EN|RU|UK
 Суспільство
  14719  16

 Розвідник 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сергій Лещенко: "З'являється граната, яку ти носиш із собою. Своя граната, для себе. 110 грамів тротилу - чудові ліки від страху". ВIДЕО

Сергій Сергійович Лещенко (Сайгон) – учасник бойових дій, розвідник у 10-й окремій горно-штурмовій бригаді. Під час служби до жовтня 2016 року перебував у зоні АТО на напрямку фронту Невельське-Мар’їнка-Красногорівка-Докучаєвськ.

"Цензор.НЕТ" публікує фрагмент розшифровки інтерв'ю з розвідником 10 окремої гірсько-штурмової бригади Сергієм Лещенком. Повністю дивіться на відео.

- Розкажи, що для тебе було найстрашніше на війні.

- Просто перестаєш боятися. Ну, нема сенсу боятися. Да, там звісно, ти не будеш пити, не будеш їсти, в тебе ще буде понос. Сухпай літом вообще їсти старий було невозможно. В тебе скоріше всього не буде води, тебе ще можуть убити, а єслі чесно, навєрно і уб’ють. В якийсь момент, ето називається "маски сорваны", в якийсь момент тобі стає так класно. Ти стаєш свободним повністю. Развєдка на самом дєлє, ето ж вообще скучная тема. Скучна-скучнюща тема. Ти лежиш і 4 дня дивишся в кущі.

- В тебе з твоїм командиром, з лейтенантом, в тебе, солдата, такі дружні, братерські стосунки.

- Потому що він колись об ящик порвав штани і голою жопою вночі бігав, світив по етому самому, по посадкє. Він же мені як рідний.

- Ти отримав від війни те, що хотів?

- Встає солнце на востокє, біля тебе стоїть прекрасний заіндєвєлий пулємьот, чашка гарячого кофе. Разве не красота? Разве не красота?

- Доброго дня. Сьогодні ми говоримо про свою війну Сергія Лещенка, бійця 10-ї гірсько-штурмової бригади. Сергій сьогодні прийшов до нас зі своєю книгою. Тобто людина, яка пережила війну і після війни написала свої спогади, свої думки виклала в повному обсязі. Це людина, яка мислить, в якої є активний акаунт у Фейсбуці. І сьогодні ми поговоримо з ним про його долю, про його війну. Про те, що він пережив, що втратив, що зустрів на війні і про його книгу, яку зараз він вперше може нам продемонструвати.

(за кадром) Сергій Сергійович Лещенко (Сайгон), учасник бойових дій, розвідник у 10-й окремій горно-штурмовій бригаді. Народився 29 листопада 1985 року. Не дочекавшись повістки на фронт, під час мобілізації пішов у серпні 2015 року до выйськкомату і попросився до лав ВСУ. В армії до цього не служив. Під час служби до жовтня 2016 року перебував у зоні АТО на напрямку фронту Невельське-Мар’їнка-Красногорівка-Докучаєвськ.

- Вітаю, Сергію!

- Здравствуй, Юра!

- Отже, розкажи, з чого для тебе почалась війна. Ким ти був до війни?

- Та до війни я був порядочним в принципі сім’янином, ростив собаку, дєлав ремонт, ссорився з женой. Все, як люди обичні.

- Ти з Дніпра.

- З Дніпропетровської області. Під Дніпром.

- У тебе був якийсь військовий досвід?

- Ні, абсолютно ніякого військового досвіду немає. Я 1985 року народження і з початку 2000-х років в армію не сильно хотіли йти, та не сильно хотіли і брать в армію. У мене даже дєла, по-моєму, не було прі етом у воєнкоматі, я даже не міг воєнний білєт якийсь елементарний получить, пустий, там дали мені якусь бумажку, сказали: на, це, короче, твій воєнний білєт. І все. А потом наступив апрель, по-моєму, 2014 года. Це вєсті із Слов’янська, там усе це. До мене якось війна прийшла от в перший день, я її не доганяв головою, що це ж війна. Я якось сразу поняв, що єслі в Словянську вооружоні люди, що… було понятно. Ну, в силу обстоятельств жизнєнних, сємєйних, получився такий соціальний договор з женой: я не йду добровольно, вона не ропщет, єслі приходе повєстка, а повєстки все не було і не було. Волни мобілізації летіли, а повєстки все не було і не було. І тут 6-та волна, якби уже крайня, послєдня, все, уже дальше не буде. Ну, я пішов в воєнкомат сам. Кажу: дайте мені повєстку. Приїхали в общей сложності 86 человєк нас було новобранцев послєдніх. Все, більше не було. Мене удивив подход 93-ї бригади, що на другий день нас оділи, обули полностью, при том що весь інтернет – там тотальна зрада. Ніхто от нас не отказувався, я бачив, от ну всьо уже, всьо, вони вже приїхали, ну давайте поплачем, напишем в Фейсбукє, що вони погані, но вони вже тут. Всьо, уже їх надо кормить, їх надо вдягать, їх надо обувать. І от оце, навєрноє, різниця войни от гражданкі, що там – готовність к дєйствію. Ну, всьо, хорошо, да, все погано, ладно. Їдем дальше. Потом нас отвеєзлі в Ширлан, конєчно, і тут на контрасті. Потєрі великі в ульяновських котлах – це рядом з Ширланом є село Ульяновка. Скільки там угроблено личного состава в магазинах і під магазинами, я не знаю. Но потєрі великі, там дорога до Ульяновки усєяна тілами. Нєкоториє даже просто не доходили, встрічали тих, хто йшли уже оттуда з алкоголем. І вони прямо посеред дороги сідали і вже хтось туди не доходив. І у нас, я думаю, якби нас не одвезли тоді, в 15-му році в Ширлан, у нас би, навєрноє, качествєнно був би зовсім другий процентаж людей, готових до війни. Просто багато хто себе розтєряв у цьому Ширлані, потому що сінька, сінька, сінька, водка.

- Але, можливо, це і був природній відбір?

- Да, тоже про це думалося, що, на самом дєлє, казали там рєбята. Вони тоже не хотіли, щоб нас там сильно отправляли, потому що їм вигідніше було нас підготовить на ті позиції на які… їм надо СПГшники, вони можуть вибрать: оцей СПГшник буде, оцей СПГшник, да? І підготовить. А в Ширлані – ну… От, і ребята казали, що в нєкоторой стєпєні це хорошо, потому що там багато стає на свої міста. Уже стає понятно більш-менш, хто де є. Опять же це полєзно. Ми всі одинакові, в одинакових умовах, перехворіли одинаковими болєзнями. Подивилися, хто є хто.

- Що ти побачив у своїй роті? 93-тя, 10-та.

- Це два разних колектива зовсім. Потому що в 93-й був сталий колектив з мобілізованих четвертої хвилі і уже контрактників, які підписали. Це був колектив, у яких вже був бойовий досвід за плечима, то в 10-й гірсько-штурмовій бригаді, я туди перевівся з початку її створення. І ми все це нарабатували.

- І що було, скільки ти був у 93-й?

- Чотири місяці я був у 93-й бригаді.

- Де воювали?

- Ми стояли, получається штаб батальйону був у Карловкє, а ми стояли на позиціях вокруг села Невельського. Я попав у взвод связі, там тоже своя робота нужна, але специфічна. Ну, научився катушки еті мотать, ну научився комутатори підключать, ну научився рації перепрошивать, ну научився там якоюсь простєнькою апаратурою для прослушування пользоваться. Ну, це, собствєнно говоря, і єсть всьо. Мені було цього мало. Ну, откровєнно мало. Зиму я був прикомандирований до обичної пєхотної роти, находився з ними і там пішли розговори. Там розговори такі, коли ж уже ж начинаєш воєнний, уже ж понімаєш там полутона, полунамьоки. Начали розпрашувать, (нерозб) вмію заїжджать на платформу. Ну, мі уж армейський мозок бистро поняв, що дєло йдьот к ротації. А я ще якби вродє мало. Ну, то я з командиром побалакав і кажу: давай, єслі хтось буде шукать людей, в якісь там другі підрозділи, тільки нормальні, щоб не такі, як сплавляють ото все їх куди попало, то ти вспомні, що я єсть і що я якби вродє, як хочу. І в кінці січня приїхав офіцер.

- У кінці січня – це вже 16-го року?

- 16-го. Кінець січня 16-го року. Приїхав офіцер 10-ї гірсько-штурмової бригади, офіцер з розвідки, який шукав людей в розвідку. Це у них, я не знаю, що це у них було. Отак… покупатєль, як кажуть. Мій командир взвода вспомнив, що я хочу перевестись, привіз мене до нього, той чесно сказав: бригада нова, бардак, непонятно, що буде, (нерозб) в АТО. Хочеш – поїхали, хочеш – оставайся тут, в 93-й. Ну, я довго думав, мінут 20, навєрноє: та, поїхали. Всьо равно 93-ю виводять. А 93-тя попаде в Черкаську. Нема нічого хуже, чим буть на ППД 50 кілометрів од дому.

- Тобто ти хотів залишитись на війні, тому що для тебе ППД було гірше, ніж фронт.

- Однозначно. Того що я хотя би не навоювався. Получилося там якісь бази, якісь навики, там уже можеш через 4 місяці сам уже розібрать якийсь пулємьот, хоть я не пулємьотчик. Цього мало. Ну, мало. Мені було мало. Того перевівся. З 93-ї в 10-ту я коли переїхав, то, конєчно, я вже і побачив контраст мєжду бойовой бригадою і небойовой бригадою. Ще й бригадою, яка тільки створюється. Потом, конєчно, мозгами еволюціоніруєш, ти понімаєш, що в тих умовах, це ще керівництво бригади, це що воно робило дєйствітєльно все, що могло. Ну, там велика кількість, допустім, СЗЧшників. Люди.

- СЗЧшники, тобто, які самовільно залишають частину.

- Ми не були ж… ми були в Білій Церкві тоді, получається бригада формувалася в казармах в Білій Церкві на п’ятій площадкє. Ми не знали, де твій взвод, хто твій командир. Там не було понятно вообще хто єсть хто. Туда просто приїжджали люди, яких селили в казарму. Болєє ілі мєнєє розвідувальний підрозділ іще якось тоді підходив до цього якось, хоть якось цим занімався. Хотя опять же, штат набили ким попало. Ну, як ким попало? От єсть список людей. От єсть список людей і єсть список посад. Беруть – і всьо. Накладають, переписують отсюда по алфавітному порядку.

- Слухай, яку ти взагалі мотивацію для себе знаходив? Ну, от ти сидиш, ти знаходишся на війні, поруч – дім. Ти не воював. Навіщо тобі там було знаходитись?

- Ну, я ж сам перейшов

- Ти такі питання собі ставив?

- Да.

- От, сидиш собі вночі, дивишся в караулі.

- Тисячу раз.

- І скажи, які були думки?

- Ну, я ж сам сюда прийшов. Ну, я не знаю, це як… отказуваться от своєго рєшенія? Не те, що там уже всьо, поздно назад. Нікогда ж, навєрноє, нє поздно. Ну, мені багато нравилось, те, що ми робили. Багато. Даже ці якісь… от ви кажете, караули. В них тоже єсть своя прєлєсть, знаєте.

- Яка?

- От сидиш ти такий, не знаю, рано-рано вранці, в 6 часов утра, умовно кажучи. Сонце сходить. Воно якраз встає. Ти сидиш ліцом на восток. От встає сонце на востокє. Біля тебе стоїть прекрасний заіндєвєлий пулємьот, чашка гарячого кофе, вєдь развє нє красота? Развє нє красота?

- Чи були ситуації, коли тобі треба було робити вчинки? Коли в тебе були конфлікти, коли тобі треба було робити вибір: сидіти тихо, дивитися на небосхил або все ж таки діяти і з’ясовувати стосунки. Або йти вперед?

- Да. Навєрно, от перва практіка, коли ти понімаєш, що тобі надо або дєлать – це залежить від тебе, що ти зробиш – вона, к сожалєнію, пройшла не в бою. Вона якраз пройшла у взаімотношеніях з командиром. Я людина дуже непроста. Ніколи не молчу і достаточно мєрзкій тіп на самом дєлє. І я не стіснявся казать командиру: что выделываться, успокойся, на самом деле, все ж тут взрослые мужики, що ти з себе корчиш? Йому це не понравилося. Це ще в 93-й бригаді.

- Це ти ротному сказав?

- Це я взводному сказав.

- Взводному?

- Да. Йому це не понравилося і не те, що він мені питався создать якісь трудності ілі вставляв палки в кольоса, просто то, що називається "предвзятое отношение". Воно видно, це предвзятоє отношеніє. І от тоді, собствєнно говоря, цей разговор і состоявся, коли я йому кажу: слухай, ну єслі ти такий проханий, давай я буду переводиться, потому що слушай, сиди тут, закривай дальше, не знаю там, глаза на всякіє там неліцепріятниє вєщі, єслі ти собі построїв службу так, щоб дослужить – просто дослужить – то я не хочу закривать глаза на нєкоториє вєщі. Я буду про них казать в откриту. Я буду казать на чорне – чорне, на біле – біле, на під#раса – під#рас. Всьо. Не больше, не менше. Навєрноє, такого, мабуть, єслі взять срєдню статистику перевода в Збройних силах України, я, навєрноє, солдат, якого перевели бистріше всіх.

- Так ось чому тебе перевели?

- Бистріше всіх, да. Но при тому не сплавили. Це, навєрноє, для мене особисто, для мене в душі, як для особистості, для мене було важно, щоб мене не сплавили, як "аватарів" сплавляють. Куди їх? Та сплав його кудись, в якусь бригаду.

- Тобто взводний перевів, але все ж таки зберіг повагу, да?

- Да, зберіг повагу. Це було питання мого вибору. Він мені сказав: вот приехал человек, ты с ним поговори, если тебе все подходит, скажешь мне, и уезжай.

- Це по-чоловічому.

- Да. Если нет – отстирайся. І того, я не считав, що в мене були погані командири. Із-за цього поступка. Якби не цей поступок, я би навєрноє, сказав: первий мій командир був поганий, а всі остальні - хороші. У мене всі були отлічні командири. Мені повезло з ними. На війні.

- Скажи, із кого треба формувати армію, на твій погляд? З тих, які постійно щось висказують своєму командиру, або тих, які виконують накази мовчки?

- І те, і те погано. Надо найти золотую середину. Потому що конструктивна критика вона єсть конструктивна критика. Но, як показала практика воєнна: спасение утопающих – дело рук самих утопающих. Єсть люди, які 8 місяців не получають зарплату. Я собі мало представляю. От я не получаю 8 місяців зарплату, чого я должен щось робить, мені ніхто не платить. Я вообще не понімаю, як чєловєк може роботать на роботі, де йому 8 місяців не платять зарплату. Я з такої роботи уходжу. Соотвєтствєнно, єслі мені не платять дєнєг, надо йти і питать: чого мені не платять дєньгі? Мені надо йти питать. А оце, чого я должен дєлать, це хай замполіт іде робить – це (нерозб) твоя зарплата. І крітіка, основана на том, що ти нічого не можеш, ти нє способєн к созіданію і в критікє шукаєш оправданіє твоєму деструктивному повєдєнію, що не ти якийсь там… трошки нехороше солдат, а всі вокруг тебе – командири винуваті, там, я не знаю, друзья твої винуваті, жінка твоя винувата. Нет. Так не буває. Єслі в тебе щось погано, тєбє надо вставать і щось дєлать. І так же само касається мовчки виконувать накази. У нас же ж єсть еще така проблема як некомплектація. І не всєгда у нас командири компетентні були, і, навєрноє, єсть їх все менше і менше некомпетентних, але вони поки ще даже сейчас єсть, на п’ятому році війни. І ти ж должен понімать, яку тобі задачу нарізають. Єслі воно сопряжено з тим, що ти понімаєш, що ця задача,.. ну, це веде до дискусії. До дискусії, а не до откритого нєвиполнєнія пріказа. Цього дєлать, кстаті, нєльзя. Уже потом послє пєрєвода були коли якісь бойові ситуації, то, конєчно, тоже там приходилося… ну як сказать… некомплєкт сейчас, некомплєкт був всєгда. І надо було в умовах цього жорсткого некомплєкта по людях, і людях, не готових, не відповідаючих ожиданіям командиров і вищого руководства, їм надо було робить ту роботу, яка возлагається на розвідувальний орган. І нашлося. На базі двух взводов удалося создать двє робочих групи. Які занімалися безпосередньо своєю роботою. І я считаю, що це класний показатєль. Що коли на базі взвода получилася група – це супер. І уже там, коли з тобою 18-лєтні, 19-лєтні пацани, а ти сам – не класний воїн і сам вообще не з тих пацанів, що носки (нерозб). І вони на тебе дивляться: ти ж уже воював! Да, в 93-й сидів такой, сонечко з кружкою чаю встрічав. І вони на тебе розраховують. І іноді якихось елементарних надо сказать 5-6 слов, їх надо сказать голосом, який нічого не значить. Отдираєш язик от піднебення, бо адреналіна хлестонуло, висушило і питаєшся щось ровним голосом сказать: ну, піди там подивися. Фух, сказав. От в цьому плані, не те, що ти – прєдмєт для подражанія, а просто коли всім страшно надо всьо равно щось дєлать. Даже коли страшно. Даже єслі тобі страшно. Ну, давай ще ти начнеш бояться. Ну, заплач тут сядьте. Ну, поплачте, потужіть, як вам тут погано. Но роботу-то дєлать всьо равно придется. Страшно, не страшно. Оце готовность к дєйствію, це те, що отлічає людей, прошедших войну от людей, які її не бачили. Готовность к дєйствію. Це не отображається обязатєльно в якійсь там агресії ілі в якихось воєнних обязатєльно діях. Просто дєйствовать.

- Розкажи, будь ласка, як тобі спало все ж таки на думку написати книгу. Ось ти прийшов з книгою. Покажи нам її, до речі.

- Це моя книжка. Це моє дєтіще. Зборнік рассказов под названієм "Грязь. Khaki". Інтєрєсноє таке названіє. Це вимучена за два года, вистрадана, виплакана, я не знаю, виписана.

- Грязь. Khaki – це те, що найбільше бачить піхотинець на війні? Через це?

- Ніхто, по-моєму, не сумнівається, що грязь – це про війну. Це однозначно. Ніхто в нашій країні вже не сумнівається, що грязь – це точно про Донбас. А слово khaki – ето такая ігра слов, потому що слово khaki якраз переводиться як грязь. І хакі – це тоже про войну. Перший камуфляж на англо-бурській війні, він був кольору хакі. Самий первий. І він є для мене самий універсальний даже. І поетому така ігра слов, воно повязано. І того "Грязь. Khaki". Як написать? Не думав написать книжку. Вообще.

- Скажи, будь ласка, що для тебе книга? Вона чогось тебе навчила?

- Для мене книга – це… татуированные деревья про тех ребят, про которых не напишут книгу. Я книжку прийняв рішення писать, коли поняв, що Герої України остануться в Вікіпедії, і кавалєри всіх орденов, да? Вони нікуди не дінуться. Про них ще, навєрноє, не снімають фільмів, не пишуть книжок. І для мене були героями оті прості ребята на ВОПах, РОПах в підрозділах розвідки. З пулемьотами, автоматами, які непонятно зачем, без всяких на то відімих причін лізли вмирать. Вродє зачем же воно йому? Він міг работать, там, не знаю, десь на роботі на якійсь, может даже дітей ростить. Но він чогось тут. Ми всі там були "чогось тут". Но люди це робили. І це були мої герої. Я понімав, що про ніхто ніколи не напише. Ну, напишуть про них. Хто там буде помніть якогось сержанта-пулемьотчика чи когось там, старшого розвідника – кому вони надо? Пішов, прийшов – таких тисячі. Обтєсали перони вокзалів. А книжки про них ніхто не пише. Того – чого не я?

- В тебе, в твоїх героїв є реальні прототипи?

- Це не книжка, за винятком одної розповіді, яка написана з Мартіном Брестом, ця книжка повністю автобіографічна. Десь примєрно треть книжки – це розповіді про людей. Вони називаються, розкази називаються іменами, позивними цих людей. І це мої сослуживці. І ці розповіді про них, як їх бачив я. Я нікому нічого не давав читать. Я ні з ким нічого не консультирувався. От як я бачив людину, так я про нього і писав розказ. Остальне – це все або особисті якісь переживання, або якісь конкретні бойові ситуації, потому що я понімаю, що це тоже надо писать і надо тоже читать.

- Що найважче тобі було написати? Яку главу?

- Самий важкий розказ – це розказ "РГД".

- Про що він? Розкажи.

- Дєло не в якихось там понтах. Просто в якийсь момент, коли ти себе… ну, дєлаєш внутрєннюю свою ревізію, коли ти понімаєш, що завтра я дєйствітєльно можу по-настоящему вмерти. Не те, що – мене може накрить артилерія, "Град", сбить машина. Я ж іду туда, а там может бить всякоє. Там скоріше з все буде всяке. Або я йду для того, щоб там було всяке. І начинаються оці терзанія: "А шо єслі плєн? Та куди в плєн. Та нельзя в плєн". І оце мучаєшся, мучаєшся з цим. Потом просто приходить просте рєшеніє: "Та нехочу я в плєн ніякий". Поетому появляється граната, яку ти носиш з собою. І носиш її для себе. Своя граната, для себе. Потому шо страшно. Харашо, даже єслі страшно, отлічне лєкарство от страху. Чого б і не? 110 грам тротілу – отлічно. І цей розказ про цю гранату…вона ж не зразу у всіх появляється. Як я до неї прийшов. Получилось так, шо я його написать – написав, отредактіровать – отредактіровав, а прочитать не можу. Прочитаю 2 абзаци і закриваю. Ну не хочу я його читать. Це я про себе писав. Того цей розказ, він більше про внутреннє. В ньому не має нічого страшного, ніяких кишок, крові, просто про внутреннє переживання.

- Про вибір.

- Про готовність вибору.

- Скажи, а чому приходить готовність вибору і ти відрізаєш себе від життя?

- Для того шоб, не хочеться казать пафосно "Во імя победи", для того шоб можна було работать. Потому шо страх – він паралізує, він сковує. Мислі, що з тобою щось може там случиться, вони не оставляють тобі уже місця ні для чого. Ти в принципі єслі боішся, ти більше не способен нічого і делать. Ця граната – це прививка од страха, потомушо в тебе: "Да єслі шо, господі (висмикнув чеку), до побаченя". Просто перестаєш боятися. Ну безсмислєнно бояться. Безсмисленно бояться те, шо від тебе вобще не залежить. І в тебе появляється врємя на службову діяльність. В тебе появляється врємя на конструктивне мислення, як ти шось тут будеш робить. Потому шо ти не просто боїшся і думаєш, як зробить так, щоб нічого не случилось. Ти нічого вже не боїшся. Не так, що нічого-нічого. Ну який страх, устаєш бояться.

Источник: https://ua.censor.net.ua/v3084990
 Топ коментарі
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору