EN|RU|UK
 Суспільство
  14691  22

 КООРДИНАТОР ЦИВІЛЬНОГО ШТАБУ АТО З МЕДИЦИНИ ОКСАНА КОРЧИНСЬКА: "З 11 СЕРПНЯ ДО РАНКУ 24 СЕРПНЯ МИ ПРИЙНЯЛИ В СТАРОБЕШЕВІ 389 БІЙЦІВ. СЕРЕД НИХ БУЛИ ДВОЄ МОЇХ ПОРАНЕНИХ СИНІВ"

Коли ми організували лікарські медичні бригади, в тому числі з високоспеціалізованих мобілізованих лікарів, які служили у військових підрозділах, тоді я побачила, що наша система нарешті працює. Тобто те, що ми створили для добровольців, перенесли на всю зону АТО.

Координатор цивільного штабу АТО з медицини Оксана Корчинська: З 11 серпня до ранку 24 серпня ми прийняли в Старобешеві 389 бійців. Серед них були двоє моїх поранених синів 01

ОПІКУНСЬКА РАДА "ОХМАТДИТУ"


В Україні завжди був невеликий відсоток людей буйних, неординарних і готових до супротиву системі. Ми з моїм чоловіком належимо до такого типу людей.

Дмитро - єдиний чоловік мого життя. Через рік після одруження в нас народився син Данило. Окрім нього, як про рідних, я дбала ще про двох дітей: Олексія та Яну, а з 2015 року піклуюся, як про сина, ще й про бійця Артура. Його поранили на шахті Бутівка.

За освітою я фізик, але в 90-ті я зайнялась телевізійною діяльністю. Працювала продюсером на одному з телеканалів. Я дуже щаслива людина. Але одного разу настав той момент, коли зрозуміла, що Бог мені дав занадто багато і потрібно віддавати. Моя волонтерська діяльність почалася з того моменту, коли ми з колегами одного разу допомогли зібрати донорів крові онкохворим дітям. Потім ми почали робити донорську базу крові, а в 2009 році з кращих волонтерів і благодійників створили Опікунську раду "Охматдиту".

Спочатку ми були радою тільки одного всеукраїнського центру і взяли на себе фінансування вдвічі більше, ніж давала країна. А в 2009 році, завдяки групі компаній "NІKO" (автомобільний дилер ) побудували експрес-лабораторію європейського рівня, і там зробили відділ з пошуку родинного донора. На той час в Україні таких лабораторій не було. Шукаючи благодійників для лікування онкохворих дітей, ми їздили по різних організаціях і розповідали про потреби. В нас була репутація принципових і божевільних волонтерів, і настав такий момент, коли благодійники самі нас шукали, їх було чимало.

У 2012 році, після мітингів під Адміністрацією Президента, "Опікунська рада" домоглася того, щоб фінансування на потреби онкохворих дітей збільшили втричі. Але ми не врахували важливого моменту, що розкрадати бюджет будуть деякі позаштатні спеціалісти МОЗ і областей, які замовляли номенклатуру ліків і їх кількість, в першу чергу тих фармкомпаній, які давали "відкати". Бували моменти, коли опускалися руки і виникало бажання все це кинути, але діти, яким ми допомогли в лікуванні, мотивували нас не зупинятись. Багато з них стали нашими волонтерами.

Так ми працювали аж до самої "Революції Гідності". Тоді моя родина була в розшуку, а опікунська рада переживала важкі часи. Проте фонд "Таблєточки" замінив мене, як координатора, і витримали той період, вони і досі допомагають більшості онкохворих діток в Охматдиті і областях.

Координатор цивільного штабу АТО з медицини Оксана Корчинська: З 11 серпня до ранку 24 серпня ми прийняли в Старобешеві 389 бійців. Серед них були двоє моїх поранених синів 02
Фото: Віка Ясинська

ВІЙНА. СЕКТОР М

З лікарнями в Маріуполі і Бердянську наша команда познайомилась навесні 14-го року. Я почала допомагати "Азову", куди пішов служити мій чоловік і син. Дмитро був одним із організаторів цього батальйону. Разом з дружиною Андрія Білецького Юлією ми почали створювати медпункт "Азову". Але в нас не було жодного медика, парамедика і лікарні, котрій ми б довіряли. Стартували ми з того, що зробили базовою центральну районну лікарню Бердянська. Керівництво лікарні мало проукраїнську позицію і пішло нам назустріч. Тоді я обдзвонила всіх наших майданівських лікарів. З 42 медиків приїхати погодився один, пан Костянтин Василькевич зі Львова.

Це був період, коли готувалося звільнення Маріуполя. Під час боїв за місто в нас був перший важкопоранений і перший досвід його евакуації. Хлопця звали Руслан Берладін. Свій бронік він віддав журналістці, а сам підірвався на фугасі – йому сильно травмувало руку. В найближчій лікарні в Маріуполі, куди його довезли, Руслану хотіли її ампутувати. Проте побратими не дали місцевим лікарям це зробити. Ми зв’язалася з запорізькою лікарнею пересадки органів, але їхати їм було 5 годин, тоді нам вдалося привезти професора з донецької лікарні судинної хірургії, і він врятував хлопцеві руку. Але все одно Руслана потрібно було терміново евакуювати, бо маріупольські лікарі за дві доби не зробили йому УЗД органів і не виявили внутрішню кровотечу. Наш львівський лікар, Костянтин Василькевич, бачачи критичний стан, завіз Руслана до ЦМЛ Бердянська, де йому вдруге врятували життя місцеві лікарі, разом з львівським лікарем і запорізькими медиками.

У транспортуванні Руслана в Київ нам допоміг Антон Геращенко. Він знайшов гелікоптер, ми привезли Руслана в Мелітополь. А потім ми організували єдиний по сьогоднішній день в Україні санітарно-транспортний літак "Vita". В нас на той момент були ще важкопоранені прикордонники, і коли ми нарешті злетіли, в літака почали сідати акумулятори – він зробив аварійну посадку. На пошуки інших акумуляторів пішло 8 годин, коли їх знайшли, то нарешті транспортували хлопців у Київ. Це був перший досвід евакуації поранених з зони бойових дій, і саме тоді я зрозуміла, як сильно необхідна медична координація на передовій.

Після звільнення Маріуполя, в середені червня 14-го року, я приїхала в місто з метою організувати медичну допомогу добровольцям. Для цього мені було потрібно навчити їх рятувати життя на полі бою собі і побратиму, налагодити процес надання першої медичної допомоги і евакуації пораненого і знайти лікарню, яка могла б стати для нас госпіталем.

Коли на початку липня 14-го року у батальйону "Азов" відбувались бої під Мар’їнкою, в тому районі потрібно було так само зробити стабілізаційні пункти. Після перших боїв за Мар’їнку в нас було 11 поранених і один загиблий. Тоді вперше ми стабілізували наших бійців у Курахово і Волновасі, але у нас не було аптечок, тому я поїхала в Київ, знайшла Уляну Супрун (в. о. міністра охорони здоров'я України, - ред.) і попросила в неї допомоги, пояснюючи, що нам потрібно провести курс парамедицини серед бійців. Наступного дня інструктори з "Захисту патріотів" виїхали в зону АТО і провели нам курси з тактичної медицини. Після перших боїв у нас були проблеми з місцевими лікарями: відсутність досвіду бойової травми, хлопцям ампутували кінцівки, в зв’язку з відсутністю судинного хірурга. Оскільки недовіра до місцевих лікарень в нас тоді була дуже високою, то ми разом з бійцями вирішили контролювати кожного свого пораненого. Куди б не привезли бійця з бойовою травмою, побратими, які були з ним, повинні були одразу вийти на мене, а моя задача полягала в тому, щоб знайти оптимальний варіант для порятунку життя конкретного бійця. Наприклад, привезти судинних або нейрохірургів з Запоріжжя. Окрім того з нами цілодобово на зв’язку був академік Віталій Іванович Цимбалюк, зараз він президент НАМН, і професори з Шалімова. Часто під час операцій вони по телефону консультували місцевих хірургів, як оперувати важкопоранених. Саме в такий спосіб багатьом хлопцям врятували життя і кінцівки. Була історія, що пришили навіть статевий орган. І коли ми привезли цього пораненого в Мечникова, вони не могли повірити, що таку операцію бійцю зробили в лікарні Старобешева. До речі, хлопець одружився і нещодавно в нього народилася дитина.

Координатор цивільного штабу АТО з медицини Оксана Корчинська: З 11 серпня до ранку 24 серпня ми прийняли в Старобешеві 389 бійців. Серед них були двоє моїх поранених синів 03

Наші перші стабілізаційні пункти ми організували в липні 14-го року в Красноармійську (Покровську), Димитрові (Мирнограді) і Селідово, Волновасі і Курахово, а в серпні – в Докучаєвську, Старобешеві і Маріуполі. Взагалі я вважала, що ми займаємось добровольцями, а ЗСУ мають десь поблизу свій військовий госпіталь. Але на початку іловайських боїв виявилось, що їх госпіталь знаходиться за 180 км від зони бойових дій, на кордоні з Запорізькою областю – і це було великим шоком.

З перших днів боїв під Іловайськом у місцеву лікарню Старобешевого масово почали поступати і військовослужбовці ЗСУ. Ми зв’язалися з кількома нашими благодійниками, в тому числі однією відомою фармкомпанію, і просили їх допомогти ліками нашим стабпунктам. Вони погодились. Ще тоді нам дуже допомогли "Лікарі без кордонів".

Всього з 11 серпня по ранок 24 серпня ми прийняли в Старобешевому 389 бійців. Серед них було двоє моїх поранених синів. Найважчою була ніч з 23 на 24 серпня. Щоб вивозити хлопців, ми викликали реанімобілі з Маріуполя. Колони поранених охороняли "Дніпро-1". Останню партію бійців забрали пізно вночі 23 числа. Тоді нам не віддали 11 військових, так розпорядився начмед ОК "Схід". На той час підполковник, а тепер вже полковник Кущ. Поки я розподіляла по лікарнях 38 поранених, яких вивезли зі Старобешева, попросила реанімобілі повернутися за тими військовими, які залишились в старобєшевській лікарні. Машини повернулися пустими, бо надійшла команда від того ж полковника Куща, що військові самі заберуть поранених вранці. А ле о 6 ранку біля лікарні вже йшов бій. В ній стирчав снаряд, а всі медики, окрім головного лікаря розбіглися, і замість 11 поранених військових було вже 13. Єдину "таблетку" (санітарну автівку), яка була в лікарні, забрала якась бригада, що відступала. Але нам все ж таки вдалося вивезти тих поранених, завдяки головному лікарю, розвідникам і добровольцям.

 У кінці серпня ми добилися, щоб маріупольська лікарня швидкої допомоги цілодобово приймала поранених. Але в ніч з 29 на 30 захищати Маріуполь залишились тільки добровольці. Нам постійно дзвонили військовослужбовці різних підрозділів, і просили евакуювати поранених бійців з різних місць. Штаб АТО мені повідомляв, скільки є часу на вивіз і стабілізацію поранених, але жодного разу ніхто не запитав, чи є в нас транспорт і лікарі, і можливості для цього.

Більшість хлопців тоді вивозили на два напрямки: військовий шпиталь в Розівці, який стояв на межі з Запорізькою областю, а добровольців на Бердянськ. Після цього ми середніх і важкопоранених везли в дніпровську лікарню імені Мечникова, а інших в Запоріжжя.

Координатор цивільного штабу АТО з медицини Оксана Корчинська: З 11 серпня до ранку 24 серпня ми прийняли в Старобешеві 389 бійців. Серед них були двоє моїх поранених синів 04

У вересні 14-го року мене, добровольця, офіційно визнали координатором штабу АТО сектору М з питань медицини, і навіть видали посвідчення. Працювати стало легше, бо я стала вимагати направлення медиків з Нацгвардії і ЗСУ в наші стабілізаційні пункти в зоні АТО. Довелося працювати на два сектори – М і Б, і фактично бути реальним начмедом.

У жовтні мені подзвонив мій молодший син, який лікувався після поранення в Дніпрі, і сказав, що мене висунули в депутати від РПЛ (Радикальної партії Ляшка). Це для мене був шок. Про те, що мене висунули в депутати, в Маріуполі я нікому не сказала. Розповіла про це тільки своєму чоловікові. А коли вже розмовляла з Олегом Ляшком, він мотивував моє висування тим, що якщо я погоджусь, то як депутат зможу сприяти добудуванню "Охматдиту". Тоді я погодилась і сказала йому, що буду займатись тільки пораненими і важкохворими дітьми. Я підписала якісь папірці, які мені прислали по факсу. Але з зони АТО не виїжджала, у виборчому процесі ні секунди участі не брала. До присяги постійно знаходилась на фронті. Так я стала народним депутатом.

Коли керівником військового медичного департаменту МО став тоді полковник, а зараз генерал, Андрій Верба, нарешті в наші стабілізаційні пункти, тобто в лікарні, прикомандирували медиків з військових госпіталів. На їх базі ми організували лікарські медичні бригади, в тому числі з високоспеціалізованих мобілізованих лікарів, які служили у військових підрозділах. І ось тоді я побачила, що наша система нарешті працює. Тобто те, що ми створили для добровольців, перенесли на всю зону АТО.

27 листопада 2014 року була присяга. Але в парламенті я витримала перший тиждень - і повернулася на фронт. В секторі М мені треба було підготувати собі заміну. Я передавала його офіцеру ВМФ підполковнику Кальчуку Роману Дмитровичу. Він став достойною моєю заміною. Зараз він начальник одеського госпіталю, а тоді 9 місяців провів у зоні АТО.

ДОБРОВОЛЬЧІ МЕДИЧНІ БРИГАДИ. ДАП

Ще в жовтні 14-го року, мені подзвонив Дмитро Ярош і просив підготувати координатора з медицини для Правого Сектора. Коли я побачила Яну Зінкевич, то навіть уявити не могла, що ця 18-річна дівчина дуже скоро організує один з найкращих добровольчих медичних підрозділів "Госпітальєри". Я була переконана, що вона замолода для цього, але те, що зробила ця дівчина для евакуації поранених, мене шалено вразило. На початок 15-го року Яна була абсолютно продуктивним координатором свого напрямку. Це був перший добровольчий евакуаційний підрозділ у моєму секторі.

15 січня 2015 року мене набрав командуючий АТО і спитав, чи можу я покинути ВР і поїхати під ДАП. В той сектор я виїжджала лише влітку 14-го, коли йшли бої за Піски, і була певна, що в них стосовно медицини, все так само організовано, як і у нас. Але коли прибула під ДАП, побачила абсолютний хаос. Там була купа волонтерів на автомобілях, але не існувало ніякої координації між ними. В лікарнях, наприклад, в Селідово, яку ми використовували, як стабілізаційний пункт, накопичилась велика кількість поранених, бо операційних столів було всього три. Теж саме відбувалося в Красноармійську. А в 7 км від них, в Димитрові, стояла майже пуста лікарня, в якій був єдиний в цьому регіоні комп’ютерний томограф.

Виявилося, що начмедом того сектору був той самий підполковник Кущ, який не дозволив нам забрати 11 поранених з-під Іловайська. Коли ми почали виправляти ситуацію по евакуації, я зрозуміла, що цей офіцер турбується тільки про оформлення папірців.

Я звернулась до командуючого АТО з проханням відсторонити від керівництва сектором цього офіцера. В результаті в другій половині січня ми налагодили медичну евакуацію під ДАПом, скоординували всі волонтерські медичні підрозділи - і повністю розробили схему, хто, як і де працює. Тоді ми познайомилися з командою Іллі Лисенка (благодійним фондом АСАП ЕСМ "Хотабич")

Координатор цивільного штабу АТО з медицини Оксана Корчинська: З 11 серпня до ранку 24 серпня ми прийняли в Старобешеві 389 бійців. Серед них були двоє моїх поранених синів 05
Фото: Наталя Влащенко (ПЛ)

А потім 24 січня, ворог обстріляв Маріуполь. І там було 118 цивільних поранених, більшість з яких розвезли по місцевих лікарнях, у яких був невеликий досвід надання допомоги при бойовому пораненні.

Тому довелося терміново їхати в Маріуполь і знову організовувати евакуацію вже цивільних поранених в Запоріжжя, Дніпро і Київ. Тодішнє керівництво донецького Облздраву як завжди не допомагало, а тільки заважало. Наш досвід показував, що ми повинні робити евакуацію і надання медичної допомоги при пораненнях за єдиною схемою, як для військових, так і для місцевих мешканців. Тоді в зоні АТО ми зруйнували міжвідомчі бар’єри в медицині.

Фактично після 24 січня 2015 року, я стала медичним координатором-добровольцем усієї зони, де відбувались бойові дії. В період подій під Дебальцевим ми відкрили два мобільні військові госпіталі: 66 і 65. 18 лютого на дебальцевському напрямку робилося щось страшне. В перший день в нас було 190 поранених. Командири не могли пояснити, хто і звідки буде виходити. Тоді з евакуацією бійців надзвичайно допомогли "АСАП" і госпіталь Нацгвардії імені Пирогова - усі пахали цілодобово. Було надзвичайно багато обморожених хлопців. Підіймати зледенілих людей на гелікоптерах було небезпечно, тому більшість вивозили наземним транспортом.

На даний момент в зоні АТО працює три добровольчих медичних евакуаційних підрозділи: "АСАП" координує донецький напрямок, на маріупольскому напрямку і в Авдіївці працюють "Госпітальєри", "Вєтєрок". На Луганщині теж працює команда "Вєтєрок", в тому числі "Шпиталь Майдану". Усі добровольці співпрацюють з лікарями ЗСУ.

Координатор цивільного штабу АТО з медицини Оксана Корчинська: З 11 серпня до ранку 24 серпня ми прийняли в Старобешеві 389 бійців. Серед них були двоє моїх поранених синів 06
З дітьми й онуками

Спостерігаючи за самовідданою роботою медиків в зоні бойових дій, я зрозуміла, чим наші справжні українці унікальні - нас неможливо зламати. Це було дуже показовим під час останніх боїв під Авдіївкою. Тоді перший тиждень без електроенергії був дуже важкий – в день поступало 16 -20 поранених. Хоча в нас і була відпрацьована система, але через обстріл електромереж наші медичні рації не працювали. Ми координували на внутрішньому зв’язку "АСАПУ". Але коли росіяни тричі обстріляли авдіївську лікарню з танка Т-90, через декілька годин на вулиці стояло 5 додаткових екіпажів з різними волонтерами і лікарями. В цей момент мені згадалося все, що відбувалось за всі ці роки. Я кожен раз не могла збагнути, звідки Бог дає нам сили, але коли побачила медиків, які самовільно приїхали, щоб допомагати під обстрілами – зрозуміла, що це один в один те саме, що трапилось 30 листопада на Майдані: ми, українці нескорені і гідні. Як і тоді, коли в 13-му році побили десятки студентів,  наступного дня вийшли сотні тисяч. Теж саме відбулося в Авдіївці: не домовляючись, розуміючи, як нам важко на всіх напрямках, через 3 години після того, як почався шалений обстріл, нас, медиків і парамедиків, зібралося в десять разів більше, ніж зазвичай. І ми не просто витримали той період, а вже наступного дня  дали медиків на підсилення по інших напрямках. Отже ворогу нас неможливо злякати і підкорити.

Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"


Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору