідним він казав такі прості й такі глибокі слова, у яких втілювався сенс його молодого життя: "Я захищаю Україну".

Старший солдат, навідник БМП-1 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 11 січня пізно увечері від кулі снайпера під час важкого бою на наших позиціях в Станиці Луганській.

Похований 16 січня у Нововолинську. У нього залишились батько, бабуся з дідусем, дві тітки та двоюрідні брати й сестри, які після смерті матері стали для Богдана рідною сім`єю.

Загиблі Герої Січня 06

6. Віталій Дмитрович Сенюк народився 08.07.1971 року у селі Острівець Городенківського району Івано-Франківської області.

Спочатку проживав у селі, підлітком поїхав навчатися до війського училища, а вже коли став військовослужбовцем, постійно з сім'єю переїжджав з місця на місце, куди кидала його доля (Чортків, Коломия, Івано - Франківськ).

Закінчив Ачинське військово-авіаційне технічне училище за фахом "старший технік літаків". Спочатку був у званні старшого лейтенанта, потім - капітана, нагороджений нагрудною медаллю за зразкову службу.

Віталій Дмитрович дуже любив своїх дітей, а у їхньому вихованні була присутня крапелька військового духу, тато вчив їх порядку та дисципліні, релігійності та вмінню любити та прощати.

Любив відпочинок із сім'єю, подорожі, тварин, полювання, а також риболовлю, він ніколи не сидів на місці, захоплювався кованою справою, зараз у Острівцях є його робота - велика кована брама, зроблена його золотими руками, що не цуралися будь-якої роботи.

Дуже добрий, завжди більше допоможе комусь, аніж собі, надзвичайно життєрадісний, він радів усьому, що у нього є, всім говорив, що у нього найкраща сім'я, діти і життя, хоча жити у сім'ї військових - це не завжди весело і добре, були часи, коли навіть на хліб не було грошей.

Незважаючи на те, що після 20 років служби Віталій Дмитрович був на пенсії, переніс операцію на спинному мозку і міг нікуди не йти, він записався добровольцем у 2014 році, коли в його країну завітала війна.

Сидіти в штабі - то було не його. Це була надзвичайно сильна духом Людина, зразковий офіцер та командир, ішов туди, де гаряче, разом із простими солдатами, підміняв їх, допомагав, захищав, адже знав, що у нього є молодий син, такий, як і вони, ці солдати, він просто був батьком їм усім. У нього було велике серце, люди не бачили, щоб він конфліктував з кимось.

Капітан, начальник розвідки батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

За 3 роки війни Віталій Дмитрович пройшов багато пекельних місць, але завжди пліч-о-пліч з побратимами зустрічав небезпеку та не ховався. Він казав, що синдром війни затягнув його з головою, і він буде там до самої нашої перемоги.

Загинув 14 січня близько 15.00 в районі села Новоолександрівка Попаснянського району Луганської області внаслідок прямого попадання протитанкової керованої ракети в автівку, в якій він їхав, смерть була миттєвою.

Похований 19 січня на Алеї Слави поблизу села Черніїв. У нього залишились батьки, дружина, молодший брат та троє дітей.

Загиблі Герої Січня 07

7. Сергій Юрійович Захаревич народився 30.08.1996 року у селі Недра Баришівського району Київської області.

2012 року хлопець закінчив 9 класів Недрянського навчально-виховного комплексу, а потім перейшов до загальноосвітньої школи села Садове, де провчився до 11 класу.

Після школи вступив до Переяславського педадогічного училища на вчителя фізичної культури, адже Сергій Юрійович дуже полюбляв спорт, зокрема футбол, був капітаном команди, відвідував тренажерний зал.

Як людина, Захарчик (як лагідно називали його друзі) був дуже добрий і позитивний, чемний, ввічливий та щирий. Активно брав участь у житті села, завжди досягав своєї мети. Вмів розвеселити тоді, коли людям було сумно, мав добре почуття гумору, вів здоровий образ життя. Душа компанії, знав коли промовчати, а коли сказати слово, знав, як правильно поступити в тій чи іншій ситуації, незважачи на свій юний вік, він вже був мудрим, у думках та діях.

Батько хлопця помер, тому він завжди допомагав своїй матері, робив все заради того, щоб вона могли ним пишатися.

Призваний за мобілізацією Баришивським РВК 06.11.2015 року, після навчань був доправлений до свого підрозділу, до якого прибув 19.01.2016 року. У травні підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, кулеметник 3-ї роти 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

На командирів та побратимів Сергій Юрійович справив дуже гарне враження. Незважаючи на вік, воїн поводився з розумною сміливістю, ніколи не пас задніх, завжди міг підстрахувати та підбадьорити. Настільки заворожував своєю життєрадісністю, що навколо всі починали мимоволі усміхатися.

Загинув 20 січня в районі промзони міста Авдіївка Донецької області від 7,62-мм кулі снайпера, яка через отвір бійниці зправа потрапила хлопцю під бронежилет, і далі влучила в серце, пройшовши навиліт та розтрощивши ліву руку.

Поховали цього юнака 22 січня, у рідному селі Недра, на сільському кладовищі. В нього залишилась мати та двоє старших братів.

Сергій Юрійович Захаревич став наймолодшим захисником України, який загинув у січні 2017 року.

Загиблі Герої Січня 08

8. Андрій Сергійович Ксенчук народився 18.06.1980 року у селі Широке Сусуманського району Магаданської області (РФ). З 1999 року мешкав в Україні, у місті Покровськ Донецької області.

1996 року хлопець закінчив місцеву сільську школу Широкого, після чого був призваний на строкову службу, яку проходив у 300-му учбовому танковому полку у Десні та 110-му полку 93-ї дивізії на посаді заступника командира бойової машини, навідника-оператора БМП-2 "та "старшого майстра-акумуляторника".

Андрій Сергійович був з робітників, відповідно й сам пішов на важку чоловічу роботу - у шахту. Працював спочатку гірничим робітником по ремонту гірничих виробок, а потім прохідником.

Призваний за мобілізацією 30.01.2015 року. Служив у 93-й та 53-й окремих механізованих бригадах на посаді радіотелефоніста. Демобілізувався 20 квітня минулого року, але вже 11 листопада підписав із ЗСУ контракт.

Військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону. Загинув 26 січня в районі Маріуполя внаслідок ворожого мінометного обстрілу 120-мм мінами.

Похований 29 січня у Покровську. У нього залишились батьки, сестра, дружина та маленький син.

Загиблі Герої Січня 09

9. Сергій Олександрович Непсов (позивний Непс) народився 01.09.1994 року у селі Калинівка Вітовського району Миколаївської області.

2012 року закінчив вище професійне училище №11 де здобув фах токаря. Вже після початку військової кар'єри планував піти на офіцерські курси в Одесі влітку цього року.

Працював у сфері продажів; як і більшість юнаків, дуже полюбляв футбол, у який грав із хлопцями зі свого села.

10.11.2015 року призваний на строкову службу та доправлений до навчального полігону "Десна", у якому перебував до 18.01.2016 року, після чого проходив службу у 222-й центральній артилерійській базі боєприпасів на посаді "навідник зенітних установок".

  У Десні зрозумів, що армія - це його стихія, його єдина вірна стежинка у житті. Сім’я підтримувала його вибір. Хлопець постійно спілкувався з батьком по телефону і казав: "Тату, армія - це моє. Хочу стати офіцером, але до того я маю отримати військовий досвід у бойових діях, не хочу бути таким офіцером, які сидять в кабінетах, хочу бути справжнім. Хочу присвятити своє життя війську. Хочу захищати свій народ, бути йому корисним".

Навесні 2016-го підписав із ЗСУ контракт, незважаючи на те, що побратими-строковики вмовляли цього не робити, але Сергій Олександрович прийняв самостійне рішеня йти захищати Україну і від нього не відступив. Знову навчання у 169-му центрі Десна і шлях туди, де юнаки стають чоловіками іноді за лише один бій.

Солдат, гранатометник 3-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 26 січня приблизно о 21.00 в районі селища міського типу Новотошківське Попаснянського району Луганської області внаслідок боєзіткнення з ДРГ ворога, яка підійшла до наших позицій. Розпочалася перестрілка. Сергій Олександрович з автоматом у руках вступив у бій, у якому отримав смертельне кульове поранення у груди.

Поховали цього відданого Україні чоловіка 29 січня у Калинівці. У нього залишились батьки та сестра.

Загиблі Герої Січня 10

10. Андрій Олександрович Кизило (позивний Орел) народився 02.05.1993 року у місті Умань Черкаської області.

Навчався в місцевій гімназії №2, закінчивши 9 класів, вступив до військового ліцею імені Богуна у Києві, після якого вступив до закладу своєї мрії - Львівської академії сухопутніх військ імені Петра Сагайдачного.

Чому мрії? А тому що Андрій Олександрович усе своє життя мріяв стати військовим, як його дідусь та батько. І до своєї мети крокував з усією серйозністю та наполегливістю. Став командиром роти в 21 рік (у 2015 році був визнаний кращим ротним у секторі "М").

Дуже захоплювався спортом, особливо Гонкою Націй (вражаючі забіги з перешкодами, які спрямовані на фізичне та духовне вдосконалення людини), мріяв вибороти усі нагороди у цьому виді спорту.

Одразу після закінчення Академії Андрія Олександровича було доправлено до Білої Церкви, а після початку війни, вже з липня 2014-го він перебував на фронті. Пройшов багато пекельних місць Донбасу, брав участь у боях поблизу Петровського та Нової Ласпи, півтора року тримав оборону у полях біля Волновахи, потім ротація на Яворівський полігон і останній шлях - до Авдіївки.

Капітан, заступник командира 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Цей молодий, але водночас, дуже дорослий чоловік був дуже веселим, добрим, із величезним почуттям справедливості. Завжди досягав поставлених цілей, у навчанні був завжди кращим із кращих, його дуже поважали військові побратими, цінували його, пишалися ним, навіть 40-50-річні чоловіки, які перебували під його командуванням, завжди його слухали, його думка мала неабиякий авторитет.

Андрій Олександрович просто був дуже гарним командиром, і цим сказане все.

Загинув вранці 29 січня у промзоні міста Авдіївка Донецької області внаслідок осколкового ураження під час атаки ворога на наші позиції.

Похований 2 лютого у рідній Умані. У нього залишились дружина та 8-місячний син.
Укзом Президента України удостоєний звання Героя України (посмертно).

Загиблі Герої Січня 11

11. Володимир Іванович Бальченко народився 04.01.1992 рок у у селі Берестовець Борзнянського району Чернігівської області.

Навчався в Берестовецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Хлопець дуже захоплювався футблолм, грав за ФК "Берестовець", працював лісником у єгерні.

Мріяв зустріти свою кохану дівчину, з якою був би разом усе життя. Володимир ніколи не впадав у відчай, гнав з себе сум, наповнюючи свою душу життєрадісністю, любив жартувати, вільний час проводив з друзями або близькими, сумлінно допомагав по господарству (адже батько помер, та Володимир Іванович усіляко допомагав матері), нікому не відмовляв у допомозі.

Призваний на військову службу 08.10.2015 року. Спочатку перебував у 169-му Навчальному центрі сухопутних військ в Десні, а згодом підписав контракт із ЗСУ.

Молодший сержант, кулеметник 1-ї роти 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув вранці 29 січня під час важких боїв в районі промзони міста Авдіївка Донецької області.

Похований 2 лютого у Берестовці. У нього залишились мати, брат та сестра.

Загиблі Герої Січня 12

12. Дмитро Олександрович Оверченко (від народження - Кужелівський) народився 24.01.1989 року у селі Вишнополь Тальнівського району Черкаської області. Потім його батьки переїхали до села Варварівка Кіровоградської області, але 7 років тому хлопець повернувся до Вишнополя, де і мешкав до останнього.

Хлопець ріс у багатодітній сім'ї, але природа надала йому блискучий розум, і він дуже любив вдосконалюватись, дуже любив читати, мріяв вивчитись на юриста. Він був стратегом, завжди складав якісь плани, у нього все було прораховане на багато кроків уперед, цікавився історією та фінансами. Одного часу хотів стати фермером. Працював арматурником на будівництвах, їздив на об'єкти будівництва до Києва та до Казахстану.

У 2008 - 2009-х роках проходив строкову службу сапером у 308-му окремому інженерно - технічному батальйоні 48-ї інженерної бригади.

Він був доброзичливим, простим, ввічливим, на нього завжди можна було покластися, у цьому житті розраховував тільки на свої сили. Але у той самий час Дмитро Олександрович був довірливим, якщо його обманювали, він не тримав зла, ніколи не озирався назад та не здавався. Це була світла і життєрадісна людина, незважаючи на всі труднощі, які йому довелося пережити. Цей хлопець, як сторінки книги, гортав свої дні у житті, і від кожної сторінки не можна було відірватися.

Захоплювався грою у шахи.  Коли його підрозділ за технічними обов'язками зупинився у селі Предтечине Костянтинівського району Донецької області, Дмитро був абсолютним чемпіоном з шахів у змаганнях.

Талановитий сапер, мав здібність знаходити та знешкоджати розтяжки. Чотири роки тому одружився та узяв прізвище дружини - Оверченко, з якою через два роки розлучився, але прізвище залишив.

Солдат 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 29 січня під час важких боїв в районі промзони міста Авдіївка Донецької області.

Похований 2 лютого у Вишнополі. У нього залишилися батьки, двоє братів та дві сестри.

Загиблі Герої Січня 13

13. Володимир Олексійович Крижанський народився 24.03.1982 року у селі Червоний Кут Жашківського району Черкаської області. Згодом переїхав до села Горобіївка Сквирського району Київської області.

1989 року почав навчатися у Червонокутській середній школі, а закінчив навчання вже в Горобіївці. Потім вступив до Сквирського професійно-технічного училища та здобув освіту бухгалтера.

Також Володимир Олексійович отримав фах менеджера у Білоцерківському інституті економіки та управління.

Строкову службу проходив у 6-му учбовому артилерійському полку, в селі Дівички Переяслав-Хмельницького району Київської області.

Він був надзвичайно доброю людиною, з величезним серцем, сяючими очима, неймовірними запасами оптимізму, чудовим і лагідним чоловіком, гарним батьком та надійним другом. Його поважали рідні, друзі, колеги. Завжди усміхнений і позитивнивний. Любив Україну до нестями, до шаленої пульсації крові у венах, любив свій край, свою країну, в якій народився, і яка дала йому усе, а він, своєю чергою, усе віддавав їй.

Працював на ТОВ "Фірма "Грона" в місті Сквира.

Після початку війни, у першу хвилю мобілізації, Володимира Олексійовича призвали до лав Збройних Сил України, спочатку він ніс службу у Сквирському районному військовому комісаріаті. Під час служби проходив навчання в учбовому центрі "Десна", після чого перевівся до 72-ї ОМБр та був доправлений на передові позиції до Донецької області.

Сержант 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Дуже полюбляв тварин, любив пекти пиріжки, причому останнє дійсно було однією з його улюблених справ. Як і всі, мріяв повернутися живим до своєї родини.

Але війна вирішила по-іншому.

Загинув 29 січня під час важких боїв в районі промзони міста Авдіївка Донецької області.

Похований 2 лютого у місті Сквира. У нього залишились дружина та син.

Загиблі Герої Січня 14

14. Олег Васильович Бурець народився 22.09.1990 року у місті П'ятихатки Дніпропетровської області.

2005 року закінчив 9 класів місцевої школи №2, після чого вступив до Ерастівського коледжу імені Е.К.Бродського Дніпропетровського державного аграрного університету, де отримав у 2009 році диплом молодшого спеціаліста за фахом "Агрономія", здобувши кваліфікацію агротехніка.

Комунікабельний, товариський, напористий і активний, Олег Васильович відрізнявся схильністю до лідерства, самостійністю, енергійністю та винахідливистю. Сильна духом людина, яка миттєво могла приймати єдині правильні рішення у критичних ситуаціях.

Працював різноробочим по найму, спочатку жив цивільним шлюбом із жінкою, яка мала двох дітей від першого шлюбу, але потім ще народила йому донечку. А у вересні минулого року, під час останньої відпустки, пара побралася.

26.01.16 року підписав із ЗСУ контракт на три роки.

Солдат, гранатометник 1 батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув вранці 29 січня в районі промзони міста Авдіївка Донецької області, під час виконання бойового завдання, внаслідок попадання ворожої міни в окоп.

Похований 2 лютого у П’ятихатках. У нього залишились мати, брат, дві сестри, дружина та троє дітей.

Загиблі Герої Січня 15

15. Ярослав Ярославович Павлюк народився 24.10.1980 року у селі Петрівка Компаніївського району Кіровоградської області.

Його мати померла, коли хлопець був ще малим, тому вихованням його та молодших братів займалася бабуся.

Навчався у Компаніївському технікумі ветеринарної медицини, потім вступив до Білоцерківського національного аграрного університету, на факультет ветеринарної медицини, після закінчення якого залишився працювати в аспірантурі на кафедрі епізоотології та інфекційних хвороб.

Викладав епізоотологію та ветеринарний менеджмент. На його парах було завжди цікаво, він не викладав лише теорію, як робить більшість викладачів, а завжди наводив приклади з практики. Підтримував серед студентів дисципліну, але не був строгим викладачем, знаходив спільну мову та легко міг жартувати. Це був ветеринар за покликанням, це був його природний дар, його місія на цій землі, якій він віддавався усією душею до війни.

Займався вільною боротьбою, мав гарне почуття гумору. Був добрий, безкорисливий, безстрашний, впевнений у собі. Працював ветеринаром у Баку, але повернувся до України, коли дізнався, що молодший брат на війні.

2014 року був призваний за мобілізацією, відслужив рік, а 21.11.2016 року підписав контракт, про що не казав бабусі, щоб та не хвилювалася і думала, що Ярослав Ярославович знаходиться у Білій Церкві, де займається викладацькою діяльністю.

Військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 30 січня в районі промзони міста Авдіївка Донецької області.

Похований 2 лютого у рідній Петрівці. У нього залишились двоє братів та донька.
Загиблі Герої Січня 16

16. Віталій Володимирович Шамрай народився 26.05.1990 у місті Монастирище Черкаської області.

2006 року закінчив міську школу №1, потім вступив до Ілінецького аграрного коледжу у Вінницькій області за спеціальністю "Агрономія, організація і технологія фермерського господарства", у якому навчався з 2007 по 2010 роки.

Працював у ТОВ "Агровет Атлантик" апаратником виробничої дільниці та різноробочим.

Добряк з великим добрим серцем. Зі шкільних років Віталій запам'ятався друзям та близьким веселим хлопчиною, який ніколи нікого не міг серйозно образити, він завжди намагався усім прийти на допомогу, не міг спокійно дивитись на чиєсь лихо, одразу прораховував варіанти та шляхи, як полегшити людині її проблеми.

Батько хлопця помер 20 років тому, і уся відповідальність за життя та добробут жінок своєї сім'ї, матір та сестру, лягла на  плечі Віталія. І з цим нелегким завданням він впорався на відмінно.

У травні 2016 року підписав із ЗСУ контракт. Спочатку потрапив на навчальний полігон Десна, до 169-го навчального центру, а вже у липні Віталій Володимирович записався на курсі снайперів у Білій Церкві, по закінченні яких був доправлений до свого підрозділу.

Солдат, снайпер взводу снайперів 72-ї окремої механізованої бригади.

01.12.2016 року нагороджений нагрудним знаком "За взірцевість у військовій службі".

Загинув 30 січня в районі промзони міста Авдіївка Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу під час несення бойового чергування.

Похований 2 лютого у рідному місті Монастирище. У нього залишились мати, сестра, дружина та маленький син.

Загиблі Герої Січня 17

17. Роман Олегович Гульченко народився 29 серпня 1986 року у місті Татарбунари Одеської області.

Навчався у місцевій школі імені В.З. Тура, одинадцять класів якої закінчив у 2004 році. Школярем Ромка, як звали його однокласники, був веселуном і душею компанії, ніколи не давав скривдити менших і завжди їх захищав. Саме ця його риса – захищати слабших від себе – була однією із сильних. Можливо, тому змалечку Роман Олегович мріяв про кар’єру військового або, як його тато, міліціонера.

Після 11 класів школи вступив на юридичний факультет технікума економіки та права. Познайомився з майбутньою дружиною, яка народила доньку, мешкали вони у місті Дальник Одеської області, працював там начальником охорони у торговому центрі меблів.

Після розлучення Роман Олегович повернувся до рідного міста, працював охоронцем на СТО та у ювелірній крамниці. Але та робота не приносила йому ніякого задоволення, тому у травні 2008 року чоловік підписав контракт на несення військової служби. Служив у Миколаєві та Дніпрі.

У 2014-му, коли почалася війна, він сказав: "Захищати Батьківщину – мій обов’язок" та пішов добровольцем. На війну потрапив у серпні 2014-го.

Нереально веселий та говіркий, душа компанії. Побратими називали: цинічний та героїчний і сміялися.

Сержант, командир 1-го десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Роман Олегович пройшов пекло ДАПа, у 2015-му - бої за Логвиново, під час яких отримав поранення у живіт та стегно, але й тоді не кинув своїх підопічних, які його любили й поважали за готовність підказати, навчити, прийти на допомогу у будь-яку хвилину. Нагороджений орденом "За мужність" 3-го ступеня.

Загинув вдень 30 січня поблизу селища Водяне Ясинуватського району Донецької області під час мінометного обстрілу бойовиків, коли вони намагалися прорватися на наші позиції, ціною власного життя врятувавши побратимів. Прийняв на себе розрив 82-мм міни, внаслідок якого воїну посікло осколками праву частину тіла, завдавши поранень, несумісних з життям.

Похований Герой 2 лютого у рідних Татарбунарах. У нього залишились батьки, сестра та маленька донечка.

Загиблі Герої Січня 18

18. Сергій Васильович Пацула народився 18.09.1984 року у місті Баштанка Миколаївської області.

2000 року хлопець закінчив місцеву школу №2, після чого вступив до вищого професійного училища №9, де отримав фах "муляр - штукатур, лицювальник - плиточник".

Сергій Васильович мріяв одружитися та мати багато дітей, і ця мрія його здійснилася. Дітей він дуже любив, та багато свого часу присвячував своїм маленьким. Майстер на всі руки, мав талант до будь- якої роботи, до виконання завжди підходив дуже сумлінно, що прикрашало його як чоловіка.

З 2006 року працював на птахофабриці Баштанки.

Добра серцем людина, відповідальний, мужній, люблячий сім'янин, турботливий, як чоловік та батько, він знав, де треба бути лагідним, а де - наполегливим, завжди правильно розставляв пріоритети, а ця якість характеру притаманна далеко не кожному.

Призваний за мобілізацією Баштанським РВК 11.08. 2015 року, а через рік, 12 серпня 2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, номер обслуги 3-ї гаубичної самохідної артилерійської батареї 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 31 січня близько 23.00 в районі селища Тоненьке Ясинуватського району Донецько області під час артилерійського обстрілу наших позицій.

Поховали Сергія Васильовича 3 лютого, у рідній Баштанці. У нього залишились мати, сестра, брат, дружина та шестеро дітей.


ПІСЛЯМОВА

Лікар, який прийшов разом з людьми у військовій формі, метушився між жінкою та чоловіком, донька не припиняла плакати, люди у формі слабкими голосами шепотіли про "він Герой, вибачте, обстріл, осколок, не вберегли, тримайтеся" та інші такі вже неважливі слова.

Смерть дивилася на все це, кусаючи до крові губи, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Нарешті вона важко встала і вийшла з квартири, в яку вона щойно принесла страшну звістку. Люди в формі її не бачили, вона показувалася тільки тим, до кого приходила.

Вона вийшла в холодний похмурий день зими, забувши застебнути куртку і залишивши в тій квартирі свій шарф. Від поривів сирого вітру миттєво заклякли пальці. Смерть знесилено прихилилася до стіни будинку, закривши очі. Деякий час по тому, вона глибоко зітхнула і вирушила далі.

Вона йшла по вулиці, обходячи людей, що поспішали у справах, вона йшла, і сльози котилися по її щоках, змиваючи туш, волосся звисало мокрими пасмами навколо обличчя. Діставши з кишені маленький папірець, вона витерла сльози з очей, розмазавши туш ще більше, і подивилася на наступну адресу.

Сьогодні їй потрібно було встигнути ще в три квартири. Встигнути прийти та зруйнувати там все.

Від цієї думки нова порція сліз здавила їй груди, вихлюпнувшись прозорими краплями на щоки. Смерть повільно йшла по вулиці та плакала, а вітер дув їй в обличчя, розвіваючи мокрі пасма чорного волосся.

За останні тисячу днів вона плакала більше, ніж за попередні десять тисяч років.



Ян Осока, для "Цензор. НЕТ"


Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору