EN|RU|UK
  7220  4

 ВЕТЕРАНИ, ЩО ЗМІНЮЮТЬ СВІТ. ФЕДІР МИСЮРА, АБО ОДИН ШАНС ІЗ 50

Ми познайомились у січні 2015 року. Федір чекав на свою ротацію в ДАП. Я чекав змоги заїхати у Водяне і передати тепловізори ближче до передової. За короткий час ми встигли потоваришувати. Федя допомагав мені уникнути його балакучих сусідів по кімнаті, і нам разом було якось простіше проводити час. Кожному до свого виїзду.

 Коли наші сили вийшли з аеропорту, я згадав про Федю і почав видзвонювати його командира. Той сказав, що Федя тяжко поранений і шанси малі.

Лікарі давали йому лише 2% на виживання. Це 1 з 50. Але Федя виявився цим одним і видряпався навіть після восьмихвилинної зупинки серця.

Без частини органів, будучи інвалідом війни, він повернувся на державну службу, щоб на своєму рівні змінювати світ навколо. Він дуже сором’язливий, і слова з нього пдовелось просто витрушувати. Але я сподіваюсь, що у мене вийшло.

Це друге інтерв’ю, присвячене поверненню хлопців. Я сподіваюся, що воно допоможе вам усвідомити, що навіть 2% - це великий шанс. Якщо тобі є заради чого жити.


Перше інтерв’ю циклу читайте тут.

  Ветерани, що змінюють світ. Федір Мисюра, або Один шанс із 50 01

-Як ти потрапив на війну?

- Ще до отримання повістки я готував дружину, що хочу піти в АТО, що формується батальйон Нацгвардії, і я хочу туди попасти. Через це виникали сварки. Я змушений був схитрити, пішов у військкомат і взяв повістку, щоб дружина думала, що мене мобілізували.

- Коли ти дізнався, що проїдеш у донецький аеропорт?

- Вже після злагодження, десь за 2,5 місяці, виїхала перша група в АТО, і мій знайомий подзвонив і повідомив, що вони в Костянтинівці, і напрямок – донецький плацдарм. Тоді ми ще не знали, як будуть розгортатись події: буде це аеропорт чи буде наступ на Донецьк.

- Опиши момент, коли ти зрозумів, що ви їдете в аеропорт.

- Хлопці роз’їхались по завданнях, нас в Костянтинівці залишилось троє чоловік, подзвонив командир роти: "Бетмен, в аеропорт їдеш?" - "Звісно".

- Дружина знала, куди ти підеш?

- Спочатку казав, що їдемо охороняти склади, що можливо, не буде зв’язку день-два... І коли мене вже поранили – дружина дізналась, що я був в аеропорту.

-Розкажи про свій виїзд на термінал

-10 січня командир сказав, що ми туди їдемо, 11-го прибули в Піски, 12-го переїхали в Водяне – всі ротації йшли звідти. Основна наша вимога була заїжджати лише по злітній смузі, не через сепарів (якийсь час до цього наші підрозділи змушували заходити в аеропорт через блокпост супротивника). 13 січня впала частина вишки управління польотами донецького аеропорту. Перша ротація (на вишку) пішла прямо посеред білого дня о першій годині. Ми цього не очікували, ще більше цього не очікували сепари. “Укропи” настільки знахабніли, що почали ротації робити вже вдень. А вже вночі і я поїхав на термінал…

- Твої емоції, коли ти їхав в аеропорт?

- Ми знали куди їдемо і що там відбувається. Поки їхали було темно, нічого не видно, все трясе… На місці я побачив цей аеропорт – зрозумів, що не буває людей, які нічого не бояться… Повна темрява навколо, незрозумілі речі з металу, які стирчать, відлуння від пострілів, якими нас прикривали… Я сперся на стінку і присів... Страх був одразу. Я не знав, що робити, але зібрався з думками, заспокоївся; хлопці, що там були, провели нас у штаб, пройшов розподіл, і цей короткий момент страху було подолано – це було важко і дуже важливо зробити. На жаль, були й ті, у кого не вийшло.

-Розкажи про свій перший бій.

- До аеропорту були артобстріли та перестрілки наосліп, а вже в аеропорту я бачив ворога через тепловізор, коли він намагався зайти з даху або через дірку у стіні, з підвалу терміналу. Було настільки близько, що ми чули один одного.

- Розкажи про поранення.

- Десь о шостій годині ранку 15 січня почались масові штурми; я на той час якраз лише пішов на свій двогодинний відпочинок, лише встиг перекурити, прилягти, провалитись у сон і тут команда: “Усім зайняти пости!”

Довелось відстрілюватись, патрони ми намагались берегти, бо було невідомо, що буде далі і чи зможуть їх привезти іще. Яскраво пам’ятаю момент, коли мене попросили перезарядити три магазини РПКСМ, я зробив, піднявся – і по нас почав працювати крупнокаліберний кулемет. Я впав де стояв, прямо у якусь калюжу чи багнюку, відлежався, і як тільки піднявся – отримав поранення.

Притягли мене в штаб, Ігор Псих (медик) одразу сказав на стіл мене класти. Він тампонував отвір бинтом, витер кров зі спини, накрив рану спеціальною плівкою (так роблять при пораненнях в легеню) і вколов буторфонол.

В мене влучила куля калібру 5,45 – це невеличка дірочка, та я втратив багато крові. Була поранена не лише легеня, а й селезінкова вена, печінка та шлунок, окрім зовнішньої кровотечі була ще й внутрішня. Коли в лікарні, в Дніпрі, мене розрізали – кров їм довелось просто вичерпувати. Я втратив більше крові, ніж є у тілі. Її заливали, а вона витікала всередину і назовні. Я почав відчувати холод і розуміти, що це кінець, передав хлопцям прощання до родини; пройшла евакуація, і мене почали забирати. Я був постійно у стані напівсвідомості, то прокидався, то засинав, то я в Водяному, то вже у Дніпрі... А коли прокинувся після операції – почав рватися в аеропорт, до хлопців...

- Що відчуваєш, коли тебе поранили? Це боляче? Страшно?

- Я би сказав, що саме поранення – то не боляче, можливо, больовий шок – я все це не дуже пам’ятаю. От коли мене вже тампонували – то було боляче. Страх був лише за родину – дружину, донечку і чомусь за тата. Переживав, щоб хлопці передали, що я не злякався (усміхається).

-Скільки було операцій?

- Було три.

На першій (15 січня) не стояло питання знайти кулю та витягти осколки. Метою було врятувати життя. Наступного дня в мене відкрилась внутрішня кровотеча, мене знову поклали на операцію. І от під час другої операції, через велику втрату крові, зупиняється серце... 8 хвилин. Ніякого світла в кінці тунелю, життя, що проноситься за хвилину перед очима – нічого такого не було. 11 лютого у Вінниці була третя операція – вже дістали кулю біля аорти.



- Коли дружина дізналась, що ти поранений?

- Вже коли я був у лікарні в Дніпрі. Я довго не брав слухавку і лише коли медсестра побачила, що дзвонить мама, відповіла: “Приїжджайте. Готуйте машину”. Вони давали лише 2%, що я виживу.

- Що було потім?

- Я повернувся у військову частину, хотів ще дослужити в штабі чи в роті – міг би працювати з документами, але мені було відмовлено, і я просто повернувся на попередню роботу.

До мобілізації Федір Мисюра 9 років був головним спеціалістом у міському управлінні транспорту і зв’язку. Зараз він начальник управління інфраструктури та промисловості ОДА Рівненської області.

- Скільки ти вже працюєш в обласній адміністрацій, яку мету ставив перед собою, коли йшов сюди?

- З 5 серпня 2015 року.

Перш за все хотілось зняти клеймо корумпованості з управління.

- Що змінилось із твоїм приходом?

- Перестали говорити, що можна купити "маршрути" (тендери на них). Зникла вже ця мітка "корупціонер". Хоча, як показав час це влаштовувало перевізників. Так їм було зручніше. Навіть зараз деякі приходять і пропонують домовиться за "подяку". Усі ці спроби я присікаю одразу. Єдиний шлях виграти тендер зараз – це надати найкращі умови перевезення – покращити, оновити таксопарк, обслуговування тощо.

- Усе так гладко?

- Не зовсім. Є перевізники, які поїздивши трохи, бачать, що їм не вигідно і хочуть знятися з маршруту. Також є проблема відмови у перевезенні пільговиків. Боремось із цим – одного-двох звільнили, пішли чутки – інші вже бояться, зайвий раз промовчать.

- Щось іще вам вдалось зробити?

- Також ми відновили роботу нашого регіонального аеропорту. Тепер з Рівного є міжнародні чартерні перельоти до Єгипту, Туреччини – це велике досягнення, бо за той час, поки люди доїжджали до Києва, зараз вони долітають вже на курорт.

-Ти складав електронну декларацію, і що в ній?

- Так, звісно. Моя декларація – це дохід мій і дружини, це понад 600 000 грн – це грошове забезпечення в частині, зарплата як мобілізованого на попередній роботі, страховка після поранення (24970 грн), одноразова допомога держави після поранення – близько 244 000 грн, благодійна допомога, яку люди надіслали дружині на картку, коли я був поранений – десь 150 000 грн, допомога міської, районної та обласної рад.

- Куди ти витратив ці гроші?

- Купив авто. Зробив невеликий ремонт квартири, яку мені надала держава як інваліду війни. Купив меблі. Почав будувати власний дім. Це за гроші від держави.

Те, що давали люди, коли я лікувався, і пішло на лікування. Десь 1/3 мені не знадобилось, і я перекинув ці гроші іншим пораненим.

- В цій же будівлі знаходиться спілка ветеранів АТО?

- Так.

- Розкажи про неї.

Рівненська обласна спілка учасників АТО Рівненщини займається допомогою хлопцям, що повернулись після демобілізації або поранень. Ми займаємось такими питаннями, як допомога в отриманні земельних ділянок, в отриманні матеріальної допомоги після поранення, допомагаємо у пошуку та влаштуванні на роботу, в отриманні житла родинам загиблих тощо. Також дуже важливо дати зрозуміти хлопцям, що ти не один такий. Що є інші і що є люди, які готові допомогти. До нас приходили багато хлопців, які не мають посвідчення учасника АТО, не мають уявлення, що їм робити, не знають своїх прав. Ми допомагаємо встановити групу, отримати допомогу від держави та пенсію по інвалідності.

Ми зустрічаємось із хлопцями на свята, інколи їздимо разом на відпочинок, концерти, просто спілкуємось.

- А чому немає в адміністрації інших АТОшників?

-Є, але їх небагато: на державну службу є певний ряд вимог – одним освіта не дозволяє, іншим це просто нецікаво.

- У твоєму кабінеті є куточок із фотографіями. Розкажеш про нього?

Так. Цей Куточок я зробив, щоб вшанувати пам'ять хлопців, із якими я служив і які загинули. Ще одна місія цього Куточка – дати зрозуміти людям, що приходять у мій кабінет, заради чого я тут, чого вони самі сюди прийшли і що в країні іде війна!! Бо багато тих, кого війна не торкнулась, лишаються до неї байдужими і навіть ставляться зверхньо, не мають жодної поваги до ветеранів. 

- А для чого в твоєму кабінеті камера?

-Я сам її поставив. В першу чергу для самозахисту, щоб мене не підставили. Аби ніхто не мав змоги зробити з мене корупціонера. Підкинути щось аби звинуватити потім у хабарництві.

- Чи змінилась Україна для тебе до та після того, як ти пішов на війну?

- Змінилась вона лише на словах… Змінилась лише для тих людей, що відчули війну на собі. Для решти не змінилось нічого, люди живуть, як і жили, кожен думає про себе і свою вигоду.

- Що в Україні треба міняти?

- А майже все! Навіть не знаю з чого почати… Мені здається, що поки за свої вчинки люди не почнуть відповідати головою (якщо треба, то і в буквальному розумінні) – нічого не зміниться.

- Скажи, будь ласка, що в країні намагаєшся змінити ти?

- Перш за все – допомога хлопцям, що повернулись з війни.

Взагалі я хотів змінити ставлення людей одне до одного. Ми живемо в країні. багатій на все, крім взаємоповаги.

Іще я пішов працювати у транспортну сферу – хочу, щоб у кожне село їздили нормальні автобуси. Це хай і невеличкий, але вклад.

 
- Як люди тут ставляться до АТО?

- По-різному: буває, ідеш по вулиці з хлопцями, іншими військовими, люди просто підходять і дякують. А буває, приходиш у банк. Стаєш у чергу. Кажеш, що ти інвалід війни, а тебе ніхто не пропустить. Їм "плювати". Вони поспішають на роботу. Вони ж не розуміють, що цю довідку дають не просто так, і що тобі іноді банально боляче і важко стояти.

Є такі, що вважають, що ми воювали за гроші, що ми мільйонери і багато чого маємо. Люди не розуміють завдяки кому в них зараз мирне небо над головою.

- Але ж буває інакше?

- Так. Я бачив, коли привозили крайніх "двохсотих", як близько тисячі людей приходить на центральну площу, щоб проститись із ними, і ти розумієш, що їм не байдуже, що цим людям не все одно. Це вселяє надію.

- Ти зачепив важливу тему. Люди не завжди розуміють, що “інвалід війни” – це не просто слова. Можеш пояснити, чим твоя інвалідність відрізняє тебе від здорової людини?

- Я швидко втомлююсь від фізичної праці, а інколи і просто на роботі, коли багато справ і біготні. Часом малу підняв – і весь день болить потім, але я намагаюсь цього не показувати. Сторонні люді не повинні цього бачити.

- А хобі після війни у тебе змінились?

- Є у мене одна слабкість - це стрибки з парашутом. Я перед мобілізацією дійшов до рівня, коли вже можна було стрибати в спеціальному костюмі, який збільшує і довжину польоту, і час вільного падіння. В мене на рахунку десь 220 стрибків. Десяток із них уже після війни. Це важко, боляче, але без цього я не можу. Літаю, як птеродактиль, незважаючи на біль. У мирному українському небі.

Хочу відчувати, що ніяке поранення не може забрати у мене право на повноцінне життя.



Микола Кобзар -Оператор

Микола Коваль -Монтаж відео

Олександра Липченко -Розшифровка аудіо

Віталій Дейнега -Автор ідеї та фотограф

Ветерани, що змінюють світ. Федір Мисюра, або Один шанс із 50 02


Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади


Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору