EN|RU|UK
 Суспільство
  28059  65

 "РАЗОМ ІЗ ЗСУ МИ МОЖЕМО ДАТИ ВІДСІЧ РОСІЇ. ІЛОВАЙСЬКА І ДЕБАЛЬЦЕВОГО ВЖЕ НЕ БУДЕ", - ІНТЕРВ’Ю З БІЙЦЯМИ РЕЗЕРВНОЇ РОТИ 5 ОБ УДА.

У нас досить непогана підготовка. Ми постійно ламаємо ворогові їхні схеми і шаблони поведінки. Щось придумуємо таке, що вони не розуміють, що коїться. Розробляємо маневри, яких від нас не очікують.

Коли двадцятирічні люди за рік стають справжніми воїнами - це дуже мене надихає. І саме з ними я відчуваю, що в нас є майбутнє.

Про командира дніпровської резервної роти 5 ОБ УДА Романа Танєтка, позивний Рембо, мені розповів комбат 5 батальйону УДА Чорний. Зустрітися домовилися в Авдіївці, саме там зараз воює підрозділ Рембо. На зустріч Роман прийшов не один, а з декількома своїми побратимами або, як вони всі називають свій підрозділ, - з родиною.

Разом із ЗСУ ми можемо дати відсіч Росії. Іловайська і Дебальцевого вже не буде, - інтерв’ю з бійцями резервної роти 5 ОБ УДА. 01

Як розказав Рембо, усі хлопці його роти з Дніпра, як і він сам, або Дніпропетровської області. До війни Роман мав свій бізнес. Вже під час Майдану переживав за те, що коїться в країні, а коли розгорнулися події на сході і сепаратисти зайняли Слов’янськ, у Дніпрі місцева Самооборона почала будувати перші блокпости.

"Пам’ятаю, як я взяв пару упаковок води, відвіз їх на блокпости і залишився допомагати хлопцям. Пробув там два тижні, а на третій відмовився від свого бізнесу і пішов в ОДА, записався в 9 сотню Самооборони. Ми почали формувати батальйон територіальної оборони. Називався він "Придніпров’я". Організували полігон. Запросили досвідчених в плані війни побратимів з Грузії. Вони нас учили стрільби, тактики і так далі. А 21 вересня я вже був на фронті, в Красногорівці, у складі 20 бату тероборони 93 бригади."

З того моменту життя Романа, за його словами, розділилося на два етапи. З друзями, яких мав до військового періоду, Рембо більше не спілкується, бо вважає, що йому немає про що з ними говорити. Зараз, окрім батьків, усі люди в його оточенні – нові.

У 20-му баті Роман був стрільцем. Зізнається, що коли потрапив під серйозний обстріл, то, зрозумів, що воює вперше і востаннє.

Разом із ЗСУ ми можемо дати відсіч Росії. Іловайська і Дебальцевого вже не буде, - інтерв’ю з бійцями резервної роти 5 ОБ УДА. 02

"Я помолився Богу, і вирішив, що якщо я тут виживу, то більше ніколи не поїду на фронт. Але коли повернувся з Красногорівки додому, побув тиждень - мені подзвонили побратими з "Дніпра-1" і запропонували поїхати з ними на схід, я погодився. Воювати ми поїхали в Піски. Стояли на позиції "Республіка Міст", це було у вересні, саме тоді вороги штурмували донецький аеропорт, але в ДАП я не потрапив. Вдома всі думали, що я на полігоні під Полтавою".

До весни 15-го року Рембо провоював з "Дніпром-1", а коли знову повернувся додому, за порадою друзів, приєднався до "Правого сектора". Записався у штаб простим бійцем.

"Я вже мав військовий досвід і доступ до навчальної зброї, тому почав проводити навчання серед хлопців. А згодом став командиром дніпровського підрозділу у складі ПС. Це було влітку 15-го року. Тоді ми ще не були в складі якогось з батальйонів, а просто як резервна група.".

У вересні 15-го року Роман зі своїми хлопцями поїхали на Чонгар. Проте коли Дмитро Ярош вийшов з "Правого сектора", то підрозділ Рембо пішов слідом за провідником.

"Тоді ще не було УДА, але було бажання сформувати щось нове, своє. Взимку 15-го року я познайомився з Чорним, поспілкувався з провідником, і на нас звернули увагу, що є такі хлопці в Дніпрі з готовим підрозділом. У квітні 16-го року ми заїхали на "промку" в Авдіївку. З мого підрозділу бойовий досвід мали тільки я і мій заступник, інші хлопці не воювали, тому ми максимально обережно їх заводили.

Промзону сепаратисти довбали досить непогано, тому нові бійці здобували досвід, а ми шліфували свої бойові навички".

У листопаді 16-го року УДА вийшла з Авдіївки. Роман повернувся в дніпровський штаб, і працюючи там, думав, як мобілізувати людей, щоб сформувати нові роти і підрозділи.

"Ми відкрили перший мобілізаційний центр у Дніпрі. Це була повністю моя ініціатива. Пізніше ще один в Першотравенську, потім в Краматорську, Кураховому, а нещодавно в Кривому Розі. Планується відкриття і в Костянтинівці, Красному Лимані, Покровську. На Західній Україні теж потроху відкриваються наші центри".

13 лютого 17-го року рота Рембо знову повернулася в Авдіївку, тоді бійці 72 бригади відбили у ворога одну з позицій "Алмаз".

"Сєпари не люблять втрачати позиції. Коли це відбувається, вони починають випалювати все навкруги. Ворог думав, що з нашого боку будуть наступи – і намагались всіх знищити танками, "Градами" і так далі. Почало прилітати в місто. Ми постійно працювали з хлопцями з 72 бригади, були в них на підхваті. А через два місяці організували собі в Авдіївці полігон – і почали займатись. Я поспілкувався з людьми, які працюють тут в Донецькій області від нашої організації, – і домовився з ними, що ми починаємо мобілізацію по Донеччині. Тут є немало людей, які готові обороняти свою землю".

Воюючи четвертий рік, Рембо вважає, що війна – то його справа і він себе в ній знайшов. Коли став командиром, найважчим для нього було переналаштуватись - усвідомити, що несеш відповідальність не тільки за себе, а і за багатьох інших. Роман вважає, якщо його боєць зробив щось неправильно, то відповідальність має нести він, командир, бо це його прогалини. За його словами, командувати – це щоденна боротьба з самим собою. Але Рембо певен, що створений саме для такої роботи.

"Мій підрозділ – то моя родина. Ближчих людей, ніж мої хлопці, для мене не існує. І вони це знають. Коли двадцятирічні люди за рік стають справжніми воїнами - це дуже мене надихає. І саме з ними я відчуваю, що в нас є майбутнє, тому я намагаюся так будувати свою роботу, щоб ми були швидше побратимами, ніж командир і підлеглі. З бійцями я спілкуюсь, як з найкращими друзями. Найстрашніше – це когось втратити. Власне я смерті не боюся, а от щодо хлопців, то про таке поняття як "двохсоті" я взагалі навіть не думаю, бо навіть "трьохсотий" – це вже повна моя поразка. Мій основний підхід до бійців – це спілкування. Але оскільки це родина, в нас йде дуже щільний відбір. Коли я беру людину - одразу попереджаю, що тиждень буду слідкувати за нею, і за цей період зроблю висновки, залишиться вона, чи ні. За тиждень можна побачити і мотивацію, і чи є бажання вчитись і воювати."

Окрім бійців УДА, Рембо має багато друзів серед бійців ЗСУ. Між добровольцями і армійцями, за його словами, чудова взаємодія.

"ЗСУ ростуть, якщо в 14-му році армія була тільки на папері, то зараз є дійсно круті вояки. Наприклад, я не бачив кращої бригади за 72. Хлопці реально воюють і добре розуміють, за що. Вони знають, що землю треба звільняти, а не просто стирчати в окопах. Намагаються, коли є можливість, вигризти якихось 5-7 метрів - і йти вперед. З такими людьми приємно працювати. І я думаю, що зараз разом з ЗСУ ми могли б дати відсіч Росії, якби вона полізла масштабніше. Іловайська і Дебальцевого вже не буде".

Якщо ти пішов воювати, то треба бути воїном до перемоги, а не так, що рік повоював – і вже ветеран.

Як розповідає командир роти, в сутичках з ворогом бійці УДА ведуть себе досить обережно. Завжди тримають відстань, намагаються воювати так, щоб не бути в прямому контакті з ворогом і мінімалізувати втрати.

"У нас досить непогана підготовка. Ми постійно ламаємо ворогові їхні схеми і шаблони поведінки. Щось придумуємо таке, що вони не розуміють, що коїться. Розроблюємо маневри, на які від нас не очікують. І взагалі, ми намагаємось виховувати бійців так, щоб вони вміли самі приймати рішення - я вважаю, що саме тут, на фронті, кується нова наша нація. Люди загартовуються боями. Те, що ми сформували і створили, – унікальний рух. Але окрім цього треба навчити кожного громадянина любити свій гімн, прапор, землю – тоді для перемоги в нас буде міцний фундамент."

Один з найближчих друзів Романа Данило Кислиця з позивним Козак вважає свого командира суворим, але дуже справедливим.

Разом із ЗСУ ми можемо дати відсіч Росії. Іловайська і Дебальцевого вже не буде, - інтерв’ю з бійцями резервної роти 5 ОБ УДА. 03

"Якось ми сиділи на позиції – і по нас почала працювати ворожа арта - Рембо дав команду, що краще відійти, але усі мають бути в безпеці, а землю ми потім відіб’ємо. І оце ставлення до людей дуже показове і для мене, і для інших бійців."

Козак учився в Дніпрі в Інституті фізкультури, а в 14-му році вирішив іти воювати:

"Мені було все одно, в який підрозділ потраплю, я просто йшов з метою "За Україну", бо все життя вважав себе українцем. Пам’ятаю, коли була перша мобілізація, я сидів на парі, читав в телефоні новини - і наступного дня не прийшов на навчання, пішов до Обладміністрації записуватися добровольцем. Там зустрів Романа. Ось так ми і познайомилися - і вже три роки скрізь разом".

Саме зараз Данило відчуває, що робить потрібну справу і вважає, що чоловік має йти туди, куди кличе його Батьківщина. А ще, за його словами, завдяки війні він відчуває, як подорослішав.

"Якщо ти пішов воювати, то треба бути воїном до перемоги, а не так, що рік повоював – і вже ветеран. Війна ще не закінчилася, люди гинуть, і наші землі не звільнено. Я вірю, що навіть одна людина в полі воїн, тому я готовий іти до кінця, скільки б часу на це не знадобилося."

Данило називає себе універсальним бійцем, тому що оволодів різними видами озброєння. Але зброя йому подобається лише там, де вона актуальна, тобто на війні, але не в цивільному житті.

Як і Рембо, Козак вважає свій підрозділ унікальним, у якому бійці, якщо доведеться, одне за одного готові йти під кулі.

"Я відчуваю, що мені випала велика честь – і бути серед цих людей, і воювати. Те, що життя так повернулося, – це подарунок, бо не кожен зможе так його прожити, як я проживаю зараз. А ще, якщо раніше я просто вважав себе українцем, то зараз гордий цим. Ми показали не тільки, як уміємо воювати з досить сильним ворогом, а і яку відсіч можемо йому дати".

Олексій, з позивним Жан, бійцем УДА став нещодавно - навесні 16-го року. Перед тим чоловік рік прослужив у 25 бригаді ВДВ. Проте свій теперішній підрозділ, як і двоє його друзів, називає родиною.

Разом із ЗСУ ми можемо дати відсіч Росії. Іловайська і Дебальцевого вже не буде, - інтерв’ю з бійцями резервної роти 5 ОБ УДА. 04

До війни Жан понад 10 років працював шахтарем у місті Тернівка. Хоча у 2004 році довелося звільнитися - керівництво поставило умови, або він підтримує Януковича, або йде з роботи. Але згодом, коли обрали Ющенка, Олексій знову почав працювати. У 2014 році, коли рідний і двоюрідний брати Жана вирішили йти воювати, чоловік теж зібрався на фронт.

"Я декілька разів їздив у військкомат, але мене не брали, постійно казали, що мобілізація вже скінчилася. Одним словом, я чув якісь відмазки. Коли прийшов утретє, то сказав, або беріть, або піду в добробат – пообіцяли, що прийде повістка. І прийшла вона аж 30 січня 15-го року, а другого лютого я потрапив в гаубичну батарею 25 бригади. В кінці березня ми вже були в Авдіївці."

Коли Олексій пішов не дембель, пройшов вдома психологічну реабілітацію. Але, як і Козак, розумів, що гасло "Я своє відвоював" - не для нього і треба повертатися на фронт.

"Незважаючи на те, що я вже рік відвоював у ЗСУ, я бачив, що добровольці – це велика сила. Порозмовляв у Дніпрі зі знайомими - і мені порадили поспілкуватися з людьми з УДА. Я приїхав до них, познайомився з майбутнім моїм командиром, побачив, що це порядна людина – і зрозумів, що якщо таких людей буде більше, перемогу ми отримаємо швидше і з мінімальними втратами. Приєднатися до хлопців вирішив не одразу, бо моїм батькам по 70 років і обоє синів на війні, але все ж таки я звільнився з шахти – і пішов воювати знову."

Про бої Жан згадувати не хоче, але гордий тим, що рота його цінує. Вважає, що до перемоги ще далеко, проте вона все одно буде на боці українців.

"Страх я вже давно поборов, та і не боїмося ми з хлопцями нікого, окрім Бога. Але і його не варто боятися, бо він за нас і нам допомагає. Якщо треба, ми всі тут поляжемо, проте ворог вже добре знає, що йому сюди дороги немає – бо Україну боронять справжні воїни".


Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору