EN|RU|UK
 Суспільство
  18899  17

 "Я ПОПРОЩАВСЯ З ЖИТТЯМ. КОЛИ ПРИЙШОВ ЛІКАР, Я СПИТАВ У НЬОГО, ЧИ Я ВЖЕ НА ТОМУ СВІТІ?" - ВАЖКОПОРАНЕНИЙ БОЄЦЬ 80 БРИГАДИ АНДРІЙ УСАЧ

Після майже трирічних подій на сході України одна з проблем, з якою можна зіткнутися в мирному житті, - це соціалізація тяжкопоранених. Як живуть хлопці, за життя яких боролися українські лікарі? Про що мріють люди, яким довелося пожертвувати здоров'ям? Що їх надихає, радує або пригнічує? Як пережили і що відчували їхні близькі, яким тривалий час доводилося виходжувати своїх синів, чоловіків, наречених?

Ці питання порушує журналіст Цензор.НЕТ в серії інтерв'ю з бійцями і їх рідними.
***

"Після госпіталю я зрозумів, що тепер вояка з мене ніякий. Довелося з цим змиритись - і я став займатись волонтерством.

Я намагався встати, не вийшло. Подивився на ногу, а її практично немає. Потім побачив, що рука теж поранена, і лице дуже пекло".

Я попрощався з життям. Коли прийшов лікар, я спитав у нього, чи я вже на тому світі? - важкопоранений боєць 80 бригади Андрій Усач 01


З пораненим бійцем 80 бригади Андрієм Усачем і його дружиною Світланою я познайомилася в київському військовому госпіталі. Андрій приїхав до Києва на чергову операцію. Скільки разів йому доводилося перебувати на хірургічному столі - ні він, ні дружина порахувати не можуть.

Чоловікові довелося пережити ампутацію лівої ноги, множинні операції на лівій руці і реконструкцію частини щелепи. Поранення він отримав у липні 14-го року в Луганському аеропорту.

Сім'я Усачів живе в Рівненській області, місті Березному. У них двоє дочок шкільного віку.


"За цей період, що я тут, вони значно подорослішали. Бо майже рік живуть без тата і мами, з бабусею. Дружина майже постійно піклувалася про мене по лікарнях", - починає розповідь десантник.

До того, як потрапити на фронт, Андрій працював продавцем і займався монтажем систем опалення. Світлана - учитель молодших класів.
У 14-му році чоловік часто їздив на Майдан, але на ключові події, які трапилися в лютому, не потрапив, приїхав 23 числа, про що дуже шкодує.


"Я не міг собі пробачити, що так пізно тоді приїхав у Київ. А коли повертався додому, розумів, що доведеться залишити роботу і захищати Україну, тобто відчував до чого все йде"

Нічого не сказавши дружині, Андрій вже в березні 14-го року пішов у військкомат і підписав контракт. Вибрав 80 бригаду, бо вважав, що якщо щось станеться, то першими вирушать воювати десантники.

"Я коли дізналася, спочатку плакала, казала, а чого саме ти туди йдеш? " - згадує, як відмовляла чоловіка йти в армію, Світлана . "А він мені сказав, як каже завжди, що заради дітей він це і робить. Всі навкруги казали, що дурень. Але я вирішила, що треба підтримувати, бо йому і так важко".

"Навіть воєнком мені казав, що нахрєна воно тобі треба? Маєш дві машини, роботу, сім’ю. Мало людей розуміли, навіщо я це роблю... ", - додає Андрій.

На схід боєць потрапив у травні 14-го року як водій "Уралу" в артдивізіон 80ки, як сам каже, "тягав гаубиці і возив екіпаж з боєкомплектом ". Дружині вирішив сказати, що ще довго буде перебувати на полігоні, щоб не хвилювалася. Вперше відчув, що таке обстріл, під Червоним Лиманом, але, за його словами, порівняно з тим, що довелося побачити потім, - це дрібниці. Андрій пройшов Слов'янськ, Краматорськ.

ЛУГАНСЬКИЙ АЕРОПОРТ. ПОРАНЕННЯ. РОЗПОВІДЬ АНДРІЯ

Ми багато проїхали вздовж Донецька, а коли поверталися з-під міста, чомусь зробили велике коло - і доїхали майже до Харкова. Тоді, пам’ятаю, всі в нас вирішили, що війна вже закінчується. Проте на початку липня 14 року нас направили в Щастя. Там сформувалася величезна колона, різні були війська, але куди саме нас відправлять, було невідомо. Коли виїхали, то почали рухатися вздовж Луганська. В результаті з’ясувалося, що ми їдемо в бік луганського аеропорту. Добирались туди добу. Нас по дорозі постійно обстрілювали, але коли вже під’їжджали, наша розвідка потрапила в засідку і дехто з хлопців загинув. Ми часто зупинялися, чекали, поки перестануть стріляти. І ось тоді трапилася історія, яка мене вразила: я сидів у посадці з одним резервістом, а він якраз додому подзвонив. Розмовляв чи з дітьми, чи з онуками, казав, щоб не хвилювалися, бо все буде добре, а сам тримався за серце. Години за півтори той чоловік загинув. В їхню машину щось влучило і вбило 4 людини.

Ще як тільки ми почали їхати в бік аеропорту, то, як вже потім зрозуміли, заблукали і поїхали не тією дорогою. Зробили велике коло і приїхали туди, де нас не чекали – у тил ворогові. Але одночасно нам і пощастило, бо аеропорт на той момент вже був в оточенні, і ніхто не міг туди прорватися. По дорозі на одному з мостів ворог підбив нашого "бетера" - і колона зупинилася. Коли ти сидиш, чуєш тільки різні команди по рації, а по тобі стріляють, то це дуже схоже на страшну лотерею: пощастить вижити, чи не пощастить – невідомо. Протягом години ми чекали, поки наш танк скине того "бетера" з моста і ми зможемо рушити далі. Коли нарешті поїхали, якраз в той момент і попало в машину з тим резервістом. Там почав вибухати БК. Ми поїхали повз ті вибухи, дехто рушив іншою дорого. Орієнтувалися ми на сигнальні ракети, які наші хлопці випускали з аеропорту. Взагалі добиралася наша колона туди дуже хаотично: хтось губився, потім наздоганяв. Майже діставшись місця призначення, ми почули по рації, що за нами має приїхати танк, який нас проведе, бо без нього небезпечно, дороги заміновано. Коли, нарешті, я побачив наших військових, відчув якесь неймовірне щастя, що ми нарешті кудись прибули. А вони так само раділи, що до них приїхала підмога.

На території аеропорту всі порозбігалися по різних закутках. Я від втоми ліг спати під машиною і навіть не чув, як по нас почали працювати "Гради". Прибіг мій командир і забрав мене в укриття. Наступний день був спокійний, наші навіть в футбол грали. А далі щодня нас посипали, особливо ввечері.

Поранення я отримав через тиждень після приїзду в аеропорт. Ми поїхали по воду, яка знаходилась на території, але не встигли її набрати, як хтось повідомив по рації, що буде обстріл. Невдовзі стало чутно, як вибухають ракети "Града". Я зупинив машину, хлопці з кузова побігли ховатись, а мені потрібно було поставити свій "Урал" за будівлю, щоб його не обстріляли – машина була набита БК.

Заховав, побіг в укриття, але не добіг – і не зрозумів чому впав. Намагався встати, не вийшло. Подивився на ногу, а її практично немає. І одразу, щоб себе заспокоїти, подумав, що люди без ноги живуть, і я проживу. Потім побачив, що рука теж поранена, і лице дуже пекло. Я почав шукати знеболювальне, в ту мить до мене підбігли побратими. Не знаю, як я їм показав, що мене треба вколоти, бо розмовляти не міг.

Хлопці затягли мене в якийсь гараж. На той час в аеропорту з нами було 2-3 лікарі і декілька санітарів. Прикомандирований до нас львівський травматолог, Дмитро Володимирович Лось, ампутував мені ногу штик-ножем, бо спеціальних інструментів для цього не було. Коли я питав його, чим йому вдалося це зробити. Він шуткував, що зубами.

Попри важкий стан, я пам’ятаю, як було боляче, коли Дмитро Володимирович робив операцію. Наркоз діяв, але якось слабо. Мене тоді за руку тримав Женя Іванов, капітан з Чернівців. Це справжній бойовий офіцер, який потім, на жаль, загинув.

А далі було 4 важких дні, коли нас, поранених, не могли вивезти з території. Це була середина липня. Стояла сильна спека, а умов для того, щоб тримати бійців з травмами не було. Мені здавалося, що нас просто покинули, і було дуже тяжко в той момент в такому стані заставити себе жити. Проте в останню ніч перед тим, як нас мали вивозити, недалеко від мене залетіла ракета від "Града", вона пробила дах, але не здетонувала. Моє тіло обсипало дрібними осколками, в ту мить я попрощався з життям. Коли прийшов лікар, я спитав у нього, чи я вже на тому світі, чи ще на цьому.

Саме той випадок з "Градом" дав мені зрозуміти, що, мабуть, це знак від Бога, що я маю жити, боротись, тому що є і заради чого, і заради кого.

РЕАБІЛІТАЦІЯ
 
Коли вже в Харкові Андрій прийшов до тями, перше про що він думав, що, як тільки закінчиться реабілітація, він одразу повернеться на фронт. А вдома сім'я десантника не підозрювала, що з ним сталося. За словами Світлани, коли чоловіка поранило, не спала всю ніч. Наступного дня її насторожило, що Андрій так і не подзвонив, як це бувало зазвичай. Його телефони були поза зоною досяжності. Перечекавши ще ніч, жінка почала пошуки.

"Я дзвонила, куди тільки можна було. В частину разів 5, а вони мені нічого не казали, окрім того, що він знаходиться на завданні на висоті. На якій висоті? Що це таке? Якщо він має бути на полігоні!" - згадує Світлана.

"Але коли нарешті я з’ясувала, що його поранили, почала задихатись. Два дні поспіль мені викликали швидку. Я нервувала, бо була страшенна невизначеність де він, куди їхати? Коли нарешті дізналася, що Андрій у Харкові, одразу рушила туди."

У харківський шпиталь Світлана з декількома друзями Андрія дісталася вже пізно ввечері. Тоді їм повідомили, що пустити до пораненого зможуть тільки вранці.

"Коли зранку мені сказали, що за годину я побачу свого чоловіка, я не могла повірити, що нарешті це станеться", - ділиться емоціями жінка. "В палаті лежало багато хлопців, а коли я побачила його ліжко, то навіть не пам’ятаю, що йому сказала. В нього було порване обличчя. Частини щелепи немає. Рука теж була потрощена – ані м’язів, ані сухожилля. Її думали спочатку відрізати, бо не було на чому триматися, але коли робили щелепу, вирішили, що спробують і руку врятувати. Ну а ногу ампутували вище коліна. Він намагався показати мені, що хоче води. Незважаючи на те, що пити він не міг ніяк, я купила йому дві пляшки "Боржомі". А коли вийшла з палати, не могла рухатися. Я просто сіла в крісло і просиділа так деякий час, поки не відійшла. Потім спитала, куди його будуть везти далі, мені сказали, що туди, куди буде борт. Коли його грузили в літак до Львова, він обняв ту воду, що я йому купила, і вже потім розповідав, що всю дорогу так летів. Саме тоді я зрозуміла, що насправді наше щастя в якихось таких дрібницях, як, наприклад, зробити ковток води"

Перед тим, як їхати до чоловіка до Львова, Світлана з'їздила додому до дітей. У цей момент Андрію вже зробили деякі операції на щелепі і руці.

"Йому на щелепі щось там скрутили, щоб воно хоча б трималося. Там же фактично дірка була, Мені щелепно-лицевий хірург казав, якщо там все зростеться, то я, мабуть, нап’юсь. А я йому відповіла, що я з вами" -  каже Світлана.

Я попрощався з життям. Коли прийшов лікар, я спитав у нього, чи я вже на тому світі? - важкопоранений боєць 80 бригади Андрій Усач 02

"Усі перев’язки і промивання ампутованої ноги йому робили під наркозом. Я під тією реанімацією цілими днями стояла. На годинку запустять, я його трохи відмию. Андрій від осколків весь був в чорних цяточках і зарослий такий, що не впізнати. Його один лікар потім побрив. Спочатку йому давали спеціальне харчування, я його через зонд в шиї вводила, а вже пізніше не блендері молола їжу. Він важив тоді кілограм 50 – не більше".

Згадуючи львівську реанімацію і Андрій, і Світлана дуже тепло відгукуються про умови і ставлення до них там. Кажуть, що було відчуття, що і хлопці, які лежали з бійцем, і медики - одна сім'я. Приблизно через місяць десантника перевели в травматологію, там дружина могла перебувати з Андрієм цілий день. До тих пір, поки чоловік знову не почав розмовляти, він писав своїй дружині записки, які, як вона зізналася,  зберігаються у неї в спеціальній папці.

"Коли ми почали на вулицю на візочку виїжджати, Андрій хотів дуже по місту поїздити. І я возила його по львівській бруківці. Мені було приємно те, що він не комплексує. Я знаю, що він хотів себе перебороти і показати, що він все подолає. Якось ми поїхали на патріотичний концерт в оперний театр, це було на "День Захисника" 14 жовтня. Оголосили, що там будуть хлопці з полону, з його 80ки. В нього таке піднесення духу було тоді. Ми зустріли там одного нашого травматолога з дружиною, пішли з ними в кафе і так чудово провели час. А потім ішли по вечірньому місту, Андрій купив два букети - його дружині і мені. І ось так ми постійно кудись їздили, щоб трохи починати виходити в люди."

Як розповідають обоє з подружжя, Андрій дуже не хотів, щоб його бачили в такому стані люди, які його знали. Навіть коли приїхали доньки, він сховався повністю під ковдрою, а на обличчя надів маску.

"Я чекав момента, щоб перший раз додому приїхати не на візочку, а зайти на ногах. Мені дуже не хотілося показувати себе слабим", - підтверджує слова дружини боєць.

Уже через рік після поранення, навчившись користуватися протезом, Андрій вирішив з'їздити на схід разом з сусідом, який возив туди волонтерську допомогу.

"Мене дуже тягло назад, на схід. Вдома була дуже велика проблема зі сном, але коли я знову приїхав до хлопців, вперше виспався, як ніде за той рік, що лікувався, попри те, що ночувати довелося на дерев’яних нарах в спальному мішку. Після того, як я зрозумів, що вояка з мене ніякий, - довелося з цим змиритись, і я теж став займатись волонтерством. Бо просто не міг дивитися новини, мені дуже боляче було бачити, як гинуть хлопці. Я в житті ніколи не плакав, але в ті моменти просто відвертався і давав волю сльозам, щоб ніхто не бачив".

Крім того, що Андрій допомагає військовим, він мріє здобути вищу освіту, хоче вивчати філософію і психологію, щоб допомагати хлопцям, які повертаються з фронту додому. Ще будучи в госпіталі, він постійно підбадьорював одного молодого бійця, якому теж ампутували ногу.

"Той хлопець мріяв про спорт", - згадує боєць. "Тому йому було дуже важко змиритися, що він тепер без кінцівки. Я намагався морально йому допомогти, навіть шуткував, що шкода, що в нас обох немає лівих ніг, а то з огляду, що маємо однаковий розмір, купували б одну пару взуття на двох."

Зараз у Андрія маса планів на життя, один з них - отримати Нобелівську премію в галузі фізики. Каже, що мріяв про це ще в школі, коли будь-які завдання вирішував альтернативними способами, а потім життя склалося так, що свою мрію він закинув. Крім усього іншого, Андрій буде брати участь в "Іграх непереможених" .

У той момент, коли я роблю з ними фото, Андрій і Світлана сміються, обіймають один одного, а я думаю про те, якою важливою і потужною підтримкою один для одного і мотивацією рухатися вперед вони є.

Я попрощався з життям. Коли прийшов лікар, я спитав у нього, чи я вже на тому світі? - важкопоранений боєць 80 бригади Андрій Усач 03

"Він дуже впертий", - говорить у кінці нашої бесіди Світлана. "Але, коли ми лежали в госпіталі, я думала, як добре, що він такий впертий. Йому болить, а він встає, йому кажуть що ще не можна, а він все одно робить. Саме його впертість йому дуже допомогла стати на ноги і перебороти все, що з ним сталося. А я маю бути такою, як він".

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору