EN|RU|UK
 Суспільство
  11353  26

 "Я ПРОСИЛА ВИБАЧЕННЯ, ЩО НЕ КРИЧУ, НЕ РВУ НА СОБІ ВОЛОССЯ І ДУМАЛА: "БОЖЕ, НЕВЖЕ СМЕРТЬ - ТО НАЙКРАЩА ДОЛЯ ДЛЯ МОГО СИНА?" – СПОГАДИ МАМИ ЗАГИБЛОГО СЕРЖАНТА ТАРАСА ДОРОША

Колись, ще до подій на сході, я думала, що війна - то десь далеко, і ніколи б раніше не повірила, що вона прийде в нашу хату і так глибоко торкнеться мене. Я йому весь час казала, що дуже боюся за нього, а він мені, що, мамо, ми виграємо, побачиш.

"Ми – люди без шкіри, оголений нерв. Нам ніколи не стане легше" - це слова мами бійця, який загинув на сході. "Цензор.НЕТ" розпочинає серію історій матерів загиблих атовців – жінок, які живуть у спогадах про своїх дітей.

"Я не пам’ятаю того дня, коли Тарас їхав на схід, але це було літо 2014 року. Мені якраз друзі з Риму привезли вервичку, я взяла її з собою, коли проводжала його – і весь час, поки він служив, я на ній молилася", - згадує Галина Володимирівна Дорош – мама загиблого сержанта міліції Тараса Дороша. Я фотографую жінку з вервичкою в руках в кімнаті, де колись жив її син. Там скрізь стоять фото Тараса, загалом приміщення нагадує маленький храм – таких тепер тисячі по Україні.

Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся і думала: Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина? – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша 01

Сім’я Дорошів живе піді Львовом в селі Малехів. Тут на початку 2000-х років батько Тараса Руслан Миронович збудував хату, про яку дуже мріяв, і оселився в ній з дружиною і двома дітьми – Тарасом і Анною-Марією. Зараз вулиця на якій вони проживають, носить ім’я їхнього сина.

"Він був доброю дитиною, чуйною, навіть коли вже був дорослий, завжди нас слухав", - розповідає тато Тараса. "Я будівельник, і він теж працював останнім часом будівельником. Вчився спочатку в економічному коледжі, а потім у львівській Політехніці. Син так само мріяв побудувати свою хату і оселитися там зі свою дружиною Уляною. Вони побралися за рік до його загибелі."

Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся і думала: Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина? – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша 02

За словами Руслана Мироновича, коли він їхав на Майдан, то не хотів брати з собою Тараса, бо розумів, що там може бути небезпечно, а той щойно одружився. Але коли почалася війна, хлопець одразу вирішив, що не може бути осторонь – записався в батальйон патрульної служби міліції особливого призначення "Львів".

"Вибір він свій зробив одразу, тільки почав формуватися батальйон, то було ще в квітні", - пригадує мама загиблого. Я йому казала, що Тарасе, подумай, то ж не дитячі забавки. А він заспокоював, що вони спочатку на навчання, і взагалі, що то батальйон міліції, а не військові, але коли побував на сході, казав мені: "Мамо – це моє!", - а мені так страшно було то чути. Проте Тарас завжди мені казав: "Ти думаєш, що будеш тут на кухні сидіти, розмовляти з бабцею – і в державі щось зміниться? Треба йти і щось робити самим".

Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся і думала: Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина? – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша 03

У кінці липня батальйон, в якому служив Тарас, завели у звільнений Лисичанськ. Потім, після першої ротації, в Сєверодонецьк, а загинув хлопець 14 січня 2015 року від кулі снайпера в Станиці Луганській. Пригадуючи, як сам їздив схід, Руслан Миронович розповідає і про останні хвилини життя Тараса:

"Як нам розповідали, куля потрапила на сантиметр вище від бронежилета. Хлопці повезли його в лікарню, але лікарі сказали, що врятувати було неможливо. Я потім туди їздив, у Станицю, хотів знайти місце, де загинув мій Тарас, але не знайшов".

У хлопця були досить дружні стосунки зі своєю сестрою. За словами батьків, коли вона народилася, саме він дав їй ім’я – Анна-Марі, і дуже тішився від того, що в нього є сестричка. І хоч різниця між дітьми 10 років – вони дуже довіряли одне одному.

"Тарас, як додому приїжджав, то казав нам, що воює за те, щоб ми не бачили того, що він там побачив", - пригадує дівчина. В одному з останніх листувань із сестрою хлопець казав, що нікуди не подітись – війна без жертв не буває. Це було 3 січня 2015 року, а 14 січня Тараса на стало.

Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся і думала: Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина? – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша 04

"Він дуже любив життя. Дуже дбав про своїх хлопців, чи-то одяг, чи взуття – все намагався знаходити. І ми тут теж шукали, що могли. Наш сусід їм дуже допомагав – купував речі", - описує, яким був її син Галина Володимирівна.

"А ще він хлопцям їсти любив варити. Вони нам вже потім розповідали. Взагалі, він завжди і до всіх був дуже уважний, і уваги його зараз дуже не вистачає. От ми з Вами сидимо, а він би зараз прибіг, зробив нам кави, як справжній господар.

Свою жінку обожнював, був страшно закоханий і щасливий з нею. І романтик був настільки, що як їхав на першу ротацію, замовив Уляні квіти. Вона дуже любить японські трояндочки - і він домовився, щоб йому привезли їх до автобуса. А ще дуже гордився, що його поставили командиром штурмової роти, хоча, як мені розповіли на похороні, то було неофіційно, бо він не мав достатньої освіти, щоб займати таку посаду.

Мені шкода,що він не встиг стати батьком, бо він дуже любив дітей, а вони від нього теж шаленіли. А ще Тарас був дуже веселим. Я ніколи не бачила його злим. Він коли сміявся, то в нас хата дзвеніла від того сміху. Я не знаю, що таке розказати про нього, ну, що? Хвалити? Для кожної мами своя дитина найкраща. Ми були друзями з ним. Він ділився переживаннями, хоч для хлопців то і не дуже притаманне. Без Тараса тепер дуже порожньо.

Коли був на останній ротації плакав, правда не при мені, а при Анні-Марії, бо пригадав, як на одному з блокпостів сталася така історія: тільки він звідти від’їхав - хлопців накрило "Градом". А мені потім казав, що мама, ти не уявляєш, я тільки що з ними розмовляв, і мене Бог спас, а від них нічого не залишилось – попелище і каркас від машини. І додавав, що то так важко усвідомлювати, коли втрачаєш людей.

А взагалі, коли Тарас ішов воювати, то казав нам усім, що його одного вистачить - він за всіх хлопців з родини буде на сході, бо дуже любив всю нашу сім’ю, страшно любив Україну. І гордий був від того, що він українець".

Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся і думала: Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина? – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша 05

З дружиною Уляною хлопець жив у сусідньому селі у її батьків, востаннє тато і мама бачили свого сина 9 січня 2015 року, коли він приходив з ними попрощатися перед тим, як знову їхати на фронт.

"Ми – віруючі люди, ходимо до церкви щонеділі. Тарас так само – ніколи не пропускав служби Божої. І останній раз, коли був тут на Різдво, він пройшов реколекцію ( В католицизмі - кількаденний період, присвячений духовній віднові через молитву, конференції і сповідь, - ред.). І зараз в мене таке враження, що дитина себе готувала до зустрічі з Богом. Відвідав нас, бабцю з дідом і всіх похресників, навіть тих, які далеко - в нього було море емоцій тоді. Те Різдво було якесь особливе. Мій Тарас завжди прикрашав будинок на це свято, але коли з ним така трагедія сталася, прийшли мої колежанки (Подруги, - ред.) і всі ті прикраси зі стін позривали - хату вичищали. Тепер для мене Різдво – це якийся такий сум. Хоча то народження Хреста, треба радіти, але мені навіть тяжко йти колядувати. А Тарас дуже любив колядувати.

Коли я дізналася, що він загинув, я тут у проході в кімнаті впала на коліна і молилася …Просила вибачення, що я не кричу, не рву на собі волосся. Я казала:"Боже, невже то для нього найкраща доля?" Бо хто знає, як його б життя повернулося далі - стільки багато спокус скрізь. Він міг повернутися, зайняти якусь посаду і як знати, в який бік він би змінився? Мені б було дуже погано, якщо хтось би мені сказав, що твоя дитина зробила мені зло. Я не знаю, звідки в мене виникли ці думки, можливо, так я себе заспокоювала. А потім я ніколи навіть не нарікала: "Боже, ну, чого він?" - бо я знаю, що море таких хлопців - і усі їх матері теж страждають! Тяжко було мені тоді, та й зараз тяжко. Може трохи й притупилося побутом…але…"

Коли жінка розповідає про сина то тихенько плаче, закриваючи руками обличчя, то молиться, потім заспокоюється і посміхається, згадуючи світлі моменти з його життя. Уривками пригадує різні подробиці: і як Тарас змужнів на війні, і як йому пасувала борода, яку він раніше ніколи не носив; як закурив на фронті, хоча до того не курив, але коли загинув, при ньому знайшли пачку сигарет.

"Я постійно думаю, як така малесенька куля могла вбити мого сина? Хлопці кажуть, що всі плечі були пошматовані. І я бачила той бронежилет весь у крові, але на ньому була така маленька дірочка спереду, зовсім маленька, заклеєна лейкопластиром."

Після кожної відпустки проводжати хлопця на фронт, як пригадують батьки, приїжджала майже вся родина, навіть немовлят із собою брали. Тільки в останній раз зібралося коло найближчих Тарасу людей.

"14 січня він о 16.30 ще був з волонтерами на зв’язку, а десь близько 18 години нам подзвонили і констатували смерть. Він ішов перший, він був найвищим із п’яти хлопців. Снайпер стріляв конкретно на знищення. Хлопці його за ніч привезли. Коли ми його зустрічали, все подвір’я виклали свічками. І моя дитина приїхала, як жива. Правда, його спершу повезли до Уляни. Там відслужили панахиду, а тоді вже тіло лежало в нас у хаті. Тисячі людей прийшли. А коли його везли ховати, в кінці вулиці голуби знялися – ціла зграя. Погода була надзвичайна – сонячна.

Я дуже часто собі тепер задаю питання, чи правильно я живу? Може треба інакше жити, може цим горем, Бог мені хотів сказати, що задумайся, поміняй щось. Може треба для когось жити? Для чоловіка – в нього хворий хребет; для батька, для мами, вона – інвалід, понад 40 років без обох рук.".

Поховати Тараса Дороша родина вирішила в Малехові, щоб можна було часто ходити на могилу. В школі, де він навчався, є меморіальна дошка. Після смерті Тараса родина отримала купу віршів на його честь. Коли хлопець загинув, йому було 27 років.

"Ми Тарасом його назвали, бо і ім’я подобалось, і на честь Шевченка, і взагалі тому що Тарас - то бунтар. Він хоч і дуже доброю був людиною, але з принципами. Я завжди ним пишалася, мені і зараз є чим пишатися.

Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся і думала: Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина? – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша 06

Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся і думала: Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина? – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша 07

Колись, ще до подій на сході, я думала, що війна - то десь далеко, і ніколи б раніше не повірила, що вона прийде в нашу хату і так глибоко торкнеться мене. Я йому весь час казала, що дуже боюся за нього, а він мені, що, мамо, ми виграємо, побачиш..

Я живу, ходжу на роботу, часто думаю, що хлопці там гинуть, а Тарас мені зараз весь час нагадує, щоб я молилася. Я часто прошу Бога, щоб син мені приснився, бо хочу хоча б уві сні його побачити. Ніхто не знає, як там буде на тому світі, але я маю надію, що колись ще зустріну свою дитину."


Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору