EN|RU|UK
 Суспільство
  24665  31

 "ХЛОПЦІ, ЯКІ БОРОЛИСЯ ЗА "АЛМАЗ", - ГЕРОЇ. ВІД ТОГО, ЩО ТАМ ВІДБУВАЛОСЯ, МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ, ПОЇДЕ ДАХ", - СПОГАДИ ВІЙСЬКОВИХ 72-Ї БРИГАДИ ПРО БОЇ ПІД АВДІЇВКОЮ В СІЧНІ-ЛЮТОМУ 2017 РОКУ

Коли було дуже важко, ніхто з наших бійців не втік, не здався і не запанікував. А сєпари вже так кричали на своїх сторінках в інтернеті, що йде штурм за штурмом і Авдіївку вони візьмуть через декілька годин.



Хлопці, які боролися за Алмаз, - герої. Від того, що там відбувалося, мені здавалося, поїде дах, - спогади військових 72-ї бригади про бої під Авдіївкою в січні-лютому 2017 року 01

C
лавян. Командир першого батальйону 72 бригади Олександр Вдовиченко

Моє рідне місто – Бердичів. Я військовий за фахом. Після того, як закінчив харківський інститут танкових військ, проходив службу в ремонтному батальйоні, потім три роки служив у розвідроті заступником командира, а війну розпочав на посаді заступника начальника штаба 72 бригади.

У квітні 14-го року наш ешелон вийшов у Запорізьку область. Тоді моїми задачами були охорона командних пунктів і супровід колон з нашими військами.

Найперші страшні спогади про війну - липень 14-го року. 11 числа на КП однієї з бригад в Зеленопіллі ворог відкрив вогонь "Градами" з боку кордону з Росією. Там, окрім нас, було ще декілька підрозділів. Оскільки ми тільки приїхали, коли нас почали крити, ми поховалися під машинами. Почав рватись БК, потрібно було терміново евакуйовувати людей та техніку, а медиків і медикаментів не вистачало, тому що були великі втрати. Тоді я дивився на все це, як на страшний сон і думав, коли він скінчиться, але, на жаль, то була жахлива реальність – відірвані руки, ноги наших бійців, постійні стони. А в голові лише думки про те, як найшвидше допомогти хлопцям. До подій в Зеленопіллі ніхто з нас такого не бачив. Людей ми вивозили під вогнем ворога. За пораненими прилетів один вертоліт і забрав важких, а решту ми евакуювали на машинах. На наш КП в Амвросіївку ми приїхали майже вночі. В той страшний день Україна втратила багато своїх синів, а кількість поранених була вражаючою. Взагалі, 14-й рік – був важким на всіх напрямках.

Саме після того, що сталося в Зеленопіллі, я чітко зрозумів, що буду воювати до тієї пори, поки ми не відвоюємо цю територію.

У серпні 2015 року я прийняв командування першим батальйоном 72 бригади. Спочатку були думки, а чи впораюсь я з цим, але зараз вважаю, що впорався. Хоча про таке краще питати у моїх хлопців та у командування. До того, як у жовтні 16-го року приїхати в Авдіївку, ми стояли у Волновасі, потім поїхали на міжнародні навчання у Старичі, після цього були резервом АТО. В цей період мої хлопці, знаючи, що відбувається на передовій, постійно питали мене, коли ми поїдемо воювати. На що я їм відповідав, що після великого відпочинку буде велика робота. Невдовзі так і сталося.

Авдіївка – дуже важкий район зони АТО. З тим, що ми бачили у Волновасі, – це небо і земля. Не знаю, як де, але з тих місць, де мені довелося вести бої, це – найгарячіша точка. Коли ми сюди заїхали, змінили високомобільні десантні війська, які мали досвід ведення саме таких бойових дій.

Тут на деяких позиціях, наприклад, на "промці", до ворога дуже близько, і оця присутність супротивника поруч – це зовсім інші відчуття. Коли ми прийшли на промзону, тоді з боку сєпарів стояв підрозділ "Сомалі" на чолі з Гіві. В першу ж ніч був штурм, вони відрізали два наших будинки. Але хоч і з великими зусиллями, ми відтіснили ворога. Це сталося 19 жовтня. Наступного дня до нас приїхав командир нашої бригади, і щоб підняти моральний дух бійців, залишився з нами. Війна або загартовує людину і робить її нездоланною, або ламає її. Особовий склад першого батальйону пішов першим шляхом – ми стали сильними.

Найтяжчим періодом для нас був кінець січня-початок лютого цього року. Тоді, починаючи з 29 січня і до 5 лютого, ворог щоденно проводив штурми наших позицій та вів артилерійські і мінометні обстріли підрозділів бригади. А ще великою проблемою були сильні морози, які тоді стояли - десь до 30 градусів. Роботи було стільки, що до 3 лютого я взагалі не міг вийти з КСП батальйону. Коли я нарешті доїхав до позиції "Орел" (тоді "Алмаз"), яку вибороли наші хлопці, то побачив, що там навкруги все чорне від розривів снарядів і червоне від крові наших бійців. Дивлячись на це все, я вкотре усвідомив, що командую найкращими бійцями.

Коли хлопці взяли позицію, тоді наш Андрій, позивний Лівша, зі своїми бійцями підняв там прапор України. Я ще нагримав на них, що не треба того робити, але вони вперті – сказали, що всі навкруги вже знають ту позицію, то нехай бачать, що вона наша.

Мій заступник Андрій Кизило загинув. Під час тих боїв окрім нього поклали свої життя ще 7 чоловік, а поранених було понад 100. Щодо Андрія, йому посмертно дали Героя України, а ми на його честь перейменували позицію "Алмаз" на "Орел" - це був його позивний. Я досі не вірю, що його немає. Це був дуже кльовий хлопець і молодчага у всьому. У нас на КСП є стіна памяті з фотографіями наших загиблих, більшість з них - молоді хлопці.

Раніше, коли гинули бійці, то я приїздив з ними попрощатися, але в ті дні навіть не міг вирватися, щоб віддати їм шану. Тоді практично ніхто не спав – цілодобово були обстріли, штурми. 4 рази ворог виходив в наші траншеї, на тих позиціях, що ми відвоювали, але пацани давали відсіч. Пам’ятаю фразу Лівші, коли я спитав у нього: "Як ти вважаєш, ви вистоїте?" - на що він мені відповів: "А в нас немає вибору – тут пролилася кров наших пацанів".

Хлопці, які боролися за Алмаз, - герої. Від того, що там відбувалося, мені здавалося, поїде дах, - спогади військових 72-ї бригади про бої під Авдіївкою в січні-лютому 2017 року 02
Стіна пам'яті загиблих на КСП першого батальйону

Штурми були до 3 лютого. А з 4 числа ворог зрозумів, що в нього нічого не вийде. Вони пішли ще на один штурм, наші хлопці його витримали - і після цього все пішло на спад. Основна маса наших бійців загинула в перші два дні.

Хочу сказати, що це була перемога не тільки першого батальйону, це була перемога всієї бригади. Я пишаюся тим, що проходжу службу в славетній 72 бригаді, де кожна людина, кожен підрозділ становлять єдиний непереможний механізм. Під час інтенсивних боїв нам допомагали різні підрозділи ЗСУ. Просто тоді всі стали пліч-о-пліч і виконували одну справу. Але основний удар ворог зосередив на першому та третьому батальйонах. Навіть тоді, коли було дуже важко, ніхто з наших бійців не втік, не здався і не запанікував. А сєпари вже так кричали на своїх сторінках в інтернеті, що йде штурм за штурмом - і Авдіївку вони візьмуть через декілька годин.

Для себе я зрозумів, що з 14-го року Збройні сили стали набагато сильніші. Я думаю, що тоді в січні тут би вистояли і інші підрозділи, бо зараз зовсім інший рівень підготовки бійців. І незважаючи на те, що усі дуже втомилися, хлопці продовжують добре воювати.

Я хочу подякувати всім батькам тих, хто тримав оборону Авдіївки у ті важкі дні і продовжує й надалі стояти на цій важкій ділянці фронту. На жаль, усіх врятувати, неможливо, бо це війна. А ще я дякую мєдикам, санінструкторам, які вчасно збирали поранених і живими довозили до госпіталю. І волонтерам, які допомагають нашій бригаді.

За рік авдіївська промзона перетворилася на руїни – це справжнє обличчя війни. Але ми тримаємо позиції і змусили ворога нас боятись і поважати. І якби в нас не було такого сильного духу, не було б і таких перемог. В мене є знайомий хірург, і якось він мені сказав, що в нас з ним є дещо спільне – в кожного своє кладовище. На жаль, ми не можемо повернути до життя загиблих, але кожен з нас має зробити все для того, щоб нам не було соромно перед ними і самими собою.

Я вважаю, що про війну треба розповідати, писати, нагадувати суспільству, щоб вона не залишалася тільки справою тих, хто воює в зоні АТО.

Загалом, я став більш досвідченим на цій війні, дорослішим і ще більше почав ненавидіти усю цю ворожу "кантору" – "ДНР" і "ЛНР". Зараз я живу цією країною, я її дуже люблю і знаю, що перемога буде за нами.

PS: Олександра нагороджено орденом Богдана Хмельницького II ступеня, також він отримав нагородну зброю "Глок-17" і відзнаки МО України та Генштабу.

Хлопці, які боролися за Алмаз, - герої. Від того, що там відбувалося, мені здавалося, поїде дах, - спогади військових 72-ї бригади про бої під Авдіївкою в січні-лютому 2017 року 03

Калина. Сергій Вдовиченко, заступник командира роти з озброєння

Родом я з Чернігівщини. А навчався в Харкові на офіцера високого тактичного рівня в Харківському інституті танкових військ. Одразу після випуску, в березні 15-го року я прийшов в 72 бригаду, і нас направили у Волноваху. Там я зустрів людину, яка невдовзі стала моєю дружиною – це місцева дівчина, яка разом з мамою і бабусею допомагала армії, звуть її Віка. Зараз в нас росте син, маленький козак – Марк Сергійович.

Що таке серйозні бої я зрозумів, коли потрапив в Авдіївку, особливо після того, як почалися потужні обстріли 29 січня цього року. Я був командиром евакуаційної групи, моя робота знадобилася, коли почалися вбиті і поранені, і я пам’ятаю такі моменти під час евакуації, коли я думав, що в мене поїде дах. Наші Лівша – Андрій і Тайфун – Вася - це молоді лейтенанти, вони прийшли на рік пізніше мене, але я вважаю, що вони герої, бо дуже сильно проявили себе під час боїв за "Алмаз" ("Орел"). Вася тоді отримав поранення. Вони разом з іншими бійцями відбивали штурми, але під час мінометних обстрілів почалися втрати. Ось тоді ми з екіпажем, на БМП виїжджали, щоб вивозити поранених. Це було досить нелегко, все відбувалось під обстрілами, дороги паршиві, а найважче було їхати по залізниці – для гусениць – це справжнє випробування, вони просто можуть вийти з ладу. Був момент, коли ми везли їм їжу, і у нас злетіла гусенична стрічка прямо посеред рейок, і на місце ми її ставили всю ніч. А весь цей час крили ворожі міномети, то теж було дуже "весело". Окрім того, що ми забирали поранених, хлопцям привозили БК, їжу. Схема була така: я сидів на місці командира, а наводчик, поки я грузив поранених або БК., сидів і відстрілювався з пушки.

Ми вивозили і замкомбата 1 батальйону Андрія Кизила, коли його вбило однією міною разом ще з двома хлопцями – Вовою Бальченком і Дімою Оверченком. І це був найстрашніший для мене момент, Діму ми забирали з відкритими очима - тоді мені щось наче в голову вдарило, бо бачити таке дуже непросто. Але я заспокоївся і розумів, що все одно треба робити свою роботу.

А коли ми привезли Орла до медиків і перегрузили його з БМП в медмашину, на відстані від нас метрах в п’яти впала міна. Всі полягали – і те що нікого не зачепило, це просто якесь диво. А потім всі побігли в підвал, а міни сипались і сипались так щільно, що я почав у Бога вірити. Мій екіпаж: Микола Мушинський і Володя Хачатрян - молодці, наша машина була дуже посічена, проте до хлопців ми їздили аж по 4 або 5 січня, зараз навіть не порахую скільки разів, але щодня.

Все, що відбувалося тоді на "Алмазі" витримати було важко не тільки фізично, а й морально: пам’ятаю, приїхали і бачимо, що від нас метрах в 20-30 горить бліндаж - туди "градом" лупануло. Повитягали звідти сильно поранених пацанів. Одному п’ятку поранило, у двох - контузія, а у третього з рукою і ногою проблеми – вони просто бовталися, а ще у одного зірвало дах, довелося його заспокоювати.

Поранених і загиблих ми грузили в БМП через задні двері, і коли їх було, наприклад, четверо, то я вставав з місця командира і тримав хлопців, щоб вони не повипадали, бо назад ми неслися дуже швидко, а над головою літали уламки.

Але хлопці нашої другої роти – всі молодці, ніхто нікого ніде не підставив. Ніхто не тікав, всі були до останнього, всі боролися.

У мене від тих подій додалося сивого волосся, але я вважаю, що я на своєму місці, бо я націоналіст і патріот. Якби я не був військовим, все одно пішов би добровольцем. Хоча є звісно, втома, і додому хочеться, бо малий росте, а я його майже не бачу. Після того, як я в Києві отримав нагороду, приїхав додому, а мене дружина з сином прийшли зустрічати, то малий був у військовому комбінезоні. Віка йому його пошила, а до візочка вони причепили прапор. Звісно, я за ними сумую, але одночасно розумію, що тут треба стояти до кінця.

( Сергія нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня, - ред.)

Хлопці, які боролися за Алмаз, - герої. Від того, що там відбувалося, мені здавалося, поїде дах, - спогади військових 72-ї бригади про бої під Авдіївкою в січні-лютому 2017 року 04

Паладін. Валентин Василюк. Оператор зв’язку

Моя мама живе і працює за кордоном, і в мене була можливість жити там з нею, як і у мого брата, який кинув там навчання і теж пішов служити. Але ми обрали саме цю роботу в Україні – воювати за неї, тому що це наша країна. Я контрактник. В 2015 році попав на строкову службу в 72 бригаду, і одразу підписав контракт. Був з бригадою в Волновасі, і на різних навчаннях. В Авдіївку потрапив на посаді оператор зв’язку у складі другої роти першого батальйону, але ця посада формальна, тому що я так само стояв на позиціях, як і інші хлопці.

Коли ми, відбивши ворожу ДРГ, пішли на "Алмаз", в кожного з нас була своя задача. Одна група заходила першою і ще одна залишилась позаду, як прикриття - це Бал, Казах, і медік Птіца. Ці ж хлопці мали витягати поранених, якщо вони будуть.

Вдягнені ми тоді були дуже легко. На саму позицію вийшли о 5 ранку, але в окоп зайшли не збоку, як планувалося, а по центру. Командиром був Андрій Верхогляд - Лівша, а першим ішов Фєдя Рубанський, позивний Кокс, наш СПГ-шнік. Його зараз в нас всі люблять, тому що був момент, коли фактично завдяки Фєді вся група вижила. Оскільки ми йшли по його слідах, то жоден не наступив на міну "МОН-90", яку Фєдя не помітив, але випадково переступив. Її пізніше помітив Орел коли його група заходила на позиції, і розповів Лівші. Після чого Казах її зняв і поставив в іншому місці, з того боку, де могли піти сєпари.

На "Алмазі" нас прикривали снайпери і наші кулеметники. Коли ми зайшли по центру позиції, а не збоку, як планувалося, Лівша, не розгубився – і поділив людей на дві групи, які підуть на зачистку бліндажів. Ми ударили відразу по двох бліндажах, правий брали Лівша, Рома Юрченко і я. Другий - Скіф, Кокс і Воланд.

Зачистили перший, потім просвітили його ліхтариком - і пішли далі. В наступному під час зачистки почався заміс: крики, свист, шум. Від першого, він був, мабуть, метрах в 15. Виявилося, що в середині є вороги і їх поранило. Той бліндаж був з бойницею і звідти по нам почали стріляти, але ми загасили вогонь. Оцей другий бліндаж залишилась контролювати інша група, а нас з Ромою Лівша повів зачищати третій і четвертий. На останньому ми залишились контролювати окопи, щоб противник не міг до нас підібратись. Через 5-10 хвилин до нас приєднався Бал, Вова Бальченко, і підняв прапор України над позицією. Потім підійшла група Орла (Андрія Кизила) і нас трьох поміняли. Ми повернулися до другого бліндажа, там всередині було три людини і згодом ми їх звідти викурили. Всі троє сєпарів отримали тяжкі поранення і наші медики надали їм допомогу. Після огляду ми знайшли у них наркотики, в одного навіть "ширку". Перевірили документи, вони всі були з Макіївки. Ці сєпари розповіли, що на "Алмазі" їх було семеро. Виходить, що троє відступило, трьох ми взяли в полон, а останнього сєпара ми побачили біля третього бліндажа, він був мертвий. З’ясувалося, що йому відповіли наші хлопці, коли він звідти виповз і почав цілитись на них з РПК.

Взагалі, замість зачистки ми могли піти штурмом, але командир не хотів ризикувати хлопцями, бо ті, хто йшли б першими або загинули б, або отримали б тяжкі травми. Тому Лівша вирішив викурювати ворога.

Після того, як на "Алмаз" зайшла група Орла, ми думали, що будемо виходити, але наказу на вихід не було. Ми залишились і невдовзі почався штурм з боку ворога: спочатку сєпари стріяли справа, де розв’язка, потім зайшли в посадку з нашого боку. Поки ми вели бій, один хлопець, що був зі мною увійшов в ступор, і оскільки самому протистояти ворогові важко, тим більше, що щільність вогню була дуже велика, я сказав Орлу, а він був трохи далі від нас, що один позицію не втримаю. Тоді він підтягнув до мене Бала і Казаха. Сєпари на той момент почали підходити так близько, що намагалися до нас докинути гранати. Одна вибухнула буквально в 8 метрах від того місця, де ми стояли. А хлопець, що був зі мною, хоч і увійшов в ступор, але сів трохи далі і подавав магазини. Під потужним щільним обстрілом, коли в тебе патрони закінчились, ти голосно кричиш, що аж слина з рота вилітає, щоб тобі той магазин кинули – це таке відчуття неймовірне, в фільмах його не покажуть.

Коли з боку противника по нас почав працювати чи-то кулемет, чи РПК, Бал взяв 25ту ГПшку ( однозарядний 40-мм підствольний гранатомет, - ред..) пару "вогів" ( уламковий боєприпаси для деяких видів гранатометів, - ред..) для нього, підповз до них ближче - і по тому місцю, звідки в нас стріляли, зрядив у відповідь. І таки загасив ту точку.

Бій тривав, патронів залишалося дуже мало. Ми чекали на підмогу, тоді до нас ішов з групою Вася Тарасюк, Тайфун, а зампотєх Калина віз БК. Ми бачили, як сєпари відступали. З боку від мене в дуже вузькому окопі стояв Бальченко і Казах, а Орел стояв в метрах п’яти, шести зверху, на, так би мовити, горбочку. Попереду він був захищений, але зліва і справа – ні.

Коли до нас прилетіла міна, чомусь не було чутно характерного шелесту. Вона впала буквально метрах в трьох від нашої позиції. Мене закинуло трохи в правий бік, я впав на бруствер. Відчув два удари в шию і плече. На плечі розірвало "горку" і маскхалат, і було чути, як до ліктя біжить щось тепленьке. Ясно було, що мене поранило, я хотів сказати про це хлопцям, але побачив, що вони якось дивно с идять. Спочатку вирішив, що їх контузило, підповз до одного, а він ніякій, другий теж. Почав Орлу кричати, а Андрій теж по брустверу повільно скочувався вниз. Тоді я почав відходити по окопу до Лівші. Ми послали туди медиків, але після того вибуху почався дуже щільний вогонь. Проте медики все одно підповзли, перевірили хлопців - усі були мертві.

Лівша передав комбату, що трапилось і допоміг мені пережгутувати руку, а потім сказав відступати до того місця, де ми заходили, і там чекати на евакуацію. Перелазити через окопи мені було досить непросто, ноги позамерзали так, що їх брали судоми, рука теж деревеніла. Я попросив одного з медиків послабити мені жгут, щоб туди хоч трохи крові поступило. Мені здавалося, що сил перелізти по брустверу вже немає, але Птіца, матюкаючись, голосно кричав мені, що я повинен рухатись і добігти туди, де мене заберуть.

Врешті-решт мене евакуював Калина разом зі своїм екіпажем і завіз на одну з наших позицій, там зустріли медики роти. Я тоді був страшенно злющий на всю цю ситуацію. Мене дуже ображало, що я начебто отримав пілюлєй, не довоював і мав їхати в госпіталь. Дуже принижений був стан. І коли одна з медиків сказала, що поранення не страшне, я відповів, що тоді поїду назад до хлопців, але з уламком у плечі на позиції мене не пустили і відправили в Покровськ.

Там лікарі витягли уламок. В той самий день почали наші хлопці приїжджати, хто з обмороженнями, хто з контузіями, травмами, тому було певне своє середовище і ота злість якось легше перенеслася.

Коли я повернувся на базу, то на позиції пішов не одразу, бо шов на рані ще був досить свіжий. Лівша сказав, що зараз людей хватає, але потім я таки напросився - і з 14 на 15 лютого мене знову відправили на "Алмаз", тоді вже ця позиція називалася "Орел". 15 лютого – мій день народження. Коли я приїхав знову в те місце, нахлинули асоціації, але мене підтримали і хлопці, і командир - і я відстояв там три наряди.

Якщо загалом говорити про ті бої, то кожен з нас розумів, що може загинути, але всі вірили і сподівалися, що ми повернемось живими.

(Валіка нагородили орденом "За мужність III ступеня).

72 ОМБр потребує допомоги:

- Нічні камери відеоспостереження
- Бензопили
-Ноутбуки
-Генератори
-Стабілізатор напруги 7,5 кВт
- Активні навушники
- Кабель – 3 км
- Батареї до ТА-57
-Батареї до приладів нічного бачення та генераторів

 Реквізити для допомоги:

ПриватБанк для переказу у гривнях
Миколаївський обласний благодійний фонд “РЕГІОНАЛЬНИЙ ФОНД БЛАГОЧЕСТЯ”
ПАО КБ ПриватБанк
ОКПО: 36143302
МФО: 326610
Рахунок: 26004053210234
Призначення платежу: Благодійний внесок. “Оперативне реагування”.

SWIFT-переказ у USD
Beneficiary: Mykolayiv Regional Charitable Foundation “Regional Foundation Blagochestya”
IBAN­code: UA803266100000026009053209659
Account: 26009053209659
Beneficiary address: UA 54000, Mykolaiv, Buznyka str. 5, 118
Beneficiary bank: Privatbank
50, Naberezhna Peremogy Street, Dnipropetrovsk, 49094, Ukraine
Swift code: PBANUA2X

Intermediary bank: JP Morgan Chase Bank,New York,USA
Swift code: CHASUS33
Correspondent account: 001-­1­-000080
Description: Charitable donation for “Rapid Response” project
or
Intermediary bank: The Bank of New York Mellon, New York, USA
Swift code: IRVT US 3N
Correspondent account: 890-­0085-­754
Description: Charitable donation for “Rapid Response” project.

SWIFT-переказ у EUR
Beneficiary: Mykolayiv Regional Charitable Foundation “Regional Foundation Blagochestya”
IBAN­code: UA413266100000026009053206287
Account: 26009053206287
Beneficiary address: UA 54000, Mykolaiv, Buznyka str. 5, 118
Beneficiary bank: Privatbank
50, Naberezhna Peremogy Street, Dnipropetrovsk, 49094, Ukraine
Swift code: PBANUA2X

Intermediary bank: Commerzbank AG,Frankfurt am Main, Germany
Swift code: COBADEFF
Correspondent account: 400886700401
Description: Charitable donation for “Rapid Response” project.

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору